Здобуття Україною державної незалежності

Боротьба проти тоталітаризму у післявоєнний період.

Соціально-економічний розвиток України.

П Л А Н

УКРАЇНА ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ ВТРАТИ

ЛЕКЦІЯ 15, 16, 17

НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (1946-1991 рр.)

(6 год.)

І.

Особливе місце в історії України займають післявоєнні роки. За час воєнного лихоліття наша країна зазнала надзвичайно великих втрат, які стали невідшкодованими і справили негативний вплив на всі сфери суспільного життя в подальший період.

Матеріальні збитки України становили 100 мільярдів доларів. Було знищено 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, зруйновано 2 мільйони будинків, через що позбавлено житла більше як 10 мільйонів людей, розграбовано 27725 колгоспів, 873 радгоспи, коло 33 тисяч шкіл, технікумів і вузів. Нищення зазнали понад 16 тисяч промислових підприємств. З України до Німеччини вивезено 12 мільярдів тонн сільськогосподарських продуктів, велику кількість техніки.

Варто також нагадати, що на початку війни в радянський тил з України було евакуйовано разом з робітниками та інженерно-технічними працівниками багато крупних заводів, чимало землеробської техніки, 43 відсотки громадської худоби. У глибокий тил перебазувалася Академія наук УРСР, 16 науково-дослідних інститутів, більше 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тисяч унікальних експонатів музеїв і картинних галерей, 40 театрів. Але ні з чим не можна порівняти людські втрати, яких зазнала українська земля.

З різних причин (масові розстріли, катування, загибель на фронті, депортації та ін.) населення України за роки війни скоротилося більш як на 13,5 млн. осіб.

У 1945 році на території України було вироблено лише 23% електроенергії, видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну і 15,4% сталі, виготовлено 14,6% прокату від рівня 1940 року. Найбільш руйнівні збитки, завдані війною, позначалися на сільському господарстві. Найскладнішою проблемою тут була нестача матеріальних ресурсів, робочої сили, тягла, пального, запчастин і т. ін. Основну трудову силу в колгоспах становили жінки. У 1945 році ними вироблено 72,2% всіх трудоднів. Замість коней на польових роботах широко використовувалися колгоспні та власні корови, хоч продуктивність праці падала при цьому до 40%. Максимальне використання наявної техніки та корів не могло компенсувати нестачі тягла. Колгоспники часто змушені були обробляти грунт вручну: самі впрягалися в упряж, копали землю лопатою, на плечах чи на візках доставляли насіння в поля. Тому у 1945 році посівні площі хоч і досягли 71% довоєнного рівня та валовий збір зерна – лише 46,9%. Така диспропорція простежувалася і в наступні роки. Республікою не виконувався план хлібозаготівель, хоч державі поставлялося більше половини вирощеного врожаю. У багатьох колгоспах зерно вилучалося повністю, включаючи фураж і посівні фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. Значні труднощі були у галузі тваринництва.

Навесні 1946 року становище у сільському господарстві стало ще складнішим, а до осені набрало катастрофічних розмірів у зв’язку з посушливим літом. Валовий збір зернових у цьому році становив 531 млн. пудів проти 1330 млн. 1940 року. Цукрові буряки в середньому по країні вродили по 43 центнера з гектара. Було зрозуміло, що Україна не в стані виконати плани держзамовлень на сільськогосподарську продукцію.

Як бачимо, обставини вимагали рішучих заходів щодо перегляду аграрної політики. Але цього зроблено не було. Натомість посилювався тиск союзних керівних органів на республіканські. До жовтня 1946 року Рада Міністрів УРСР та ЦККП/б/У прийняли більше 10 постанов стосовно хлібозаготівель. У них, зокрема, ставилися перед областями і районами фантастичні завдання: здати більше, ніж можна було зібрати. Невиконання планів оголошувалося “злочином перед партією і державою”. Постанови передбачили значні кадрові зміни, узаконювали посилення репресивних заходів.

Незважаючи на це, план хлібозаготівель 1946 року Україна виконала приблизно лише на 60%, здавши при цьому весь вирощений врожай зернових, включаючи насіннєві фонди. У Москві це було розцінено, як “небільшовицька ставлення до справи організації хлібозаготівель і забезпечення виконання плану”.

Взимку 1946-1947 років на Україні розпочався голод, який особливо посилився навесні 1947 року. Єдиним харчем в цей час були мерзлі буряки, картопля, що лишилися на колгоспних полях після збирання, кора дерев, дрібні гризуни, собаки тощо.

Важке становище склалося у містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися труднощі з постачанням продовольства. Різко зросла смертність. В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях у 1947 році померло більше 528 тис. осіб (1946 – 282 тис. ос.). Це випадки, що були зареєстровані.

Треба сказати, що труднощі із постачанням населення продуктами харчування виникли також в Молдавії, деяких областях Російської Федерації. В такій ситуації можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але факт голоду оберігався як державна таємниця. Про нього офіційно згадувалося як про тимчасові продовольчі труднощі, які швидко були ліквідовані. Замість допомоги населенню, посилювалися кримінальні переслідування “розкрадачів” соціалістичної власності, які згідно з Конституцією СРСР класифікувалися як “вороги народу”. Тим більше, що хліб в країні був. У 1946 році експорт зерна становив 1,7 млн. тон, а значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим країнам безкоштовно.

Таким чином, у перші післявоєнні роки сільське господарство України охопила криза, викликана не лише нестачею матеріальних ресурсів і несприятливими погодинними умовами, а насамперед адміністративно-командними методами керівництва, які привели до того, що селянин перестав бути господарем на землі. Відтак, особливо яскраво проступали хиби колгоспної системи, яка вкотре засвідчила свою неспроможність вивести з кризи село. Незважаючи на це, радянське керівництво продовжувало політику другорядності сільськогосподарської галузі.

У таких складних умовах проводилася відбудова зруйнованої за 1941-1944 роки України. Відродження народного господарства республіки розпочалося одночасно із збільшенням її території від фашистських окупантів. Загальна програма відбудови і розвитку економіки визволених районів визначалася постановою ЦК ВКП/б і Раднаркому СРСР ще в серпні 1943 року. Завдання ж стосовно України були накреслені в “Законі про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки”, який був прийнятий в серпні 1946 року УШ сесією Верховної Ради УРСР. Ним передбачалося першочергове відродження і розвиток важкою промисловості та залізничного транспорту. Велику увагу приділено відбудові металургійних заводів Донбасу і Придніпров’я, Дніпровської ГЕС, а також вугільної промисловості. Значне місце у четвертому п’ятирічному плані відводилося новому промисловому будівництву, відновленню підприємств харчової промисловості. Обсяг капіталовкладень для України становив 27,7% загальносоюзних капіталовкладень у четверту п’ятирічку. Передбачалося значно перевищити обсяг виробництва в найважливіших галузях промисловості, дальший розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства, піднесення культури землеробства, відновлення поголів’я худоби та зростання її продуктивності.

