Дисидентський рух

Хрущовська «відлига» породила надії і водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом, молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, привело до появи дисидентського руху.

Дисидентство (незгодні) — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм, протистояння офіційній ідеології і політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Періодизація дисидентського руху в СРСР

Період становлення (1965—1972):

Діяльність А. Синявського, Ю. Даніеля, А. Амальріка, Л. Чуковської, А. Гінзбурга, Ю. Галанського, Б; Буковського, А. Марченка, С. Ковальова, Л. Богараз, П. Григоренка та ін. Початок кампанії проти А. Сахарова і О. Солженіцина

Період кризи (1973—1974)

Процес над П. Якіром і В. Красіним

Період широкого міжнародного визнання (1974— 1975)

Розширення географії дисидентського рух;,

Вислання О. Солженіцина з країни.

Утворення радянського відділення Міжнародної амністії.

Присудження А. Сахарову Нобелівської премії миру

Хельсінський період (1976-1982)

Діяльність Хельсінської групи.

Процеси над Ю. Орловим, А. Щаранським, Г. Якуніним, А. Марченком. Вислання А. Сахарова

Комуністичний режим мав повну інформацію про те, що його діяльність викликає невдоволення. Придушення цього невдово­лення було покладено на Комітет державної безпеки, який поступово перетворився на державу в державі. В його розпорядження виділялися величезні кошти, сума яких була утаємниченою. На ці кошти наймалися десятки тисяч агентів, інформаторів. На тих, кого запідозрили в нелояльності до режиму, заводилися судові справи. Найвідвертіші вияви інакомислення каралися ув'язненням або засланням. Коли ж доказів проти запідозрених було недостатньо, їм приписували психічні захворювання та ізолювали у психіатричних лікарнях («психушках»).

У здійсненні своєї мети КДБ домігся чимало. Більшість людей не наважувалася відкрито критикувати пануючий режим. Проте знаходилися люди, які були не згодні з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва - дисиденти (незгодні), або інакомислячі.

Інакомислення виникло як явище ще за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко, який не був противником комуністичної ідеї, а домагався переважно демократизації самої КПРС. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом - запроторити до психлікарні.

З середини 60-х років починаються безперервні, хоча й не чисельні, виступи не лише проти комуністичної системи, а й проти комуністичної ідеології. У 1966 р. було засуджено двох московських письменників - Андрія Синявського та Юлія Даніеля тільки за те, що вони без дозволу влади опублікували на Заході свої твори. На їхній захист виступила інтелігенція. Від моральної підтримки репресованих письменників вона перейшла до організаційного згуртування.

У 1968 р. московські дисиденти розпочали випуск свого бюлетеня «Хроніка поточних подій», який проіснував до 1983 р.

З другої половини 60-х років активізується національний дисидентський рух у республіках СРСР, зокрема в Україні. Відомими стають імена українських дисидентів Івана Дзюби, Василя Стуса, Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка та багатьох інших.

У 1968 р. група московських правозахисників відкрито протестувала перед стінами Кремля проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину. На цей час з критикою режиму почав виступати один із творців радянської водневої бомби академік Андрій Сахаров.

У 1969 р. дисиденти в СРСР створили свою організацію - Ініціативну групу захисту прав людини. Деякі з її учасників є нині відомими політичними діячами - Генріх Алтунян, Мустафа Джемілєв, Сергій Ковальов. Група оприлюднила свій відкритий лист до ООН, в якому наводилися факти порушення прав людини в СРСР. Пізніше створено ще одну організацію - Комітет з прав людини в СРСР. її учасники переважно вивчали ситуацію з правами людини з наукової точки зору.

На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний «погром» правозахисного руху. Були застосовані широкі репресії. Проти найбільш знаних учасників руху - академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина - розпочалася кам­панія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було депортовано за кордон.

Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р.виникли Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод в СРСР (гельсінкські групи) у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік - у Грузії та Вірменії. Організатори груп взяли на себе громадський контроль за виконанням підписаного документа. В Україні відомими учасниками гельсінкських груп були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині та багато інших.

Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе у світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію в середині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів гельсінкських груп - найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академіка Сахарова відправлено у заслання до м. Горького (нині Нижній Новгород). На початок 80-х років майже всі активні дисиденти опинилися в ув'язненні або у засланні. Деякі там і померли - Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та інші.

Незважаючи на репресії, рух на захист прав людини в СРСР не припинявся, а поповнювався новими людьми. Він став однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху збудила совість народу і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.

Особливості дисидентського руху другої половини 1960-х — першої половини 1980-х рр.

— Рух стає більш масовим і організованим.

— Були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскраво виражений антитоталітарний характер.

— У поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр.

— Зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними право захисними організаціями.

— Заперечення насильницьких методів боротьби., — Прагнення легалізувати свою діяльність.

— 80 % дисидентів становила інтелігенція.

Течії дисидентського руху в 1960 — 1980-ті рр.:

— за соціалізм з «людським обличчям»;

— національно-визвольна;

— демократична правозахисна;

— релігійна.

Методи боротьби дисидентів:

— масові заходи;

— листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР;

— протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн;

— видання і розповсюдження самвидаву;

— акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ'я народів;

— вивішування синьо-жовтих прапорів;

— розповсюдження листівок;

— індивідуальні протести;

— створення правозахисних організацій.

Дата добавления: 2014-01-11