Чи впливає мова на культуру? Ідеї В. Гумбольдта і А. А. Потебні

Якщо дія культури на мову цілком очевидна й різноманітна, то питання про зворотну дію – мови на культуру – залишається відкритим.

Кращі уми XIX ст. розуміли мову як духовну силу, яка формує культуру народу. Проте як побачити вплив мови на світосприймання і культуру? У науках про людину ще не знайдені підходи, які дозволили б відкрити найбільш глибокі внутрішні витоки людської культури. Наприклад, ми не цілком даємо собі раду в тому, наскільки той культурний світ, який людина створила навколо себе, визначений його фізичними й психічними можливостями, наприклад людськими (антропоморфними), уявленнями про те, що таке великий, малий, відповідний, симетричний, красивий. Мабуть, антропоцентризм людської культури цілком зрозумілий лише при зустрічі з цивілізаціями, створеними на іншому тілесному й психофізіологічному субстраті... При всьому гострому інтересі сучасної людини до фольклору, міфу, ми все ще недостатньо уявляємо міру присутності в участі фольклору в сучасній культурі. Багато в чому аналогічну роль грає в культурі мова. Погляд на світ, відображений у мові, розгортається в культурі народу, як зерно в колосі. Проте порівняно з фольклором мова виступає як зміст більш стародавній, глибший і більш органічний для етносу. Тому так важко визначити роль мови в історії культури.

Віра у визначальний вплив мови на духовний розвиток народу лежала в основі філософії мови Вільгельма фон Гумбольдта. Видатний представник німецького класичного гуманізму, фон Гумбольдт був людиною універсальних знань і різносторонньої державної діяльності: філолог-класик, основоположник загального мовознавства, антрополог, юрист, філософ і дипломат, міністр в уряді Пруссії, академік Берлінської академії, засновник Берлінського університету. Якнайглибший мислитель-теоретик, Гумбольдт був разом з тим видатним поліглотом: він знав санскрит, старогрецьку, латинь, литовську, французьку, англійську, італійську, іспанську, баскську, провансальську, угорську, чеську, староєгипетську і пізню єгипетську – коптську мову, китайську, японську. Гумбольдт був одним з перших дослідників корінних мов Південної і Північної Америки, мов Індонезії і Полінезії. Вивчаючи мову іспанських басків, різко відмінну від мов індоєвропейської сім’ї, Гумбольдт прийшов до думки про те, що різні мови – це не просто різні оболонки загальнолюдської свідомості, але різні бачення світу; мова належить до тих основних сил, які будують усесвітню історію. Остання праця Гумбольдта – тритомне дослідження „Про мову каві на острові Ява” – була надрукована посмертно. У теоретичному введенні до цієї роботи, яке називалося „Про відмінність будови людських мов і його вплив на духовний розвиток людства”, Гумбольдт писав: „У кожній мові закладено самобутнє світобачення. Як окремий звук встає між предметом і людиною, так і вся мова в цілому виступає між людиною і природою, що впливає на нього зсередини і ззовні. І кожна мова описує навколо народу, якому він належить, коло, звідки людині дано вийти лише постільки, оскільки він тут же вступає в коло іншої мови”.

Життя харківського професора Потебні пройшло в роботі з вірою в необхідність для народу просвітницької праці. Його досвід життя в Імперії був гірким. Його брат – офіцер російської армії Андрій Потебня перейшов на сторону польських повстанців і загинув в бою за свободу. Потебня виріс на українській народній поезії, і краще, перше, „червоне слівце” для нього – це українське фольклорне слово, але жодного рядка член-кореспондент Імператорської Академії Потебня не міг надрукувати рідною мовою.

У руслі європейської філософії мови, заснованої на ідеях Гумбольдта, Потебня розвивав концепції психологічного напряму в мовознавстві. Найбільший у XIX ст. вітчизняний філолог-мислитель, Потебня є найвпливовішою фігурою дореволюційного літературознавства в Росії. З його ім’ям по’язаний початок „лінгвістичної поетики”, що дозволяє бачити в нім передвісника структуралізму в літературознавстві. Разом з Бодуеном де Куртене і Щербой Потебня був попередником теорії мовної діяльності. Його фундаментальна праця „Из записок по русской грамматике” до цих пір залишається багато в чому недосяжною вершиною мовознавчого аналізу.

Потебня, за словами Ватрослава Ягича (академіка Віденської і Російської академій), „зберігав прекрасну наукову об’єктивність” і в питаннях діалектного розчленовування, які могли призвести до політичних розбіжностей, був „найтверезішим дослідником малоросійським” (Ягич 1910, 761, 595). І про цей же предмет – про долі діалектів і племен, мов і народів – Потебнею написані найпрекрасніші сторінки. Про трагедію денаціоналізації він говорив так: „Взагалі денаціоналізація зводиться на погане виховання, на етичну хворобу, на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, дії, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витиснених, до нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, замінюваним лише слабким зв’язком з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, опідлення”

Потебня знаходив органічну участь національної (етнічної) мови не тільки у формуванні народного світосприймання, але і в самому розгортанні думки: „Людина, що говорить на двох мовах, переходячи від однієї до іншої, змінює разом з тим характер і напрям течії своєї думки, притому так, що зусилля його волі лише змінює колію його думки, а на подальшу течію її впливає лише посередньо. Це зусилля може бути порівняне з тим, що робить стрілочник, що переводить поїзд на інші рейки... Мені здається, це можна спостерігати в деяких західноросійських грамотах, в яких, стежачи за змістом мови, вибивається вгору то польська, то малоросійська, то церковнославянска струмінь. Це ж явище надає реальної підстави діленню Ломоносова стилю на піднесений, середній і низький” (Потебня 1976, 260).

У чутливих для Росії і Австро-Угорщини суперечках про долі „малих народів”, засуджуючи асиміляцію, Потебня підкреслював загальнолюдську цінність кожної етнічної мови – як ще однієї, відображеною саме в цією мовою, картину світу: „Якби суцільне об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливим, воно було б згубне для загальнолюдської думки, як заміна багатьох відчуттів одним, хоч би це одне було не дотиком, а поглядом. Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності”.

Дата добавления: 2014-01-11