Національно-культурна специфіка мовної поведінки

Своєрідність нормативно-стилістичної побудови різних мов

Дія культури на мову яскраво й цілісно виявляється в тому, в яких формах існування представлена та або інша мова. Є мови, де майже відсутні діалекти, і, навпаки, мови, де відмінності між діалектами вельми значимі. Є мови, у яких ще не склалися наддіалектні форми спілкування (койне або літературна мова), і мови з сильною багатовіковою книжно-письмовою традицією наддіалектного характеру. У молодих літературних мовах стилістична диференціація може тільки починатися; у цьому випадку, наприклад, у стилістиці переважає зіставлення нейтральних і розмовних мовних засобів; публіцистика може виявитися близькою то до розмовної мови, то до канцелярсько-ділової; а наукові, науково-популярні й навчальні тексти ще пишуться практично в одному стилістичному ключі. Навпаки, у мовах з тривалою і багатою письмовою традицією стилістична диференціація мовних засобів глибока й визначена, переважають потрійні зіставлення: „книжне (або високе) ” – „нейтральне” – „розмовне” (останнє – з градацією нейтрально-розмовних, розмовно-фамільярних і просторічно-жаргонних мовних засобів, що добре відчувається мовцями).

Взаємини між літературною мовою і нелітературними формами існування мови, глибина і характер стилістичної диференціації мовних засобів визначаються всім ходом культурної історії суспільства: історією його державотворення, світогляду, його культурно-ідеологічними симпатіями й участю в міжетнічних контактах, історією писемності, книговидання, школи, літератури.

Вплив культури народу на характер нормативно-стилістичного устрою мови носить більш опосередкований, але й глибший характер, ніж вплив культури на лексикон. Якщо, словник – це дзеркало культури, то нормативно-стилістична система – її рентгенівський знімок. Лексика денотативна, за нею стоїть світ речей і уявлень, це порівняння зовнішнє, поверхневе відображення культурної мозаїки суспільства. Стилістика ж релятивна, вона регулює функціональний розподіл мовних засобів в текстах відповідно до ієрархії типів спілкування, що склалася в культурі; це мовне відображення структурних особливостей культури.

Дія культури на мову виявляється в своєрідності самого процесу спілкування в різних культурах, що позначається в деяких особливостях лексики й граматики, а також в особливостях нормативно-стилістичної будови мови. У кожній культурі поведінка людей регулюється уявленнями, що склалися, про те, що людині належить робити в типових ситуаціях: як поводиться пішохід, пасажир, лікар, пацієнт, гість, господар, продавець, покупець, офіціант, клієнт тощо. У соціальній психології такі моделі, або шаблони, поведінки називають соціальними ролями особи. Природно, що соціальні ролі різною мірою стандартні: високу стандартність мають ситуативні ролі (пішохід, кіноглядач, клієнт перукарні тощо); менш стандартні постійні ролі, пов’язані зі статтю, віком, професією людини.

Істотним компонентом рольової поведінки є мова. Кожній соціальній ролі відповідає певний тип мовної поведінки, свій набір мовних засобів. Мовна поведінка людини в тій або іншій ролі визначена культурними традиціями суспільства. У різних народів спілкування в одноманітних ситуаціях (наприклад, розмову чоловіка з дружиною, батька з сином, учителя і учня, господаря і гостя, начальника і підлеглого тощо) протікає в різній стилістичній тональності. В одних культурах розмова дітей і батьків характеризується сильним стилістичним контрастом (спеціальні форми пошани, показники покірності, звернення до батьків „на ви”); у інших народів це спілкування більшою мірою „на рівних”. У традиційних східних культурах звернення дружини до чоловіка – це звернення молодшого, підлеглого, залежного до старшого, до пана.

У багатьох культурах з розвитком демократії суспільства, зокрема освіти, скорочується традиційна мовна субординація в спілкуванні вчителя і учня, батьків і дітей, чоловіка й дружини.

