Загальні дані психології щодо пам'яті

Память – схильна до помилок чи гідна довіри?

Коли ми, усні історики, оцінюємо дані, одержані в інтервю, ми ставимо питання на зразок цих – Чи є ці спогади настільки точними, що я можу використати їх як історичне джерело? Як аспекти спогадів, що відповідають реальним подіям, відрізнити від тих, що не відповідають? Чи можуть помилкові свідчення бути використані як історичне джерело у специфічний спосіб? Це критерії, які дозволяють нам оцінити усні свідчення. Загалом можна сказати, що память людини одночасно і схильна до помилок, і – коли підходити до усних джерел критично – заслуговує на довіру. Оскільки саме продукти людьської памяті виступають базисом нашої роботи як усних істориків, ми маємо споробувати дізнатися про особливості людьської памяті як такої.

Почнемо з даних психології, культурної антропології і історії. Згідно з психологічним підходом, автобіографічна память особистісна, довготривала і зазвичай важлива для самоцінки. Вона формується у взаємодії спочатку з нашими батьками, які свідомо чи несвідомо передають нам свою культуру. Психолог Кесерін Нельсон стверджує – автобіографічна память високо особистісна і специфічна, але вона ніколи не виходить за соціальні і культурні межі – (ми не можемо памятати інакше ніж думаит, стереотипи, мова, все це навязується нам соціальним оточення, перш за все сімєю) (фактор походження інформанта).

Але ми також згадуємо і як група, це означає, що ми слухаємо інших людей, які поділяють наш досвід, і ми набуваємо відчуття тотожності identity [aɪ'dentɪtɪ] з ними коли ми пригадуємо, що пригадують люди нашої групи. Цей феномен називається колективна память, або соціальна память. Девід Селен (Thelen): «Дослідження памяті існує в різних формах відповідно до спектру досвіду, від персональної, індивідуальної, і приватної до колективної, культурної і публічної. За цим спектром психологія, що вивчає індивідуальну пам'ять можна уявити на одному його полюсі, історію в середині (оскільки історія часто базується на документах особистої памяті); і на іншому полюсі – культурну антропологію і знову історію (оскільки обидві науки займаються колективною памяттю. Розгляненомо спочатку пам'ять індивідуальну.

Сьогодняшні уявлення щодо механізму функціонування памяті суттєво відрізняються від тих, що панували ще років 20 тому. На сьогодні вже ніхто не намагається порівняти роботу мозку з роботою комп'ютера і вчені більше не шукають місце у мозку, де зберігається пам'ять. Мозок не схожий ні на компютер, ні на жоден інший людьський орган, хоча В.Аллен і називає його своїм другим улюленим органом.

Вчені сьогодні уявляють мозок як комплексну мережу взаємозвязків незчисленних учасників. Приміром, амігдала, невелика зона мигделеподібної форми глибоко всередині мозку, залучена до вироблення і регулювання страху, і одночасно бере участь у такій тонкій формі емоційних рекацій, як оціночні судження. Вона працює разом з іншими зонами мозку, які записують образи, запахи, слова і тактильні контакти, гіпокампус звязує все це докупи і продукує одиниці памяті. А отже, процес пригадування не зводиться до одержання натяків із наступною відповіддю зі збереженим десь текстом, він швидше тотожний процесу мислення, з тією лише різницею, що матеріал складають збережені образи, емоції, а також сучасні думки, інтереси й емоції.

Дослідники памяті Ульріх Найсер і Деніел Шектер мають цікаву теорію про спосіб, у який ми перетворюємо фрагментарні залишки досвіду в автобіографічну оповідь, що триває весь час і конструює історії нашого життя. Для пояснення своєї ідеї Найсер використав приклад паленотолога, що за фрагментами кісток складає динозавра. Фрагменти і реконструюйований динозавр не одне й те ж. Відповідно фрагменти памяті і сама пам'ять як організація інформації також не одне й те ж. Для усних істориків важливо, що респондент може описати пам'ять по різному залежно від стимулів, іншими словами, реконструкція памяті є різною коли відповідає різним потребам (маємо памятати, що коли інформант говорить неправду, він може сам щиро вірити у свою неправду).

