Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Теорії та концепції територіальної економіки




Територіальна економіка має важливе теоретичне і прикладне значення. Її обґрунтовують і реалізують на практиці в усіх країнах світу, оскільки це дає можливість покращувати управління локальними і територіальними економічними системами та соціальними процесами.

Сучасна територіально-господарська регіоналізація стала предметом двох наук, зокрема, географії і економіки. В основі географічної регіоналізації здебільшого покладено фізико-географічна зональність території. Спільні фізико-географічні особливості території, природні умови і ресурси, які визначили розміщення, характер і спеціалізація виробництва, переважно визначають контури господарської системи регіону.

Територіальна економіка розвивалася дещо повільніше, оскільки економічна теорія переважно обмежувалась аналізом господарських процесів поза їх просторовими ознаками, тобто функціональним аналізом. Можна сказати, що просторова економіка певною мірою розвивалася відокремлено від функціональної і обґрунтовувала здебільшого чинники оптимального розташування підприємств.

Нерівномірність економічного розвитку територій, яка все більше ставала помітною з появою промисловості, пожвавлення торгівлі, почала привертати увагу економістів до проблеми територіального поділу праці. Дослідник історії економічної думки М. Блауг виявив, що такі економісти XVIII ст., як Кантільйон, Стюарт і Сміт чимало обґрунтували теоретичних положень при оцінці розвитку просторових систем. Вони закладають основи просторового економічного мислення і підходи щодо оптимізації розміщення різних видів виробництв з врахуванням затрат виробництва, викликаних територіальною віддаленістю від сировини, джерел енергії, центрів споживання продукту. Але початком розвитку теорії просторової економіки економісти і географи вважають публікацію Й. Тюненом в 1826 році книги „Ізольована держава”, в якій на основі територіального поділу праці створено модель розташування зон сільськогосподарського виробництва, що формуються під впливом міста, яке є споживачем цієї продукції.

Тюнен досліджував вплив на розташування сільського господарства чотирьох чинників: міста, яке є споживачем продукції, виробничих витрат, які залежать від родючості ґрунтів, властивості рослин, які чутливі до тривалих перевезень і транспортних витрат. Враховуючи вплив кожного чинника, Й. Тюнен дійшов висновку, що кожна сільськогосподарська культура повинна розміститися на такій відстані від міста, тобто ринку реалізації продукції, на якій вона віддала б найбільшу користь. На цій основі Й.Тюнен виділяє шість поясів:

1. пояс „вільного господарства”, розташованого найближче до ринкового центру з виробництвом малотранспортабельної продукції;

2. пояс „лісового господарства”, який є другий до ринкового центру і постачає йому паливо, будівельні матеріали;

3. пояс „плодонасінневого господарства”, третього від центру, де завершується відгодівля худоби, після її вирощування у поясі тваринництва;

4. пояс „ вигінного семипільного господарства”, четвертого від центру, що спеціалізується на вирощуванні зерна і тваринництва для виробництва молока і масла;

5. пояс „трипільного господарства”, п’ятого від центру, який спеціалізується на виробництві зерна;

6. пояс „тваринництва та вівчарства”, шостого від центру, який спеціалізується на виробництві м’яса, вовни, масла та інших продуктів тваринництва.

Хоч Й. Тюнен не був першим дослідником простору як економічної системи, але він перший запропонував і використав просторовий метод аналізу, на основі якого обґрунтував просторові зони поділу праці у сільському господарстві.

Поділ праці за видами діяльності і просторовим розташуванням приводить, по-перше, до розвитку промисловості і її поділу на різні галузі, по-друге, до розвитку просторових методів оптимізації розташування промислових виробництв. Уже в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. в багатьох країнах появляються публікації з проблем розташування виробництва. Спільним у них було те, що усі вони відзначалися обґрунтуванням чинників, які є найсприятливіші для розміщення тих чи інших виробництв, але не використанням розрахункових методів пошуку місця розташування підприємства. Такі спроби розпочалися у 1881 році В. Лаунгардтом у праці „Визначення раціонального місцеположення промислового об’єкта”. При тому він виходив з того, що:

по-перше, в усіх напрямах існують однакові умови транспортування, тобто однакові транспортні витрати: От1= От2= От3

по-друге, вартість транспортування пропорційна масі та відстані перевезення (сьогодні це обсяг вантажообороту);

по-третє, місце розташування джерел сировини – А, палива – Б, та пунктів збуту - В є величини задані.

