Позичковий капітал, його сутність і джерела. Позичковий процент

2. Банківська система в ринковій економіці. Сучасна банківська система України.

3.Кредитна система. Кредит: сутність, функції, форми.

1. Для організації і функціонування будь-якої підприємницької діяльності необхідна певна кількість капіталу у грошовій формі. Цю проблему можна вирішувати різними шляхами (наприклад, поступово накопичити, попросити у батьків тощо), проте найбільш розповсюдженим за сучасних умов джерелом фінансування є отримання позики (лат. kreditum – позика). Тобто мова йде про наявність та рух в економічній системі країни позичкового капіталу. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який віддається в якості позики і приносить власнику доход в формі процента. Основною функцією позичкового капіталу є грошове обслуговування суб’єктів ринкового господарювання, що забезпечує стабільність їхньої діяльності, прискорює швидкість обороту їхнього капіталу.

Досить активно економісти аналізують питання про джерела тимчасово вільних грошей, які можуть бути використані як позичковий капітал. Найважливішими з них вважаються такі:

1) амортизаційні відрахування. Весь час, поки амортизація накопичується для заміни засобів праці, які ще функціонують, грошові кошти є вільними, можуть бути перетворені у позичковий капітал;

2) частина оборотного капіталу, який вивільнюється в результаті незбігання часу продажу виготовленої продукції і купівлі сировини, палива, матеріалів, що необхідні для забезпечення безперервності виробничого процесу;

3) тимчасово вільний капітал у проміжках між надходженнями грошових кошт після реалізації товарів і виплатою заробітної плати;

4) кошти фонду розвитку виробництва, які є частиною прибутків підприємства і накопичуються до певного розміру перед тим як бути використаними для розширеного відтворення;

5) грошові доходи і накопичення населення;

6) грошові нагромадження держави.

Таким чином, завдяки утворенню тимчасово вільного грошового капіталу, виникає позичковий капітал, який може віддаватися в якості позики тим суб’єктам господарювання, які відчувають нестачу грошового капіталу. Іде рух грошового капіталу у вигляді позики від кредитора до позичальника, виникає ринок позичкових капіталів.

Позичковий капітал є самостійною формою капіталу, зі своїми особливостями, які відрізняють його від промислового та торгівельного капіталу. Назвемо і проаналізуємо їх:

1) позичковий капітал виступає в якості товару, і ця характеристика не притаманна промисловому та торгівельному капіталу. При цьому слід розуміти, що це товар особливий, оскільки а) відчужується від власника не назавжди, а тільки на певний строк, б) продається і покупається по специфічній ціні. Цією ціною є позичковий процент. ЇЇ називають особою, ірраціональною ціною тому, що вона не віддзеркалює вартості позичкового капіталу, а формується під впливом інших факторів. Вони будуть розглянуті пізніше;

2) позичковий капітал є капітал-власність, і завдяки цьому він приносить своєму власнику доход у формі процента. А промисловий та торгівельний капітал приносять прибуток завдяки своєму функціонування в певних сферах, тобто виступають як капітали-функції.

Аналіз схем, за якими здійснюється кругооборот промислового, торгівельного та позичкового капіталів також показує певні відмінності. Так, рух промислового і торгівельного капіталів іде за схемою: Г – Т – Г′, де Г′ = Г + Dг (Dг – прибуток заради якого здійснювався рух капіталу). Щоб отримати прибуток, підприємець забезпечує рух свого грошового капіталу через продуктивну і товарну форми, тим самим організує виробництво товарів та послуг (для промислового капіталу), а потім їхню реалізацію. Грошовий капітал, який буде отриманий після продажу товарів буде включати в собі Dг – прибутки підприємців.

Що стосується позичкового капіталу, то його рух здійснюється по іншій схемі Г-Г′, тобто він виступає тільки в одній, незмінній грошовій формі і, незважаючи на це приносить своєму власнику Dг – позичковий процент. В цьому випадку процес збільшення позичкового капіталу є більш завуальованим, і пояснити зміни в позичковому капіталі можна тільки розглянувши всі етапи руху позичкового капіталу:

I. Власник позичкового капіталу (кредитор) віддає свій грошовий капітал, щоб через певний строк він повернувся до нього з певним приростом – позичковим процентом.

II. Позичальник, оскільки в нього є необхідність у грошовому капіталі, бере на певний строк позику, при цьому обов’язковою умовою є повернення взятого в позику грошового капіталу з певним приростом – позичковим процентом (г).

III. Позичальник, щоб задовольнити свої потреби у прибутку (а це, як відомо, кінцева мета будь-якої діяльності) та розрахуватися з кредитором, повинен застосувати позику продуктивно, тобто направити її на виробничі потреби, на виробництво певних товарів або послуг. В результаті взаємодії робітників зі засобами виробництва буде вироблена продукція, складовою частиною вартості якої буде додатковий продукт.

IV. Позичальник, щоб досягти вищезазначеної мети, повинен здійснити останній етап своєї реальності – реалізувати продукцію і отримати прибуток. Останній буде складатися з двох частин: перша з них – його власний прибуток, який в навчальній літературі називається підприємницький доход, а друга – частина отриманого прибутку і буде позичковим процентом, який дозволить позичальнику розрахуватися з кредитором. На цьому рух позичкового капіталу для даного прикладу буде завершено.

Важливо розуміти, що оскільки підприємницький доход і процент мають одне й те ж джерело – додатковий продукт, який після реалізації перетворюється у прибуток, то між складовими частинами прибутку є певні залежності. Збільшення частки, наприклад, проценту, буде зменшувати частку підприємницького доходу. За певних умов це буде викликати зміни у механізмі функціонування ринку позичкових капіталів. Попит на грошовий капітал у формі позичкового буде зменшуватися, і, навіть за умов сталої пропозиції позичкового капіталу, його ціна (процент) буде зменшуватися.

Розмір збільшення або зменшення позичкового процента вимірюється нормою процента (Н _п):

2. Банки – це один із найважливіших інститутів ринкової економіки. Вони являють собою центри організації міжгосподарських розрахунків у грошовій формі, центри зберігання тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб та центри кредитування їх у разі виникнення у них тимчасової потреби в додаткових ресурсах. Банківська діяльність покликана значно підвищувати ефективність суспільного виробництва, є важливою умовою забезпечення динамічного економічного зростання. Саме тому процес ринкових перетворень в Україні розпочався з реформування банківської системи. Під банківською системою розуміють сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів та надаються суб’єктам ринкового господарства різноманітні послуги (приймання вкладів, надання кредитів тощо).

Формування нової банківської системи України почалося з побудови незалежної суверенної держави і прийняттям Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до нього сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (зі своїми філіями), на другому – комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфери діяльності. Слід зазначити, що суттєвий внесок в розвиток та вдосконалення правової основи функціонування банків вносить новий Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який набрав чинності з 1 січня 2001 року.

