Внутрішньоособистісний конфлікт

М. Дойч та його колеги виділяють два типи конфліктів - конструктивні та деструктивні. При цьому вони зазначають, що той чи інший шлях розвитку конфлікту залежить від характеристик його предмета: розміру, ригідності, централ ізованості, взаємовідношення з іншими проблемами, рівня усвідомленості. Що більше конфлікт зачіпає самооцінку, образ, честь, репутацію чи владу сторін, то більше він централізований, відповідно збільшується і його інтенсивність.

Залежно від того, як співвідносяться об'єктивна ситуація та її сприймання учасниками конфлікту, М. Дойч виділяє такі типи конфлікту:

1) справжній к онфлікт, який об'єктивно існує та адекватно сприймається;

2) в ипадковий, або умовний конфлікт, який залежить від обставин, що швидко змінюються;

3) зміщений конфлікт, коли за явним конфліктом ховається інший, який лежить в основі явного;

4) неправильно приписаний конфлікт відбувається між помилково встановленими сторонами як наслідок помилково витлумачених проблем;

5) латентний конфлікт, який не усвідомлюється сторонами і тому не відбувається;

6) несправжній конфлікт, який виникає за відсутності об'єктивних підстав через взаємне нерозуміння.

Виділяють п'ять факторів ескалації конфлікту:

1) контекст ситуації;

2) доступність ресурсів;

3) потреби особистостей, включених у конфлікт;

4) структурні зміни в межах груп протидії та їхнього оточення;

5) спосіб дії, який приводить до неуспіху.

Підвалини більшості конфліктів закладаються ще в дитинстві. Тягар пережитих психологічних травм з віком може, залежно від обставин життя, або загострюватись, або ж послаблюватись. Таким чином, причини міжособистісних конфліктів: специфічні формування базових новоутворень раннього віку; деформації Я-образу та Я-концепції на етапах їх становлення (3. Фрейд); довіра-недовіра до світу, антагонізм — залежність, ініціативність почуття провини (Е. Еріксон); комплекс неповноцінності та жадоба переваги (А. Адлер); психологічні обмеження як результат невідреагованих, незавершених ситуацій (3. Фрейд); альтруїзм — егоїзм (Е. Семпсон); маніпуляції (Е. Шостром); агресивність — незалежність (Г. Хорні);

Психоаналітичний підхід

Психоаналітичний підхід передусім пов'язаний з ім'ям австрійського вченого, психолога та психіатра 3. Фройда, визнаного основоположника психоаналізу. Сам 3. Фройд вважав психоаналіз специфічним методом лікування нервовохворих.

3. Фройд вважав, що у людини є єдина форма пристосування до середовища - свідомість, яка перебуває у гострому конфлікті з несвідомим і перемагає його. Прихований гострий конфлікт між свідомістю та несвідомим можна розв'язати трьома способами:

1 ) проведенням його через свідомість; 2) обхідними шляхами - через сублімацію або утворення так званих симптомів, тобто хворобливе вирішення конфліктів, що виявляється у неврозі. Він твердить, що у невротичних осіб завжди виявляються ознаки боротьби суперечливих бажань - психічні конфлікти. При цьому одна частина особистості обстоює певне бажання, а друга, навпаки, проти нього бореться і від нього захищається. Але для того щоб психічний конфлікт став патогенним, мають виникнути певні передумови. "Конфлікт спричинює вимушена стриманість, унаслідок якої лібідо, позбавлене свого задоволення, мусить шукати собі нові об'єкти та способи задоволення". Обов'язкова умова виникнення конфлікту полягає в тому, щоб ці інші способи та об'єкти не отримували схвалення однієї частини особистості, тобто з'являлося б вето, яке робило б неможливими нові способи задоволення. Тобто для того, щоб зовнішня вимушена стриманість стала патогенною, вона мусить доповнитися внутрішньою вимушеною стриманістю. Конфлікт між двома прагненнями виникає лише у випадку досягнення певного ступеня наснаження енергією, навіть якщо сутнієні передумови склалися задовго до цього. Наслідком психічного конфлікту є психічні (психогенні) симптоми та психічні хвороби, які є шкідливими чи принаймні безвартісними для життя загалом діями, причому пацієнт скаржиться, що виконує їх мимовільно і це пов'язано зі стражданнями та прикрощами. Найголовніша шкода від них полягає у тому, що на їхнє подолання потрібна значна кількість психічної енергії. Невротик став би здоровим за умови, що конфлікт між його Я і його лібідо закінчився і Я знову змогло б користуватися енергією всього свого лібідо.