У законі окремо накреслені завдання по відбудові економіки Західноукраїнського краю. Зокрема, намічалося перетворити м. Львів на великий індустріальний та культурний центр республіки. Уже протягом 1945-1946 рр. у Львові стають до ладу електроламповий, інструментальний, телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин та інші підприємства. У 1949 році на території західних областей діяли 2500 великих і середніх підприємств.

У 1946-1950 роках на Україні було відбудовано і стало до ладу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, металургійні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Макіївський, Краматорський, Єнакіївський та інші. До початку 1948 року були повністю відбудовані всі 60 шахт Криворізького басейну. Потужність всіх електростанцій не лише відновлена, а й перевершила довоєнну на 600 тис. кіловат. Загальний обсяг продукції машинобудування зріс порівняно з 1940 роком у 1,5 рази, випуск тракторів – більш як 2 рози, вагонів товарних – 2,1 рази, екскаваторів – 9,3, металургійного устаткування – 2,7 рази.

Позитивні наслідки дало здійснення заходів щодо підготовки кадрів. Особлива увага надавалася підготовці кваліфікованих робітників для металургійної, вугільної, гірничо-рудної та інших галузей промисловості. За роки п’ятирічки лише школи й училища трудових резервів підготували для народного господарства України 859 тис. робітників, крім того, безпосередньо на виробництві було підготовлено понад мільйон робітників масових професій.

Зусилля, що були спрямовані на відбудову і розвиток важкої промисловості принесли відчутні результати. До 1950 року в цілому промислове виробництво на Україні перевищило довоєнний рівень на 15%. А на території західних областей, де до війни практично не існувало важкої промисловості, прогрес у цій галузі був разючий: промислове виробництво в краї за роки четвертої п’ятирічки зросло на 23%. У 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

Проте сільське господарство продовжувало відставати. У цій галузі завдання не були виконані. Хоч посівні площі і досягли 97% довоєнного рівня, валова продукція землеробства УРСР становила лише 84%. Отже, проблема піднесення сільського господарства не сходила з порядку денного і в наступний період.

На межі 40-х – 50-х років становище в країні залишалося бути складним. Незважаючи на відновлення в основному довоєнного економічного потенціалу, життєвий рівень народу, особливо у сільській місцевості, істотно поліпшився. Основна частина національного доходу витрачалася на індустріалізацію, військові потреби. Галузям, що виробляли предмети споживання, надавалося другорядне значення. Так, легка промисловість ледве досягла 80% довоєнного рівня. Низькою була купівельна спроможність населення.

Загоївши рани, завдані війною, народ сподівався на подальше полегшення становища. Життя вимагало дати оцінку причинам відставання радянської економіки від світового рівня. Замість цього сталінське керівництво нагнітало атмосферу страху та підозрілості. Готувалися нові масові репресії, як у 30-ті роки. Але 5 березня 1953 року помер Сталін і підготовку запланованих політичних процесів було припинено.

Після нетривалої, але гострої боротьби на верхніх щаблях керівної структури, найвищу посаду в країні – першого секретаря ЦК КПРС – у вересні 1953 року обійняв М.С. Хрущов. Не зупиняючись на косметичних змінах тоталітарної системи і залишаючись, разом з тим, переконаним її прибічником, Хрущов пішов значно далі. Він зробив істотні кроки на шляху відмови від сталінської спадщини у політиці, припиненням репресій, підвищення матеріального добробуту людей. Ослаблення регламентації культурного життя. Все це вело до відчутного пом’якшення політичного режиму. Було ліквідовано беріївський ГУЛАГ. За кілька років тисячі жертв сталінських репресій повернулися на Україну. Зокрема, до 1958 року до своїх осель повернулися 65534 оунівці і “бандпосібники”, яким пощастило вижити.

Період засудження сталінізму (1956-1959 рр.) посприяв Україні для зміцнення національної культури, розвитку української мови. До партійного та державного керівництва залучалися українці. Наприклад, вперше за період Радянської влади першим секретарем ЦК КПУ став українець О.Кириченко, в уряді України почали працювати С.Стефаник, Н.Кальченко та інші. Вдосконалювалися підручники для шкіл. Перевидано “Словник української мови” Бориса Грінченка.

З ініціативи Хрущова було звернено увагу на катастрофічний стан сільського господарства, зроблено спробу пом’якшення системи економічного грабунку села. З діяльністю Хрущова пов’язаний початок процесу викорінення сталінізму з усіх сфер суспільного життя, в тому числі міжнародних відносин. Було закладено основи нового зовнішньополітичного курсу Радянської держави, спрямованого на розрядку міжнародної напруги, ліквідацію “холодної війни”, розширення співробітництва з іншими країнами. В цей час дещо розширилися зовнішні відносини України. Вона стає членом ряду міжнародних організацій, зокрема у 1954 році ЮНЕСКО і Міжнародної Організації Праці. Однак, Україна не брала участі в укладанні мирних договорів з європейськими державами, наприклад, з Австрією, у заснуванні Варшавського договору та ін.

Разом з тим, оточення Хрущова не мало наміру повністю ліквідувати тоталітарну сталінську систему. Воно було дітищем свого часу. Саме тому усі ці кроки не привели до послідовного і постійного розгортання демократії. Позитивні зрушення значною мірою компрометувалися проявами суб’єктивізму, волюнтаристським підходом до вирішення політичних, економічних та інших проблем. Для багатьох партійних та урядових документів характерною була половинчастість, однобічність, непослідовність у практичній реалізації. Так, з 1953 року по 1964 рік питання розвитку сільського господарства, наприклад, на пленумах ЦК Компартії України розглядалося 14 разів. Але визначені у постановах завдання виконувалися лише на 30-50%.

Не були ліквідовані попередні структури і порядки. Вони навіть не змінилися. У зв’язку з цим, сталінізм, як ідеологія і політика авторитарного державного соціалізму, продовжувала існувати і мати вплив на розвиток суспільства. Поступово керівні партійні органи, як в центрі так і на місцях, почали впроваджувати жорстку централізацію. Особливо цей процес посилився з середини 60-х років (жовтень 1964 рік), коли до влади прийшло нове керівництво в особі партапарату на чолі з Л. Брежнєвим. Розпочалася поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Бюрократизується вся економічна система. Україні, як і іншим республікам, почали прямо диктуватися ухвали і рішення союзних управлінських структур. Обмін між республіками здійснювався не на госпрозрахунковій основі, а на відомчій системі. Усі основні фонди України контролювалися з центру. В республіці ніхто не знав скільки УРСР віддає до загального фонду і скільки одержує.

Розпочата в середині 60-х років економічна реформа не мала комплексного характеру. Вона обмежилася лише промисловістю. Разом з тим, не змінила ні структурної, ні інвестиційної політики, не зачепила роботи центрального апарату. Вона прагнула поєднати несумісне: розширити самостійність підприємств і відновити всевладність галузевих монополій (міністерств). І, все ж, вселяла якусь надію на поступове оновлення суспільства. За офіційною статистикою, протягом 1966-1970 рр. випуск промислової продукції України збільшився на 50%, при чому дві третини збільшення за рахунок підвищення продуктивності праці.