Національний банк України, як і будь-який центральний банк іншої країни, являє собою своєрідний “банк банків”, оскільки виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання державного бюджету країни. До основних функцій НБУ відносяться:

1) проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2) здійснення монопольного права на випуск банкнот в обіг, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3) визначення валютної політики держави;

4) контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, дотриманням нормативів, установлених НБУ, та власних нормативних актів;

5) надання комерційним банкам кредитів;

6) зосередження в себе обов’язкових резервів комерційних банків;

7) організація та здійснення через банківську систему касового обслуговування державного бюджету, проведення операцій з державними цінними паперами, надання кредитів уряду (за рішенням Верховної Ради України);

8) здійснення через запроваджену в січні 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків (СЕП).

Комерційні банки, які функціонують у банківській системі України, можна класифікувати за різними критеріями. За функціональною спеціалізацією розрізняють банки реконструкції та розвитку, інвестиційні, ощадні, іпотечні, трастові, емісійні, зовнішньоторгові. За формою власності – державні, кооперативні, приватні, змішані. За належністю статутного фонду і способу його формування – пайові та акціонерні. Залежно від величини статутного фонду, а також власного капіталу й активів комерційні банки поділяються на дрібні, середні, та великі (більшість діючих в Україні банків слід віднести до дрібних і середніх). За територіальною ознакою розрізняють міжнародні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують кілька регіонів країни. За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Роль комерційних банків розкривається через виконувані ними основні функції:

1) акумулювання тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2) кредитування підприємств, держави і населення;

3) здійснення розрахунків і платежів у народному господарстві;

4) випуск кредитних грошей;

5) облік векселів та операції з ними;

6) зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

7) довірче управління майном клієнтів;

8) консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Необхідно зазначити, що останнім часом у сфері діяльності комерційних банків (за даними статистики на початок 2003 р. їх в Україні було 175) спостерігаються тенденції розширення їхніх функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської діяльності та отримання прибутків.

3. Важливою складовою економічних відносин в ринковій системі є відносини між кредиторами та позичальниками, в процесі яких відбувається перетворення грошового капіталу на позичковий, тобто кредитні відносини. Їх реалізації забезпечується за допомогою відповідної ринкової інфраструктури – банків, різного роду небанківських фінансово-кредитних установ (страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній, благодійних фондів, ощадних установ та ін.). У своїй сукупності кредитні відносини та інститути, що забезпечують їхнє функціонування та реалізацію, форми кредиту, методи кредитувань утворюють кредитну систему.

Кредит – побудований на довірі специфічний тип економічних відносин, які виникають між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення, платності, строкового використання. Окрім зазначених принципів у кредитних відносинах використовуються, як правило, ще такі: цільовий характер та матеріальна забезпеченість.

Сутність кредиту досить повно розкривають виконувані ним функції: 1) перерозподільча (за допомогою кредиту вільні грошові капітали та доходи підприємств, домогосподарств, держави акумулюються і перетворюються у позичковий капітал); 2) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (здійснюється на основі використання акцій і облігацій корпоративної форми власності, злиттів компаній, тощо); 3) сприяння економії витрат обігу (через використання безготівкових розрахунків та заміни готівки кредитними грошима); 4) обслуговування кредитом інноваційного процесу розвитку малих і середніх виробничих структур, підготовки та перепідготовки відповідних кадрів; 5) регулювання макроекономічних процесів (антициклічне регулювання економіки, структурна корекція); 6) контрольна (полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів здійснюється банківський контроль діяльності позичальника.

Слід зазначити, що рівень розвитку кредитних відносин в значній мірі визначається різноманітністю форм кредиту. Класифікація відповідно до специфіки об’єктів кредитування дає можливість виділити та охарактеризувати такі функціональні форми кредиту:

1. Комерційний кредит надається одним підприємством (фізичною чи юридичною особою) іншому у вигляді продажу товарів або послуг з відстрочкою платежу. Обслуговується цей кредит векселями, обіг яких опосередковується банками і регулюється чинним законодавством.

2. Банківський кредит надається банками та спеціалізованими кредитно-фінансовими установами економічним суб’єктам підприємницької діяльності, населенню, державі у вигляді грошових позик. Залежно від терміну використання коштів у банківській справі розрізняють позички: 1) строкові (короткострокові – до 1 року, середньострокові 1-3 роки, довгострокові – понад 3 роки); 2) безстрокові (до запитання); 3) прострочені; 4) відстрочені (пролонговані). За характером і способом сплати відсотків розрізняють позички: з фіксованою відсотковою ставкою; з плаваючою відсотковою ставкою; зі сплатою відсотків у міру використання позичених коштів (звичайні кредити); зі сплатою відсотків одночасно з одержанням позичених коштів (дисконтні кредити). Необхідно розуміти, що кредитним операціям властиві різноманітні фінансові ризики, серед яких найуразливішим для банку є кредитний. Кредитний ризик – це ризик несплати позичальником основного боргу та відсотків за ним, що належать кредиторові. Важливим методом забезпечення повернення банківських позик і способом захисту від кредитного ризику є страхування відповідальності позичальника за непогашений кредит (договір страхування укладають між позичальником і страховою організацією) та страхування ризику неповернення кредиту (договір між страховою організацією й банком). Якщо позичальник не сплачує заборгованості за позичкою через свою неплатоспроможність чи з інших причин, погашення кредиту й нарахованих відсотків за ним бере на себе страхова організація (згідно з договором страхування). Наявність кредитних ризиків обумовили необхідність розробки методик оцінки кредитоспроможності позичальника (дані аспекти докладно розглядаються у навчальному курсі “Фінансовий менеджмент”). У самому загальному визначенні кредитоспроможність – це наявність передумов для одержання кредиту і здатність повернути його. У світовій банківській практиці працівники, які відповідають за надання кредитів, ураховують звичайно такі чинники: дієздатність позичальника, його репутацію, наявність капіталу, наявність забезпечення, економічну кон’юнктуру.

3. Споживчий кредит підприємства торгівлі та сервісних послуг надають у вигляді товарів та послуг, що продаються в розстрочку (в кредит). Його об’єктом є, як правило, товари тривалого користування (телевізор, меблі, автомашини), а також окремі види послуг. Реалізується споживчий кредит через використання різноманітних форм комерційного та банківського кредиту. В ринкових країнах світу функціонують спеціалізовані банківські установи, які обслуговують різні форми споживчого кредиту.

4. Державний кредит є специфічним різновидом кредиту. Він являє собою систему економічних відносин між державою в особі ії органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких держава може виступати як позичальник (у разі, якщо вона, наприклад, продає цінні папери), кредитор (за умов надання нею позик) чи гарант (коли вона бере на себе відповідальність за погашення позики чи виконання інших зобов’язань позичальників. У випадку невиконання ними своїх боргових зобов’язань держава покриває їх із своїх централізованих фондів). Об’єктом державного кредиту є, як правило, позичковий капітал.

