Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

IV. Грошова форма вартості

ІІІ. Загальна форма вартості.

Загальна форма вартості мала такий вигляд:

х товару А, у товару В, z товару С, g товару D … = n товару Е.

Як бачимо, при цій формі безлічі товарів, які перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що знаходиться в еквівалентній формі вартості (товар Е). Як правило, у ролі цього товару-еквіваленту виступає найбільш цінний та необхідний на якійсь території товар (худоба, риба, хутро, сіль тощо). Оскільки на різних територіях виділявся свій товар-еквівалент, то з розвитком суспільного поділу, міжнародних економічних відносин ця форма вже перестала задовольняти потребам ефективного товарного обміну, з’являється четверта форма вартості – грошова.

При цій формі вартості всі товари перебувають в відносній формі вартості, а роль товару-еквіваленту виконують різні метали: спочатку олово, свинець, мідь, пізніше – срібло та золото, і з середини XIX сторіччя загальним еквівалентом стало золото. Це відбулося завдяки природним властивостям золота: не псується, має високу вартість у малій кількості, однорідність, легка подільність, відносна рідкість, естетичність та привабливість. З появою грошової форми вартість товарів починає виражатися в цінах.

Поступово грошова форма вартості набуває певних змін. У середні віки з’являються й перші паперові гроші – боргові розписки приватних осіб і банків – банкноти. Ера золотих грошей закінчується в 20-ті роки XX століття, коли основним засобом розрахунків стають паперові гроші й монети. Друга половина XX ст. попереднього тисячоліття ще більш розширила поняття про гроші з появою кредитних карток, чеків, електронних розрахунків.

3. Розгляд попереднього питання дозволяє підійти до визначення сутності грошей:

· Гроші – категорія товарного виробництва і товарного обігу;

· Гроші виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну товарами та послугами;

· Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквіваленту.

Проте, і це треба уяснити, таке визначення грошей дається вченими, які стоять на позиції концепції еволюційного походження грошей. Що стосується деяких західних вчених, які аналізують тільки поверхневі ринкові взаємодії та взаємозв’язки, то вони трактують сутність грошей більш спрощено (і такий підхід також можна зустріти в навчальній літературі): гроші – це все, що приймається людьми як гроші й виконує функцію грошей. Дослідники, що стоять на цій позиції, як правило, виділяють і аналізують три основних функції грошей: 1) засіб вимірювання, або міри вартості, 2) засіб обігу та 3) засіб накопичення.

Прибічники еволюційної теорії, як і при визначенні сутності грошей, більш грунтовно підходять до аналізу функцій грошей і, щоб досягти комплексності їхньої характеристики, виділяють 5 функцій грошей:

1) Функція міри вартості – вартість усіх товарів виражається в єдиній системі оцінки в грошах, тобто гроші є загальним втіленням і мірилом вартості товарів: в Україні вартість товарів вимірюється у гривнях, в США – у доларах, в Європі – в ЕКЮ тощо;

2) Функція засобу обігу – при виконанні цієї функції гроші полегшують торгівлю, тому що приймаються в обмін на будь-які товари. Це дозволяє зробити торгівлю універсальною, рознести по часу факт продажу й використання виручених грошей для купівлі іншого товару. Спочатку функцію засобу обігу виконували повноцінні гроші, а потім поступово у обігу починають використовуватися неповноцінні – паперові гроші. Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком витрат на їх виробництво, вартості паперу, обробки тощо), вони є символом вартості і випускаються державою у законодавчому порядку з примусовим курсом;

3) Функція засобу платежу – у цій функції гроші забезпечують погашення боргового зобов’язання (при продажі товарів в кредит, сплати заробітної плати, квартирної та орендної плати, комунальних послуг тощо);

4) Функція засобу накопичення дозволяє нагромадити купівельну спроможність грошей у формі заощаджень, тобто за умов відсутності значної інфляції, у грошах можна зберігати багатство. На відміну від вкладень у нерухомість, золото, твори мистецтва, грошові накопичення в разі необхідності можна легко й швидко використати;

5) Функція світових грошей виконується грошима при обслуговуванні обігу між різними країнами. Якщо раніше цю функцію виконували золото і срібло, а згодом тільки золото, то за сучасних умов – конвертована валюта.

4. Поява та розвиток грошової форми вартості обумовили виникнення питання: а скільки грошей необхідно, щоб забезпечити потребу в них? Необхідно у зв’язку з цим визначитися з параметрами, від яких перш за все буде залежати необхідна кількість грошей. Оскільки основною функцією грошей є обслуговування сфери обігу товарів та послуг, то основним параметром і буде сума цін товарів та послуг, які попадають у обіг (СЦТ). Проте оскільки грошова одиниця на протязі певного періоду часу здійснює певну кількість оборотів (О), то не враховувати цю обставину також не можна: зростання кількості оборотів зменшує потребу у грошах. Визначена залежність між кількістю грошей, необхідних для обслуговування обігу, та двома найбільш важливими параметрами (СЦТ і О) в економічній науці називається законом грошового обігу, який починає діяти в умовах товарно-грошових відносин. Формалізовано його представляють таким чином:

,  

де КГ – кількість грошей;

СЦТ – сума цін товарів та послуг, що реалізуються в певному році;

О – середнє число оборотів за рік певної грошової одиниці.

Якщо врахувати функцію грошей як засобу платежу, то параметрів, які будуть впливати на необхідну кількість грошей, природно, буде більше:

,  

де К – сума цін товарів, які продані в кредит;

П – сума цін товарів, по яким наступив строк платежу,

ВП – взаємопогашувані платежі.

В сучасні економічній літературі, яка являє собою переклад західних розробок, часто використовується рівняння І.Фішера, яке по своєї суті виражає вже розглянуті залежності:

,

де М – кількість грошей в обігу;

V – швидкість обігу грошей;

Р – абсолютний рівень цін;

Q – реальний обсяг виробництва.

Зрозуміло, порушення проаналізованих залежностей буде викликати порушення рівноваги на грошовому ринку, обумовлювати або дефляційні або інфляційні процеси в економіці. Щоб не допустити негативні явища у функціонуванні національної економіки, держава повинна здійснювати контроль за кількістю грошей в обігу, вимірювати грошову масу.

Грошова маса – сукупність всіх грошових засобів, які знаходяться в народному господарстві в готівковій і безготівковій формах і виконують функції засобів обігу, платежу і накопичення.

В залежності від ступеню ліквідності (можливістю перетворення активів в грошову форму без суттєвої втрати вартості і в короткий строк) в економічному аналізі використовується сукупність показників (агрегатів) для вимірювання грошової маси, яка знаходиться у обігу в тій чи іншій країні на даний момент (склад і кількість грошових агрегатів розрізняються по країнам). Принцип агрегування полягає в тому, що до існуючої грошової маси, зафіксованої певним агрегатом, додаються подальші суми, чим самим відбувається утворення нового агрегату. Розглянемо основні показники (агрегати) грошової маси:

М0 – наявні гроші в обігу;

М1 = М0 + поточні чекові рахунки: безстрокові та інші чекові депозити;

М2 = М1 + заощаджувальні і строкові депозити (внески) у комерційних банках;

М3 = М2 + внески в спеціалізованих установах, особливі види нагромаджень;

L = М3 + інші ліквідні активи (короткострокові до трьох місяців державні цінні папери та інші);

D = L + закладні облігації та інші аналогічні кредитні інструменти.