Правда, деякі вчені вважають навпаки, що “реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий”. З часом одержані підприємствами широкі права поступово обмежувалися, що врешті-решт звело нанівець переваги нової системи господарювання. Отже, реформа була приречена через внутрішню суперечливість і непослідовність. Партійно-державна верхівка вбачала в реформі суму організаційно-технічних заходів, не пов’язаних безпосередньо з перебудовою суспільних структур, з реформуванням політичної системи. Бо реформування – це перш за все, демократизація усіх сфер суспільного життя, воно неможливе без демократизації органів влади і управління, без реального державного суверенітету республік. А перевага віддавалася політичним інтересам компартійної системи, потреби республік жорстоко регулював всесильний центр. Скажімо, українському урядові було підпорядковано лише 5% промисловості, а 95 – союзному. Експорт електроенергії з України становив 96%, прибуток же повністю забирала Москва. Поступово економіка України почала занепадати, а згодом цей процес набрав катастрофічних розмірів. Про це свідчать такі, раніше замовчувані дані (див. таблицю):

РОКИ	Середньорічний приріст валового суспільного продукту (%)	Рівень приросту всієї промислової продукції (%)
1961-1965	6,9	8,8
1966-1970	6,7	8,4
1971-1975	5,6	7,2
1976-1980	3,4	3,9
1981-1985	3,5	3,5

Характерна ознака економіки України – її різке індустріальне спрямування. Наприклад, у 1970 році частка групи “А” в загальному обсязі валової продукції промисловості становила 71%, а на 1985 рік – 72%. Тобто, тривало нарощування вироблення засобів виробництва, розпочате ще у 20-ті роки. Продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалізації суспільства, мілітаризації його економіки - так, до 1989 року “на оборону СРСР” витрачалося 73,1% національного доходу, або 656 млрд. рублів щорічно - великі матеріальні ресурси, негативно впливало на розвиток соціальної сфери. Тобто, зростання виробництва не давало адекватного господарського результату. Складалася парадоксальна ситуація, коли навіть більш швидке зростання національного доходу не істотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе, а не на людину.

Крім того, розширення виробництва досягалося передусім за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів, тобто екстенсивним шляхом. Будувалося чимало підприємств, у виробництво залучалися все нові й нові робочі руки (перш за все, за рахунок села). Якісним факторам, які б сприяли переходу до інтенсивного типу зростання приділялося мало уваги (модернізація обладнання, поліпшення технічного оснащення, раціональне витрачання сировини, палива, робочої сили і ін.). Середній термін експлуатації обладнання у провідних галузях промисловості досягнув 28 років. На Львівському автобусному заводі, наприклад, частка обладнання, що відповідала сучасному рівню, не перевищувала 10%. В середньому по Львівській області у 1984-1986 рр. 43,5% основних промислових фондів вимагали заміни. В цілому по Україні в середині 80-х рр. продукція рівня світових стандартів на цей час становила лише 15,9% (по СРСР цей показник складав 8%).

Не було належної віддачі від величезних капітальних вкладень у сільське господарство. Вони йшли, наче в пісок. Так, частка капіталовкладень у цю галузь (по УРСР) за роки дев’ятої, десятої та одинадцятої п’ятирічок становила в середньому 28%. А виробництво сільськогосподарської продукції у 1981-1985 роках збільшувалося щорічно лише на 0,47%.

Щоправда, республіка в цілому задовольняла свої потреби в продовольчій продукції. Тут вироблялося 60% союзного обсягу цукру, 44% - соняшника, 30% овочів, 23% - м’яса (у забійній вазі), 26% - тваринного масла, 20% - сиру.

Навесні 1982 року було проголошено спеціальну Продовольчу програму. Широко розрекламована, вона фактично залишилася невиконаною. Правда, оплата праці на селі зростала швидшими темпами, ніж у місті.

У 70-80 роки значно загострилася проблема трудових ресурсів. Якщо за 1970-1975 роки робітників і службовців збільшилося на Україні на 2,2 млн. осіб, то за 1980-1984 роки – всього на 0,5 млн. осіб. А традиція по зростанню робочих місць збереглася. От і сталося так, що за чотири роки одинадцятої п’ятирічки у промисловості УРСР число робочих місць збільшилося на 3,4%, а число робітників – на 1,5% (особливо у машинобудуванні).

Значно відставала соціальна сфера. Кожна 5-та сім’я у місті стояла на черзі на отримання житла або його поліпшення. На низькому рівні були охорона здоров’я, побутове обслуговування населення. Зменшилися асигнування на освіту, науку і культуру.

І все таки, в середині 80-х років появилася надія на вихід із такого становища. В СРСР намітився новий курс у зв’язку з приходом до влади нової генерації партійних апаратників на чолі з Ю. Андроповим, а потім – М.Горбачовим. Незважаючи на опір консервативних сил, було розпочато кампанію перебудови радянської системи і особливо застійної економіки на ефективнішу, потужнішу і продуктивнішу. Для досягнення цієї мети було проголошено новий, демократичний стиль керівництва, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у рамках соціалістичного вибору, створено бодай враження більшої доступності керівництва до народу.

Але “перебудова” ще більше поглибила політичну та економічну кризу. Разом з тим, вироблений у 1985 році політичний курс все таки розхитав підвалини тоталітарного ладу. Суспільство стало іншим. Та й консервативні сили, які відчайдушно протистояли процесу демократизації (особливо на Україні), не змогли запропонувати позитивної програми забезпечення нормальної життєдіяльності держави. Не могли вони зупинити наростаючу хвилю національно-визвольного руху, спрямованого проти тоталітарної системи і диктату всесильних союзних відомств.

Народам імперії відкрилася правда про причини їхнього колоніального становища і рабської праці. На Україні зростання суспільної свідомості стимулювали жахливі події пов’язані з Чорнобильською катастрофою.

Отже, криза в економіці – один з проявів глибокої кризи політичної системи. Досвід показав, що командна економіка остаточно вичерпала свої можливості. Вихід із становища міг бути один: радикальні зміни, реформування усіх сфер суспільства і побудова реальної суверенної України.

П

Перемога у другій світовій війні значно посилила позиції Радянського Союзу на міжнародній арені, дала йому великий моральний стимул. Незважаючи на це, Сталін вважав, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей в тій чи іншій мірі зазнали впливів західного способу життя. Тому, на думку Сталіна. Режим повинен був знову посилити контроль над суспільством і особливо на ідеологічному відтинку. Через те, уже влітку 1946 року було розгорнуто наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного життя й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Як заявив найближчий помічник Сталіна А.Жданов – “наше завдання полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває у стані розкладу і занепаду”.

Неважко зрозуміти, що перед такими ініціативами в найбільш загрозливому становищі опинилися українці, бо вони довше, ніж будь хто перебували під нацистською окупацією. А на Західній Україні найбільше “позначилися” західні впливи. Саме тут антирадянські настрої були найбільш непримиренними.

У липні 1946 року Москва піддала гострій критиці партійне керівництво України за те, що воно не надає належної уваги ідеологічній підготовці кадрів, боротьбі з буржуазно-націоналістичною ідеологією та ін. Протягом 1946-1951 років було прийнято чимало партійних постанов, просякнутих ідеологічним диктатом, який доповнювався відкритим цькуванням інакомислячих за схиляння перед буржуазною ідеологією, ідеологічну розхлябаність, космополітизм і ін.