5. Міжнародний кредит обслуговує міграцію позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин.

тема 11. Акціонерні товариства

1. Акціонерне товариство і його основні риси. Види акціонерних товариств.

2. Акції: сутність і види. Доходність акцій.

1. Задачу концентрації та централізації грошового капіталу, об’єднання капіталів для вирішення конкретних завдань в значній мірі вирішує створення акціонерних товариств. Так, вже в 19 ст. суспільство зіткнулося з тим, що індивідуальні капітали виявилися недостатніми для організації великих підприємств (будівництва залізниць, фабрик, заводів тощо). Окрім того, приватна індивідуальна власність, яка відокремлювала виробників від засобів виробництва, не стимулювала найманих робітників в підвищенні ефективності праці, не зацікавлювала їх в кінцевих результатах діяльності капіталістичного виробництва.

Виникає об’єктивна необхідність у такій формі організації суспільного виробництва, яка б дозволила на тільки об’єднати індивідуальні капітали в єдиний великий капітал, а й шляхом персоніфікації власності зацікавити робітників в ефективному функціонуванні підприємства. Такою формою організації виробництва стало акціонерне товариство. Необхідно відмітити, що акціонерні товариства належать до колективної форми власності, оскільки вони: 1) виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один і частка кожного учасника товариства в цьому капіталі визначається кількістю акцій, якими він володіє; 2) праця на цих підприємствах носить колективний характер, а величина прибутків, що розподіляються, залежить від результатів колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень.

Акціонерне товариство виступає основною формою сучасного підприємництва. Воно є юридичною особою, відокремленою від акціонерів. Кожний акціонер відповідає за майно корпорації в межах своєї частки, у межах своєї частки приймає участь в управлінні підприємством.

Акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний фонд якого поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і яке несе відповідальність за зобов’язаннями тільки своїм майном.

Більш докладно форму організації виробництва, яка розглядається, характеризують його основні риси:

1) Обмеженість ризику акціонера розмірами його внеску в товариство. Слід зазначити, що це найбільш важна риса акціонерного товариства, яка обумовлює їх розповсюдження. Широкі перспективи розвитку цієї форми капіталу забезпечує можливість обліку ризику, який вже з самого початку обмежений певною сумою.

2) Частка участі в акціонерному товаристві втілюється в оборотні цінні папери – акції. Акції, на відміну від частки участі в інших товариствах, можуть вільно відчужуватися. При цьому необхідно уяснити, що акціонер – співвласник підприємства, а власник облігації – не більш як кредитор.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті й відкриті. Закриті – це такі товариства, акції яких розподіляються між засновниками й не можуть розповсюджуватися за підпискою, вільно купуватися й продаватися на ринку цінних паперів. Відкриті – акції таких товариств вільно розповсюджуються за підпискою, купуються й продаються на фондовій біржі.

В Україні на сучасному етапі формуються переважно акціонерні товариства закритого типу. Це зумовлено перш за все тим, що чинне законодавство на першому етапі приватизації передбачало передачу державного майна переважно трудовим колективам. Не сприяє розвитку відкритих товариств і недосконалість ринку цінних паперів, в результаті чого акціонери більшості відкритих товариств не мають справжніх акцій, в обороті їх заміняють різного роду тимчасові свідоцтва (свідоцтва депозитарію, свідоцтва про внесений пай та ін.)

2. Акція – цінний папір, який випускається акціонерним товариством, свідчить про внесення певного паю в капітал акціонерного товариства і про те, що її власник є членом даного товариства і має право на отримання доходу в формі дивіденду.

В залежності від критерію класифікації існує багато видів акцій. Розглянемо основні їх види.

1. За обсягом реалізації прав акціонера розрізняють:

· Прості акції – вони дають право участі їх власнику у справах акціонерного підприємства (брати участь у загальних зборах акціонерів, бути обраним до складу правління, спостережницької ради або ревізійної комісії). При цьому необхідно розуміти, що хоча формально кожен акціонер має право бути обраним на керівні посади в товаристві, проте реально ці посади займають лише ті, хто має більшу кількість акцій, а політику акціонерного товариства визначають власники контрольного пакету акцій (теоретично це 50% всіх випущених акцій і плюс ще одна, в реальності він значно менший, оскільки акціонерний капітал розосереджується серед великої кількості акціонерів, і іноді достатньо мати 5-10% від загальної кількості акцій, щоб управляти справами товариства). Окрім права участі в управлінні акціонерним товариством, прості акції дають своєму власнику також право на отримання дивіденду, проте оскільки дивіденди по простих акціях визначаються вже після виплати його по привілейованих акціях і здійснення першочергових платежів, виплата дивідендів про простим акціям не гарантується емітентом;

· Привілейовані акції своїм власникам гарантують першочергову виплату дивідендів у фіксованих процентах до номінальної вартості акцій. Вони забезпечують також пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Водночас власники привілейованих акцій не мають, як правило, голосу на зборах акціонерів. Згідно з Законом України “Про господарські товариства” акціонерне товариство може випустити до 10% привілейованих акцій від загальної їх кількості, або, що одне й те ж, від вартості статутного фонду товариства.

2. За способом віддзеркалювання руху розрізняють:

Іменні акції та на пред’явника. Громадяни (як фізичні особи) мають право бути, як правило, власниками іменних акцій. Обіг цінних паперів фіксується в книзі реєстрації, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість на руках кожного акціонера. Акції на пред’явника реєструються лише за загальною кількістю.

Засновники акціонерного товариства частину акцій залишають у себе (згідно з Законом України не менше 25%), а решту реалізують за відкритою підпискою всім бажаючим (мова йде про відкрите акціонерне товариство) на так званому первинному ринку цінних паперів. На цьому етапі вони продаються за номінальною вартістю. Потім вже купівля-продаж акцій здійснюється на фондовій біржі, яка виступає в якості вторинного ринку цінних паперів. Тут реалізація акцій здійснюється за ринковими цінами, їх ще називають курсом акцій.

Доход на акцію, як вже зазначалося, називається дивідендом. Останній сигналізує про здібності підприємства отримувати доход, служить основою визначення курсової (або ринкової) ціни акцій і є найважливішим компонентом визначення ефективності вкладень в акції.

До основних форм виплати дивідендів відносять: 1) грошову; 2) не грошову (акціями самого акціонерного товариства – у відповідності до номіналу, по курсу, акціями, що були випущені раніше, нового випуску) та інші грошові виплати; 3) змішану (базується на поєднанні попередніх форм).