Основу всієї грошової маси країни складають гроші високої ефективності – банкноти, монети та депозити комерційних банків у центральному банку, їхня сукупність являє собою грошову базу (Н). Загальний розмір грошової бази визначається за балансом центрального банку країни.

5. Важливою проблемою ринкових країн є інфляція (від лат. inflatio - роздування). Під інфляцією розуміється підвищення загального рівня цін в економіці.

Для вимірювання інфляції використовуються різні індекси цін, тобто відносні показники, які характеризують співвідношення цін у часі. Найбільш розповсюдженим серед них є індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін, або рівень інфляції, показує, як змінилися ціни в поточному періоді в порівнянні з попереднім (базовим), й розраховується так:

,  

де споживчий кошик – фіксований набір товарів та послуг, які споживаються середньостатистичним громадянином.

Швидкість зростання цін, або темп інфляції, розраховується за допомогою індексів цін поточного (І пот) і базового (І баз) років:

.

В залежності від темпу зростання цін економісти розрізняють:

· Повзучу інфляцію – коли річне зростання цін не перевищує 10%;

· Галопуючу інфляцію – річне зростання цін відбувається в межах 10‑200%;

· Гіперінфляція – річне зростання цін перевищує 200%.

Необхідно зазначити, що в економічній літературі наводяться різні точки зору щодо кількісного визначення видів інфляції. Наведені вище межі є найбільш розповсюдженими серед сучасних дослідників. Зрозуміло, що реальну загрозу, небезпеку для функціонування ринкової економіки являють собою галопуюча інфляція та гіперінфляція. Що стосується річної інфляції в 1-3%, то вона за сучасних умов вважається нормальним, безпечним явищем ринкової економіки.

Які ж причини викликають інфляційне зростання цін? Економісти їх поділяють на внутрішні та зовнішні. Серед внутрішніх причин виділяють такі: 1) помилкова грошова політика держави, що приводить до надлишків грошової маси в обігу; 2) падіння виробництва, в результаті якого зменшується пропозиція товарів на ринках; 3) мілітаризація економіки, існування величезного військово-промислового комплексу негативно впливає на державний бюджет, приводить до його дефіциту, поглинає високоякісні матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які можна було б використати для виробництва товарів народного споживання; крім того зайняті у ВПК кваліфіковані кадри отримують заробітну плату і виступають на ринку як покупці, проте за їхніми доходами “не стоять” споживчі товари; 4) монополізація ринків обумовлює існування монопольних цін; 5) високі податкові ставки, які негативно впливають на розвиток виробництва, обумовлюють появу тенденції до зниження обсягів виробництва; 6) диспропорції у структурі народного господарства, в результаті яких виникає дефіцит споживчих товарів тощо. До зовнішніх причин відносяться: 1) зростання цін на імпортну сировину та енергоносії; 2) рух короткострокових капіталів у пошуках високого проценту.

Інфляція, як явище ринкової економіки, має свої механізми. Економісти виділяють та аналізують три їх основних види:

1) Механізм адаптивних інфляційних очікувань. Його дія розповсюджується як на покупців, так і на продавців, а формою його прояву є нарощування попиту та скорочення заощаджень, що провокує подальше зростання цін;

2) Механізм інфляції витрат. Цей механізм діє таким чином: в економіці, наприклад, відбулося підвищення цін, профспілки починають боротися за підвищення заробітної плати, а її підвищення, оскільки вона є складовою частиною ціни, викликає певні дії виробників. Щоб не втратити частину прибутку, вони починають підвищувати ціни;

3) Механізм інфляції попиту. В економіці з повною зайнятістю будь-який стрибок попиту обертається тривалим ростом цін, оскільки всі ресурси вже задіяні у виробництві і воно за даних умов не може збільшити виробництво товарів та послуг.

Інфляція, коли вона виходить за межі допустимого, має негативні наслідки для економіки. Знижується рівень реальних доходів населення, яке отримує фіксовані державою доходи (пенсіонери, студенти, інваліди, робітники держсектору, службовці). Знецінюються заощадження, знижується схильність населення до заощаджень, що спричиняє скорочення інвестиційної пропозиції, зменшується кількість робочих місць, посилюється диференціація населення за рівнем доходів тощо. Особливо негативні наслідки інфляції, що вже прийняла характер неконтрольованої: така інфляція руйнує ринкові механізми, ціни перестають виконувати свої функції.

Що стосується антиінфляційних заходів, то, безперечно, сукупність визначається багатьма чинниками: причинами, які спровокували інфляційний процес, рівнем економічного розвитку держави, ролі держави в регулюванні ринкових процесів тощо. До більш розповсюджених антиінфляційних заходів у ринкових країнах відносять: 1) обмеження кількості грошей в обігу за допомогою жорсткої монетарної політики держави; 2) послаблення інфляційних настроїв населення, при умові зростання довіри населення урядові; 3) зменшення бюджетного дефіциту, емісії грошей, як засобу його покриття, а також зменшення державних витрат; 4) підвищення курсу національної валюти, довіра населення до неї; 5) стимулювання вітчизняного виробника з метою збільшення товарності національної економіки, розвитку власного виробництва; 6) підвищення облікової ставки (ставки рефінансування); 7) удосконалення податкової системи та збільшення податкових надходжень до бюджету; 8) підвищення норми обов’язкових резервів; 9) скорочення державних видатків тощо.

6. Інфляційні процеси у вітчизняній економіці на початку 90-х років 20 ст. були спровоковані багатьма причинами. Серед них перш за все необхідно назвати причини, які є наслідком функціонування планової системи з її тотальним одержавленням та адміністративно-командними методами господарювання. Яку ж економіку ми мали у самому початку ринкових перетворень? В цей період вона характеризувалася такими рисами:

1) Деформованою структурою суспільного виробництва, що стало результатом націленості планової системи на приоритетний розвиток галузей виробничого призначення і, як наслідок такої політики – низька частка товарів народного споживання у загальному обсязі продукції і дефіцитний ринок споживчих товарів та послуг;

2) Великими розмірами ВПК. На початку реформ до 60% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК, а загальна кількість зайнятої у ньому робочої сили перевищувала 40%;

3) Високим рівнем монополізації економіки, який за умов відсутності конкурентного середовища, дефіциту вільних цін дозволяв встановлювати монопольно-високі ціни;

4) Великими обсягами незавершеного виробництва, що обумовлювало видачу “пустих”, інфляційних грошей;

5) Штучно завищеним рівнем зайнятості населення у виробництві, що на практиці обернулося фактично прихованим безробіттям та виплатами незароблених грошей.