Завдання зводиться до визначення місця розташування, підприємства з врахуванням цих фіксованих чинників. Якщо в усіх напрямах транспортні витрати однакові От1= От2= От3, то визначення найвигіднішого розміщення підприємства П зводиться до побудови найпростішого рівностороннього трикутника, у центрі якого розміститься підприємство.

Звичайно, що таке вирішення проблеми розміщення підприємств є схематичним. Ця модель показує, що на визначення місця розміщення впливають здебільшого самі ці чинники, якщо мінімально змінити співвідношення цих факторів, то визначення місця розташування підприємства значно ускладнюється.

Розвиток ринкових відносин та міжнародної торгівлі наприкінці ХІХст., посилення конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках спонукають учених до обґрунтування методів локального і просторового аналізу, які б забезпечили економічну вигоду при розташуванні виробництва і конкурентоспроможність виробників на ринках. Створюються теорії „промислового штандорта” (В. Рошер, А. Шефле, В. Лаунгардт, А. Вебер), „центральних місць” (В. Крісталлер, А. Льош), „полюсів росту” та „центрів розвитку” (Ф. Перру, Л. Давен, Ж. Будвіль),”гравітаційна модель просторової взаємодії” (У. Рейлі, Г. Ціпф, К. Стюарт), „територіально-виробничого комплексу” (Г. Рітчль, А. Льош, У. Айзард). Треба зазначити, що теорія територіально-виробничого комплексу і зараз є в основі просторового соціально-економічного аналізу для усіх рівнів територіальної організації економіки, а поділ праці, як економічне явище – головним чинником розвитку територіальних економічних систем.

Теорія оптимального розташування. Поєднання функціональних і просторових аспектів економічного аналізу найімовірніше було обґрунтовано А.Вебером уже у 1909 році. Він вводить в просторову науку поняття „фактор розташування”, яким обґрунтовує економічну доцільність розміщення підприємства саме в тому місці, в котрому отримані доходи від господарської діяльності принесуть найкращі прибутки. Врахування економічної вигоди при розміщенні об’єктів виробництва закладає власне основи економічної регіоналізації на відміну від географічної, яка базується на врахуванні природної спільності окремих територій. В своїй концепції розміщення виробництва А. Вебер робить акцент на переваги скорочення витрат на виробництво та збут виробничого продукту в одному місці порівняно з іншим. В його підході більшу перевагу має спільність чинників, які впливають на зниження витрат виробництва, ніж спільність природних умов. Таким чином, А. Вебер, обґрунтовуючи теорію розташування виробництва, закладав основи економічної регіоналізації певних територій. Він обґрунтував чинники, які впливають на витрати виробництва продукції, проаналізував різні аспекти їх взаємодії з погляду зниження витрат і дійшов висновку, що концентрація виробництва на тій чи іншій території викликана такими мотиваціями підприємців:

по-перше, розміщувати підприємства у тих місцях, в яких забезпечуються найменші транспортні витрати;

по-друге, створювати виробництва і послуги у тих місцях, де є найдешевша праця;

по-третє, наближати своє виробництво до місць, в яких існує певна виробнича і соціальна інфраструктура, яка дозволить економити значні кошти на будівництво транспортних шляхів, енергетичного господарства, комунального господарства тощо.