3. Фройд фундаментом свого вчення про неврози вважав сексуальність і послідовно відстоював цю думку. Коли лібідо не може бути задоволене бажаним для нього способом, воно шукає нові способи задоволення, у зв'язку з чим виникає конфлікт і, як наслідок, невротичні симптоми. Незадоволене, пригнічене реальністю лібідо виступає однією із сторін конфлікту. Одна із загальних проблем психології иеусвідомленого полягає в тому, що внаслідок численних подальших конфліктів відбувається регресія до ранньоінфан-тильних поривань. Якщо реальність не надасть можливостей для його задоволення, воно зрештою буде змушене регресувати і шукати задоволення в одній із пройдених раніше стадій сексуальної організації або в якомусь із раніше полишених об'єктів. Конфлікт виникає тоді, коли Я, яке контролює і свідомість, і засоби реалізації психічних прагнень, не погоджується з регресіями. Невротичний симптом у тій чи іншій формі відтворює ранньоінфантильний спосіб задоволення, але внаслідок притаманної конфліктові цензури він виявляється перекрученим, оберненим на почуття страждання і змішаним з елементами, які стали приводом для хвороби.

Такі твердження 3. Фройда спричинили певну однобокість у поглядах його послідовників. Це виявлялося у тому, що деякі аналітики намагалися вишукувати виключно дитячі комплекси, не звергаючи при цьому уваги на актуальні невдачі. Але погрібно виявити актуальну невдачу, яка зумовила невроз. Хоча здебільшого актуальні конфлікти виявляються лише після переробки матеріалу, пов'язаного з дитинством. Сучасні аналітики вважають, що пацієнт може виявитися нездатним в ході лікування дослідити свої основні патогенні припущення доти, доки не буде розглянуто основний едіповий конфлікт і пацієнти не відчують унаслідок цього підвищеної сили Его і не відчують себе у безпеці.

Певною прикметою конфлікту є опір. Людина захворює внаслідок конфлікту між вимогами інстинктів і опором, який проти них зароджується. Часто трапляється, що конфлікт закінчується компромісом, такі випадки найхарактерніші для утворення сновидінь. Конфлікт двох психічних інстанцій - неусвідомленого пригніченого та усвідомленого - панує над нашим психічним життям взагалі. Опір проти тлумачення сновидінь провадиться пригніченням. Конфлікт тих самих супротивних сил за певних обставин може породжувати інші психічні явища.

Унаслідок вивчення конфліктів, з яких беруть початок неврози перенесення, 3. Фройд дійшов висновку, що треба відрізняти лібідо як власне статевий потяг від інтересу, а сексуальні інстинкти від інстинктів самозбереження.

У хворого наявний гострий конфлікт між лібідо та сексуальним пригніченням, між чуттєвою та аскетичною тенденціями. І цей конфлікт не може бути розв'язаний, якщо одна із сторін отримає підтримку зовні. На практиці у невротиків часто бере гору аскетизм, тому пригнічене сексуальне бажання змушене шукати собі вихід у симптомах. Навпаки, у разі перемоги чуттєвості вже усунене сексуальне пригнічення шукатиме виходу у симптомах. Жоден варіант не вирішує конфлікту, оскільки одна зі сторін все-таки залишається незадоволеиою. Дуже рідко конфлікт виявляється настільки лабільним, що на нього може вплинути такий чинник, як порада лікаря, але такі випадки не вимагають аналітичного втручання.