Кожна з цих рис, які характеризували стан української економіки в період утворення суверенної України, стали причинами відкритої інфляції, коли почалися ринкові трансформації, була проведена лібералізація цін, які протягом кількох десятиліть встановлювалися та фіксувалися державою. В цей період до існуючих “провокуючих” причин інфляції добавилися нові. Серед них – непродумане руйнування старих грошово-кредитної та фінансової систем та не зовсім вдале формування нових (повільність здійснення реформування, розлад системи безготівкових розрахунків, проведення НБУ у 1992 р. політики “дешевих” грошей та ін.). Не сприяла стриманню інфляційних процесів і бюджетна політика, наслідком якої було збільшення бюджетного дефіциту. Так, наприклад, у 1992 та 1993 рр. дефіцит бюджету у відсотках до ВНП склав відповідно 35 і 25 відсотків (а, як відомо, не загрозливим для розвитку економіки вважається показник, який не перевищує 5% ВНП). Не можна в якості причин, які посилили інфляцію, не назвати непродумане руйнування виробничих зв’язків з партнерами з країн СНД, що також сприяло зменшенню обсягів виробництва, збільшенню рівня безробіття, посиленню дефіциту на споживчому ринку. До того ж відкритість кордонів зробила можливим посилений вивіз з території України в інші країни (наприклад, Росію) продовольчих товарів, що також стало інфляційним фактором. Серед зовнішніх причин необхідно назвати зростання цін на імпортні енергоносії, сировину, матеріали.

В результаті усього комплексу внутрішніх та зовнішніх причин інфляція в Україні набула таких ознак:

1) Затяжний характер і дуже високі темпи щорічного зростання цін. Так, з 1991 р. по 2000 р. вона ні разу не знизилася до меж незагрозливої для економічного розвитку, тобто повзучої інфляції. А з 1991 по 1995 рр. в Україні була зафіксована гіперінфляція. Найбільш високими темпами зростали ціни у 1992, 1993 та 1994 роках. В цей період річна інфляція становила відповідно 2100, 10260 і 500 відсотків (для порівняння в 1994 р. (у відсотках) інфляція склала в Росії – 930, Литві – 400, Румунії – 255, Латвії – 100, Естонії – 85, Болгарії – 72, Польщі – 37, Словаччині – 25, Угорщині – 21, Чехії – 18, Німеччині – 4,1, США – 3,0, Франції – 2,1, Великобританії – 1,6, Японії – 1,2);

2) Високі темпи інфляції у 90-ті роки 20 ст. супроводжувалися зменшенням обсягів виробництва. Таке явище в економічній науці називається стагфляцією.

3) Дуже тяжкі соціально-економічні наслідки інфляції, які були обумовлені а) низьким рівнем добробуту українського народу, б) дефіцитністю ринку споживчих товарів та послуг, що не давало можливості хоча б частково зберегти гроші, які знецінювалися на очах, придбанням товарів тривалого користування, в) значним знеціненням фіксованих доходів та грошових заощаджень, оскільки не існувало системи компенсаційних виплат тощо.

 

тема 6. Загальні основи ринку

1. Ринок, його суть та функції. Умови формування ринкових відносин в Україні.

2. Попит і фактори, що його визначають. Закон попиту.

3. Пропозиція і фактори, що її визначають. Закон пропозиції.

4. Ринкова рівновага. Ринкова ціна.

5. Конкуренція в ринковій економіці.

6. Монополія в ринковій економіці. Антимонопольні заходи.

7. Структура і інфраструктура сучасного ринку.

8. Необхідність та сутність державного регулювання економіки.

1. В економічній літературі мають місце різні визначення. Під ринком розуміють і договори купівлі-продажу; і сукупність ділових операцій, які здійснюються в певній сфері економіки або у певному місці; і місце зустрічі продавців і покупців тощо. Всі ці (як і інші) визначення ринка мають право на існування, оскільки характеризують ті чи інші сторони цього складного економічного явища. Проте для загальної характеристики ринка як форми організації суспільного виробництва такі визначення є спрощеними, “вузькими”, що не представляють в повній мірі суті складної та багатогранної системи економічних відносин. Що ж тоді необхідно розуміти під поняттям “ринок”? Ринок – це певна сукупність економічних відносин між суб’єктами господарювання та індивідами, які опосередковані товарами та грошима, це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обміну. Ринкові відносини базуються на ціновій системі і конкуренції і існують за умов наявності приватної власності, свободи вибору економічних суб’єктів, існування вільного підприємництва.

Більш ґрунтовно суть ринку розкривається через виконувані ним функції. Розглянемо найважливіші з них:

1) Регулююча – ринок визначає структуру пропозиції і забезпечує розподіл і перерозподіл ресурсів у відповідності з попитом. Найважливіше значення при цьому відіграють ціни, а також конкуренція, яка впливає на рівень витрат виробництва товарів та послуг. Проте, аналізуючи дану функцію, треба відмітити, що сучасна економіка, окрім ринкових регуляторів, регулюється також державою за допомогою економічних (кредити, податки, ціни, які встановлюються державними органами) та адміністративних (державні замовлення, програми тощо) важелів, а також і самими товаровиробниками (вони заключають між собою угоди про ринки збуту, ціни, квоти тощо);

2) Ціноутворююча – ринок встановлює ціни, які віддзеркалюють суспільно-необхідні витрати виробництва, співвідношення між попитом та пропозицією, моди, смаки тощо;

3) Посередницька – ринок забезпечує умови, за яких економічно відокремлені товаровиробники знаходять один одного і здійснюють обмін результатами своєї діяльності;

4) Контролююча – ринок визначає значимість виробленого продукту і витраченої на його виробництво праці. Саме виконання ринком цієї функції забезпечує вплив споживачів на виробництво, оскільки саме вони визначають на ринку, наскільки необхідний суспільству вироблений продукт;

5) Стимулююча – ринок націлює виробників на зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності на основі впровадження досягнень НТП, оскільки при здійсненні актів продажу стимулюються ті виробники, індивідуальні витрати яких нижче суспільно-необхідних;

6) Інформаційна – ринок безперервно інформує про стан економіки за допомогою цін, які постійно змінюються, процентних ставок за кредити, курсів акцій тощо;

7) Оздоровча – ринок по своїй суті досить жорстка система, яка націлена на ефективне функціонування. Завдяки дії ринкових механізмів (конкуренції, цін) погано працюючі товаровиробники банкрутують, а добре, ефективно працюючі – розвиваються;

8) Інтегруюча – ринок забезпечує взаємодію функцій, що перелічені вище, і веде до вибору ефективних рішень в діяльності кожного суб’єкта ринкового господарства. Ринок поєднує економіку в єдине ціле, розвиваючи систему ефективних горизонтальних і вертикальних зв’язків, у тому числі і зовнішньоекономічних.