А. Вебер не обмежується обґрунтуванням зовнішніх чинників, які впливають на зниження загальних витрат, але намагається обґрунтувати матеріальні ресурси і їх частку у вартості створеного продукту, тобто вплив кожного ресурсу на собівартість продукції. Це важливо з погляду ціни реалізації готової продукції, яка повинна відшкодувати матеріальні витрати та забезпечити виробникові економічну вигоду. Для цього А. Вебер класифікує використовувані у виробництві матеріали на чисті, які повністю входять у вагу продукту і брудні, які втрачають частину ваги у вигляді відходів. Відношення ваги чистих і брудних матеріалів до ваги продукту А. Вебер називає „матеріальним індексом”. Найвищий рівень матеріального індекса дорівнює одиниці, якщо використовуються лише чисті матеріали і менше одиниці, якщо з чистими використовуються і брудні матеріали. Чим менше значення матеріального індексу, тим ближче потрібно розміщувати підприємство до матеріалів, які вплинули на зниження матеріального індекса.

Потрібні обґрунтування А. Вебер робить і щодо врахування використання дешевої, живої праці (визначення робочого коефіцієнта) та агломераційного чинника (побудова функції агломерації), який впливає на економію від укрупнення виробництва в одному центрі.

Теорія центральних місць. Особливо цікавою з погляду економічної регіоналізації є „теорія центральних місць”, яку обґрунтовували у 1933 році німецькі вчені В. Крісталлер та А. Льош. На географічній карті населені пункти однакової величини А. Крісталлер з’єднував прямими лініями, в результаті чого малі населені пункти утворювали трикутники, великі – шестикутники. У центрі трикутника розміщувалося містечко, шестикутника – великий населений пункт, який був центром для всіх інших. Таким чином була висловлена думка про певну „ієрархію поселень” і їх функціональну взаємозалежність. Правда, В. Крісталлер певною мірою абсолютизує „ієрархію поселень”, припускаючи, що співвідношення поселень різної величини по всій території однакове: в будь-якого центру завжди однакова зазначена від нього кількість поселень, що займають сходинку нижче. Ієрархічний ряд включає: центр (велике місто), міста, поселення (сьогодні селища міського типу) і села у співвідношенні один центр і шість міст, одне місто-центр і шість сіл. При тому за В. Крісталлером в межах однієї ієрархічної сходинки розміри всіх поселень однакові і склад підприємств у сфері послуг однотипний. В найменших за розміром поселеннях відбувається просте виробництво, а із збільшенням розмірів населених пунктів поширюються види діяльності як виробництва, так і сфери послуг.

За В. Крісталлером можливі три випадки визначення зон впливу (економічної регіоналізації) центрів різного ієрархічного рівня:

по-перше, обсяги споживання і збуту готового продукту;

по-друге, обсяги транспортних витрат, маса і відстань перевезень вантажів;

по-третє, адміністративний контроль і його поширення на довколишні населенні пункти.

Перший рівень стосується однорідності функцій сіл навколо поселення, другий – поселень навколо міста і третій – міст навколо великого центру.

А. Льош на основі теоретичних положень В. Крісталлера намагається обґрунтувати „теоретичну схему економічного ландшафту”, в основі якої є один спільний центр, тобто головне місто, з усіма перевагами, пов’язаними з широким місцевим попитом. Навколо головного міста, за А. Льошем, буде мало міст, оскільки поблизу великого міста рентабельним (прибутковим) може бути виробництво лише небагатьох видів товарів. Тому розташування міст буде пропорційне тій відстані від головного міста, яка забезпечуватиме більшу прибутковість. За А. Льошем агломерації менших розмірів розташовані на відстані , , одне від одного (а – відстань між поселеннями), агломерації середнього розміру – на відстані , а більші - одне від одного, тобто величина агломерації зростає із збільшенням відстані від головного міста.

Порівняно з концепцією В. Крісталлера, ієрархія поселень А. Льоша відрізняється більшою гнучкістю, тобто є менш абсолютизованою. Вона базується на майже неперервній послідовності центрів, а не на чітко розмежованих сходинках та передбачає появу різних виробничих функцій в однакових за величиною населених пунктах.