Доходність акції визначається двома факторами: 1) розмірами дивіденду та 2) можливістю продати акцію на фондовій біржі по ціні, яка більше ціни придбання. Відповідно до цих чинників можна розрахувати спочатку доход, а потім і кінцеву (сукупну) доходність акції.

Сукупний кінцевий доход = Дивіденд + додатковий доход,

де додатковий доход являє собою різницю між курсом акції і ціною придбання.

Виникає питання, а від чого залежить курс акцій? На кожний даний момент курсова ціна прямо пропорційна дивіденду і зворотно пропорційна позичковому проценту. На курс акцій впливають і інші фактори – економічна ситуація в країні, політична стабільність, інфляція, розміри грошових нагромаджень тощо.

тема 12. Суспільне відтворення

1. 1. Існування суспільства неможливе без.Зміст суспільного відтворення

2. Види відтворення. Типи економічного зростання.

3. Структура суспільного продукту та макроекономічні моделі його відтворення.

постійного споживання людиною матеріальних та нематеріальних благ, які є результатом постійного функціонування виробництва, його повторення. Процес суспільного виробництва взятий не як одноразовий акт, а в безперервному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Суспільне виробництво – це складний, багатогранний процес, який, з одного боку, охоплює всі фази суспільного виробництва – виробництво, розподіл, обмін, споживання, а, з другого, передбачає відтворення всіх його складових –відтворення суспільного сукупного продукту, робочої сили, виробничих відносин, природних ресурсів. Економічна наука ретельно досліджує процеси відтворення кожної складової, аналізує існуючі зв’язки та взаємозалежності між ними.

Оскільки головну роль у відтворенні і суспільстві займає людина, то всі відтворювальні процеси повинні бути націлені на покращання умов її існування. З цією метою необхідно:

1) забезпечити відтворення суспільного продукту як основи життєдіяльності людини, при цьому важливо досягти не тільки зростання суспільного продукту за обсягом, а й поліпшення його структури, якості;

2) створити умови для вирішення демографічних проблем та професійної підготовки працівників, підвищення їхньої кваліфікації;

3) вирішити проблеми екологічної безпеки, забезпечити таке відтворення природних ресурсів, за якого вони не виснажуються, а відновлюються в попередньому або кращому стані та ін.

Особливе місце серед складових суспільного відтворення займає відтворення виробничих відносин, стан якого безпосередньо впливає на всі інші елементи відтворення: і відтворення суспільного продукту, і робочої сили, і природних ресурсів. Процес відтворення виробничих відносин у сучасній українській економіці характеризується розвитком різноманітних форм власності на засоби виробництва та його результати, поглибленням товарно-грошових відносин, впровадженням економічних методів управління, заснованих на пізнанні і використанні економічних законів, що, у сукупності з іншими заходами, забезпечує становлення ринкових відносин в нашій країні.

2. Розвиток відтворення має два види – просте і розширене. Просте відтворення – це такий процес виробництва, який відновлюється в незмінних обсягах. Це має місце за такий процес виробництва, який відновлюється в незмінних обсягах. Це має місце за таких умов, коли додатковий продукт використовується для особистого споживання власника засобів виробництва, тобто відбувається відновлення використаних для виробництва ресурсів у незмінних масштабах. При розширеному відтворені відбувається кількісне і дуже часто якісне зростання кінцевих результатів виробництва. Таке відтворення можливе за умов, при яких додатковий продукт використовується не тільки на особисте, а виробниче споживання, тобто коли частина додаткового продукту використовується для нагромадження Інколи в економіці спостерігається і звужене відтворення. Це може відбуватися внаслідок стихійного лиха, природних катаклізмів, економічних криз, може бути також результатом суб’єктивної політики держави, суб’єктів господарювання.

Розширене відтворення включає в себе просте і відіграє вирішальну роль у розвитку сучасного суспільства. І оскільки за його умов відбувається стійке розширення масштабів діяльності суспільного виробництва, що базується на збільшенні розмірів застосованої суспільної праці, кількісне та якісне збільшення обсягів виробленого продукту, то по суті мова йде про економічне зростання.

Вчені-економісти розрізняють два типи економічного зростання:

1) екстенсивний – коли нарощування обсягів виробництва відбувається за рахунок кількісного збільшення виробничих ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових), а продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними. За цих умов для виробництва додаткової одиниці будь-якого товару необхідно збільшити витрати всіх ресурсів також на одиницю.

2) інтенсивний – коли нарощування обсягів виробництва відбувається на основі якісного поліпшення його виробничих ресурсів, удосконалення організаційно-економічних відносин (застосування принципово нових засобів та предметів праці, підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, впровадження нових методів управління виробництвом тощо). При цьому продуктивність праці та ефективність виробництва зростають. За цих умов для виробництва додаткової одиниці будь-якого товару необхідно збільшити витрати ресурсів менше, як на одиницю.

Необхідно розуміти, що кожний з типів економічного зростання не існує в чистому вигляді. В практиці господарювання проявляється змішаний варіант зазначених типів економічного зростання. Якщо в ньому більшу частку займають екстенсивні елементи, то такий тип економічного зростання називають переважно екстенсивний тип економічного зростання. Якщо – інтенсивні, то маємо переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення частки інтенсивних елементів в межах останнього називають інтенсифікацією економіки.

3. Важливою складовою та кінцевим результатом відтворення є сукупний продукт, який за умов товарного виробництва має не тільки натурально-речову, а й вартісну структуру. За своєю натурально-речовою формою суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. Відповідно до цього суспільне виробництво умовно поділяється на два підрозділи: І – виробництво засобів виробництва, які використовуються для виробничого споживання, компенсації спожитих у процесі праці матеріальних факторів виробництва; ІІ – виробництво предметів споживання, які використовуються для особистого споживання членів суспільства. Вартісна структура може бути представлена таким чином: c + v + m, де c – вартість спожитого постійного капіталу, v – вартість змінного капіталу, m – вартість додаткового продукту (за умов капіталістичних відносин цю частину вартості К.Маркс називав додатковою вартістю і вважав, що це основна категорія, яка характеризує суть капіталістичної експлуатації). У процесі розширеного відтворення кожна з частин сукупного суспільного продукту (ССП) виконує різні функції і виступає у різних функціональних формах. Та частина ССП, за рахунок якої відновлюються спожиті засоби виробництва, виступає як фонд заміщення (ФЗ). Після реалізації суспільного продукту вона повинна бути знову повернена у виробництво, щоб забезпечити початок нового виробничого циклу. Частина суспільного продукту, яка надходить у споживання у вигляді оплати праці, прибутків підприємців, різноманітних соціальних виплат, складає фонд споживання (ФС). Частина ССП, яка йде на розширення виробництва (нагромадження), – є фондом нагромадження (ФН).

Як бачимо, структура сукупного суспільного продукту є досить складною, і тільки тоді будуть забезпечені умови для безперервного його відтворення, коли між відповідними частинами суспільного продукту як у вартісній, так і натурально-речовій формах буде забезпечена певна пропорційність.