Розглянуті аспекти суті та функцій ринку свідчать про високу ефективність даної форми організації суспільного виробництва і необхідність прискорення ринкових перетворень в Україні, формування якісно нового господарського механізму. Основними умовами формування ринкових відносин в Україні є: 1) розвиток різних форм власності (приватної, колективної, державної) і відтворення на цій основі багатосуб’єктних власників. Це має відбутися шляхом роздержавлення і приватизації власності; 2) демонополізація економіки та створення конкурентного середовища; 3) досконале правове оформлення ринкових відносин, що формуються; 4) розвиток підприємництва як невід’ємної, найважливішої частини ринкових відносин; 5) створення ринкової інфраструктури. Безперечно, формування ринкових відносин становить довгий процес, у ході якого постійно відбуваються зміни в усіх основних сферах суспільного життя, виникають певні непередбачені наслідки заходів, що впроваджуються, різного роду “збої”. Проте здійснення ринкових перетворень на основі науково обгрунтованої програми, яка б враховувала не тільки специфіку сучасної української економіки, її реальні можливості, а й світовий досвід ринкових трансформацій, дозволять подолати проблеми, які існують і виникають протягом перехідного періоду, і забезпечити прискорений перехід України до ринкових відносин.

2. В умовах ринку бажання споживача отримати певний продукт трансформується у нове поняття – попит. Попит – це забезпечене грошима бажання придбати товар або послугу в даний момент часу, або платоспроможна потреба. Найважливішим фактором, який впливає на величину попиту, є ціна. Зворотна залежність між ціною товару й величиною попиту на цей товар називається законом попиту: за незмінюваності всіх інших умов зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки. Цю залежність ілюструє крива попиту (див. рис. 1).

Рис. 1. Крива попиту.

Кожна точка кривої попиту (а вона має вигляд кривої з від’ємним нахилом) показує, яку максимальну кількість товару згоден купити покупець при кожній ціні.

Необхідно розуміти, що існування закону попиту не означає, що він завжди, за будь-яких умов проявляє свою сутність. Є певні виключення з нього: 1) коли товари розраховані на снобів, тобто мова йде про високовартісні вироби, особливо престижні на даний момент. За цих умов зростання цін супроводжується збільшенням величини попиту. Цю “поведінку” величини попиту називають ефектом Веблена; 2) коли покупці не мають можливості судити про якість товару безпосередньо, а оцінюють його якість виключно по ціні. За цих умов зниження цін може привести до зменшення попиту на нього; 3) коли підвищується величина попиту на товар при підвищенні ціни на нього. Цей ефект описав ще в XIX ст. англійський статистик Р.Гіффен і показав, що він розповсюджується на товари першої необхідності за умов низького рівня доходів покупців. Так, наприклад, чим дорожче стає хліб, тим більше його будуть купувати бідні, не маючи змоги купувати м’ясо, фрукти тощо.

Крім ціни, яка визначає величину попиту, є ряд факторів, під впливом яких змінюється попит. Ці фактори в економічній літературі називають нецінові фактори. До них належать: 1) доходи населення та накопичені ними кошти; 2) кількість покупців; 3) смаки і переваги споживачів; 4) очікування споживачів; 5) мода, реклама; 6) ціни на товари, які взаємозамінюють або взаємодоповнюють один одного.

На графіку вплив нецінових факторів на попит можна показати за допомогою зсуву кривої попиту (або праворуч уверх (у пропозицію П1), або ліворуч униз). Так, при незмінній ціні збільшення доходів покупців збільшить попит на даний товар і крива попиту зсунеться праворуч уверх, а при зменшенні, наприклад, кількості покупців крива попиту зміститься у позицію П2 (див. рис. 2).

Рис. 2. Зміни попиту під впливом нецінових факторів.

Для взаємозамінних товарів (чай-кава) зростання цін на один товар приводить до збільшення попиту на інший. Для товарів, які взаємодоповнюють один одного (музичний центр – компакт диски), зростання цін на один товар веде до зменшення попиту на інший. Ці зміни, як і вище розглянуті, по тій же схемі ілюструють графічно.

3. Щоб охарактеризувати таку важливу ринкову категорію, як пропозиція, необхідно проаналізувати ринкову ситуацію з позиції продавця. Пропозиція на ринку – це результат виробництва, це кількість товарів та послуг, які представлені на ринку для продажу. При цьому в економічній теорії виділяють поняття величини пропозиції і пропозиції. Під величиною пропозиції розуміється та кількість благ, що може бути запропонованою на ринку при певному рівні ціни. Тобто, на величину пропозиції впливає виключно рівень цін. Залежність поведінки виробників від зміни цін на товар називають законом пропозиції: чим вища ціна на товар, тим більше товару буде вироблено й запропоновано на ринку, тобто збільшиться величина пропозиції, і, навпаки. Вигляд, який має ця залежність, графічно ілюструє крива пропозиції (див. рис. 3). Кожна точка на кривій пропозиції – величина пропозиції даного товару.

Рис. 3. Крива пропозиції.

 

Крім ціни товару діють так звані нецінові фактори, під впливом яких змінюється пропозиція. На графіку зміни в пропозиції ілюструються за допомогою зсуву кривої пропозиції (чи праворуч униз, чи ліворуч уверх). До нецінових факторів належать: 1) ціни на ресурси (заробітна плата, вартість сировини, енергії, матеріалів, обладнання), які визначають витрати виробника; 2) податки та дотації з боку держави; 3) кількість виробників на ринку; 4) очікування виробників різного роду тощо.

Так, при незмінній ціні товару зниження цін на ресурси приведе до збільшення пропозиції, відбудеться зсув кривої пропозиції з позиції Пр в позицію Пр 1, а збільшення, наприклад, податків приведе до зменшення пропозиції – зсуву Пр ліворуч до Пр 2 (див. рис. 4).

Рис. 4. Зміни пропозиції під впливом нецінових факторів.

 

Необхідно зазначити, що всі перелічені фактори, які впливають на кількість запропонованого на ринку товару, є зовнішніми детермінантами пропозиції, носять об’єктивний, тобто незалежний від виробника продукції, характер.

4. Якщо поєднати на одному графіку криві попиту та того ж самого товару, то отримаємо модель, яка ілюструє одночасно поведінку попиту, пропозиції цього товару. В економічній теорії така модель отримала назву моделі часткової ринкової рівноваги (рівноваги на ринку одного товару). При цьому вважається, що вона є моделлю функціонування вільного ринку. Точка перетину кривих попиту і пропозиції буде точкою ринкової рівноваги. Дуже часто цю точку зазначають буквою Е (від лат. equilibrium – рівновага). Ринкова рівновага (Е) тоді, коли кількість товару, яку покупці хочуть купити, дорівнює кількості товару, що продавці хочуть продати, і коли відсутня тенденція зміни ціни і кількості. Ціна рівноваги (Це) – ціна такого рівня, при якому величина пропозиції дорівнює величині попиту (Те). Модель часткової ринкової рівноваги представлена на рис. 5.

Рис. 5. Модель часткової ринкової рівноваги.