Теорія центральних місць Крісталлера-Льоша має важливе значення з погляду обґрунтування теорії економічної регіоналізації:

по-перше, вони зробили спробу обґрунтувати закон взаємозалежного просторового розташування населених пунктів і на основі його вимог освоювати нові території, формувати контури територіальних (регіональних) господарських систем;

по-друге, вони почали досліджувати територіальні аспекти сфери послуг, тоді як до цього часу проводились дослідження розміщення промисловості і сільського господарства;

по-третє, сучасний адміністративно-територіальний устрій в усіх країнах світу має ознаки положень „теорії центральних місць”, обґрунтованої В. Крісталлером і А. Льошем; що стосується адміністративно-територіального поділу в Україні, то перший рівень територіальної регіоналізації відображає адміністративний район – центр і сільські населені пункти, адміністративна область – центр і адміністративні райони, країна – центр (столиця) і адміністративні області та автономна республіка.

З погляду економічної регіоналізації теорія центральних місць має свої переваги, оскільки вона обґрунтовує ієрархічні рівні просторової системи населених пунктів і зв’язок між місцем населеного пункту в цій системі і його функціональними особливостями – структурою населення, виробництва, сфери послуг, споживання тощо.

Теорія полюсів росту. Теорія центральних місць дала поштовх до обґрунтування теорії „полюсів росту” та „центрів розвитку”, в основі якої є домінуючі галузі економіки. Французький економіст Ф. Перру зауважив, що концентрація капіталу в галузях виробництва, продукція яких споживається іншими виробництвами, неминуче впливає на розвиток і поширення інших галузей. З врахуванням цих особливостей, Ф. Перру класифікує галузі за такими ознаками:

по-перше, галузі, які розвиваються повільно або занепадають, а частка капіталу, зайнятості, продукту в структурі економіки має тенденцію до зниження;

по-друге, галузі, які мають тенденцію до розвитку, але не мають впливу на розвиток інших галузей економіки;

по-третє, галузі, які мають тенденцію до швидкого зростання, продукція їх є інвестиційним ресурсом для інших галузей і впливають на їх розвиток.

Практично Ф. Перру, виділяючи домінуючі галузі, обґрунтовує основу виділення певного промислового району. Провідні галузі (чи галузь) він називає профілюючими, чи динамічними, а місце їх розміщення – „полюсом розвитку”. Галузі взаємодіють між собою, створюючи певний взаємозв’язаний комплекс галузей.

Що стосується просторового аспекту такого комплексу галузей, то вони розміщені у певній закономірності як єдине ціле і створюють відповідний промисловий, чи економічний регіон, зокрема:

- провідна галузь, що має великі можливості до нововведень (інновацій);

- декілька галузей місцевого та регіонального значення, які технологічно зв’язані з провідною галуззю і розвиваються завдяки їй по даній території;

- просторова концентрація різних виробництв та послуг, що дозволяє підприємствам економити значні кошти на інвестиціях, а в результаті отримується певна регіональна господарська система.

У центрі регіону є „просторовий полюс”, тобто місто з певними виробничими динамічними параметрами і потужним потенціалом росту. Цим потенціалом росту є капітал і праця, сконцентровані в новій галузі, яка спроможна впливати на інші галузі і економічний розвиток території загалом. Здійснюється такий розвиток за рахунок поширення міжгалузевих зв’язків, що стимулює появу і піднесення суміжних виробництв на залученні місцевої праці, сировини, матеріалів, виникнення малого і середнього бізнесу, підприємництва, збільшення реальних доходів і рівня споживання населення. Економіка такого міста швидкого розвивається, покращується економічний стан на прилеглих до полюса територіях, зростає частка сумарної економії праці і ресурсів, знижуються сумарні затрати виробництва. Такий полюс стає привабливим для капіталовкладень, інновацій, що створює передумови подальшого економічного розвиту даного регіону.