Особливого тиску зазнала творча інтелігенція. ЦК КП/б/У відповідно до рішень ЦК ВКП /б/ ухвалив ряд постанов, які передбачали аналіз справ в Українській радянській літературі та мистецтві. Відтак, переслідувань зазнали Остап Вишня, О.Довженко, П.Панч, М.Рильський, В.Сосюра, П.Воронько, Л.Забашта, Ю.Яновський, К.Данькевич, М.Колесса, історики К.Гуслистий, М.Петровський та ін. За “архаїзацію старовини і любування минулим” в пресі критиковано І.Виргана, П.Усенка, Л.Первомайського та ін. Критиці піддано ряд видавництв, викладачів-істориків, зокрема Львівського університету за “серйозні хиби у викладанні історії”.

Одним із об’єктів атаки партійної і радянської влади була Греко-Католицька церква в західних областях України. Сигналом походу проти неї стала смерть у листопаді 1944 року митрополита Андрея Шептицького. У пресі появляються статті, які звинувачували церкву у співробітництві з фашизмом, підтримці ОУН-УПА. За цим почалися переслідування, арешти і заслання до таборів ГУЛАГУ. В березні 1946 року було скасовано унію Греко-Католицької церкви з Римом і підпорядковано її Російській Православній церкві. Аналогічне скасування унії в сепрні 1949 року відбулося на Закарпатті.

Апогеєм цих ідеологічних заходів був 1951 рік, коли об’єктом переслідувань стали єврейські письменники, вчені, художники. В цей час з’явилося твердження про співпрацю українських націоналістів і єврейських сіоністів на шкоду СРСР.

Труднощі перших післявоєнних років на Україні примножувалися жорстоким протистоянням партійно-радянської системи і загонів ОУН-УПА, які діяли (особливо на Західній Україні) з часів війни. Сталінська система докладала немало зусиль, аби придушити активний опір тоталітаризму. Протягом 1946-1950 років на території західно-українського краю тривала братовбивча війна, під час якої загинуло біля півмільйона чоловік.

Щоб залякати місцеве населення і позбавити УПА підтримки народу, людей виселяли з районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім’ю кожного, хто був пов’язаний із рухом опору, а інколи навіть цілі села. За цей час було заслано близько 500 тис. західних українців. Для дискредитації партизанів загони НКВС часто переодягалися у форму УПА й нападали на селян.

У свою чергу, українське підпілля чинило активний опір усім антиукраїнським заходам, насильницькій колективізації сільського господарства, примусовій мобілізації до Радянської Армії, арештам і вивозам населення. Відділи ОУН-УПА нападали на відділи НКВС, звільняли політв’язнів. У 1946 році була проведена антивиборча кампанія.

У 1947-1948 роках радянське керівництво спрямувало на боротьбу з УПА спеціальні військові частини і НКВС з мережею агентів. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники уже не могли постачати партизанам провізію. У 1949 році влада посилила боротьбу з українським рухом опору. Після загибелі у березні 1950 року командира УПА генерала Романа Шухевича – Чупринки, дії повстанців значно послабилися. Окремі загони УПА діяли до 1953 року. Ще раніше (у 1947 році) спільними заходами урядів Польщі, СРСР та Чехословаччини було проведено спільну військову акцію проти частин УПА, що діяли на пограниччі цих держав. Зазнавши великих втрат, загони УПА були розпорошені, частина з них перейшла в Західну Німеччину чи Австрію.

Зміни, що відбулися у вищих ешелонах партійного і державного керівництва після смерті Сталіна, лише на деякий час призупинили політику переслідувань і репресій. Процес оновлення розвивався дуже непослідовно. Реформи М.Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвали тоталітаризму і отже, істотно не вплинули на реальний стан республіки. Все це примушувало шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

Перші протести (при новому керівництві) відбулися в концентраційних таборах, де більшість засланців становили українці, у 1953-1954 рр. В результаті придушень повстань у Воркуті, Норильську, Кінгірі загинуло багато в’язнів. Ці заворушення примусили владу проголосити у вересні 1958 року амністію, після чого багато українців повернулося додому.

Хвилю протестів викликала антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні. В цей час в партії та державі почав утверджуватися політичний та ідеологічний волюнтаризм. Адже йшла підготовка до рішучого стрибка в комунізм. Зрозуміло, що релігійному фактору при цьому в суспільстві не залишалося місця. Тому знову пішов в хід адміністративний тиск. Під будь-яким приводом зачинялися культові споруди, - церкви, молитовні будинки. Всього за 1959-1964 роки в республіці було знято з реєстрації 3933 церкви і молитовні будинки. Найбільше постраждали віруючі Львівської, Вінницької, Івано-Франківської, Хмельницької, тернопільської областей. Близько 1 тис. храмів було знищено через аварійний стан, або просто через неможливість використати їх для будь-яких потреб.

Серйозною вадою цієї кампанії було те, що в культових спорудах перестали бачити пам’ятки історії і культури, через що були втрачені цінні розписи храмів, старовинна література, ікони тощо.

Виявами протесту проти такого вандалізму були чисельні скарги, а то й гострі конфлікти між релігійними громадами та місцевою владою. Такі випадки сталися, зокрема в Житомирській, Київській, Одеській, Львівській областях. У 1961 році на адресу уповноважених у справах релігії по Україні надійшло 32777 письмових і понад 12290 усних скарг щодо порушення місцевою владою законодавства при вирішенні питання про закриття культових споруд.

З 1955 року в Україні починається широкий рух протесту проти порядків панівного режиму, дискримінації всього українського. Зокрема, проти звуження сфери функціонування української мови, різкого скорочення кількості шкіл з українською мовою навчання. Зважаючи на це, українські політв’язні нелегально передали з мордовських таборів “Відкритий лист до ООН”. Цей документ започаткував цілу серію політико-культурних акцій протесту проти дискримінації щодо української мови. Молодь, яка відчула смак до свободи, в часи тимчасової лібералізації, прагнула дальшого розвитку демократії. Йдеться насамперед про нову генерацію мислителів, що появилися під час хрущовської “відлиги” – “шістдесятників”. Це, зокрема, поети Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла горська, режисери Лесь Танюк, Сергій Параджанов і багато інших. Саме вони і склали ядро українського дисидентства, до якого прилучилися поети Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель і багато інших. За підрахунками відомого дослідника історії України з Канади Богдана Кравченка у 1960-1972 роках учасників дисидентського руху налічувалося до однієї тисячі осіб. Більшість з них періодично зазнавали ув’язнення за свою діяльність. На початку 80-х років згідно з даними Секретаріату Міжнародної амністії кількість політв’язнів становила від 600 до 700 осіб. Українців серед них у різні часи нараховувалося від 25 до 75 відсотків.