Чи стійка така рівновага ринку? Якщо ціна стане вище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Ц 1, то на ринку нашого товару утворюється надлишок товару – при надто великій ціні на ринку буде мало покупців, але багато продавців (Пр > П). Запаси, що не реалізуються, примусять продавців поступово знижати ціну. І це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобто ринок не попаде у стан рівноваги.

Якщо встановиться ціна нижче рівноважної (Ц 2 < Ц е), то більша кількість покупців захоче купити дешевий товар, але менша кількість продавців захоче запропонувати товар за низькими цінами. Утворюється дефіцит товару (П > Пр). Знову почнуть діяти ринкові механізми, змінюватися ціни, у відповідності з цим буде змінюватися співвідношення попиту та пропозиції, поки ринок даного товару не попаде в стан ринкової рівноваги.

Проте слід розуміти, що дія розглянутого ринкового механізму в повній мірі проявляється тільки за умов досконалого (або вільного) ринку, тобто, коли численні виробники пропонують численним покупцям якийсь стандартний продукт. При цьому кожний виробник володіє малою часткою ринку і не може впливати на ціну, він тільки пристосовується до неї тощо. А оскільки такі умови є майже науковою абстракцією, то і модель часткової рівноваги, яка представлена на рис. 5, є в певній мірі ідеальною, теоретичною. В реальному житті, а особливо за умов сучасного, недосконалого ринку, завжди діють сили, які заважають вільному встановленню рівноважної ціни. Які ж чинники руйнують дію ринкового механізму? Це і монопольні утворення, і ціни, які встановлює (або фіксує) держава, податки тощо.

5. У системі ринкових відносин найважливішим елементом є конкуренція, тобто суперництво між учасниками ринкової економіки за найбільш вигідні умови виробництва, продаж й купівлю товарів, за отримання максимального доходу та корисності. Конкуренція (від лат. concurere – зіткнення) як форма економічних відносин між суб’єктами господарства є досить складним явищем ринкової економіки, виступає у різних формах, здійснюється різними методами.

Конкуренція може бути внутрішньогалузевою (між подібними товарами) та міжгалузевою (між товарами різних галузей). Конкуренція може бути ціновою та неціновою. Цінова передбачає продаж товарів та послуг за цінами, які нижче, ніж у конкурента. Зниження ціни можливо або за рахунок зменшення витрат виробництва й обігу, або за рахунок зменшення прибутку (останнє, як свідчить практика господарювання, можуть дозволити собі тільки великі підприємства). Нецінова конкуренція базується на продажу товарів більш високої якості, яка досягнута завдяки технічним перевагам виробництва, своєчасного поновлення властивостей товару відповідно до зміни моди, вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію тощо.

В залежності від того, яким чином конкурують проміж собою учасники ринкових відносин, розрізняють досконалу (вільну) і недосконалу конкуренцію та відповідні ринки: ринок вільної конкуренції та ринок недосконалої конкуренції. Чим менший вплив окремих виробників на ціну продукції, тим більш конкурентним (досконалим) вважається ринок.

Досконала конкуренція, яку досить ґрунтовно охарактеризував лідер неокласиків А.Маршалл, являє собою ідеальний вид конкуренції, при якій на ринку взаємодіють досить багато незалежних один від одного продавців та покупців з рівними можливостями та правами, існує вільний доступ на ринок та вільний вихід з нього. При цьому не один з продавців не може впливати на роздрібну ціну, оскільки частка кожного з них у загальному обсязі продукції незначна. Товари, які представлені на ринку вільної конкуренції, однорідні, ще не набули специфічних властивостей та якостей.

Необхідно розуміти, що досягти досконалої конкуренції в її повному обсязі неможливо. До неї можна тільки наближатися. Вчені-економісти з певними припущеннями вважають досконалою конкуренцією, яка існувала приблизно до середини-кінця XIX століття.

Об’єктивні зміни у суспільному виробництві, що почали відбуватися під впливом НТП у XIX столітті, обумовили динамічний процес концентрації виробництва, виникнення монополій, появу нових тенденцій у ринкових попиту та пропозиції. Все це привело до перетворення досконалих конкурентних відносин у недосконалі. Під недосконалою конкуренцією в економічній літературі розуміють відносини, за умов яких не виконується хоча б одна з умов вільної конкуренції.

Недосконалу конкуренцію можна поділити на три етапи: 1) монополістична конкуренція – на ринку продовжує залишатися велика кількість продавців та покупців, однак виникає нове явище – диференціація продукту, тобто наявність у продукту таких властивостей, що відрізняють його від подібних товарів конкурентів. Такими властивостями є висока якість продукту, певна специфіка споживчих якостей, високий рівень обслуговування тощо. Власник такого диференційованого товару в певній мірі стає монополістом і отримує можливість впливати на ціну. Оскільки обсяг продажу кожного продавця відносно невеликий, то підприємств-монополістів багато і кожне з них має обмежений контроль над ринковою ціною; 2) олігополістична конкуренція (з грецької oligos – кілька, poleo – продати) передбачає, що в окремій галузі народного господарства діє не одна, а декілька великих корпорацій, які конкуруючи одна з однією, зберігають монополію в межах певного співтовариства, що виробляє ідентичний товар. Саме наявність конкуренції всередині цього співтовариства й повна або часткова її відсутність зовні дає олігополії можливість ефективно функціонувати. На олігополістичному ринку ціни встановлюються по принципу лідерства. Це означає, що більшість продавців намагаються встановити приблизно таку ж ціну, як найбільш сильні на цьому ринку виробники. Явищем, яке є зворотним олігополії, є олігопсонія, коли на ринку діє декілька не продавців, а покупців; 3) чиста монополія існує на ринку у тому випадку, коли в його межах діє тільки один продавець, у якого нема конкурентів. Особливість чистої монополії полягає в тому, що продавець може змінювати ціну в дуже широких межах, а максимально висока ціна обмежується тільки платоспроможним попитом населення.

Бувають випадки, коли на ринку присутній тільки один покупець. Таке явище називається монопсонією (один покупаю).

Монополістичні тенденції, які проявляються за умов недосконалої конкуренції, приводять до значних негативних явищ у ринковому господарстві (про це ще буде йти мова у окремому питанні про монополії), заважають розвитку конкуренції як найбільш ефективному засобу організації функціонування економіки. Враховуючи це, держава прикладає зусиль, щоб протидіяти не оправданій монополії, сприяти розвитку конкуренції. В Україні, як і в усіх ринкових країнах, створені правові основи вищезазначених процесів. Особливе місце серед законодавчих актів займає Закон України “Про захист економічної конкуренції” (від 11 січня 2001 року, №2210-111), в якому визначені правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і який спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

6. Монополія (від грец. monos – один, poleo – продаю) в самому широкому розумінні – це така ситуація, за якої кількість продавців стає настільки малою, що кожний продавець вже в змозі впливати на загальний обсяг пропозиції та на ціну продукту, що реалізується. Розповсюдження монополістичних тенденцій сприяє витисненню конкуренції, монополісти отримують можливість маніпулювати цінами для власної вигоди і на шкоду суспільства.

