Адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів

Під громадянином розуміється окрема особа, що не перебуває у сталих правових відносинах із даною організацією.

Адміністративно-правовий статус індивідуального суб’єкта – це правове положення особи в її відносинах з суб’єктами виконавчої влади, врегульоване нормами конституційного і адміністративного права. Він є складовою частиною загального правового статусу громадянина. Права та обов’язки особи, про які йдеться в адміністративно-правових нормах, похідні від конституційних і часто конкретизують останні.

Складовими частинами адміністративно-правового статусу індивідуального суб’єкта є адміністративна правосуб’єктність та його реальні права та обов’язки, набуті відповідно до норм адміністративного права. Правосуб’єктність включає два основні структурні елементи:

1) здатність мати права та обов’язки (правоздатність);

2) здатність самостійно здійснювати права та обов’язки (дієздатність).

Тому іноді правосуб’єктність називають праводієздатністю.

Адміністративна правоздатність – це здатність мати права та обов’язки, закріплені нормами адміністративного права. Частково вона виникає з моменту народження: право на ім’я, на медичну допомогу, на безоплатне забезпечення медикаментами. Будучи в принципі рівною, адміністративна правоздатність громадян не однакова. Вона залежить від віку, статі, стану здоров’я, освіти, місця проживання, національності та інших демографічних факторів.

Таким чином, основними особливостями адміністративної правоздатності є:

1) вона регулюється нормами адміністративного права;

2) її зміст в регулюванні відносин індивідуальних суб’єктів з суб’єктами виконавчої влади;

3) у конкретних осіб вона виникає з моменту народження;

4) для різних осіб вона не однакова за обсягом.

Адміністративна дієздатність – це здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов’язки, передбачені нормами адміністративного права, і нести відповідальність відповідно до цих норм.

Адміністративна дієздатність громадян виникає пізніше їх правоздатності, вік її набуття законом чітко не встановлений. Необхідно підкреслити, що раніше, ніж будь-яка інша, у громадянина виникає саме адміністративна дієздатність. Її часткова поява і наступне збільшення пов’язані з фізичним та інтелектуальним дорослішанням особи. Наприклад, навіть діти дошкільного віку можуть самостійно звернутися до лікаря, здійснювати право на скаргу, з шести – семи років дитина сама реалізує право на освіту.

Адміністративна правосуб’єктність може бути загальною і спеціальною. Відповідно слід розрізняти загальний і спеціальний адміністративно-правовий статус. Кожна особа має загальний статус, який в основному рівний для всіх, і в той же час може бути суб’єктом одного чи кількох статусів (студента, працівника міліції тощо). В багатьох випадках спеціальна (рольова) правосуб’єктність просто доповнює загальну. Але між ними може виникати і більш складна взаємодія, при якій спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи, видозмінюючи його. Наприклад, статус військовослужбовця впливає на такі загальні права, як право на освіту, на участь в управлінні, на скаргу, на свободу пересування, вибір місця проживання.

Адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів постійно розширюється. В її регулюванні підвищується роль законів. В останні роки законом громадянам надано право на вільний вибір місця проживання, заснування засобів масової інформації тощо, значно розширилися права на судовий захист, на об’єднання, на свободу віросповідання і т.д.

Законодавство закріплює обставини, за яких загальний, і перш за все адміністративно-правовий, статус індивідуального суб’єкта може бути обмежений:

1) надзвичайні обставини (масові безпорядки, стихійне лихо тощо);

2) якщо це несумісне з їх суспільно корисною діяльністю (заборона сумісної служби родичів, несумісність державної служби з підприємницькою діяльністю та ін.);

3) якщо без цього неможливо забезпечити державну безпеку (режим таємності, прикордонний режим тощо);

4) вчинення неправомірних дій (позбавлення правопорушників права керувати транспортним засобом, обмеження права придбати зброю і т.д.).

В перших трьох випадках обмеження безпосередньо встановлюються нормативними актами, стосуються невизначеного кола громадян і тому є груповими. А обмеження адміністративно-правового статусу в зв’язку з вчиненням неправомірних дій мають індивідуальний характер, персоніфіковані, являють собою заходи примусу.

Дата добавления: 2014-01-11