Звісно, ми можемо памятати тільки те, що наш мозок закодував, тобто записав у час події. Однак при цьому, пише Шектер, (і те) що ми запишемо, залежить від того, хто ми є – наш минулий досвід, знання, потреби, все це має потужний вплив на те, що ми утримаємо в памяті – тобто, память по суті своїй селективна. Якщо ви йдете вулицею з архітектором, він запамятає архітерктурні деталі, яких ви, швидше за все, просто не помітите. Ви ж будете читати слова на вивісках чи дослухатися до розмов, яких архітектор в свою чергу не зауважить. Отже, запис памяті від самого початку відбувається фрагментарно, оскільки ми не можемо схопити всіх деталей і тому сприймаємо лише те, що ми вважаємо важливим для себе. Звісно, існує інший різновид памяті, який не є цілком усвідомленим, або зберігається глибоко в підсвідомості, і така память може бути записана, але усні історики мають справу лише із свідомим пригадуванням.

Серед основних особливостей функціонування людської памяті Д. Шектер виділяє, зокрема, феномени «забуття джерела» (“source amnesia”), «імпліцитної пам’яті» (“implicit memory”), «передбачення більшого страху» (“greatest fear vision”), «зворотного кадру» (“flashback”), «залежності від повернення в попередній стан» (“state dependant retrieval”), «опуклості спогадів» (“remin'iscence bumps”) іт. под.

Ці феномени стосуються таких випадків пригадування, коли в свої спогади людина «вбудовує» події, ситуації чи свідчення, які походять не з власного досвіду, а з інших джерел, часто — з розповідей інших людей, з художніх чи документальних фільмів, зі снів та фантазій тощо;

коли поза усвідомленням людини на її теперішні пригадування триває вплив сукупності спогадів з більш пізнього часу, ніж того коли трапилася згадувана подія;

коли жертви надзвичайних ситуацій не обов’язково пригадують те, що з ними реально трапилося, але таке, чого вони понад усе боялися;

коли внаслідок підвищеної емоційності пригадування виникає почуття безпосереднього поринання назад у ситуацію, що згадується;

коли спогади людини набувають великої точності завдяки відтворенню ситуації, в якій ці спогади набули свого першого оформлення;

на самкінець, коли йдеться про спогади, набуті у ранньому віці, який характеризується великою щільністю спогадів в наслідок специфіки переробки й накопичення інформації саме в цій фазі життя людини.

Ще одну роботу Д. Шектера «Сім гріхів пам’яті» цілком присвячено «недолікам» і «лещатам» пам’яті, але при цьому вона містить надзвичайно цікаві пропозиції стосовно перспектив перенесення дослідницьких акцентів з вад на переваги, достоїнства та імпліцитні пояснювальні можливості «гріхів» пам’яті, якими, за Д. Шектером, є її швидкоплинність (transience), неуважність (аbsent-mindedness), здатність до «блокування» (blocking), помилкове співвіднесення (misattribution), навіюваність, чи сугестивність (suggestibility), упередженість (bias) та «затятість» (persistence).

Усі ці «гріхи» можна згрупувати удві великі групи: три перші «гріхи» утворюватимуть «групу пропусків», за яких пам’ять про досліджувану подію відсутня, чотири наступні— «групу наявних невідповідностей», що матимуть справу з наявною, але некоректною, зайвою чи небажаною пам’яттю.

