Політичний розвиток Італії в 1970-ті рр. — на початку XXI ст

В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав авторитет лівих. партій, а християнські демократи втрачали ш. популярність. Відсталість Півдня створювала соціальну базу для комуністичної партії. Незважаючи на загальне падіння авторитету комуністів у Західній Європі, в Італії вони зберігали сильні позиції. Також ІКП зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії висунула курс на структур» реформи суспільства. У 1972 р. комуністична партія налічувала 1,7 млн. осіб, і була найчисленнішою партією Італії. До того ж ІКП вносила зміни в стратегію й тактику, а також у саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки ідеології єврокомунізму — своєрідної спроби деяких компартії Західної Європи відмовитися від догм марксизму-ленінізму. Ці спроби призвели розриву відносин між КПРС та ІКП. Після краху соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією лівих с і займає вагоме місце в політичному житті країни.

Починаючи з 1960 р. ХДП, прагнучи утримати більшість у парламенті, включає до складу урядів представників інших партій. Так у. 1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти і неофашисти). Цей уряд дозволив провести з'їзд неофашистів, що викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних сутичок. З'їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку.

У період 1963—1978 рр. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, провів націоналізацію електротехнічної промисловості, запроваджувався 40-годин.ний робочий. тиждень. розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекулянт у житловому будівництві.

Наприкінці 1960-х "рр. Італія, як й інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, у якому взяли участь 20 млн. осіб. Майже всі вимоги страйкуючих були виконані.

Економічна криза 1974—1975 рр. загострила проблеми Італії Зростала і так висока популярність комуністів. На виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4 % голосів (227 місць із 630). Лідери ХДП відмовилися. допустити в уряд комуністів. Це призвело до кризи в суспільстві й розколу ХДП.

Частина членів ХДП на чолі з А. Моро, розуміючи, що ігнорування комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди ІКП, згідно з якою остання зобов'язувалась підтримувати існуючий д за умови, що він буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму.

Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала лідерів «Червоних бригад» — ультралівої терористичної організації, прагнула прийти до влади на хвилі соціального невдоволення. А. Моро було викрадено, а згодом його труп було знайдено в авто-і в центрі Риму. У таких умовах ХДП відмовилась від подальшої співпраці з ІКП. У свою чергу ІСП відмовила у підтримці ХДП. У результаті ХДП утворила коаліції з дрібними правими партіями. У 1980-ті рр. при владі знаходилися вже п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій входило до складу уряду, тим менш тривким він був. Постійна зміна урядів стала традицією в Італії.

Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. 3 1969 по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. Найгучніший терористичний акт на залізничному вокзалі в Болоньї. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі. Корупція в країні пов’язана також і з особливостями політичного механізму Італії. Вибори в країні проводиться за пропорційною системою: виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партію. Персональний склад парламентських фракцій визначає сама партія. Тим самим складались умови для існування закулісного політичного життя. Багато питань в Італії вирішувалося таємно — у партійних канцеляріях або в результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості обговоренні важливих фінансових питань (державні витрати, податки, субсидії та ін.) сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню впливу італійської мафії.

Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для самозахисту селян. Кожен, хто вступав до неї, повинен був служити мафії, коритися «батькові» і мовчати. За порушення цих правил загрожувала смерть. Така форма стала незамінною для створених піше у різних країнах організованих злочинних груп. В Італії мафія, злившись з корумпованими елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою.

У 1980—1990-ті рр. державні інститути Італії переживали глибоку кризу, яка посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю державного сектору економіки. Кризу влади намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ГСП Беттіно Краксі. Він здійснив реформи в дусі консервативно! революції, значні зусилля спрямував на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу йому так і не вдалося.

У лютому 1992 р. в Італії розгорнулася широкомасштабна кампанія «Чисті руки», спрямована проти мафіозних структур. У ході цієї операції було виявлено численні факти корупції у вищих ешелонах влади і серед керівництва головних політичних партій (яскравим прикладом став скандал, пов'язаний з хабарництвом у Мілані в 1992 р.). У наступні два роки під слідством опинилися лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутат, сенатор, підприємці, загалом понад 2 тис. осіб. Майже вся верхівка італійського суспільства, традиційні політичні партії були дискредитовані.

