Паливно-енергетичний комплекс

Науково-технічний прогрес, підвищення якості продукції, поліпшення умов праці, інтенсифікація всього суспільного вироб­ництва визначаються розвитком енергетики країни, основою якої є паливна база. Тому закономірно, що в усіх країнах світу з розвине­ною ринковою економікою інвестиції у паливно-енергетичний ком­плекс становлять близько 40 % сумарних капітальних вкладень у промисловість.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) є базовим в економіці держави, значно впливає на рівень розвитку її економіки. Темпи розвитку паливно-енергетичного комплексу України в останнє десятиріччя за всіма показниками не сприяли підвищенню електромісткості національного прибутку і валового суспільного продукту. Високими темпами зростає потреба в різних видах енергії і па­лива при використанні таких видів енергетичних ресурсів, як на­фта, природний газ, ядерне паливо і навіть вугілля.

Розміщення підприємств важкої індустрії, де витрати на па­ливо становлять значну частку собівартості готової продукції, значно залежить від забезпеченості паливом. Переробка пали­ва — основа формування промислових комплексів, особливо на­фто- і вугле-хімічних. Велику роль відіграє паливо як чинник формування промислових районів. Вплив його тим більший, чим потужніші запаси і вищі техніко-економічні показники палив­них ресурсів. Дешеве паливо сприяє розвитку паливомістких ви­робництв, впливає на спеціалізацію господарства району. Крім того, паливо використовується в енергетиці і є сировиною для ви­робництва різноманітних цінних продуктів. Наприклад, з нафти виробляють не тільки паливні матеріали, а й різні масла та масти­ла, пластмаси, мийні речовини, синтетичні волокна, добрива, а з природного газу — синтетичні спирти й білкові препарати, сірку. Вугілля є цінною сировиною для виробництва пластмас, бензину, інших продуктів.

У структурі промисловості України на частку паливної припа­дає 15 % вартості основних фондів і майже 8 % середньорічної чисельності промислово-виробничого персоналу, 11 % вартості про­мислової продукції.

Збільшення витрат на видобуток і транспортування палива по­требує обґрунтування економічної доцільності розробки тих чи ін­ших родовищ. Для їх визначення в енергоекономічних розрахунках використовують показники кінцевих витрат, які дають змогу уста­новити в розрізі України та її економічних районів суспільно вип­равданий верхній рівень витрат на виробництво окремих видів палива. За кінцевими витратами встановлюють рівень енергозабез­печення України в цілому та її окремих економічних районів.

У розміщенні паливної промисловості відбуваються постійні зміни, що пов'язано із завершенням виробітку одних родовищ та відкриттям і розробкою інших. Більш рівномірному її розміщенню сприяли створення вугільної промисловості у західному регіоні України, нафтової і газової — у східному, буровугільних родо­вищ — у Черкаській та Житомирській областях. Підприємства подільських, південних областей та АР Крим працюють на при­візному вугіллі.

Удосконалення паливного балансу України пов'язане передусім із значною диференціацією рівнів забезпечення паливом окремих районів. У перспективі вирішуватиметься подвійне завдання: вдос­коналення галузевої й територіальної структури паливного балансу та реконструювання розміщення основних споживачів палива, тоб­то зниження енергомісткості матеріального виробництва в енерго-дефіцитних районах для збалансованого видобутку і споживання палива в регіональному плані. Вдосконалення структури паливного балансу означає, що в перспективі для західних і південних районів України найекономічнішими будуть електроенергія АЕС, а для східних районів — вугілля Донбасу.

Вугільна промисловість за обся­гом видобутку палива в натуральному вираженні посідає перше місце серед інших галузей. Тут зосереджена більшість працівників і основних фондів паливної промисловості. Основним районом видобутку кам­'яного вугілля є Донецький басейн. Тут вугілля видобували у 1990 р. на 295 кам'яновугільних шахтах, з них 131 шахта коксівного ву­гілля. З 1989 р. видобуток вугілля в країні поступово скорочувався і в 2005 р. разом з видобутком бурого вугілля становив 77,25 млн т.

Вугледобувні підприємства України в 2009 році скоротили видобуток вугілля на 7% порівняно з 2008 роком - до 72,219 млн т. Видобуток коксівного вугілля знизився на 4,3% і склав 25,494 млн т, енергетичного - на 8,4%, 51,018 млн т (див.табл.9.1).

Показники щодо підприємств Мінвуглепрому України скоротилися істотніше, ніж щодо галузі в цілому. Видобуток впав на 15,3% - до 38,44 млн т через зниження попиту. Коксівного вугілля видобуто на 10,9% менше – 9,134 млн т, енергетичного - на 16,6% - 29,306 млн т.

