Міське і сільське населення

Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розрізняють розселення міське і сільське. Основними чинниками розселення, а також його інтенсивності й напрямів є соціально-економічні (розвиток та розміщення продук­тивних сил тощо), природні й демографічні. Природні чинники по­значаються на процесі розселення внаслідок територіальних від­мінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення.

В Україні існує єдина система розселення, основу якої станов­лять адміністративно-, виробничо- та культурно-побутові переду­мови й чинники. Виділяють регіональні (Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна, а іноді Подільська) та обласні (всього 24) системи розселення. Останні є сукупністю міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще локальні системи у межах областей: міжрайонні, ку­щові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністра­тивних та родинних зв'язків.

На розміщення населення, в т. ч. міського, на території України впли­вають три основні чинники, най­важливішим з яких є соціально-еко­номічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, від якого за­лежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Станом на 1 травня 2010 року чисельність постійного населення України — 45888.4 тис мешканців. З початку року чисельність населення скоротилась на 74.5 тис. осіб. Міське населення складає 31484.0 тис.(68.6%), сільське 14404.3 тис.(31.4%).

Станом на 1 січня 2009 року в Україні налічується 1345 міських поселень. З них 459 міст (з яких 159 - міста республіканського або обласного значення) та 886 селищ міського типу. Між цими видами міських поселень існує істотна від­мінність. Місто — це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а його населення складається перевалено з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культур­ницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають мало функціональними (монофункціональними). Проте найчастіше вони є поліфункціональними.

Найбільше міст у Донецькій (52), Львівській (44), Луганській (37), Київській (без Києва) (26), Дніпропетровській (20) областях. Найменше міст у Херсонській, Миколаївській (по 9), Волинській, Житомирській, Рівненській, Чернівецькій (по 11) областях.

Більшість міських жителів припадає на так звані селища місь­кого типу — проміжну між містом і селом ланку поселень. Розмішу­ються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч пере­важно робітників і службовців, членів їхніх сімей.

Розрізняють селища міського типу індустріальні, агропромис­лові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. Найбільша концентрація селищ міського типу у східних областях - Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Найменша у Чернівецькій (8), Черкаській (15), Рівненській (16), Миколаївській (17).

В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб), середні (50-100 тис), великі (100-500 тис), дуже великі (500-1000 тис), міста-мільйонери (понад 1000 тис осіб). Найчисленніша група — малі міста (до яких належать і сели­ща міського типу). Із загальної кількості міст (1340) вони становлять 1238, проте в них проживає всього 32 % міського населення Украї­ни. Середніх міст 56 (в них мешкає 11,1% міського населення), ве­ликих — 37 (26,3 % міських жителів), дуже великих — 4 (8,5 % мешканців). У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 22,1 % місь­кого населення. Отже, у великих, дуже великих і міс­тах-мільйонерах проживає 56,9 % міського населення України.

До міст-мільйонерів належать Київ (2,639 млн осіб), Харків (1,464 млн). Трохи більше як 1 млн осіб у містах Дніпропетровську, Одесі, Донецьку. Дуже велики­ми містами в Україні є: Запоріжжя (808 тис. осіб), Львів (733 тис), Кривий Ріг (700 тис), Миколаїв (510 тис).

Малі й середні міста зазвичай виконують адміністративні та торгово-розподільчі функції і є центрами областей та адміністра­тивних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, ро­довищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей.

На сході України є низка великих міст, які обслуговують по­тужну промисловість Донбасу й Подніпров'я. Це — Горлівка, Єнакієве, Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Краматорськ. саме сталося й у великих містах та містах-мільйонерах. На півдні міста Севастополь, Ялта, Керч та інші спеціалізуються на розвитку та використанні морського транспорту та курорт­но-рекреаційної галузі.

Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення території. В Донецькій області ці показники становлять відповідно 90,2 % і 180,0 осіб/км², в Луганській — 86,6 і 94, Дніпропетровській — 83,0 і 111, Харківській — 78,7 і 92 (рис. 6). Винятком є лише Запорізька область, де частка міського населення досить висока (75,7%) за невеликої його густоти (70 осіб/км²).