Цілісної програми у дисидентського руху не було. Разом з тим, можна вирізнити основні ідеї, задля яких ці люди жертвували своєю волею, а то й життям. Зокрема, одним з головних обов’язків дисиденти вважали розвінчання тоталітаризму, у якій би формі він не проявлявся. Так, недоліками існуючої у нас системи дисиденти вважали, найперше, розходження між словом і ділом, між деклараціями і соціальною практикою, ігнорування статей Конституції СРСР та Конституції УРСР, порушення підписаних Радянським Союзом міжнародних угод, а також власних законів, особливо стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, суверенітету республік аж до відокремлення, розвитку української мови і культури, правдивого відтворення історичного процесу, функціонування виборчої системи і демократії.

На чільне місце у визвольних прагненнях опоненти існуючого режиму завжди ставили людину, її унікальність, право, незалежність, гідність, особисту і національну свободу і т.д.

У сфері міжнаціональних відносин дисиденти засуджували як шовінізм імперського гатунку, так і національну обмеженість. Вони проповідували повагу до прав і свобод усіх народів.

Найпотужнішою течією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданням - громадянський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених у Загальній Декларації прав людини (1948 р.), а також у Заключному акті наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975.) підписаних СРСР.

Важливо, що методи, якими дисиденти добивалися своєї мети, були ненасильницькими. Серед них, зокрема, звернення, заяви, відкриті листи у різні офіційні інстанції, до окремих партійних і державних лідерів, депутатів Рад. Однією з перших до таких методів вдалася, наприклад група Левка Лук’яненка у 1959 році, яка поставила на порядок денний питання про ненасильницький конституційний шлях здобуття державності України. У січні 1961 року Лук’яненка і 5-х його однодумців було заарештовано, а навесні того ж року засуджено і ув’язнено. Звинувачений у зраді Батьківщині, Лук’яненко був засуджений до розстрілу, але пізніше вирок був замінений тривалим ув’язненням.

Рух опору проявлявся найбільше на культурницькій ниві. З огляду на це неординарною подією духовного життя України 60-х років стала проведена у лютому 1963 року Київським університетом республіканська наукова конференція з питань культури української мови. Лейтмотивом доповідей і виступів було засудження русифікації, теорії про двомовність нації. Конференція порушила питання перед ЦК КПУ та урядом України про надання українській мові статусу державної. В цей час студенти та інтелігенція почали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві не лише для публічних читань творів поета, а й з метою критики політики режиму в галузі культури. Бурю протестів провідних діячів літератури викликала підозріла пожежа 1964 року в бібліотеці Академії Наук України, яка знищила фонд українських рукописів.

Боячись дальшого розгортання подій, влада вирішила ударити по дисидентському руху. Наприкінці 1965 року відбулася перша хвиля арештів. Під варту взято Богдана та Михайла Горинів, Опанаса Заливаху, Валентина Мороза, М.Осадчого, А.Шевчука та інших (більше двадцяти осіб). Справи 18-ти ув’язнених розглядалися в судах.

На хвилі шістдесятництва в Україні в 1964 році виникла незалежна позацензурна преса. Поява “самвидаву” спричинилася монополією партійної бюрократії на засоби масової інформації та необхідністю донесення до народу своїх ідей, слова правди, культурних надбань, повернення історичної пам’яті та людської гідності.

У самвидавному варіанті у 1965 році з’явився трактат Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, написаний у формі листа ЦККПУ та Раді Міністрів УРСР. Серед відомих самвидавних творів – зібрані В.Чорноволом матеріали про арешти і суди 1965-1966 років під назвою “Лихо з Розуму”, праця В.Мороза “Серед снігів”, протест 139 діячів літератури, науки та мистецтва, робітників та студентів проти репресій 1965-1966 років тощо. До кінця 1976 року громадськість познайомилася більш як з 3 тис. документів самвидавної літератури СРСР.

Одним із засобів були робітничі заворушення і страйки, які відбулися у Кривому Розі (1963 р.), в Одесі, Дніпропетровську (1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

На початку 70-х років дисидентський рух ще більше активізувався. Це привело до нових репресій. Так, у січні - травні 1972 року було проведено другу велику хвилю арештів на Україні, жертвами яких стали В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, М.Осадчий, В.Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н.Світлична, Ю.Шухевич та ін. Політичні процеси над ними відбулися у 1972-1973 рр.

Важливим етапом оборони прав людини і національних прав України стало створення в листопаді 1976 року Української Гельсінської Групи. Це – громадська організація, мета якої – сприяння виконанню гельсінських угод. Очолив групу М.Руденко. Її члени збирали докази порушення владою прав людини, національних прав на Україні. Діючи у рамках чинного законодавства і міжнародних угод, організація стала виразником українських національних інтересів. Проти УГГ влада застосувала суворі репресії. Згодом із числа тих, що виїхали за кордон, було утворено Закордонне Представництво УГГ у складі П.Григоренка, Л.Плюща, Н.Строкатої. З 1978 року УГГ почала видавати самвидавний “Інформаційний бюлетень”, а Закордонне Представництво УГГ почало видавати у 1980 році “Вісник репресій в Україні”.

Наприкінці 70-х років проведено чергову хвилю арештів. Початок 80-х років “відзначився” посиленням репресій проти діячів українського руху опору і проти українських правозахисників. Позбавлено волі майже всіх членів УГГ. Репресії тривали і у 1983-1986 роках. Внаслідок важких табірних умов у 1984-1985 рр. померли в ув’язненні Олекса тихий, Віталій Марченко, Юрій Литвин, Василь Стус. Під тиском репресій дисидентський рух значно ослаб.

До середини 80-х років на Україні відкриті прояви незалежної громадської думки стали практично неможливими. В офіційних же публікаціях суспільствознавців, письменників, журналістів, панувала позитивна однозначність в оцінці соціально-політичних та культурно-освітніх процесів, духовних запитів народу. Кризові явища у соціально-економічній сфері болісно вдарили по народній освіті, культурі, всьому духовному життю суспільства.

За таких обставин здавалося, що українське суспільство вже не здатне прокинутись до активного політичного життя. Навіть ідеї “перебудови” Україна сприйняла не відразу. Український партійний апарат на чолі з В.Щербицьким твердо тримався старої “застійної” лінії й своїх крісел і не допускав жодних проявів розгортання демократичних перетворень.

Проте. Поштовхом до пробудження стала аварія на Чорнобильській АЕС, внаслідок якої під загрозою опинилося життя мільйонів людей. Світ вперше заговорив про Україну. Перші тижні після катастрофи населення республіки не виявляло ніяких масових акцій протесту. Але поступово прийшло усвідомлення народом України всієї небезпеки, перед якою він опинився.

З літа 1986 року в Україні починає ширитися рух з вимогами закриття атомних станцій. Біля Рівненської і Хмельницької АЕС з’явилися перші пікети. Рішучі протести примусили центральні органи влади припинити будівництво в Криму атомної електростанції.

Ці акції протесту не мали політичного характеру, але були провісниками загально-демократичного, а незабаром і національно-визвольного руху на українській землі. Цьому сприяла і лібералізація внутрішньої політики нового союзного керівництва. Кризовий політичний та економічний стан країни, широка реклама “перебудови” на Заході, не давали можливості режиму застосувати відверто репресивні методи боротьби проти зростаючої демократизації опозиції. Протягом 1986-1988 років вийшли з тюрем відомі правозахисники, серед яких В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, С.Хмара, О.Бердник, Михайло та Богдан Горині. Вони активно включилися в національний рух.