Таблиця 9.1

Видобуток вугілля в Україні у 1975-2009 роках

Рік	Загальний видобуток, млн т	Середня зольність вугілля, %	В т.ч. коксівне вугілля, млн т	Середня зольність, %
	202,96	24,1	84,65	25,4
	215,13	32,9	88,36	33,0
	180,52	29,7	73,48	29,5
	155,53	29,7	66,92	29,7
	81,31	32,4	37,88	32,0
	79,18	36,9	38,1	36,2
	77,25	38,0	32,33	37,6
	75,54	38,5	28,48	36,0
	77,67	38,1	26,64	37,2
	72,22	38,5	25,49	36,4

Вугільна промисловість України постачає свою продукцію для потреб електроенергетики (майже 38 % від загального обсягу поставок), коксохімії (22 %), населення (11 %), комунально-побутових (3 %) та інш. споживачів (26 %). Галузь є складним виробничо-технічним комплексом, що складається з кількох підгалузей.

У складі вугільної промисловості діють близько 250 шахт і 6 розрізів, біля 60 збагачувальних фабрик, 3 шахтобудівні комбінати, 17 заводів вугільного машинобудування, 20 галузевих інститутів, гірничорятувальна служба, спеціалізовані об'єднання і виробництва з ремонту, налагодження й обслуговування гірничо-шахтного устаткування, розв'язання екологічних проблем, геологічної розвідки, залізничного та автомобільного транспорту, торгівлі, об'єкти соціальної сфери тощо. У вугільній промисловості практично повністю завершено механізацію виймання вугілля, доставку вугілля в очисних вибоях, відкатку вугілля, навантаження вугілля у залізничні вагони.

Таблиця 9.2

Виробництво вугільного концентрату для коксування в Україні, млн.т

Марка вугілля	2006 р.	2007 р.	2008 р.	2010 р. (прогноз)
К	6,0	6,1	8,6	12,4
Ж	7,8	7,6	7,8	7,8
П	0,3	0,4	0,6	0,6
Г	5,5	4,5	7,4	7,4
Всього	19,6	18,6	24,4	28,2

Основними ланками вуглевидобутку шахтним способом є: шахта з комплексом наземних і підземних споруд та енергосило­вим господарством, вуглезбагачувальна фабрика, транспортні ко­мунікації і водогосподарські споруди, районні енергетичні центри, складське господарство, підприємства й установи невиробничої сфери. З вугільною промисловістю прямо чи посередньо пов'язана діяльність майже 40 % міського населення Донецької та Луганської областей.

Вугільні шахти зосереджені в центральній і північній частинах Донецької та південній частині Луганської областей. Коксівне ву­гілля видобувають переважно в центральній частині Донецької об­ласті (в районі Єнакієвого, Горлівки, Макіївки, Донецька, Красноармійська, Костянтинівки та інших міст), а також у Краснодонському і Кадіївському районах Луганської області. В Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області видобува­ють більше енергетичного вугілля.

Нове шахтне будівництво налагоджено в Західному Донбасі (Дніпропетровська область). До 5 млн т кам'яного вугілля видобувають у Львівсько-Волинському кам'яновугільному басейні. Запаси вугілля тут невеликі. Знач­ну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції.

Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережжі України й об'єднує родовища Житомирської, Він­ницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Басейн поділяється на 12 буровугільних районів, у яких налічується понад 100 родовищ. Без брикетування вугілля басейну непридатне для транспортування на далекі від­стані, характеризується високою вологістю, використовується пе­реважно для місцевих потреб. Запаси вугілля, яке можна видобува­ти відкритим способом, розподіляються на 58 родовищ. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. За останні роки його видобуток становив 1,0-1,4 млн т.

Буровугільна промисловість України об'єднує великі механізо­вані вуглерозрізи, шахти, вуглебрикетні фабрики, а також допо­міжні підприємства.

Період вугільної промисловості (2003-2009 рр.) ха­рактеризувався припиненням спаду вуглевидобутку, високою його собівартістю і у зв'язку з цим необхідністю дотування шахт, масо­вим їх закриттям. В галузі 90 % збиткових підприємств, а рівень державної підтримки (2,3 млрд грн.) навіть на 50 % не покриває потреб у заробітній платі. Дотації йдуть на ви­добуток коксівного вугілля, тому прибутки мають коксохімічна та металургійна промисловість. Створено низку холдингових ком­паній, проте вони надто дрібні. Економічні зв'язки між. вугільними підприємствами розірвані через різні форми власності. Катастро­фічно зменшилося відтворення основних фондів. Актуальними проблемами вугільної промисловості залишають­ся визначення економічної доцільності видобутку твердого палива та його обсягів по кожному шахтному полю, обсяги фінансування і строки закладення, розбудови й початку експлуатації нових шахт, реструктурування вугледобувних холдингів за належністю шахт до промислово-геологічних регіонів, відновлення шахтарської інфрас­труктури.