В Україні 19 міських агломерацій — зосереджень функціо­нально пов'язаних між: собою міських поселень, у яких сконцентро­вано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потен­ціали. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через велику концентрацію промисло­вості зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Утворення моноцентричних агломерацій (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлене значним виробничим та неви­робничим потенціалом, транспортом.

Біцентричні й поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії — Донець­кого та Придніпровського: Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська та ін.

У всіх 19 агломераціях України проживає понад 15 млн осіб міського населення. Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські й несільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспор­тних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).

На терені країни в системі сільського населення й розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чер­нігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Він­ницькій, Кіровоградській, Дніпропетровській та інших областях. Іншими словами, смертність тут значно перевищує народжува­ність, спостерігається природний регрес населення. За 1979-2003 рр. кількість сільського населення зменшилася на 3,5 млн, або на 18 %. Це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.

Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село знелюднюється. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого віку (28 %).

Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Це й зрозуміло, оскільки села розміщені в різних со­ціально-економічних та географічних умовах. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східно­український регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни — 38 %). Тут низька густота сільського населення (21 особа/км²), невелика людність — у серед­ньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займає значну тери­торію Лівобережної України, простягається до АР Крим, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні — до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому для нього харак­терне дрібне розселення.

Другим за площею є Подільський регіон сільського розселення, розміщений на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька об­ласті). Його середні показники розселення — густота сільського на­селення — 34 особи/км² і людність сільських поселень —у середньо­му 620 осіб. Села розміщені в лісостеповій частині України вздовж численних річок та шосейних шляхів.

На Поділлі розрізняють сільське розселення східноподільське (на сході Поділля і на Придніпровській височині) та західноподільське (клином від Луцька — Гощі Рівненської до Бара Вінницької області). Для першого характерні густота розселення 41 особа/км² і людність 869 осіб на одне село, для другого — відповідно 48 осіб/км² і 600 осіб.

Українське село потребує додаткових потужностей для приско­рення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, вжиття заходів щодо зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:

§ остаточного закінчення приватизації землі, її роздержавлен­ня та паювання різних колективних організацій і підприємств, здебільшого нерентабельних;

§ поліпшення умов сільськогосподарської праці (впровадження комплексів сільськогосподарських машин, трудозберігаючих техно­логій тощо), істотного зменшення ручної праці;

§ розширення в сільськогосподарських районах будівельної ін­дустрії, збільшення послуг для будівництва й ремонту житлових будівель;

§ збільшення обсягів будівництва водопровідних та газових ме­реж тощо.

Треба визнати, що сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику й диференціацію сіл на перспек­тивні й неперспективні, через геноцид і депортації. Важкі умови жит­тя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише із села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депо­пуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості.

Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі до­корінної зміни виробничих відносин на селі та приватизації землі.

Проблемами розвитку й планування міст у державі займаються науково-дослідні та проектні інститути (у м. Києві) та їх філіали в об­ласних центрах.

До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого зна­чення, належать Жидачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дуб­но, Острог, Славута, Літин, Ніжин та ін.

Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.

На сучасному етапі розвитку тери­торіальної організації суспільства пи­тання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського насе­лення в Україні постійно зменшується. Якщо в 1913 р. його частка становила 80,7 % всього населення України, то в 2003 р. — лише 32,1 %, а у 2009 р. - 31%. Воно ще переважає у Закарпатській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Тернопільській, Вінницькій, Рівненській областях, тобто в західному регіоні Украї­ни та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській об­ластях та ін.. Більше половини сіл (54,8 %) зосереджена в Західній економічній зоні.

За кількістю жителів села поділяють на малі (І тип — до 500 осіб) — 57,7 %, середні (II тип — 500-1000 осіб) — 22,4 % і ве­ликі (III тип — понад 1000 осіб) — 19,9 %. Більшість сільського населення проживає в середніх і великих селах. Територіальні від­мінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. Так, на Поліссі з його мозаїчними сільськогоспо­дарськими угіддями села переважно невеликі за людністю, хоча існу­ють певні відмінності між правобережним і лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських посе­лень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу вони розміщені біля водотоків і густота сільського населення у них незначна.

У районах Закарпаття та Прикарпаття села великі, в Криму — розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.

Дата добавления: 2014-01-11