Проте, і це треба добре розуміти, ступінь негативного впливу різних типів монополізму на загальну ефективність функціонування ринкової економіки не є однаковим: з деякими з монополій, найбільш загрозливих інтересам суспільства, треба нещадно боротися, а діяльність інших можна регулювати за допомогою певних державних заходів. Проаналізуємо існуючі у світовій економічній практиці типи монополізму.

Найбільш загрозливим з точки зору економічної ефективності суспільного виробництва є монополізм, який виростає з конкуренції, базується на концентрації та централізації виробництва чи капіталу. Цей вид монополізму в дослідженнях інколи називають економічним. Його основними організаційними формами є картелі, синдикати, трести, концерни. Ці форми монополій концентрують у своїх руках виробництво і збут основної частини певної продукції, що дає їм можливість впливати на рівень цін з метою забезпечення собі монопольного (високого) прибутку. Окрім того, коли немає конкуренції, у такої монополії зникають стимули для підвищення ефективності за рахунок НТП. Ось чому цей тип монополізму являє собою найбільшу загрозу ринковій економіці, постійно знаходиться у полі зору держави, виступає об’єктом демонополізації.

Другий тип монополізму пов’язаний з технологічною олігополією (технологічний монополізм). Це означає, що сама технологія потребує великих підприємств, в межах яких тільки й може бути організоване ефективне виробництво, використані досягнення НТП, вироблена конкурентноспроможна продукція (в металургії, авіакосмічної галузі, залізничному транспорті). Такі монополії називають природними і вони не можуть бути об’єктом демонополізації.

В ринковій економіці широке розповсюдження знайшов третій тип монополізму, що обумовлений диференціацією товарів. Монополістичний ефект тут досягається не великим обсягом виробництва, не контролем над цінами, а своєрідністю, новизною продукту, своєрідністю послуг, популярністю торгівельної марки. Діяльність такого роду є корисною з точки зору розвитку ринкових відносин, не пов’язана з концентрацією та централізацією виробництва і може бути здійснена як великими, так і невеликими підприємствами.

Для підприємств, які лідирують в окремих галузях науково-технічного прогресу, є характерним четвертий тип монополізму – інноваційний. Тут виникає тимчасова монополія, тому що вона зникає з розповсюдженням та використанням наукової ідеї, проекту в інших підприємствах. Оскільки цей тип монополізму є результатом об’єктивних закономірностей розвитку продуктивних сил, його обмеження з боку держави повинно бути мінімальним і націленим на те, щоб дати змогу більш вільному використанню науково-технічних досягнень в економіці країни.

П’ятим типом монополізму, який ми розглянемо, є природно-державний монополізм. Його природа обумовлена необхідністю задовольняти деякі базові потреби як окремої людини, так і суспільства в цілому. Природно-державний монополізм розповсюджується на забезпечення населення суспільними товарами, товарами, які є незамінною частиною споживчого набору, на виробництві і продажу соціально-шкідливих товарів тощо. Цей тип монополізму може проявлятися в націоналізації певних видів виробництва, державному контролі за цінами, встановленні фіксованих ставок акцизів та ін. Різновидом такого типу монополізму є монополія держави на організацію й регулювання грошового обігу.

Завершаючи розгляд основних типів монополізму, необхідно зазначити, що його своєрідним проявом є державно-адміністративний монополізм, який формується в межах адміністративно-планової економіки. Поява цього типу монополії на пов’язана з ринком. Причинами такої монополії виступають неекономічні фактори. Ця монополія охоплює не тільки сферу виробництва, а й сферу розподілу та споживання, тобто держава монополізує всі сфери суспільного виробництва, максимально обмежує конкуренцію. Це найбільш небезпечний тип монополізму, який можливо подолати тільки шляхом трансформації адміністративно-командної системи в ринкову, розвитку різноманітних форм власності.

Як бачимо, розглянуті типи монополізму мають різні основи свого виникнення, різні форми прояву та наслідки. Держава, розробляючи антимонопольне законодавство, враховує ці обставини, і, оскільки, деякі типи монополізму є неминучими, природними, орієнтується не тільки на боротьбу з економічним, найбільш шкідливим, монополізмом, а й на досягнення та підтримку певного співвідношення між конкуренцією та монополією.

Початок антимонопольному законодавству було покладено у США у 1880 р. І з цього часу воно постійно вдосконалювалося. В Європі перші антимонопольні законодавчі акти були прийняті в 30-ті роки 20 ст. Сучасне антимонопольне законодавство спрямоване на те, щоб попередити створення монополій, перешкодити використанню монопольної влади. При цьому кожна країна розробляє свої засоби антимонопольної політики в залежності від особливостей економічного становища. В Україні, в період переходу від адміністративно-командної до планової економіки, антимонопольна політика включає роздержавлення економіки, приватизацію державних підприємств, формування умов для розвитку малого та середнього бізнесу. Названі заходи здійснювалися у відповідності до Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (1992 р.), в який протягом 90-х років XX ст. вносилися зміни та доповнення, а у 2001 році він втратив чинність, що визначено новим, більш досконалим, складеним з урахуванням світового досвіду та змін, що відбулися в минулий період, Законом України “Про захист економічної конкуренції”. В статті 12 другого розділу ґрунтовно визначається монопольне (домінуюче) становище суб’єкта господарювання:

1. Суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

· на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

· не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

2. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

3. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

4. Вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті.

5. Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

· сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків – і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.

7. Структура ринку – це внутрішня будова ринкових відносин, сукупність певних елементів ринку. Структура ринку є по своїй суті дуже складною, оскільки її можна класифікувати за численними критеріями. Найважливішими серед них є такі: 1 ) економічне призначення об’єктів ринкових відносин – у відповідності до нього виділяється ринок товарів (він складається з ринку товарів народного споживання, ринку засобів виробництва та послуг); ринок робочої сили (або праці, як його ще називають), фінансовий ринок та ринок валюти; 2) географічне положення – тут мова йде про місцевий, регіональний, національний та світовий ринки; 3) ступінь обмеження конкуренції – монополістичний, олігополістичний, вільний, змішаний ринки; 4) характер продажу – оптовий та роздрібний ринки та ін.

Визнано, що найбільш важливою з точки зору як теоретичного, так і практичного розгляду ринкових відносин є класифікація видів ринків за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин, оскільки саме вона дозволяє дослідити якісний стан і розвиток кожного з елементів цієї структури, проаналізувати взаємозв’язки між ними, тобто визначити ефективність функціонування усієї ринкової системи.

Інфраструктура ринку – це сукупність різних установ та інститутів, державних та комерційних фірм, що забезпечують успішне функціонування ринкових відносин.

Інфраструктура товарного ринку представлена товарними біржами, підприємствами оптової та роздрібної торгівлі, аукціонами, ярмарками, посередницькими фірмами позабіржового характеру та ін. Інфраструктура ринку праці складається з бірж робочої сили (чи бірж праці, чи служб зайнятості), платних приватних агентств (контор) тощо. Інфраструктура фінансового та валютного ринків включає в себе фондові та валютні біржі, банки, страхові компанії та фонди.