Нафтова промисловість України характеризується низькими показни­ками, хоча потенційні можливості тут значно більші. Внаслідок певного вичерпання нафтових родовищу старопромислових західних районах поряд з пошуками і видо­бутком нафти у східних районах ширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного і Азовського морів, а також При­чорноморської низовини, де останніми роками видобувають про­мислову нафту.

Нині перше місце за видобутком нафти посідає лівобережна частина України, де працюють нафтогазові управління в Чернігівській області на базі Гнідинцівського та Прилуцького родовищ, у Сумсь­кій — на основі Охтирського і Качанівського, у Полтавській — на базі Сагайдацького, Зачепилівського, Радченківського родовищ. Тут видобувають більшість нафти України. На другому місці При­карпатська нафтогазоносна провінція, де працюють нафтогазови­добувні управління — Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Поки що масштаби видобутку нафти тут невеликі через вичерпаність за­пасів і недостатній рівень пошукових робіт.

Світовий досвід показує, що запаси нафти в кількох великих родовищах забезпечують значно більші обсяги видобутку, ніж ана­логічні розсіяні по багатьох дрібних родовищах. В Україні макси­мальний рівень видобутку нафти в середині 70-х років минулого століття забезпечувався саме експлуатацією десятка найбільших родовищ, вичерпаних нині на 90-98 %. Тож з 83 родовищ нафти 51 належить до дуже дрібних (запаси менші 1 млн т нафти). Родови­ща нафти в основних нафтогазових районах вироблені на 70 %. Саме низька надійність розвіданих запасів нафти призводить до не підтвердження їхніх запасів під час розробки у розмірі 17,4 млн т. Тобто нинішня реальна видобувна ресурсна нафтова база стано­вить в 69,3 млн т нафти з конденсатом, а забезпеченість видобутку сучасних обсягів нафти з конденсатом сягає 20 років.

Нині жоден з економічних районів України не забезпечений власною нафтою і нафтопродуктами.В Україні діють Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський, Одесь­кий, Дрогобицький, Львівський і Надвірнянський нафтопереробні за­води. Власними ресурсами потребу у нафті Україна забезпечує лише частково.

Видобуток нафти в Україні в 2009 році скоротився на 7,1% порівняно з 2008 роком - до 2 млн 899,7 тис. тонн, видобуток газового конденсату - на 5,9%, до 1 млн 52,3 тис. тонн. Зокрема, підприємства Нафтогазу в минулому році скоротили видобуток нафти на 6,6% - до 2 млн 687,7 тис. тонн, газоконденсату - на 6,3%, до 954,9 тис тонн (див.рис.9.1)

Потужності нафтопереробної промисловості сягають 60 млн т річної первинної переробки. Однак використовуються вони лише на 29,2 % за переробкою нафти, на 51,0 % — за вироб­ництвом бензину, на 41,0 % — за виробництвом дизельного пально­го і лише на 22,8 % — за товарним випуском топкового мазуту.

Рис.9.1. Видобуток нафти і конденсату в Україні у 1991-2009 роках

Газова промисловість. У перспективі доцільно використовувати нафту для виробниц­тва моторного палива і як сировину для хімічної промисловості. Це наймолодша галузь паливної промисловості України. Використання газу удвічі дешевше, ніж на­фти. Крім того, з газу виробляють азотні добрива й синтетичні матеріали.

Першою була освоєна Передкарпатська нафтогазоносна об­ласть. Тепер на неї припадає 3,1% всього видобутку газу в Україні. Цей район досить перспективний, оскільки газ тут видобувають переважно з незначних глибин. Розвідані його запаси становлять 94 млрд м³. У цілому в Західноукраїнському нафтогазоносному регіоні прогнозовані запаси нафти й газу становлять понад 600 млн т умовних одиниць палива, причому більш як половина їх сконцентрована в Івано-Франківській області, де вони залягають на глибині 5-6 км, що є основною технічною проблемою промисло­вого видобутку їх.