Про корумпованість вищих ешелонів влади країни було відомо дав­но. Але в умовах «холодної війни», коли італійські владні структури протистояли найчисленнішій комуністичній партії Європи — ІКП, на ці «гріхи» правоохоронні органи, союзники Італії заплющували очі. По закінченні «холодної війни» ці мотиви зникли, і судова система Італії вдалась до рішучих дій у боротьбі з корупцією.

Італія опинилася перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це поклало початок реформуванню італійського політичного життя. Реформи привели до встановлення Другої республіки в Італії. У 1994 р. відбулися вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил у країні. На виборах отримали перемогу принципово нові й раніше невідомі політичні партії, які об'єдналися у блок «Полюс свободи»: «Уперед, Італіє!» під керівництвом мільйонера Сільвіо Берлусконі (медіа-магнат); «Ліга Півночі» під керівництвом прихильника ідеї перетворення Італії на федеративну державу Умберто Боссі; «Національний Альянс» — об'єднання націоналістичних і правих партій на чолі з Джанфранко Фіні. Ліві партії (колишні прихильники комуністів і соціалістів), що об'єдналися в Альянс прогресивних сил, зазнали поразки. Проте перемога правих була не тривалою, їх блок розпався, і С. Берлусконі подав у відставку. Наступний уряд Італії очолив фінансист, безпартійний Ламберто Діні. Головне завдання уряду полягало в забезпеченні фінансового оздоровлення країни. Проте і цей безпартійний уряд технократів протримався недовго. У 1996 р. відбулися чергові вибори, на яких переміг лівоцентристський блок «Оливкове дерево». За період правління лівої коаліції (1996—2001 рр.) на чолі з прем'єрами Романо Проді, а з 1998 р. М. Алема було досягнуто вагомих результатів: проведено приватизацію державного сектору економіки, оздоровлено фінанси, значно скорочено безробіття, проведено реформи збройних сил (скасовано загальну військову повинність). У ці роки Італія брала активну участь у європейській інтеграції. Проте значна частина обіцяних соціальних реформ залишилась на папері. Негативний вплив на розвиток країни справила війна на Балканах (біженці, скорочення експорту). Змінилося ставлення громадської думки до операції «Чисті руки». Усе це сприяло повороту до політики правих партій. На виборах 2001 р. перемагає блок правих партій «Дім свободи», очолюваний С. Берлусконі. У своїй політиці праві взяли курс на поглиблення європейської інтеграції та реформування системи соціального законодавства. Проте вони не дотрималися своїх обіцянок. До того ж сам С. Берлусконі весь час потрапляв у політичні скандали. Вибори 2006 р. засвідчили перемогу коаліції лівих сил на чолі з Р. Проді.

У другій половині XX ст. Італія пройшла складний шлях подолання фашистського минулого. Завдяки наполегливості політичної еліти Італія стала однією з провідних країн Західної Європи, членом «великої сімки». У 1950—1960-ті рр. у розвитку економіки країни спостерігалося стрімке піднесення. Найбільш складною проблемою для країни була корупція — вагомий чинник політичного життя, що сприяла процвітанню організованої злочинності (мафії). 1990-ті рр. стали періодом розгортання широкомасштабної боротьби з коруп­цією. Відбулися кардинальні зміни і в політичному житті країни, що дало підстави вважати, що в Італії встановилася Друга республіка (початок 1990-х рр.).

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацюйте тексти підручників: [9, § 15; 18, § 16; 22, с. 420— 427; 24, § 54; 47, с. 121-227; 9, § 16; 18, § 17; 22, с. 427— 431; 24, § 50].

2. Підготуйте реферати за темами «К. Аденауер — будівничий нової Німеччини», «Реформи Л. Ерхарда — "Добробут для всіх"», «Нова східна політика В. Брандта», «Г. Коль — об'єднувач Німеч­чини», «Події 1953 р. у Берліні», «Берлінські кризи 1948—1949 рр. і 1961 рр.», «Падіння Берлінського муру», «Німеччина на сучасному етапі»«Італійське "економічне диво"», «Мафія в Італії і боротьба з нею», «Альчідо де Гаспері», «Єврокомунізм», «Італія на сучасному етапі».

3. Підготовка до тематичного оцінювання

Викладач: М.В.Кушнір

Дата добавления: 2014-01-11