Так, «гріх» швидкоплинності пов’язаний з послабленням чи втратою пам’яті впродовж часу, неуважність (чи, краще, «розосереджування уваги») проявляється тоді, коли бажана для згадування інформація не з’являється в пам’яті внаслідок фокусування уваги на чомусь іншому, крім власне пригадування, а «блокування» стосується ситуацій, коли, наприклад, людина не може пригадати ім’я добре знайомої особи, з якою не бачилася тривалий час. Помилкове співвіднесення має справу як із зазначеним вище феноменом «забуття джерела», так і із ситуаціями поєднання різних спогадів в єдине ціле, сугестивність пов’язана з ефектом, який справляє на пам’ять спрямовуюче запитання, яке «містить» відповідь й провокує фальшиві, «навіяні» саме цим запитанням пригадування. У свою чергу, «гріх» упередженості відображує тенденцію до редагування попереднього досвіду людини у світлі її теперішніх переконань та цінностей, а «затятість» виявляється в повторному виникненні упам’яті тих згадок, яких людина бажала б назавжди позбутися.

Те, яким чином висновки Д. Шектера, а також багатьох інших дослідників, що працюють у галузі когнітивної та соціальної психології, нейрології чи біохімії мозку, можуть чи, навіть, повинні враховуватися в сучасних дослідженнях колективної та історичної пам’яті, біографічних та усноісторичних розвідках, блискуче продемонстрував усвоїх статтях і книгах професор соціальної психології, керівник центру інтердисциплінарних досліджень пам’яті університету м. Ессен (Німеччина) Гаральд Вельцер.

Г. Вельцер звертає увагу на описаний Д. Шектером феномен «забування джерела», з яким досить часто доводиться стикатися дослідникам персональних і групових свідчень, коли про контекст чи зміст події хоча і розповідається правильно, але респондент плутає джерело, з якого він «отримав» свої спогади. Спорідненим з амнезією щодо джерел феноменом, за Г. Вельцером, постає конфабуляція, тобто перероблення і прикрашання історій під час їх повторної розповіді, не пов’язані зі свідомим наміром респондента. Тут, на думку автора, ідеться скоріше про спогад про спогад, адже пригадування— це завжди подія плюс згадка про те, як це вже колись згадувалося.

Відомий приклад source amnesia, який наводить Г. Вельцер з посиланням на дослідження Д. Шектера, надав Рональд Рейган, коли зі сльозами на очах розповідав драматичну історію зі свого воєнного минулого, вякій пілот бомбардувальника вимагав від екіпажу вистрибнути, після того як улітак влучив снаряд. При цьому молодий стрілець був настільки серйозно поранений, що не міг залишити літак, на що героїчний пілот сказав: «Нічого страшного. Тоді ми посадимо літак разом». Деякі журналісти помітили, що Рейган пригадав тут аж ніяк не «автентичну» історію, асцену зфільму “A Wing and a Prayer“ («Крило і молитва»), який було знято 1944 року. Г. Вельцер посилається на висновки неврологів, за якими кожного разу, коли спогад викликається з пам’яті, відбувається нове запам’ятовування. При цьому повторному запам’ятовуванні запам’ятовується й контекст останньої ситуації виклику з пам’яті, тобто початкове пригадування збагачується новими нюансами, коректується, прикрашається і, таким чином, перезапам’ятовується.

У свою чергу, така «неправильно» сконфігурована історія, скомбінована з різних логічних зв’язків, прикрашена через бажання надати цій історії комунікативної цінності, стабілізована завдяки повтору й успішній попередній комунікації, набуває для респондента очевидності, що це є спогад, «який стоїть у нього просто перед очима». Саме візуальна репрезентація уявних подій, наполягає Г. Вельцер, підкріплює впевненість, що мова йде про епізод з власного життя. Поряд з цим під час соціальної комунікації тривалий обмін історіями серед членів тієї чи іншої комеморативної спільноти може призвести до переоформлення та стандартизації цих історій, перетворення їх в набір приблизно однакових для всіх її членів розповідей. Характерною ознакою цих розповідей у цьому випадку постане те, що, попри відображення загальних елементів набутого досвіду, в деталях вони міститимуть неправдиві спогади, створені саме комунікацією, а не власним досвідом оповідача.

Дата добавления: 2014-01-11