У Прикарпатті Дашавське родовище використовується для під­земного зберігання газу, Більче-Волицьке газове — експлуатується з 1949 р., Космацьке газоконденсатне — з 1969 р. і є цінним для хімічної промисловості, його газоконденсат переробляється на Надвірнянському нафтопереробному заводі. Опарське, Угерське й Рудківське родовища ще експлуатуються, запаси газу в них майже вичерпані. Косівське та Кадобнянське газові родовища використо­вуються з метою видобутку газу для місцевих потреб. Крім пе­релічених, у Прикарпатті та Закарпатті відкрито ще низку родовищ і газовиявів промислового значення (Судово-Вишнянське, Немирівське, Солотвинське, Мукачівське, Іршавське).

Зменшення видобутку газу в Передкарпатській нафтогазонос­ній області пояснюється вичерпанням його із старих родовищ, не­раціональним виробленням значної частини родовищ, оскільки ве­лика кількість газу залишається під землею. Нещодавно відкриті нові родовища, але вони або малопотужні, або не розробляються зовсім.

На думку фахівців, у Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, якщо відновити запущені свердловини, поліпшити якість по­шуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації ус­таткуванням для буріння свердловин завглибшки 5-7 км. Дніпровсько-Донецьку газоносну область виявлено поряд з по­кладами нафти в Дніпровсько-Донецькій западині. Основні її ро­довища газу стали відомими у другій половині 60-х років. Це най­більша в Україні нафтогазоносна область (93,8 % загального видо бутку газу в країні). Основні родовища природного газу в Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське й Західнохрестищенське); у Сумській (Рибальське, Качанівське); Полтавській (Солохо-Диканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Всього тут виявлено 111 газових родовищ, сумарні запаси газу яких станов­лять 785,4 млрд м³. Найбільше із зазначених родовищ — Шебели­нське (80 % усіх запасів газу в Україні), на другому місці за запа­сами газу Західнохрестищенське газоконденсатне родовище, яке експлуатується з 1970 р., далі Гнідинцівське нафтогазоконденсатне родовище — одне з найпродуктивніших в Україні (діє з 1960 р.).

Геологорозвідники й сьогодні виявляють нові родовища газу, в т. ч. в Луганській і Полтавській областях, що свідчить про багатство надр Дніпровсько-Донецької западини.

У Причорноморсько-Кримській нафтогазоносній області від­крито й експлуатуються 17 газових родовищ із загальними запаса­ми газу 14,3 млрд м³. Найбільші з них Голіцинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське. На дні Чорного моря геологи виявили ряд перспективних газових підвищень (під­земних і підводних структур).

Специфічною рисою розміщення газовидобувної промисловості є високий рівень її територіальної концентрації та орієнтація видо­бутку на найвигідніші умови експлуатації родовищ. Приблизно 4/5 видобутого природного газу йде на потреби про­мисловості. Використання газу в комунальному господарстві має сезонний характер. Оскільки газ упродовж року подається рівно­мірно, актуальним завданням є будівництво газосховищ.

Супутні гази, які є на деяких невеликих нафтових родови­щах, — дуже цінна сировина для промисловості органічного синте­зу. З них на газобензинових заводах виробляють бензин.

Певну роль у паливному балансі відіграють утилізація промис­лових газів та виробництво штучного газу з твердого палива. В Дон­басі (Лисичанськ) здійснюється підземна газифікація вугілля.

Крім комунально-побутового сектора та автотранспорту важли­вим є використання природного газу в нафтохімії, продуктом якої є синтетичні матеріали. 3 1т рідких вуглеводнів можна отримати 600-700 кг нафтохімічної сировини, вартість якої набагато переви­щує ефект використання газу як палива. На комунально-побутові послуги витрачається 17 млрд м³, а на виробництво електрое­нергії — майже 34 млрд м³ газу за рік.

Через 9 областей України пролягає газопровід «Уренгой (За­хідний Сибір) — Ужгород» і газопроводи внутрішнього значення: Шебелинка — Полтава— Київ; Шебелинка —Дніпроперовськ — Кривий Ріг; Шебелинка — Одеса; Дашава — Львів; Дашава — Київ та інші, які нині здебільшого перекачують імпортне газове паливо. Найбільшим підземним газосховищем є Богородчанське (Івано-Франківська область) місткістю 15-17 млрд м³ газу.

З кожним ро­ком ГТС України старіє і, безумовно, потребує дедалі більшого фіна­нсування робіт з її реконструкції та капітального ремонту, заміни га­зоперекачувальних агрегатів, переоснащення підземних сховищ газу, механізації систем автоматики, телемеханіки, газовимірювань, авто­матичного контролю та реконструкції транспортних потоків газу.

Заслуговує на увагу підписання у жовтні 2002 р. україно-російської міжурядової угоди про стратегічне співробітництво в га­зовій галузі, головною складовою якої має стати створення «Міжна­родного консорціуму з управління та розвитку газотранспортної системи України» на паритетних умовах.