Перший в історії політекономії системний аналіз встановлення балансових пропорцій між натурально-речовими та вартісними елементами сукупного суспільного продукту зробив французький економіст Ф.Кене і представив його в праці “Економічна таблиця” (1758 р.).

Подальший розвиток підходу Ф.Кене до аналізу процесу відтворення сукупного суспільного продукту здійснив К.Маркс, який розробив модель реалізації ССП за умов простого та розширеного відтворення. Слід зауважити, що перш ніж створювати ці моделі, К.Маркс зробив ряд наукових припущень: 1) він абстрагувався від докапіталістичних форм виробництва, припустив, що суспільство складається з двох класів – найманих працівників та підприємців; 2) вважав, що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю, тобто абстрагувався від цінових коливань; 3) припустив, що органічна побудова виробництва та норма додаткової вартості залишаються незмінними, а остання дорівнює 100%; 4) абстрагувався від існування світового ринку товарів та зовнішньої торгівлі між країнами тощо.

В основу аналізу пропорцій виробництва і реалізації сукупного суспільного продукту при простому відтворення К.Марксом покладено таку схему:

Вартість усього сукупного суспільного продукту за цією схемою складає 9000. У першому підрозділі (І) вироблено засобів виробництва на 6000 грошових одиниць, а предметів споживання у другому підрозділі (ІІ) – на 3000. Реалізація ССП в І підрозділі можлива на величину 4000 c, в другому підрозділі – на величину 1000 (v + m). Виникає потреба в обміні між обома підрозділами на величину нереалізованих залишків першого та другого підрозділів:

Як бачимо, підприємцям та робітникам першого підрозділу для виконання своїх функцій необхідні предмети споживання на суму 2000(v + m), які виробляються у другому підрозділі і залишилися там нереалізованими. Суб’єктам другого підрозділу для відновлення процесу виробництва необхідні засоби виробництва, які залишилися нереалізованими в першому підрозділі на суму 2000 c. Таким чином, можна визначити першу, основну умову реалізації ССП за умов простого відтворення:

І (v + m) = ІІ c.

Тобто продукт першого підрозділу дорівнює фонду заміщення другого підрозділу.

З цієї основної умови реалізації ССП витікають дві похідних від першої умови:

І (c + v + m) = I c + II c.

Продукт першого підрозділу дорівнює фонду заміщення обох підрозділів:

II (c + v + m) = I (v + m) + II (v + m).

Продукт другого підрозділу дорівнює чистому продукту обох підрозділів.

К.Маркс показав, якщо під час реалізації ССП будуть забезпечені вищезазначені умови, то економіка країни буде знаходитися в стані макрорівноваги та буде досягнута безперервність суспільного виробництва.

Модель розширеного відтворення і реалізації ССП представлена К.Марксом за допомогою такої схеми:

Автор моделі припускає, що в першому підрозділі органічна будова капіталу (c: v) дорівнює 4:1, а у другому – 2:1. При нагромадженні у обох підрозділах буде використовуватися половина додаткової вартості, а її норма буде дорівнювати 100%. З урахуванням цих умов на початок другого року відтворення розмір і структура ССП буде такою:

I 4400c + 1100v + 500m = 6000

II 1600c + 800v + 600m = 3000

Наприкінці другого року створюються ССП у більшому обсязі, ніж у попередньому:

ССП повністю буде реалізовано та будуть створені передумови для безперервності виробництва за таких умов:

I (v + m) > II c;

I (c + v + m) > I c + II c;

I (v + m) + II (v + m) > II (c + v + m).

Здійснений аналіз умов реалізації ССП дозволив К.Марксу прийти до висновку, що процес відтворення знаходиться в тісному взаємозв’язку з обміном продуктів обох підрозділів і потребує певної пропорційності в самих підрозділах і між ними. Коли порушуються такі пропорції, то виникає диспропорційність, економічні потрясіння, кризові явища. Щоб цього не відбулося, необхідно орієнтуватися на дотримання умов реалізації, які визначені в результаті аналізу моделей простого та розширеного відтворення.

Модель відтворення К.Маркса, безсумнівно, зробила значний внесок в розвиток макроекономічної теорії і протягом тривалого періоду використовувалася багатьма вченими в якості базисної моделі визначення умов досягнення макрорівноваги і безперервності економічного розвитку. Проте значні зміни, які відбулися в розвинених країнах світу в XX столітті, призвели до того, що не всі параметри моделі стали в повній мірі віддзеркалювати реалії функціонування суспільного виробництва. Так, деякі абстракції, які застосував К.Маркс, стали науково невиправданими. Як, наприклад, за сучасних умов можна абстрагуватися від впливу зовнішньої торгівлі на суспільне відтворення в межах окремої країни? Або припустити сталість органічної будови капіталу? Окрім того, теорія відтворення К.Маркса не дає змоги відповісти на питання: “А за рахунок чого досягається економічне зростання? Який його тип покладено в основу розвитку? Екстенсивний, який в умовах обмеженості ресурсів, також має певні рамки? Або інтенсивний? І до яких наслідків призводить останній?” Тобто актуальними стали питання про джерела економічного зростання, визначення його оптимальних темпів, соціально-економічних наслідків тощо. У пошуках відповідей на ці та інші питання, які обумовлені перш за все НТР, вчені стали розробляти теорії економічного зростання (у вітчизняній науці протягом всього існування планової системи панувала марксистська теорія відтворення, у межі якої наші вчені намагалися “втиснути” нові параметри економічного розвитку, проте, і це закономірно, такий підхід не міг бути результативним).

Серед численних моделей економічного зростання виділяються два основних підходи до моделювання процесу зростання – кейнсіанський та неокласичний. Кейнсіанськими та неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які ґрунтуються на аналізі попиту. Особливо виділяється такий фактор, як інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход (ефект мультиплікатора). Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора). До неокейнсіанських моделей відноситься, наприклад, модель Е.С.Домара і Р.Харрода. Неокласичні моделі враховують чинники, які впливають на пропозицію валового продукту. Серед них виділяється модель Р.Солоу, за розробку якої йому в 1987 р. було присуджено Нобелівську премію. Модель Р.Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Більш докладно сутність макроекономічних моделей економічного зростання розглядається в дисципліні “Макроекономіка”.

тема 13. Циклічні коливання суспільного

виробництва

1. Циклічність як форма руху економіки. Економічний цикл та його фази.

2. Види циклічних коливань і методи їхнього регулювання.

3. Економічна криза 90-х років 20 століття в Україні.

1. Аналіз змін обсягів національного виробництва за тривалий період часу показує їхню нестійкість, мінливість в той чи іншій бік (зріст-падіння). Вчені-економісти стверджують, що ці хвилеподібні коливання в економіці здійснюються в певній послідовності: падіння обсягів виробництва, топтання на місці, зростання, і знову падіння, і знову відродження тощо, тобто, за одним економічним циклом постійно наступає інший. Що ж являє собою економічний цикл?

Рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого через певну послідовність фаз (кризу, депресію, пожвавлення, піднесення) називається економічним циклом. Структуру економічного циклу ілюструє рис. 7.

Рис. 7. Структура економічного циклу.

Кожна з фаз економічного циклу має свої характеристики. Так, найважливішою рисою фази кризи є надвиробництво товарів та послуг у порівнянні з платоспроможним попитом на них. Як результат цього, починають скорочуватися обсяги виробництва, зменшується навантаження виробничих потужностей, ціни набувають тенденції до зниження, масові банкрутства, збільшення безробіття, зменшення доходів населення, потрясіння кредитної системи та ін. На фазі депресії припиняється падіння виробництва, а разом з цим і зниження цін. Поступово зменшуються запаси товарів. Через незначний сукупний попит збільшується обсяг вільного грошового капіталу і ставка банківського процента знижується до мінімуму. Пропозиція товарів перестає обганяти попит, між ними поступово встановлюється рівновага. В цей же час створюються природні умови для виходу з депресії: зниження цін на засоби виробництва й кредити, що стали дешевшими, сприяють новому накопиченню капіталу і відновленню розширеного відтворення на новій технічній основі. На фазі пожвавлення відбувається розширення виробництва до його докризового рівня. Розміри товарних запасів встановлюються на рівні, який потрібен для безперебійного постачання ринку. Починається невелике підвищення цін, яке викликане пожвавленням попиту. Скорочується рівень безробіття. Зростає попит на грошовий капітал і ставка процента. На фазі піднесення випуск продукції перевищує докризовий рівень. У зв’язку з цим скорочується безробіття. Збільшення споживчого попиту супроводжується зростанням цін на товари. Підвищується прибутковість виробництва. Зростають попит на кредитні ресурси і норма банківського процента.

Такими є основні характеристики фаз економічного циклу епохи класичного капіталізму. Проте економічні цикли того періоду і сучасні в певній мірі розрізняються між собою. В 20-му столітті відбулися зміни в структурі циклу і тривалості його фаз. Так, деякі з них можуть бути або зовсім відсутніми у структурі циклу, або тривалість їх може бути зовсім малою тощо. Тому в сучасних економічних дослідженнях, коли розглядаються загальні тенденції економічного розвитку, структура економічного циклу дається у декілька іншому, ніж раніше, вигляді (див. рис. 8).

При розгляді суті циклічності треба добре уяснити, що повторення зазначеної послідовності фаз економічного циклу здійснюється не по колу, а по спіралі. Саме тому циклічність є формою прогресивного розвитку, передбачає у довготривалому періоді тенденцію до економічного зростання (див. на рис. 7, 8 лінію загальної тенденції розвитку).

Дослідження, проведені вченими, показують, що починаючи з 1825 року, циклічні коливання у розвитку капіталістичної системи господарства відбуваються постійно, через певний час. Це дозволяє зробити висновок про те, що циклічність є закономірністю, формою руху економіки. Тоді виникає об’єктивне питання, а що ж обумовлює таку форму розвитку?

Відповідь на це питання завжди викликала жваві дискусії серед економістів, в процесі яких запропоновано багато теорій, які роблять спробу пояснити причини виникнення економічних циклів. Досить сказати, що розробкою даної проблеми займалися Д.Рікардо, Дж.Міль, Ж.Сисмонді, К.Маркс, К.Родбертус, М.Туган-Барановський, А.Афтальон, Й.Шумпетер, Дж.Кейнс, Р.Харрод, Дж.Хікс, А.Хансен, М.Фридмен та інші вчені.

За сучасних умов є досить розповсюдженим підхід, який в певній мірі узагальнює деякі з існуючих в науці концепцій і у відповідності з яким причину циклічності необхідно шукати в появі певної сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, серед яких вирішальне значення мають останні. Зовнішні – це чинники, які знаходяться поза межами економічної системи (зміни у чисельності населення, політичні, воєнні та інші надзвичайні події, неврожаї та ін.). Внутрішні – це чинники, які мають місце усередині самої економічної системи (нестабільність інвестиційних витрат та споживчих витрат, діяльність держави в галузі економічного регулювання та ін.).

2. У самому загальному вигляді циклічність необхідно розглядати як відхилення економіки від стану рівноваги, за умов якого відбуваються певні зміни у механізмі суспільного відтворення. Ці відхилення від стабільних темпів розвитку отримали в економічній науці назву макроекономічної нестабільності. Зрозуміло, що види відхилень, як і форми прояву нестабільності, різноманітні. Саме тому вчені постійно роблять спроби якимось-чином їх класифікувати, тобто у відповідності з визначеними критеріями виділити види циклічних коливань.

Важливим критерієм класифікації економічних циклів є їхня довготривалість. Узагальнення практики економічного розвитку ринкових країн за тривалий проміжок часу (останні двісті років) дозволяє перш за все виділити цикли ділової активності тривалістю 7-11 років. Їх в економічній літературі, оскільки економіка зазнає і більш коротких (малих) і більш тривалих (довгих) коливань, називають середніми циклами. Вони особливо рельєфно виражені в структурі економіки, здійснюють найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів і тому їх називають базисними циклами (саме проти них по суті йшла мова у попередньому питанні, коли розглядалась структура циклу і були надані характеристики кожної з фаз циклу).

Вперше економічна криза надвиробництва, яка стала відправною точкою першого середнього циклу, відбулася в Англії в 1825 році. А потім циклічний, хвилеподібний розвиток став характерним для усіх ринкових країн (за період від першої кризи спостерігалося більше двадцяти таких коливань). Вчені ретельно досліджують середні цикли. За думкою багатьох із них, базисні цикли пов’язані зі змінами попиту на капітальні блага (засоби праці). Коливання інвестицій, які обумовлені необхідністю поновлення капітальних благ (або, як писав К.Маркс, основного капіталу) є матеріальною основою періодичності середніх циклів. Методами регулювання таких відхилень економіки від макроекономічної стабільності є методи державного централізованого регулювання.

Антициклічне регулювання економіки являє собою комплекс дій держави, які націлені на зменшення амплітуди циклічних коливань. Воно включає в себе два види економічної політики: 1) політику стримання (її використовують тоді, коли в економіці відбувається підйом і з’являється загроза надвиробництва товарів та послуг, інфляційного зростання цін), основні заходи якої повинні привести до обмеження сукупного попиту, та 2) політику експансії. Останню, навпаки, застосовують тоді, коли в економіці спостерігаються кризові явища і необхідно збільшити сукупний попит. Основними заходами політики експансії є зниження облікової ставки, купівля державних паперів на відкритому ринку, зниження норми обов’язкових банківських резервів, додаткові витрати держбюджету, зменшення податкових ставок, прискорення виконання інвестиційних програм, підвищення заробітної плати тощо.