Окрім основних елементів ринкової інфраструктури, які були названі – торгова мережа, біржі та банки, сучасне ефективне функціонування ринку неможливе без реклами, інформаційних, консультативних, аудиторських служб та ін.

8. В попередніх питаннях перш за все йшла мова про позитивні риси ринку, його досконалість. Проте необхідно розуміти, що ринок, будучи найбільш ефективною формою організації економіки, не завжди та не в усьому може задовольнити усі суспільно-необхідні потреби. Головним чином це стосується соціальної сфери: ринок не гарантує прав на працю і доход, окрім того, ринкова система відтворює істотну нерівність; ринок не створює стимулів для виробництва товарів колективного користування (спорт, освіта, медичне обслуговування та ін.); ринок орієнтується не на виробництво соціально-необхідних товарів, а на задоволення потреб тих, хто має гроші. Не зможе ринок вирішити питання екологічної безпеки населення країни, забезпечуючи умови для розвитку фундаментальної науки, результати досліджень якої можуть бути отримані у довгостроковому періоді. Як показала практика господарювання в розвинених ринкових країнах світу, не може ринковий механізм самостійно, без зовнішнього регулятора (держави) вирішувати проблеми криз, безробіття, інфляції, створення досконалого ринкового середовища (необхідна підтримка конкуренції та боротьба з монополістичними тенденціями, розробка “правил гри” суб’єктів ринкового господарства тощо).

Іншими словами, щоб ефективно вирішувати всі вищезазначені проблеми, дію ринкового механізму (ринковий регулятор) необхідно, і це об’єктивно обумовлено, треба доповнювати дією державних регуляторів, тобто мова йде про систему змішаної системи управління економікою країни. Не випадково, сучасну ринкову систему дуже часто називають змішаною економікою.

Необхідність використання змішаної системи управління економікою країни в чергу складних та дискусійних висунула такі питання: “А яке співвідношення повинно бути між ринковими та державними регуляторами? Які економічні функції повинна виконувати держава і за допомогою яких інструментів?”. Слід зазначити, що практично всі сучасні школи та напрямки економічної науки намагалися (і намагаються) здійснити внесок в розробку даних проблем. На особливу увагу заслуговує підхід до проблеми державного регулювання Дж.М.Кейнса, який докладно викладено в його праці “Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.), від якого, по суті, відштовхуються всі подальші теоретичні дослідження.

За сучасних умов змішана система управління практично діє у всіх розвинених країнах світу. При цьому вона має багато варіантів, які залежать від різних чинників (ступеню участі держави в господарській діяльності, рівня розвитку економіки країни, найзагальніших проблем, які необхідно вирішити на тому, чи іншому етапі розвитку ринкової економіки тощо). Мінімальна участь держави в регулюванні економіки потребує розробки правових засад ринкових відносин, забезпечення ринку грошима, регулювання “зовнішніх ефектів” (негативних наслідків діяльності суб’єктів ринку), управління державним сектором економіки. За умов більш активного втручання в ринковий механізм держава створює умови для функціонування підприємництва, підтримки конкурентного середовища, стабілізує економічне зростання, активно регулює соціальні відносини.

 

тема 7. Підприємство і підприємництво

в ринковій системі

1. Підприємство – первинна ланка економіки. Функції підприємства.

2. Основні види підприємств в ринковій економіці.

3. Суть і функції підприємництва. Види підприємницької діяльності.

4. Розвиток підприємництва в українській економіці. Господарський кодекс України.

1. Підприємство – це первинна ланка суспільного виробництва, яка виступає товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі принципів комерційного розрахунку (самостійності, самоокупності і прибутковості, самофінансування, матеріальної зацікавленості та економічної відповідальності). Підприємство створюється для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Для досягнення цієї мети здійснюється певна організація діяльності підприємства як господарюючого суб’єкта, визначається місія і мета підприємства, створюється трудовий колектив. Діяльність підприємства здійснюється за його статутом, який регламентує усі види його діяльності і визначає права і обов’язки як усього трудового колективу, так і окремих працівників. Підприємство як юридична особа має певні атрибути господарюючого суб’єкта: самостійний баланс, печатку, розрахунковий і інші рахунки в банку, найменування свого підприємства, а у випадку промислового виробництва ще й свій товарний знак.

Як первинна ланка суспільного виробництва підприємство характеризується такими рисами: 1) на підприємстві здійснюється процес поєднання робочої сили і засобів виробництва, виникають і реалізуються виробничі відносини; 2) тут відбувається процес виготовлення товарів та надання різноманітних послуг; 3) на підприємстві зосереджується основна частина суспільного капіталу; 4) виникають, поєднуються і взаємодіють усі види інтересів (індивідуальних, колективних, суспільних) тощо.

В економічній літературі виділяють дві основні функції підприємства, які в узагальнюючому вигляді характеризують його діяльність: 1) виробнича – полягає в створенні товарів і послуг для задоволення потреб суспільства та отримання прибутку та 2) відтворювальна – знаходить свій вираз в забезпеченні розширеного відтворення продукту, виробничих відносин і самого виробника. Слід розуміти, що для більш детального аналізу діяльності підприємства в межах названих основних функцій можна виділити багато напрямів, які в сукупності забезпечують їх виконання. Так, наприклад, виконання виробничої функції передбачає виконання таких підпорядкованих, або специфічних, функцій, як виробничо-технологічна (забезпечення процесу виробництва необхідними ресурсами; їх використання, запровадження нової техніки та технологій); економічна (керування процесами виробництва й збуту товарів, організація робіт, розподіл прибутку, розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку); соціальна (створення відповідних умов праці та відпочинку робітників, психологічного клімату в колективі, надання допомоги та пільг робітникам та членам їх сімей) та інші.

2. В умовах ринкової економіки функціонує багато видів підприємств. Для їх класифікації застосовуються певні критерії, за якими здійснюється розмежування. Одним із найважливіших критеріїв є форма власності та засоби виробництва. Згідно з законами України у відповідності до форм власності в нашій господарській діяльності могуть функціонувати слідуючи види підприємств: 1) індивідуальне підприємство – створюється і функціонує на базі приватної (особистої) власності громадян і виключно на індивідуальній праці власника; 2) сімейне підприємство – базується на власності і праці сім’ї; 3) приватне підприємство – засноване на приватній власності і функціонує на основі праці найманих робітників. При цьому законом України не обмежується ні розмір капіталу, який застосовує власник, ні кількість найманих працівників; 4) колективні підприємства – засновані на спільній власності фізичних, юридичних осіб, або власності тих і інших. В Україні за чинним законодавством колективні підприємства виступають у таких формах: колективне підприємство, що засноване на власності трудового колективу, кооператив, колективне підприємство, що засноване на власності громадської або релігійної організації. Всі вони мають одну основу – колективну власність; 5) державні підприємства – функціонують на базі державної власності, а управління ними здійснюється представниками держави. В нашій країні існує два типи державних підприємств: а) державні підприємства, що базуються на загальнодержавній власності і б) державні підприємства, засновані на комунальній власності; 6) спільні під приємства – створюються на базі поєднання різних форм власності – змішаній формі власності; 7) вперше в нашій державі законом дозволено відкриття та функціонування підприємств зі сто відсотковим іноземним капіталом. Їхня діяльність регулюється спеціальними законодавчими актами.