У 1988 році на основі УГГ засновується Українська Гельсінська Спілка (УГС), яку очолили Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Горинь, О.Шевченко. Ця політична організація запропонувала свою, альтернативну по відношенню до політики КПРС, програму перебудови українського суспільства – так звану “Декларацію принципів”. Зусиллями колишніх політв’язнів М.Гориня, В.Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців було відновлено видання журналу “Український вісник”, налагоджено випуск таких напівлегальних видань, як “Євшан-зілля”, “Кафедра” та ін. Це не входило в плани державних структур. Правоохоронні органи приступили до переслідування видавців, конфісковувались підготовлені тиражі. Так, вдруге був заарештований В.Чорновіл. Цей факт викликав надзвичайне обурення серед громадськості як України, особливо Західної, так і за кордоном. Під тиском громадської думки, не маючи жодних формальних підстав для ув’язнення, суд вимушений був звільнити В.Чорновола.

Протягом 1987-1989 років в Україні виникає ціла низка неформальних громадсько-політичних об’єднань. Серед них активною стала Українська Демократична спілка, пізніше перейменована в Українську Народно-Демократичну Лігу, на чолі з Є.Чернишовим. Діяльність з національного відродження розгорнув і український культурологічний клуб, заснований в Києві 1989 року. В жовтні того ж року у Львові виникло Товариство Лева, яке активно виступило на захист пам’яток історії та культури не тільки міста, але й цілого регіону. Члени товариства першими підняли питання упорядкування могил Українських січових стрільців, що викликало небувалий інтерес до історичного минулого.

Велике значення для розгортання загально-демократичного і національного руху в Україні мав з’їзд письменників України (1988 р.). Тут вперше офіційно у виступах української творчої інтелігенції гостро критикувався тоталітарний комуністичний режим, що призвів до руйнації культури України. Особливо тяжке становище, відзначалося на з’їзді, склалося з українською мовою. Так, за станом на 1987 р. у таких містах як Донецьк, Ворошиловград (тепер Луганськ), Сімферополь, Миколаїв, Чернігів не було жодної школи з українською мовою навчання, а в таких великих містах як Запоріжжя – одна, Одеса – три, Харків – дві.

Письменники звернулися до керівництва республіки з вимогою прийняти закон про державність української мови. Проте, як ЦК КПУ на чолі з В.Щербицьким, так і Верховна Рада УРСР під головуванням В.Шевченко вкрай негативно поставились до цих вимог. Така відверта антинаціональна політика республіканського керівництва викликала зростання опозиційних настроїв серед української громадськості, особливо серед інтелігенції. В умовах різкого падіння свого авторитету партійно-державні діячі змушені були визнати необхідність розробки Закону про державність української мови.

Таким чином, культурницький рух почав набувати яскраво політичного характеру. В цілому протягом 1985-1987 рр. українське суспільство швидко політизувалось. По всій Україні, особливо Західній, організувалися громадсько-політичні клуби, які ставали каталізатором у розгортанні боротьби за демократію і національне відродження. Серед них особливо проявили себе товариство “Меморіал”, спілка незалежної української молоді, Християнсько-демократичний фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ”.

Опір з боку партократичного апарату викликав створення Товариства української мови. Перші відкриті виступи проти спроб заборони компартійною владою місцевих осередків товариства відбулися у Львові влітку 1988 р. Так, в червні 1988 р. біля пам’ятника І.Франкові відбувся перший масовий мітинг, на якому було обрано керівництво товариства, а також поставлено вимоги радикальних демократичних перетворень в Україні. Такі мітинги збиралися регулярно протягом червня-липня 1988 р. і ввійшли в історію під назвою “львівських четвергів”. Ставши справжньою школою демократії для багатьох тисяч громадян, львівські мітинги мали яскраве політичне забарвлення і великий вплив на розгортання політичної боротьби в Україні.

Під тиском демократичних сил на початку 1989 року в СРСР було призначено вибори до союзної Верховної Ради. Молоді громадсько-політичні об’єднання та організації розгорнули активну пропаганду своїх програмних цілей. Особливим впливом вони користувалися в Галичині, де вже був підготовлений демократичний грунт. Незважаючи на грубий опір з боку компартійного апарату, до Верховної Ради Союзу від України було обрано декілька депутатів-демократів. Це Р.Братунь, І.Вакарчук, Р.Федорів – від Львівської області; В.Черняк, Ю.Щербак, - від Київської області та ін.

Не менш важливе значення для українського відродження мав національний церковний рух. Так, в кінці 1988 р. і особливо на початку 1989 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проводив Комітет захисту УГКЦ на чолі з І.Гелем. Значний резонанс викликало кількамісячне голодування віруючих УГКЦ в Москві на Арбаті. Як результат, в січні 1989 р. вперше за весь післявоєнний період на подвір’ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам’ять про Акт злуки українських земель в 1919 р. Даний захід мав не тільки релігійний, але й політичний характер, так як засвідчив перед широкою громадськістю національний характер УГКЦ, її відданість ідеям української державності. Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква. Попри всі перешкоди і навіть фізичні розправи над активними учасниками церковний рух набував все більшого поширення й отримав підтримку демократичних сил.

Отже, в середині 80-х років всі сфери українського суспільства охоплює загальна криза. Вперше за 70 років панування тоталітарного комуністичного режиму складаються умови для становлення реального політичного плюралізму. Це стало можливим лише завдяки самовідданій боротьбі і самопожертві багатьох українських патріотів.

Ш.

Реформи суспільно-політичного життя в СРСР, розпочаті центральним керівництвом в 1985 р., незважаючи на свою непослідовність і половинчастість, сприяли підготовці грунту для глибоких перетворень. У широких колах громадськості все переконливішим ставало розуміння антидемократичності однопартійної системи, необхідності для нормального функціонування суспільства, політичного плюралізму.

Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України стала українська інтелігенція, яка заснувала Народний Рух України за перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху. Опублікування цього документу 16 лютого 1989 року викликала жваве обговорення у республіканській пресі. 8-10 вересня відбувся установчий з’їзд НРУ. Головою Руху було обрано Івана драча, відомого українського поета і громадського діяча. З’їзд затвердив програму і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного відродження української нації. З самого початку своєї діяльності НРУ найбільшу увагу звертав на проблеми національно-культурного відродження України. Усвідомивши неможливість досягнення цієї мети без відновлення державної самостійності, Рух активно включається в політичну боротьбу.

Особливу увагу члени НРУ приділяли відродженню національних традицій українського народу. Велике морально-політичне значення мала організація святкування національних історичних дат. Так, першого листопада 1989 р. у Львові відбулося багатотисячне народне віче з нагоди вшанування пам’яті українських січових стрільців, а також 71-ї річниці проголошення ЗУНР. Вперше за післявоєнне десятиліття тут відкрито пролунала вимога державної самостійності України. Яскравим тріумфом відродження у свідомості народу української державницької ідеї став “людський ланцюг” 22 січня 1990 р., який пов’язав Київ зі Львовом та Івано-Франківськом. Присвячене Дню проголошення самостійності та соборності України, це свято об’єднало в тісному сплетінні рук близько 3 млн. осіб.

Всезростаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. в серйозну політичну силу. Масового характеру почав набирати процес виходу з лав КПРС, в першу чергу національно-свідомої інтелігенції. Бурхливі процеси національного відродження, що все більше охоплювали громадськість України, змушена була враховувати і Верховна Рада республіки. 28 жовтня 1989 р. вона приймає Закон про державний статус української мови.

Особливо гарячим став початок 1990 р., коли розгорнулась передвиборна кампанія до Верховної Ради та місцевих Рад народних депутатів України. Користуючись підтримкою всезростаючого національного руху, альянс демократичних організацій в НРУ здобув на виборах до парламенту 27% місць. Це була вражаюча перемога, адже демократичний блок зміг висунути своїх кандидатів у депутати лише в 40% округів і знаходився під жорстким психологічним пресом з боку комуністичної партії.

Впевнену перемогу здобув Рух в Західній Україні. Вперше з історії України за час Радянської влади у трьох її областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській прийшли до керівництва державними органами представники демократичного блоку. Серед них відомі правозахисники і довголітні політв’язні – В.Чорновіл, М.Горинь, І.Гель та інші. Успіх Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали про те, що тепер його метою є створення незалежної демократичної України.

Все це змусило компартію України в умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до того, що 3 квітня 1990 р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тим часом. Під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для запровадження в країні політичного плюралізму.

У 1990 р. в Україні заявили про себе 16 партій. Найбільша і найвпливовіша з них – Українська Республіканська партія, створена на базі УГС у квітні 1990 р. В її програмних документах на чільне місце була висунута ідея створення незалежної соборної Української держави. В 1990 р. УРП нараховувала близько 7 тис. членів, з них майже 3 тис. у Львівській області.

Активно діяла і Демократична партія України (ДПУ), що бере свій родовід від НРУ; Партія демократичного відродження України, яка виникла з “Демократичної платформи КПУ”; Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ); Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ); Українська християнсько-демократична партія (УХДП); Соціал-демократична партія України (СДПУ); Українська народно-демократична партія (УСДП); Народна партія України (НПУ); Партія слов’янського відродження та інші.

Щоб протистояти комуністичній більшості, представники демократичних партій і організацій утворили у республіканському парламенті структуру – народну Раду. Її лідером став академік І.Р.Юхновський. Це був унікальний випадок у світовій парламентській практиці, коли меншість в особі Народної Ради отримувала перемоги й претендувала на керівництво як парламентом, так і державою.

Активну діяльність розгорнула Народна Рада у зв’язку з підготовкою проекту “Декларації про державний суверенітет України”. Цей надзвичайної ваги документ, в умовах наростаючого опозиційного руху та падіння престижу КПУ був прийнятий Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. В ньому проголошувався “державний суверенітет України як верховенство. Самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

Хоча в Декларації визнавалась можливість Україною підписати “новий” союзний договір, сам зміст її фактично заперечував це. Отже, вперше на державному рівні був прийнятий документ, який відкрито засвідчував мету визвольних змагань українського народу – побудову своєї суверенної держави.

Сильний натиск опозиції і громадськості змусив парламентську більшість погодитись на прийняття низки прогресивних законопроектів. Серед них важливою є постанова Верховної Ради від 30 липня 1990 р. “Про проходження військової служби громадянами Української РСР за її межами”. Згідно з цим документом строкова служба для громадян України призначалась тільки в межах республіки. Також всі працівники правоохоронних органів України, які брали участь у локалізації національних конфліктів з СРСР, повертались на Україну. Ця постанова певною мірою стала реальним кроком до реалізації положення Декларації про державний суверенітет, а також щодо створення національної армії України.

В цілому, влітку 1990 року процеси національного та державного відродження пустили міцне коріння. Незважаючи на поглиблення економічної кризи в республіці в 1989-1990 рр., її духовне відродження набуло розквіту. Проводилися численні урочистості, пов’язані із знаменними датами в історії українського народу, утверджувалася національна символіка, вийшла з катакомб УГКЦ, відродилась УАПЦ. З’явилось багато альтернативних до компартійної преси органів новообраних Рад: “За вільну Україну” (Львів), “Галичина” (Івано-Франківськ), “Франкова криниця” (Дрогобич) та інші. Почали видаватись раніше заборонені твори українських письменників, праці істориків, громадських діячів. Український народ впевнено ступав на шлях до своєї незалежності.

Літо 1990 року виявилося гарячим для правлячих кіл Кремля і пройшло в напружених пошуках виходу із ситуації, яка привела колишню могутню імперію СРСР до розвалу. Так, на світ був породжений проект “нового” союзного договору.

За своїм змістом він був підгримованим договором 1922 р. про утворення СРСР, завдяки якому республіки залишались колоніями вже не царської Росії, а кастово-державного утворення на чолі з вождями, привласнюючи нічим не обмежену владу – політичну, державну та економічну, і які на базі новітнього вчення заходились би будувати “світле майбутнє”. Логічно, що в розробці такого проекту делегація України відмовилася взяти участь. Однак право спостерігача залишила за собою.

У вересні 1990 р. в міру наближення обговорення у Верховній Раді республіки союзного договору відбувається різка конфронтація між опозицією і парламентською більшістю. Так, 1 жовтня 1990 р. опозиція влаштувала в Києві 300-тисячний мітинг під гаслом “Ні! Союзному договору”. Такі ж мітинги протесту проти союзного договору прокотилися і по інших містах України.

Тим часом, компартійна більшість українського парламенту всіма силами намагалась не допустити практичної реалізації положень Декларації про державний суверенітет. Через свої половинчаті рішення вона втрачала довір’я у народу і взяла курс а конфронтацію, намагаючись зміцнити свою владу позапарламентськими методами. Але авторитет Компартії падав, кількість її членів за станом на грудень 1990 р. зменшилась в республіці до 3-х млн. осіб. В цей час. Ряди членів і прихильників Руху досягли близько 5-ти млн. осіб. Все це в кінцевому підсумку привело до кризової ситуації в українському парламенті.

Першого жовтня 1990 р. розпочала свою роботу друга сесія Верховної ради України. Однак. Найбільш хвилююче питання для громадськості – про союзний договір, було зняте з порядку денного. До того ж самі маніфестанти, які зібрались біля будинку Верховної Ради з вимогами відмови від підписання кабального союзного договору та вжиття негайних практичних заходів для реалізації ідей Декларації, були розігнані міліцією.

Такий курс Верховної Ради УРСР викликав могутню хвилю протестів по всій Україні. Чи не найбільш яскравим з них було голодування студентів у Києві з вимогами відставки уряду, надання Декларації конституційної сили, оголошення повторних виборів у Верховну раду на багатопартійній основі.

Голодування студентів тривало з 2 по 17 жовтня 1990 р. Його ініціаторами виступили 150 студентів – члени Львівського студентського братства, які прибули до Києва 2 жовтня. Відразу ж до них приєдналися київські студенти, а незабаром і представники студентства інших вузів України.