3. Фройд розрізняв патогенний конфлікт невротиків і звичайну боротьбу психічних поривів, які стоять на одному психологічному фунті. Патогенний конфлікт він розглядав як боротьбу між силами, "одна з яких дісталася на рівень передусвідомленого та усвідомленого, а другу затримано на рівні неусвіломленого". Саме у цьому причина неможливості розв'язку конфлікту, тому що по-справжньому конфлікт можна розв'язати лише тоді, коли обидві сили опиняться на одному грунті. Єдиним завданням терапії є створення необхідних умов для цього.

Переводячи неусвідмлене на рівень свідомості, можна позбутися пригнічення, усунути умови, що привели до появи симптомів, змінити патогенний конфлікт на нормальний, який неодмінно буде розв'язаний.

У процесі вирішення конфлікту при подоланні кожного часткового елемента опору відбувається душевна боротьба на одному психологічному рівні між давніми мотивами, які привели до пригнічення і новими мотивами, які прагнуть скасувати супротивне напруження. Психоаналітик намагається відродити давній конфлікт пригнічення, ревізувати події минулого. При цьому аналітик наголошує хворому на тому, що попередній розв'язок конфлікту привів до хвороби, натомість інший розв'язок відкриє шлях до одужання і вказує на те, що всі обставини з моменту відхилення суттєво змінилися. Тому видається імовірним, що оновлений конфлікт може привести до ліпшого розв'язку, ніж пригнічення, що підтверджується результатами лікування істерії, неврозів страху та нав'язливих станів.

3. Фройд вважає, що залагодження конфлікту через утворення симптомів є найприємнішим та найвигіднішим виходом для принципу насолоди, і визнає, що у деяких випадках перехід конфлікту в невроз стає найменш шкідливим і соціально найприйнятнішим розв'язком. Кожен невротик від конфлікту втікає у хворобу, у багатьох випадках така втеча видається цілком обгрунтованою. Але страждання, породжені симптомами виявляються не менш тяжкими, ніж ті, що спричинені конфліктом, тобто Я не отримує бажаного виграшу.

Ще одна заслуга 3. Фройда полягає у розробці поняття едіпового комплексу як центрального комплексу неврозу, а значить і кореня психічного конфлікту. Вперше цей комплекс був детально розглянутий у 1900 році. Структурна теорія конфлікту надає великого значення едіповому комплексу та його ролі в генезисі неврозів. Але це не означає, що увага приділяється лише інтра- чи інтерпси-хічним конфліктам всередині та між над-Я, Ідеальним-Я, Я і воно.

Психоаналітична теорія здійснила революцію у поглядах на психічне життя людини. Сучасники звертали увагу навіть на шкідливі наслідки психоаналізу. 3. Фройд відкидав такі звинувачення, зауважуючи, що шкідливі наслідки обмежуються здебільшого лише минущими явищами, пов'язаними із загостренням конфлікту у разі невправного проведення аналізу або його завчасного переривання.

Сучасники твердять, що з 1910 року члени віденського психоаналітичного гуртка відходять від фізіологічної та медичної бази психоаналізу і переходять до його філософського осмислення. Не медики лікують хворих за методом 3. Фройда, що неприпустимо, оскільки "найглибокодумніший філософ без медичної освіти не може відрізнити рак чи туберкульоз від неврозу".

Одним з найвизначніших послідовників 3. Фройда був А. Адлер, єдиним суттєвим недоліком якого сучасники вважали невміння аналізувати. Первинним феноменом А. Адлер вважав волю до могутності і вважав, що у психіці кожної людини відбувається конфлікт між бажанням (волею до могутності) та можливістю (неповноцінністю). Поряд з волею до могутності є "органічна неповноцінність", поняття якої було розроблене А. Адлером. Органічна неповноцінність виникає внаслідок компенсації "неповноцінних" функцій, коли, наприклад, людина з вадами опорно-рухового апарату прагне високих досягнень у стрибках. Також з теорії А. Адлера випливає поняття "почуття неповноцінності", яке виникає у тому випадку, коли наші успіхи не отримують схвалення з боку значимих осіб. У разі низки невдач неповноцінний індивідуум може зневіритися у можливості досягнення успіху; внаслідок цього він намагається втекти у хворобу, захворює на невроз, отримуючи своєрідний виграш за рахунок тиранії усіх навколо, спонукаючи їх до турботи про себе та матеріальних затрат. Тобто А. Адлер вважав, що неврози мають на меті неправильним шляхом піднести хворого над усіма навколо і що всі невротики хворіють "комусь на зло".