Що стосується малих та довгих циклів, то їхня сутність також ґрунтовно досліджується вченими і вже досить добре охарактеризована ними. Короткі (малі) коливання тривають 3-4 роки. Їхнє існування пов’язане з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Матеріальною основою цих циклів, як вважають вчені, є процес поновлення споживчих властивостей товару, його “життєвий цикл”. Методами регулювання таких циклів є маркетинг і стратегічне планування, які здійснюються окремими суб’єктами ринкового господарства. Періодичність великих циклів (їх ще називають “довгими хвилями” Н.Кондратьєва) складає 40-60 років. Матеріальною основою такої циклічності вчені вважають зміну базових технологій і поколінь машин, тобто стрибки у галузі технічного прогресу. Ці цикли, на відміну від середніх, існування яких обумовлено строком служби засобів праці, охоплюють вже увесь технологічний спосіб виробництва. Протягом одного технологічного способу може змінитися декілька поколінь техніки. І тільки тоді, коли в межах цього технологічного способу виробництва вичерпаються можливості удосконалення техніки, приходить час нового технологічного способу виробництва, початку нової “довгої хвилі”. Починається вона в найбільш передових у технологічному відношенні країнах, а потім поступово поширюється на інші країни, тобто інтернаціоналізується. Методами регулювання великих хвиль є розвиток міжнародного співробітництва і кооперації праці.

3. В економічній навчальній літературі наводиться детальна характеристика економічних криз, які регулярно, з певною послідовністю відбуваються в ринковій економіці. Криза, яка поразила у 90-ті роки минулого століття українську економіку, має значні особливості. По-перше, за своєю суттю вона не може бути віднесена до циклічних криз, вона є трансформаційною, оскільки пов’язана з протиріччями, які охопили економіку в період трансформації адміністративно-командної системи в ринкову. По-друге, криза, яка охопила економіку України, є кризою недовиробництва, і це відрізняє її від класичних криз надвиробництва. По-третє, економічна криза 90-х років в Україні є вельми тривалою і глибокою. Падіння виробництва почало просліджуватися в 1991 року, а деякі прояви стабілізації відмічені тільки у 1999 році (для порівняння: тривалість фази падіння в ринкових країнах становить від 0,5 до 1,5 року). Що стосується глибини спаду, то, за думкою дослідників, вона не має аналогів у світі, не випадково її називають катастрофічною. За даними вітчизняної статистики спад промислового виробництва за кризовий період склав більше 65%, майже на 50% скоротилося виробництво у сільському господарстві, обсяг капіталовкладень зменшився в 5 разів. По-четверте, спад виробництва супроводжувався не зниженням цін (як це відбувається за умов класичних криз надвиробництва), а їхнім дуже різким підвищенням. Ці два явища (падіння виробництва і зростання цін) породили надто тяжкий для української економіки процес – стагфляцію. По-п’яте, багато негативних явищ, які відбувалися в економіці України в кризовий період, носили “прихований” характер, і це тільки загострювало протиріччя перехідного періоду. Мова йде про приховане безробіття, про відсутність масових банкрутств підприємств, які по суті вже давно стали банкрутами тощо. Все це “згладжувало” картину, не давало можливості правильно оцінити ступінь кризових явищ в економіці України. Не випадково тому, антикризові заходи, які розроблялися і втілювалися в життя, не давали негайного позитивного результату. По-шосте, дуже тяжкі витрати, які зазнали як суспільство в цілому (зниження виробництва національного доходу, промислової продукції, продовольства, руйнування народногосподарських зв’язків, посилення структурних деформацій, різка поляризація суспільства тощо), так і окрема людина зокрема (різке зниження життєвого рівня, зменшення реальних доходів, загроза або втрата робочого місця, невпевненість у майбутньому тощо).

тема 14. Фінансова система

1. Фінансова система країни та її структура.

2. Державний бюджет та бюджетна система.

3. Сутність та функції податків. Принципи оподаткування. Класифікація податків.

1. Економічне життя країни неможливе без відповідної фінансової діяльності держави, яка зумовлена об’єктивною необхідністю розподілу національного доходу, а також задоволення як індивідуальних потреб громадян, так і потреб суспільства в цілому. Фінанси – це певні економічні відносини, які виникають між державою, банками, суб’єктами господарської діяльності, окремими громадянами при формуванні, розподілі та використанні грошових фондів. Сутність фінансів, закономірності їх розвитку і роль у процесі суспільного відтворення завжди визначаються економічним ладом, природою та функціями держави.

Сукупність різних видів фінансів та виконуваних ними функцій у їх взаємодії та взаємозв’язку утворюють фінансову систему.

Фінансова система має такі складові:

1. Державні фінанси – система грошових відносин, що виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням, це головний елемент в структурі фінансової системи. Грошові фонди, що знаходяться в розпорядженні держави, призначені для фінансового забезпечення її функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, фундаментальна наука, охорона природи тощо). Основною ланкою державних фінансів є державний бюджет, а основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет є податкова система. В системі державних фінансів особливо слід відмітити фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв’язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є кошти від приватизації, орендна плата, місцеві податки тощо.

2. Фінанси суб’єктів господарювання – це система відносин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв’язку з формуванням і використанням грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства (підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд оборотних коштів, фонд оплати праці, споживання, страховий і резервний фонди, здійснює амортизаційні відрахування з основних фондів, сплачує податок з прибутку, здійснює внески в цільові позабюджетні фонди, сплачує податки в місцеві бюджети тощо).

3. Фінанси населення – грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської, інших видів діяльності або зі спадщини і спрямовуються на примноження їх власності.

Між названими ланками фінансової системи існує певний взаємозв’язок, проте фінанси підприємств та організацій мають найбільш суттєвий вплив на формування фондів грошових ресурсів держави і населення.