Окрім класифікації підприємств за формою власності, підприємства можуть бути згруповані і за іншими критеріями. Їх можна поєднати за характером діяльності. В цьому випадку визначаються виробничі, торгові, фінансові, посередницькі та інші підприємства. За ознакою характеру виробництва виділяють підприємства масового, серійного та індивідуального виробництва. З огляду на сферу діяльності підприємства можна визначити підприємства місцевого, національного і міжнародного рівнів.

З точки зору загальноекономічного аналізу має значення класифікація підприємств за розмірами та масштабами виробництва. З огляду на це виділяють великі підприємства, середні і малі. В Україні, згідно з Господарським кодексом до малих підприємств належать підприємства: в промисловості – з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Малі підприємства створюються громадянами, підприємствами різних форм власності, а також можуть бути виділеними із складу підприємства, об’єднання чи організації. В цьому останньому випадку підприємство чи об’єднання, зі складу якого виділено мале підприємство, виступає його засновником.

Підприємства з метою підвищення ефективності своєї діяльності може утворювати об’єднання – це юридичні особи, що створюються на добровільних засадах підприємствами чи установами для спільної діяльності на основі самоуправління, самофінансування та господарчого розрахунку. Діють об’єднання на основі статуту або угоди. До основних форм об’єднань відносяться корпорація, концерн, асоціація та консорціум.

Велике значення в ринковій економіці мають господарські товариства, які діють на базі колективної власності. Господарські товариства – це підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств (див. Закон України “Про господарські товариства”) належать акціонерні товариства (закритого і відкритого типу), товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

3. Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність по виробництву товарів і послуг, яка здійснюється у відповідності з діючим законодавством країни і націлена на отримання прибутку. Підприємництво передбачає здійснення нововведень і проходить в умовах ризику.

Підприємництво – невід’ємний елемент ринкової економіки, може існувати тільки на ринкових засадах. А тому умови для становлення підприємництва в нашій країні почали створюватися тільки в період, коли Україна розпочала процес ринкових перетворень (з початку 90-х років).

В економічних дослідженнях традиційно виділяють три основних функції підприємництва: 1) ресурсна – полягає в забезпеченні виробництва фінансовими, матеріальними, трудовими, інформаційними ресурсами; 2) організаційна – зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, найбільш ефективного їх використання, здійснення контролю за використанням виробничих ресурсів; 3) творча – передбачає генерування та реалізацію нових ідей, здійснення техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Види підприємництва:

1) Виробниче – діяльність, спрямована на виробництво товарів і послуг, створення матеріальних і духовних благ (промисловість, будівництво, сільське господарство та ін);

2) Комерційне – діяльність по виконанню торгово-обмінних операцій (торгівля);

3) Фінансове – діяльність по виконанню товарно-грошових операцій (банківська, біржова діяльність).

Окремо виділяється посередницьке підприємництво, яке може бути присутнім при здійсненні вищеназваних видів. Посередницьке – це підприємництво, що надає інформаційні, маркетингові, консалтингові, страхові послуги.

4. Перехід України до ринкової економічної системи обумовив процес розвитку підприємництва. В лютому 1991 року був прийнятий Закон України “Про підприємництво”, який хоч і мав певні недосконалості, проте заклав основи для розвитку підприємницької діяльності в нашій державі. Але з 1 січня 2004 року цей закон втратив чинність і законодавче регулювання підприємницької діяльності здійснюється згідно з Господарським кодексом України.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені і під майнову відповідальність певними суб’єктами. Відповідно до законодавства в якості суб’єктів підприємницької діяльності виступають громадяни України, інших держав, не обмежені законом у працездатності, юридичні особи всіх форм власності. Не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Забороняється займатися підприємництвом також певним особам, зокрема, тим, хто має непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі злочини. Слід зазначити, що такі обмеження для ведення підприємницької діяльності не є українською новацією, вони існують у всіх ринкових країнах з метою позбавити осіб, що працюють у владних структурах, причетних до розробки законодавства, державних замовлень тощо можливості створювати певні пільгові умови для якогось з суб’єктів, захистити суспільство від зловживань, корупції, не допустити нечесних і кримінальних осіб займатися господарською діяльністю.

Об’єктом підприємництва виступає виробнича діяльність у широкому розумінні цього слова. Це може бути і діяльність по виготовленню товарів, наданню різноманітних послуг, наприклад, транспортування різних видів вантажів та людей, виконанню певних робіт та ін.

Підприємництво - багатогранна діяльність, основні принципи організації якої закріплюються у відповідних законодавчих актах. В чинних законодавчих актах в якості найважливіших визначені такі принципи: вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності як майна, так і грошових коштів фізичних та юридичних осіб; самостійний вибір виробничої програми, а також самостійне визначення цін на свою продукцію і визначення як постачальників, так і споживачів; вільне наймання робочої сили; залучення та використання людських, матеріально-фінансових, природних і інших ресурсів, використання яких не заборонено, або не обмежено державою; вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після оплати встановлених державою у законодавчому порядку податків та відповідних платежів; вільний доступ до зовнішньоекономічної діяльності, а також використання тієї частини валютної виручки, яка здобута в наслідок зовнішньоекономічної діяльності і залишається у конкретного підприємства.

До умов, які забезпечують організацію та функціонування підприємництва належать:

· державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Вона здійснюється відповідними органами державної адміністрації за місцем діяльності підприємця або ж за місцем його проживання. При цьому важливим моментом є те, що ця реєстрація за нашими законами здійснюється не на дозволяючій, а на реєструючій основі. Це означає, що відмова в реєстрації підприємництва можлива тільки тоді, коли є порушення порядку його створення. У всіх інших випадках така відмова є незаконною і підприємець може оскаржити це рішення через суд.

· обов’язкове дотримання підприємцями відповідних вимог та соціальних гарантій щодо найманих робітників;

· дотримання підприємцями законодавства про підприємницьку діяльність;

· юридична відповідальність підприємця за його дії та можливість припинення діяльності підприємства.

Важливе значення для становлення та динамічного розвитку підприємництва є гарантії та всебічна підтримка його державою. Вона законодавчо забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від обраних ними форм підприємницької діяльності та власності, однакові права і можливості стосовно доступу до матеріально-технічних, фінансових трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму у будь-якій сфері підприємницької діяльності.

Аналіз Господарського кодексу України та інших законодавчих документів показує, що сьогодні вже створене певне, досить надійне підґрунтя для розвитку підприємництва в Україні. Проте, н

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ІІ. Повна, розгорнута форма вартості | Позичковий капітал, його сутність і джерела. Позичковий процент
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-11; Просмотров: 1175; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.192 сек.