За рівнем розвитку і впливу на економічну регіоналізацію Ж. Будвіль запропонував ієрархічну класифікацію „полюсів розвитку”:

по-перше, центральні місця або промислові центри (дрібні та середні міста), в яких розміщені дрібне промислове виробництво, торговельні і побутові послуги, що обслуговують навколишні сільські поселення;

по-друге, полюси росту, якими є промислові міста з середніми розмірами і диверсифікованим промисловим виробництвом, їм характерні помітні темпи економічного зростання нових галузей за рахунок впливу зовнішніх чинників;

по-третє, полюси розвитку, якими є великі міські агломерації з розвиненою виробничою і соціальною інфраструктурою, у них зосереджені структури, які генерують інновації, поширюють на розміщені в регіоні підприємства і впливають на формування загальних контурів і параметрів регіональної економічної системи;

по-четверте, полюси інтеграції, які представляють собою уже територіально сформовані зони росту і об’єднують декілька взаємозв’язаних міських систем; територія між цими містами економічно стає однорідною і функціонує як єдиний господарський механізм.

Теорія полюсів росту досить співзвучна з теорією центральних місць і може бути використана для розв’язування регіональних проблем у країнах з перехідною економікою.

Теорія гравітаційної просторової взаємодії. Приводом для використання властивостей фізичних явищ в соціально-економічній сфері послужила аналогія взаємозв’язків між окремими населеними пунктами. Сутність цих взаємозв’язків полягає в тому, що якісь причини спонукають населення одного населеного пункту переміщуватися до іншого населеного пункту і задовольняти власні потреби. Ідею цієї теорії висловлюють У. Рейлі, вивчаючи проблеми роздрібної торгівлі. При тому він припустив, що рух людей між двома міськими поселеннями повинен бути прямо пропорційним загальній кількості їх населення і обернено пропорційним квадрату відстані між ними. Тобто тут зазначено основи обґрунтування Ньютоном закону гравітації між двома фізичними тілами. Однак ця гіпотеза не залишилася без уваги і у 1949 році була уточнена Г. Ціпфом у тому плані, що люди насправді дотримуються принципу найменших затрат і зусиль при задоволенні своїх матеріальних і соціальних потреб. Однак одним з перших висловив думку про ізоморфний зв’язок соціальних процесів з ньютонівським законом гравітації астрофізик Д.Стюарт, від чого ця теорія отримала назву „гравітаційної моделі”. Цю ж думку висловлювали також Д. Берклі та Ч. Кері. Останній прямо говорив, що „гравітація тут, як і всюди в матеріальному світі, перебуває у прямій залежності від маси і у зворотній – від відстані”.

Розвиваючи теорію гравітаційної моделі просторової взаємодіїГ.Ціпф і Д.Стюарт в її основі обґрунтували три базові соціальні закони, які співзвучні з законами ньютонівської фізики:

по - перше, вони вводять поняття демографічної сили, аналогічне силі тяжіння, яка дорівнює постійній величині, помноженої на добуток двох мас і поділеної на квадрат відстані між масами:

,

де ДС – демографічна сила; аналогічна силі тяжіння;

G - постійна величина;

Нi. Hj - населені пункти;

L – відстань між населеними пунктами.

по-друге, обґрунтовують поняття демографічної енергії, аналогічної за змістом гравітаційної енергії лише обернено пропорційна відстані між населеними пунктами;

по-третє, обґрунтовують поняття демографічний потенціал, який цілком відповідає фізичному поняттю гравітаційного потенціалу.

Хоч ця теорія більше має ознаки гіпотези, але вона стала основою для інших теорій, побудованих на ототожненні фізичних і соціально-економічних процесів.

До них належать:

а) теорія просторових взаємозв’язків, яка обґрунтовує вивчення не територіальних відмінностей, а власне просторових зв’язків; на думку її авторів (Хечерстранда, Гаррісона, Уорнца, Кроу, Уотсона, Шеффера, Ульмано) під просторовими взаємозв’язками потрібно розуміти реально існуючі, достатньо значимі та такі, що мають відношення до людської діяльності зв’язки між різними частинами земної поверхні;

б) теорія переміщень, яка базується на абстракції від галузевих та індивідуальних взаємодій на користь дослідження схем масової взаємодії, в її основі лежить допущення, що закон взаємодії „економічних мас” подібний до взаємодії відносин фізичного середовища і тому для їх описання може бути використаний закон Кулона;