2. Центральною ланкою фінансової системи будь-якої країни є державний бюджет. Бюджет як економічна категорія – це грошові відносини, що виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб оборони і державного управління. З погляду речового змісту бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Він складається й затверджується, як правило, в кінці року, має силу закону і діє протягом запланованого періоду. Бюджет України затверджується Верховною Радою, а Уряд готує проект бюджету та відповідає за його виконання. Він організовує (через Міністерство фінансів, податкову службу) збирання доходів і здійснення (через державні служби) витрат у розмірах, установлених у бюджеті. Державні доходи поділяють на: 1) внутрішні (їх держава отримує всередині країни – різні види податків та неподаткові доходи) та 2) зовнішні (отримані за межами країни – кредити, допомога з інших країн). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Стан держбюджету залежить від співвідношення між доходною та витратною його частинами. Нормальним вважається стан, коли витратна частина держбюджету дорівнює доходній. Профіцитний – коли доходи перевищують витрати, а дефіцитний – коли витрати перевищують доходи. Економісти вважають, що дефіцит держбюджету не є небезпечним для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3% ВВП. У противному разі він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної системи і всієї економіки в цілому. В період економічної кризи 90-х років XX ст. в Україні проблема дефіциту державного бюджету була дуже гострою. Так, його рівень в 1993-1994 рр. становив 15-20% ВНП. Вирішення цієї проблеми відбувалося головним чином за рахунок грошової емісії, емісійного фінансування витрат держави, що збільшувало сукупний попит та за умов скорочення обсягів виробництва прискорювало інфляційні процеси. Окрім емісії незабезпечених грошей для фінансування держвитрат, в світовій економічній практиці використовують і інші способи подолання бюджетного дефіциту: 1) зменшення бюджетних витрат; 2) вишукування джерел додаткових доходів; 3) позичання грошей у громадян, інших держав і фінансових організацій. Використання останнього обумовлює зростання державного боргу. Державним (або урядовим) боргом називається сума позичених урядом коштів для фінансування дефіцитів. Збільшення державного боргу протягом певного року дорівнює дефіциту бюджету. Структурними елементами державного боргу є внутрішній борг (заборгованість держави своїм власним громадянам, які тримають внутрішні державні облігації) та зовнішній борг (заборгованість держави громадянам та організаціям інших країн). Загрозливим для стабільності економічної системи є перевищення державним боргом ВВП більше як у 2 рази. Для управління державним боргом (його зниження) використовуються такі заходи: сплата за рахунок золотовалютних резервів, його консолідація (зміна умов позик, наприклад, перетворення короткотермінових на довготермінові), конверсія (дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна; викуп короткотермінових зобов’язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток); надання нових кредитів міжнародними фінансово-кредитними організаціями та інші.

Сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії являють собою бюджетну систему. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її підсистем (економічної, політичної тощо) і складається з двох або трьох ланок. Бюджетна система унітарних держав (Великобританія, Франція) складається з двох бюджетів (державного і місцевого), а до бюджетної системи федеративних держав входить ще третя, середня, ланка – бюджети членів федерації (у США, наприклад, це бюджети штатів). В Україні бюджетна система – змішана, частково триступінчастою, оскільки уряд Автономної Республіки Крим складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчаті. На державний бюджет покладаються функції оборони, управління народним господарством, охорона кордонів, пошта, зв’язок, освіта, соціальне забезпечення та інші. На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охорони здоров’я, освіти (частково, утримання поліції та інші).

Дуже важливе значення для удосконалення бюджетних відносин має прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу України, яким відзначені основи бюджетної системи країни, її структура, принципи, правові засади функціонування.

3. Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Основними функціями податків вважають 1) фіскальну – полягає в збиранні грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави та 2) регулюючу – полягає в здійсненні впливу на відтворення (стимулювати або стримувати його темпи, збільшувати або зменшувати накопичення капіталу та платоспроможний попит населення) та сприянні рішенню соціальних задач (захист осіб з низьким рівнем доходів, здійснення ефективної демографічної політики тощо). Оскільки регулююча функція податків націлена на економічні і соціальні процеси, то її можна розділити на економічну, стимулюючу, соціальну, що дозволить більш детально проаналізувати виділені аспекти.

Принципи оподаткування вперше були сформульовані А.Смітом в праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.) і які можна звести до чотирьох понять: всезагальність, справедливість, визначеність, зручність. Ці загальні принципи оподаткування поступово розширювалися, трансформувалися під впливом соціально-економічних та політичних перетворень, які відбувалися в світі. За сучасних умов основні з них формулюються таким чином:

1) оподаткування не повинно бути надмірним. Якщо цей принцип не буде витримуватися, то почне відбуватися звуження податкової бази внаслідок зменшення обсягів виробництва як результат невигідності підприємницької діяльності, або приховування доходів від оподаткування. Зв’язок між податковими ставками і податковими надходженнями в бюджет в певній мірі відбиває крива Лаффера (див. рис. 9):

Рис. 9. Крива Лаффера.

2) один доход не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто треба запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуванню;

3) податкова система має бути гнучкою, адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов;

4) податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності для задоволення розумних потреб держави;

5) податкова система не повинна залишати сумніву щодо неминучості сплати податку та інші.

Принципи оподаткування, основні види податків та механізми їх вилучення становлять податкову систему.

Досить складним питанням теорії податків є питання про класифікацію податків. Необхідно розуміти, що це досить складний процес, оскільки існує багато критеріїв класифікації. В загальній економічній теорії найбільшого значення набула класифікація за формою оподаткування. За цим принципом всі податки поділяють на прямі і непрямі.

Прямі податки встановлюються щодо платників; це податки на їх доходи та майно. Їхній розмір залежить від масштабів об’єкта оподаткування. Прями податки сприяють такому розподілу податкового тягарю, при якому більше платять ті члени суспільства, які мають більш високі доходи. Такий принцип оподаткування більшість економістів вважають справедливим. В промислово розвинутих країнах частка прямих податків досить значна. Наприкінці 90-х років ХХ ст. вона склала в США – 91,1%, в Японії –71,2%, в Великобританії –54,3%, В ФРГ –44,1%. До прямих податків відносяться особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування, фонд заробітної плати, майнові податки, в тому числі податки на власність, тощо.

Непрямі податки – це податки на споживання, тобто на товари та послуги. До них відносяться акцизи, мита, тощо. Оскільки непрямі податки включаються в ціни товарів та послуг, їхній розмір для окремого платника не залежить від його доходів. Їх основний недолік, за який вони постійно попадають під критику економістів, - регресивний характер, або зворотна залежність від платоспроможності споживачів. Непрямі податки переважають у таких країнах як Франція, Італія.

Податкова система України почала створюватися в 1991 р. і до теперішнього часу знаходиться в стадії формування та постійного реформування. Нестабільність податкового законодавства ускладнює і практичну підприємницьку діяльність, і функціонування податкових служб, і вивчення студентами існуючої системи оподаткування. Завершення процесів реформування та удосконалення податкової системи з урахуванням досвіду провідних ринкових держав дозволять досягти стабільності у взаємовідносинах держави та суб’єктів підприємницької діяльності, будуть сприяти закріпленню позитивних тенденцій у розвитку економіки України.

тема 15. теоретичні основи світової економіки

1. 1. Світове господарство – сукупність національних Суть і етапи розвитку світового господарства. Економічна інтеграція. Проблеми інтеграції економіки України в світове господарство.

2. Основні форми міжнародних економічних відносин (МЕВ).

3. Міжнародна валютна система та її еволюція. Валютний курс.

економік, які

Дата добавления: 2014-01-11