Різноманітні моделі мовної поведінки гостя і господаря. У північноамериканських індійців цілком звичайний невербальний контакт: можна прийти до сусіда, мовчки покурити півгодини й піти; це теж спілкування. У європейських культурах фатичне спілкування зазвичай заповнене мовою, що створює хоч би видимість обміну інформацією. Порівняймо: ритуал візиту в російському дворянському побуті початку XIX ст. в описі Льва Толстого: „Вже так давно... Графиня... Хвора була бідолаха... на балі Разумовських... графиня Апраксина... я так була рада”, –почулися жваві жіночі голоси, перебиваючи один іншого й зливаючись з шумом суконь і присуванням стільців. Почалася та розмова, яку затівають рівно настільки, щоб при першій паузі встати, зашуміти сукнями, промовити: „Дуже, дуже рада... здоров’я mdm!... Графиня Апраксина”, – і знову, зашумівши сукнями, пройти в передню, надіти шубу або плащ і виїхати” („Війна і мир”, т. 1, ч. 1, 7).

Культурні традиції визначають дозволені й заборонені теми розмови, а також її темп, гучність, гостроту. У феодальних і східних культурах мовна поведінка гостя й господаря складніша, формальніша і ритуалізованіша, ніж у післяфеодальных і західних культурах. От як описує сучасний китайський автор церемонію першого візиту в Стародавньому Китаї: „Гість повинен був обов’язково принести господареві подарунок, причому останній залежав від рангу господаря (наприклад, шидайфу 'ученому' слід було приносити фазана). На стукіт гостя до вітальні виходив слуга і, дізнавшись про мету візиту, говорив: „Мій господар не сміє Вас прийняти. Їдьте додому. Мій господар сам відвідає Вас”. Вимовляючи цю фразу, слуга повинен був кланятися і тримати руки перед грудьми. Відвідувач, теж тримаючи руки перед собою і нахиливши голову вперед, повинен був відповідати: „Я не смію утрудняти Вашого господаря. Дозволите мені зайти поклонитися йому”. Слуга повинен був відповідати таким чином: „Це – дуже висока честь для мого господаря. Повертайтеся додому. Мій господар негайно приїде до Вас”. Перша відмова прийняти гостя носила назву „церемоніальна мова”, друга – „наполеглива мова”. Після „наполегливої мови” гість повинен був знов повторити свої наміри. Слуга, вислухавши гостя утретє, йшов до господаря і, повернувшись, говорив: „Якщо Ви не приймаєте нашу наполегливу відмову, мій господар зараз вийде зустрітися з Вами. Але подарунок господар не сміє прийняти”. Тоді гість повинен був три рази відмовитися від зустрічі з господарем, якщо його подарунок не буде прийнятий. Тільки після цього господар виходив за ворота й зустрічав гостя”.

Таким чином, національно-культурна специфіка мовної поведінки позначається в тому, що стилістичні засоби, що мають „однойменну” стилістичну маркованість (відміченість), у різних культурах можуть бути пов’язані з нетотожними комунікативними ситуаціями, з різними стереотипами поведінки.

Національна своєрідність мовної поведінки може зачіпати не тільки стилістику, але і деякі глибші області мови – його граматику й високочастотну лексику. Наприклад, у корейській мові категорія ввічливості налічує сім ступенів: 1) шаноблива, 2) поважна, 3) форма ввічливості, характерна для жіночої мови, 4) чемна, 5) інтимна, 6) фамільярна, 7) протекційна. Для кожної форми ввічливості характерний свій набір граматичних, словотворчих, лексичних показників. Існують також граматичні й лексичні синоніми, основна відмінність між якими полягає в тому, що вони сигналізують різний ступінь ввічливості. Синонімія такого роду спостерігається в колі займенників, деяких відмінкових закінчень, дієслівних суфіксів, а також у виразі декількох десятків таких повсякденних понять, як „мати”, „батько”, „дружина”, „сім’я”, „діти”, „будинок”, „життя”, „прийти”, „дивитися”, „давати”, „піклуватися”, „знаходитися”, „розповідати”, „любов”, „папір” і тому подібне.

Дата добавления: 2014-01-11