А. Адлер звернув увагу на те, що відносини пацієнтів з близькими їм людьми, психологічна атмосфера у сім'ї можуть або заважати розвитку психіки, або сприяти йому. Виходячи з цього, А. Адлер визначив поняття "чоловічого протесту", під впливом якого чоловік ні в якому разі не хоче видаватися жіночним, а, будучи слабким, прагне стати сильним. Так само дитина і жінка хочуть стати чоловіком, оскільки він - найсильніший. Таким способом і виявляється воля до могутності у всіх слабких істот.

Заслуга А. Адлера полягає у тому, що він розпізнав у невротиків почуття неповноцінності і одним з перших звернув увагу на проблему людської агресивності.

Значний внесок у розуміння природи конфлікту зробили американські психологи, зокрема, К. Хорні та Е. Фромм. К. Хорні вважає внутрішні конфлікти невід'ємною частиною нашого життя. Неврози виникають через розлади у людських взаєминах, але так може статися лише тоді, коли особистість розривають численні внутрішні конфлікти. Невротичні потяги породжують конфлікти та посилюють їх. Вид, сфера дії та інтенсивність конфлікту визначається цивілізацією. За умови стабільності цивілізації і стійкості традицій діапазон можливих конфліктів між індивідами досить вузький. У разі нестабільності, коли принципово суперечливі цінності і способи життя співіснують поряд, збільшується неоднозначність і рівень складності виборів, які потрібно здійснити особистості. Особливі труднощі виникають при необхідності вирішувати конфлікти, сконцентровані навколо основних життєвих проблем.

Серед характерних ознак невротичного конфлікту К. Хорні виділяє: 1) абсолютну несумісність включених у конфлікт факторів (наприклад, деструктивна агресивність та потреба у любові і підтримці;2) те, що конфлікт загалом залишається неусвідомлюваним;3) компульсивний характер тенденцій - жодне з рішень, прийнятих невротиком, неможливо виконати. Оскільки внутрішні конфлікти притаманні не лише невротикам, а й здоровим людям, слід знати відмінності між нормальним та невротичним конфліктом: 1) невідповідність конфліктних потягів для нормальної людини набагато менша, ніж у невротика;2) нормальний конфлікт може бути повністю усвідомленим, у той час як невротичний конфлікт в усіх своїх суттєвих моментах залишається неусвідомлюваним;3) нормальний конфлікт завжди стосується фактичного вибору між двома однаково бажаними для суб'єкта можливостями або між двома справді цінними переконаннями; невротика охоплюють різ-носпрямовані бажання, жодному з яких він не хоче підкорятися. Динамічним центром теорії неврозів К. Хорні є базисний конфлікт між аттітюдами "рух до" людей, "рух навпроти" і "рух від" людей. Базисний конфлікт - це конфлікт, народжений несумісністю атитюдів, який становить ядро неврозу; це динамічний центр, з якого народжуються неврози. Залежно від панівного атитюда К. Хорні виділяє такі типи невротичної особистості: 1) підлеглий з переважанням "руху до" людей;2) агресивний з переважанням "руху навпроти" людей; 3) відокремлений з переважанням "руху від" людей. Невротикові набагато важче усвідомлювати і вирішувати конфлікти, оскільки для нього усвідомлення почуттів і бажань є досить складною проблемою. Психоаналітична теорія завжди намагалася повністю охопити проблему конфлікту. У сучасному психоаналізі величезна маса досліджень присвячена саме цій проблематиці.