Необхідно відзначити, що студентське голодування помітно вплинуло на громадську думку. В республіці відбулися виступи солідарності зі студентами. Під цим натиском, а головне внаслідок твердої та рішучої позиції студентства, Верховна Рада УРСР погодилася на прийняття вимог останніх. Перемога студентів вплинула і на подальшу радикалізацію політичних поглядів демократичного табору. 25 жовтня 1990 р. в Києві розпочали роботу Другі Всеукраїнські збори Руху. В їх ухвалі стратегія НРУ тепер спрямовувалася виключно на державну незалежність і суверенність України.

В кінці 1990 р. політична боротьба в республіці на перше місце висунула проблему підписання “нового” союзного договору. Енергійну агітацію проти підписання його розгорнув Демблок. У численних виступах демократичних депутатів переконливо доводилося, що Україні не вибратись з економічної кризи в рамках Союзу. Тільки самостійна Українська держава здатна подолати її і вийти на рівень розвинутих країн світу. Ця ідея все більше завойовувала симпатії і ставала переконанням широкої громадськості республіки. Навіть компартійна більшість змушена була це врахувати і зайняла більш ліві позиції в поглядах на дану проблему. Стало очевидним, що зміст “нового” союзного договору і декларація про державний суверенітет України несумісні. Перед урядом України постала необхідність чітко визначитись.

Вважаючи свої позиції на сході України більш міцними, Компартія ще більше загострює ситуацію в Галичині. Її діяльність спрямовується тут на розпалювання міжконфесійних конфліктів. Організацію різноманітних терористичних актів з боку спецслужб, а саме: підриви пам’ятників Є.Коновальцю, загиблим воїнам в другу світову війну на Львівщині, С.Бандері на Івано-Франківщині та інші.

Логічним завершенням всезагального наступу реакції в 1991 р. став державний переворот в Москві. Президент М.Горбачов відпочивав на Україні, в Криму, а в Москві 19 сепрня 1991 р. заявив про взяття влади Державний Комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). В нього ввійшли В.Крючков – Голова КДБ СРСР, В.Павлов – прем’єр-міністр СРСР, В.Пуго – Міністр внутрішніх справ СРСР, Д.Язов – Міністр Оборони СРСР та інші.

Зрозуміло, що в Україні ГКЧП підтримали компартійні структури всіх рівнів. Насамперед, такі обкоми партії та облвиконкоми, як Житомирський, Ужгородський, Чернігівський, Одеський, Миколаївський, Дніпропетровський, Полтавський, Кримський та інші. Лише діячі Народної Ради та депутати Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської Рад рішуче засудили державний переворот як антиконституційний.

Широкі верстви народів СРСР на підтримали ГКЧП, а демократія Москви, взявши владу в свої руки, заарештувала заколотників. Путч тривав всього три дні. Це була остання спроба реакційних сил втримати владу. Внаслідок чого, Комуністична партія остаточно втратила довір’я народних мас, а імперія розвалилася.

Надзвичайна сесія Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 р. проголосила повну незалежність держави Україна. Сама Компартія України була заборонена, а її майно передано на баланс Рад усіх рівнів. Над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. Збройні сили СРСР, дислоковані в краї перейшли в підпорядкування створеного Міністерства оборони України.

Про державну незалежність та суверенітет повноважна делегація України проголосила і на Надзвичайному з’їзді народних депутатів СРСР в Москві. Фактично цей з’їзд поставив крапку в існуванні унітарного СРСР. Делегації колишніх республік лише домовилися вести переговори з приводу майбутньої ядерної зброї та економічної ситуації.

У зв’язку з проголошенням Акту незалежності України, Верховній Раді необхідно було виробити нові принципи в галузі державного будівництва, у відносинах з іншими державами і республіками колишнього Союзу та країнами світу. Адже з моменту проголошення незалежності на території України чинності набрали лише її закони. А це значить, що необхідно було розбудовувати нову Україну. Одним із невідкладних завдань стало зміцнення виконавчої влади і водночас – розвиток самоврядування на місцях. Потрібне було подальше реформування усіх владних структур з метою їх істотного зміцнення, підвищення відповідальності за виконання своїх безпосередніх функцій. Належало вжити рішучих дій у боротьбі з таким злом як спекуляція, корупція, організована злочинність. Необхідним стало створення збройних сил України, республіканської гвардії тощо.

Вже восени 1991 р. незалежність України почала наповнюватися новим реальним змістом. Сесія Верховної Ради України четвертого скликання прийняла важливі закони: про громадянство, про службу національної безпеки, про збройні сили. Незалежність України доповнювали і рішення про цілісність її території, введення національної валюти.

Окремо стояло питання про референдум 1-г грудня, на якому повинна була визначитись майбутня доля Української державності. Референдум мав підтвердити Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною радою 24 серпня 1991 р. і ним виразити волю багатомільйонного українського народу. На питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” стверджувальну відповідь дало 90,32% всіх голосуючих. Це була рішуча перемога демократичних сил, всіх українців на довгому тернистому шляху до своєї держави.

Одночасно з референдумом відбувались і вибори Президента України. На найвищий пост Української держави претендувало 6 кандидатів: В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл, І.Юхновський. За більшістю голосів – 61,59% від кількості голосуючих, перемогу отримав Леонід Макарович Кравчук.

Перші ж укази Президента “Про утворення державного митного комітету України” та “Про збройні сили України” утвердили статус України як держави. Розгорнулася реалізація планів створення власної армії. Протягом січня 1992 р. цілий ряд військових підрозділів, дислокованих на терені України, урочисто почали приймати присягу на вірність українському народові. Прообразом майбутньої української валюти – гривни, стали купони багаторазового використання, введені в обіг з 10 січня.

Таким чином, побудова вільної незалежної держави отримала міцний грунт. На порядок денний висунулися економічні реформи, розгортання підприємництва, приватизація державної власності, створення ринкової інфраструктури. Україна стала на порозі нової історичної доби.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бандера С. Перспективи української революції. Видання ОУН. Мюнхен, 1978.

2. Баран В.К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953-1985 рр. Львів, МП “Свобода”. 1992.

3. Борисенко В. Курс української історії. Київ, 1997.

4. Грицак Я. Нарис історії України. Київ, 1996.

5. Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року. К., 1990 р.

6. Енциклопедія етнодержавознавства. Київ, 1996.

7. Зайцев Ю.Д. Дисиденти: опозиційний рух 60-80-х рр. // Сторінки історії України. ХХ століття. К., 1992.

8. Історія України. Навчальний посібник. Київ, 1997.

9. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод 1946-1947 рр. в Україні // Сторінки історії України. ХХ століття. К., 1992.

10. Маркатун І.П. Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні // УІЖ. 1991. № 10.

11. Мірчук Петро. Українська Повстанська армія. 1942-1952. Документи і матеріали. Відтворене видання 1953 р. (Мюнхен). Львів, 1991.

12. Нарис історії “Просвіти”. Львів – Краків - Париж. 1993.

13. Некрасова О.В. Деякі проблеми становлення самоврядування на Україні в умовах розвитку політичного плюралізму // УІЖ. 1992. № 12.

14. Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Дата добавления: 2014-01-11