Торфова промисловість — одна з найдавніших галузей паливної про­мисловості. Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівсь­кій, Житомирській, Рівненській та Львівській областях. Видобуток його невеликий. У вигляді брикетів і шматків торф використовують як паливо, у сільському господарстві застосовують для виготовлен­ня органічних добрив, торфоізоляційних плит. Торф може бути си­ровиною для виробництва парафіну, масел, фенолів, креоліну.

У Карпатах, на Поліссі та в деяких районах Лісостепу як місцеве паливо використовують деревину. Електроенергетика впливає не тільки на розвиток господарства, а й на територіальну організацію продук­тивних сил. Будівництво потужних ліній електропередач дає змогу освоювати паливні ресурси незалежно від віддаленості районів спо­живання. Розвиток електронного транспорту розширює терито­ріальні межі цієї галузі промисловості. Достатня кількість електрое­нергії «притягує» до себе виробництво електросталі, алюмінію та інших кольорових металів, в яких частка паливно-енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша порівняно з традиційними галузями. Електроенергетика визначає виробничу спеціалізацію деяких районів України (Донбас, Придніпров'я), є основою формування територіально-виробничих комплексів.

У розвитку й розміщенні електроенергетики в Україні визна­чальними є принципи: концентрації виробництва електроенергії шляхом будівництва великих районних електростанцій, які вико­ристовують дешеве паливо й гідроенергоресурси; комбінування ви­робництва електроенергії і теплоти з метою теплопостачання міст та індустріальних центрів; широкого освоєння гідроенергоресурсів з урахуванням комплексного розв'язання завдань електроенергети­ки, транспорту, водопостачання, іригації та рибництва; виперед­жального розвитку атомної енергетики, особливо в районах з на­пруженим паливно-енергетичним балансом.

Розміщення електроенергетики залежить переважно від наяв­ності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії. Нині майже третина електроенергії виробляється у районах спожи­вання і понад 2/3 — у районах її виробництва. Поки що місце для будівництва ДРЕС вибирають, враховуючи зручність транспорту­вання палива й електроенергії та екологічну обстановку. Якщо вчені розроблятимуть високоефективні методи транспортування елек­троенергії на великі відстані, то ДРЕС будуватимуться переважно в східних районах України.

В Україні є чотири види електростанцій, які розрізняють за ви­користовуваним ресурсом:

§ теплові — працюють на твердому, рідкому і газоподібному па­ливі; серед них вирізняють конденсаційні й теплоелектроцентралі;

§ гідравлічні — використовують відповідні гідроресурси й по­діляються на гідроелектростанції, гідростимуляційні й припливні;

§ атомні — як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи;

§ електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії. Серед них найперспективнішими є вітрові, сонячні та ін.

Потрібно збільшувати виробництво електроенергії з нетрадицій­них джерел. Наприклад, у країнах Латинської Америки і Африки з відходів сільськогосподарського виробництва виготовляють біопали­во. За підрахунками фахівців, Україна може забезпечити біопаливом більше половини потреб автомобільного транспорту. Варто переробля­ти буре вугілля на рідке паливо, використовувати енергію термальних вод, що особливо рентабельно для Карпат і Криму, де на глибинах 1000 і 2000 м температура таких вод сягає відповідно 70 °С і 100 °С. Доцільно використовувати енергію малих річок, силу вітру, енергію сонця, морських хвиль, сірководню вод Чорного моря, метану шахт Донбасу. Вітрові електростанції можуть дати таку кількість струму, як 22 Дніпрогеси, хвильові електростанції на Чорному й Азовському мо­рях, можуть виробляти до 17 млрд кВт • год електроенергії за рік.

Спорудження в Україні заводу з виробництва паливного етано­лу, що використовується як домішка до звичайних бензинів для підвищення їх октанового числа, стане одним із напрямів поліп­шення структури споживання паливно-енергетичних ресурсів та зменшення їх навантаження на навколишнє природне середовище. Це дасть змогу скоротити витрати на придбання нафтопродуктів або сирої нафти для їх виробництва.

Структурна перебудова господарства, економне використання усіх видів палива й енергії, впровадження економічних стимулів сприятимуть зменшенню енергоємкості національного продукту. Сьо­годні в Україні немає механізму, який би стимулював зменшення енергоспоживання. Йдеться про державну систему енергозбереження на тривалу перспективу, систему стандартів та нормативів витрат паливно-енергетичних ресурсів, звітність про енергоспоживання.

Дата добавления: 2014-01-11