Наукове вивчення внутрішньоособистісних конфліктів почалося в кінці ХІХ ст. і було пов’язане насамперед із ім’ям засновника психоаналізу – австрійського вченого Зігмунда Фрейда (1856-1939). Згідно із вчення Фрейда людина конфліктна по своїй природі. У ній від природи борються два протилежних інстинкти, які визначають його поведінку. Таким інстинктами є: ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя і самозбереження) і танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції і руйнування). Внутрішньоособистісний конфлікт і є наслідком вічної боротьби між еросом і танатосом. Конфліктна природа людини представлена в його поглядах на структуру людської особистості. Внутрішній світ людини включає три інстанції: Воно (Іd (ід)), Я (Ego), Супер-Я (Super-ego).

Великий внесок у вивчення проблеми внутрішньоособистісних конфліктів вніс німецькийпсихолог Курт Левін, який визначив його як ситуацію, у якій на індивіда одночасно діють протилежно-спрямовані сили рівної величини. У зв'язку з цим він виділив три типи конфліктноїситуації.

1. Людина перебуває між двома позитивними силами приблизно рівної величини. Цюконфліктну ситуацію можна представити на наступному малюнку:

де Л - особистість, - Сила 1, - Сила 2.

2. Людина перебуває між двома приблизно рівними негативними силами. Характерний приклад -ситуація покарання. Так, з одного боку, дитина повинна виконувати непривабливе шкільне завдання, а з іншого - йому загрожує покарання, якщо він його не зробить.

3. На людину одночасно діють дві різноспрямовані сили приблизно рівної величини і в одному і тому ж місці. Наприклад, дитина хоче погладити собаку, але він її боїться, або хоче з'їсти торт, а йому заборонили.

Внутрішньоособистісний конфлікт один із найскладніших конфліктів, який відбувається безпосередньо у внутрішньому світі людини. Життя нормальної людини – це внутрішній конфлікт, від якого нікуди не дітися. Для психічно здорової людини внутрішньоконфліктна ситуація, яка не виходить за рамки норми вважається природною. Ситуація внутрішньої напруги і протиріч не тільки природна, але й необхідна для розвитку і самовдосконалення особистості. Будь-який розвиток особистості не може здійснюватися без внутрішніх протиріч, а там де є протиріччя, там є конфлікт. Якщо такий конфлікт в рамках норми, то він є дійсно необхідним, тому що незадоволення собою, критичне відношення до власного „Я”, як важливий внутрішній двигун, заставляє людину йти по шляху самовдосконалення тим самим наповнюючи змістом не тільки своє власне життя, але й вдосконалюючи світ в цілому. Такі конфлікти умовно можна назвати як „конфлікти між тим, що є і тим, що хотілося б мати”, або „між тим, що ви хочете і тим чого не хочете”, „між тим, хто ви є і тим, ким хотіли би бути”.

В реальному житті людині необхідно зробити вибір в користь того чи іншого можливого варіанту, відкидаючи інші. Наприклад, кохання чи багатство, сім’я чи робота, особисте життя чи кар’єра.

Отже, внутрішньоособистісний конфлікт – це конфлікт всередині психологічного світу особистості, який представляє собою зіткнення її протилежно спрямованих мотивів (потреб, інтересів, цінностей, цілей, ідеалів).

Внутрішньоособистісним конфліктам властиві деякі особливості, які варто враховувати при його виявленні. До таких особливостей належать:

– невідповідність структурі конфлікту (немає суб’єктів конфлікту в лиці окремих особистостей чи груп);

– специфічність форм протікання і прояву (протікає у формі тяжких переживань, супроводжується страхом, депресією, стресом, спричиняє невроз);

– латентність (його не завжди легко визначити, часто людина навіть сама не знає, що перебуває в стані конфлікту).

Виділяють наступні характеристики внутрішньоособистісного конфлікту:

1. Внутрішньоособистісний конфлікт проявляється в результаті взаємодії елементів внутрішньої структури особистості;

2. Сторонами внутрішньоособистісного конфлікту виступають різнопланові інтереси, цілі, мотиви і бажання які одночасно існують в структурі особистості;

3. Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тільки тоді, коли сили, які діють на особистість, є рівновеликі. В іншому випадку людина із двох бід вибере меншу, із двох благ – більше, надасть перевагу винагороді перед покаранням.

4. Будь-який внутрішній конфлікт супроводжується негативними емоціями.

Дата добавления: 2014-01-11