в) теорія „періодичної матриці економічних систем”, яку обґрунтовує Г. Башнянин; автор цієї теорії виходить із загальновідомого методологічного постулату про матеріальну єдність світу і економічну матерію розглядає як таку, яка за характером своєї побудови, функціонування та розвитку певним чином є такою ж, як і інші форми матерії, зокрема природного порядку в тому числі, приміром, хімічної, фізичної і т.д.; якщо економічна матерія є ізоморфною стосовно інших форм матерії, то вона як і останні, повинна мати такі узагальнюючі параметри, які дозволяють її за певним принципом систематизувати чи періодизувати, подібно до того, як у свій час у хімічній науці створили періодичну систему хімічних елементів за параметром „атомної ваги”; основою параметра „атомної ваги” в економічній системі є „абсолютний виробничий потенціал” (різниця між результатом і витратами виробництва, або „чистий продукт чи прибуток”), який закладено при побудові періодичної матриці виробничих систем; нульовий абсолютний виробничий потенціал є „віссю” матриці, зліва розміщується виробничі системи з від’ємним, з права – додатнім абсолютним виробничим потенціалом підприємства.

Хоч Г. Башнянин не обґрунтовує територіальних аспектів своєї концепції, але вона досить співзвучна з теорією центральних місць і схильністю підприємств розміщувати свої виробництва саме там, де можна очікувати найкращої економічної вигоди. Також концепція Г. Башнянина могла б значно посилити загальну теорію гравітаційної взаємодії, якщо б інтенсивність процесів обміну між двома групами населення характеризувалася рівнем капіталовкладень, продуктивної і ефективної функції праці і капіталу, душовим доходом, які визначають рівень економічної активності в часі і просторі. Періодична матриця виробничих систем могла б дати певну територіальну залежність економічної вигоди від транспортної системи загалом, частоти перевезень, видів транспортних перевезень тощо.

Теорія територіально-виробничого комплексу. Її можна назвати узагальнюючою усіх попередніх концепцій, які здебільшого описують аналіз господарських систем на рівні підприємства, галузі і їх вплив на економічну регіоналізацію. Річ у тому, що ця концепція обґрунтовує залежність розташування підприємств і визначення контурів регіональної економіки від певного „асортименту” різних галузей, які тісно взаємопов’язані і функціонують комплексно. Початком цієї теорії очевидно стало запровадження Г. Рітчлем поняття „господарського кола”, під яким він розумів систему взаємопов’язаних між собою підприємств. У 1940 році А. Льош висвітлює у своїй праці „Географічне розташування господарства” коло питань, які стосувалися не однієї галузі, а економічної системи загалом. Пізніше цю ідею підхопили й інші дослідники, зокрема Пробст, Емглендер, Гувер, Предель, Паландер. Вони переходили від аналізу окремого підприємства до галузі і робили спроби районування продукції окремої галузі загалом.

Економіст У. Айзард в своїх роботах аналізує уже розташування не окремих галузей промисловості, а їх сукупностей – комплексів. Він вважав, що розташування багатьох галузей безпосередньо зв’язане з розташуванням інших галузей. Його концепція дещо співзвучна з теорією „полюсів росту”, однак взаємозв’язок розміщення галузей він обґрунтовує економічною доцільністю, яка полягає у зростанні економії усіх ресурсів від їх комплексного використання. Крім того У. Айзард вважав, що відокремлений аналіз певної галузі може дати невірні результати. Регіональний аналіз повинен розглядати всі поєднані галузі і виробництва в їх різних взаємозв’язках. При тому він класифікує комплекси за їх територіальною значимістю, зокрема національного, районного та місцевого значення.

Хронологія розвитку теорій просторової економіки засвідчує, що територіальні аспекти економіки привертали увагу учених здавна. Ці теорії містять багато цінної інформації щодо обґрунтування підходів до економічної регіоналізації на даному етапі розвитку продуктивних сил окремої країни.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-11; Просмотров: 2361; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.05 сек.