ІІ. Відмінності комунікації людей і тварин

Комунікація відбувається не тільки в людських соціальних системах. Певного роду комунікація характерна й для тварин (шлюбні танці птахів, токування глухаря, мова бджіл і ін.).

Комунікація у тварин завжди викликала підвищений інтерес дослідників. Системи комунікації у тваринному світі більш первинні й примітивні в порівнянні з людськими й визначаються як ‘біологічно доцільна спільна поведінка, спрямована на адаптацію до середовища й регульована сигналізацією’ (І.Н.Горелов).

Основною проблемою, яку намагаються вирішити фахівці є співвідношення природного, уродженого й набутого, вихованого. Інстинктивні механізми, як уважають, розвиваються в трьох напрямках:

збереження виду (сексуальна поведінка, турбота про потомство і т.п.),

збереження індивіда (задоволення голоду и спраги, пошук поживи, заготівля запасів і т. п.)

забезпечення більш або менш постійної безпеки (захист від поганих погодних умов, ворогів, роз’єднання з побратимами і т.п.).

Саме в останньому випадку механізми поведінки мають проміжну спрямованість: вони забезпечують комунікацію між індивідом і видом. Тут мова йде про пристосування поведінки індивіда до форм поведінки інших представників виду. Пізнавальні процеси тут спрямовані на розрізнення друзів і ворогів, програми поведінки – на спільну втечу або напад, попередження або переслідування. У злагодженій, скоординованій поведінці для забезпечення захисту й безпеки й слід шукати коріння комунікації.

Квазісоціальна (псевдосоціальна, начебто соціальна) поведінка тварин поширюється й на перші дві сфери інстинктивної поведінки (розмноження й пошук їжі).

Одним із прикладів комунікації є спів птахів. Птахи навчаються співу в процесі ‘виховання’. У кожного птаха своя манера виконання пісні, загальної для всього виду. Більше того, індивідуальні особливості в різних географічних місцях призводять навіть до відокремлення ‘регіональних діалектів’. Ще більш цікавий спосіб поширення інформації про небезпеку. Є два види небезпеки: хижаки й руйнівники гнізд. Якщо птах бачить хижака, то він видає специфічний звук, схожий на свисток, що позначає необхідність зникнути. Якщо ж з'являється руйнівник гнізд, то птах видає переривчастий звук стаккато, який служить закликом до бою, що збирає сусідніх птахів для того, щоб відігнати нападаючого від гнізд. Відмінність хижаків вивчається птахами в процесі розвитку й передається наступному поколінню, може використовуватися в процесі дресирування (можна навчити лякатися навіть молочної пляшки).

Ще один приклад комунікації – у комах. Коли бджола виявляє нове джерело нектару, вона вертається у вулик і, якщо нектар недалеко, робить круговий танець, за допомогою якого повідомляє своїх подруг місце розташування нектару. Інші бджоли включаються в цей танець, відчувши запах нектару на тілі бджоли-вісника. Потім вони літають навколо вулика, і знаходять квіти, що підходять під повідомлення. Якщо нектар перебуває на відстані більш 90 м від вулика, то бджола-вісник робить танець-вісімку, погойдуючи черевцем під час прямолінійного руху на перетинанні двох кіл. Танець показує точну відстань до нектару й напрямок до нього щодо сонця. Вертикальний напрямок у стільнику відповідає положенню сонця, а кут між вертикаллю й сектором повороту вісімки позначає кут між напрямком на сонце й на нектар. Відстань же показується кількістю погойдувань на етапі прямолінійного руху. Крім того, бджоли регулюють температуру у вулику тремтінням крил.

У приматів спостерігається ще більш витончена система комунікації, до певному, дуже обмеженому ступеня вони здатні засвоювати й людську мову. У південноафриканських мавп, наприклад, існує набір жестів і звуків для позначення хижаків. У ньому чотири „слова” для позначення 1) літаючих хижаків, 2) чотириногих хижаків (наприклад, леопардів), 3) змій і 4) інших приматів. Кожний зі знаків тривоги викликає різну поведінку. Знак леопард змушує мавп піднятися на верхівки дерев, у той час як знак повітряна тривога змушує їх падати каменем у глибину листя дерева. Самі по собі сигнали вроджені, але молоді особини вчаться їм від старших і іноді плутаються (лякаються, скажемо падаючого з дерева листка). У зеленої макаки виявлено існування 36-ти звуків, що явно різняться, також групуються за класами тривоги. У шимпанзе є л е менти радості при виявленні їжі (голосні крики з повискуванням, при цьому вони спочатку обнімаються й поплескують один одного, лише потім звертаються до їжі), звуки вітання при зустрічі друзів-товаришів, особливо братів і сестер після тривалої розлуки, закличні звуки, що надихають інших членів групи при сутичці з ворогом, засоби звукової комунікації між матір'ю й дитиною й ін. Найбільше ж різноманітність проявляють звукові сигнали соціального існування (ричання сильного суперника, тихе бурчання череди при переході через савану для підтримки контакту й т.п.).

Крім звуків, тварини використовують і інші канали комунікації. Запах і нюх, настільки важливі й для бджіл, і для мурах, і для нижчих мавп, меншою мірою важливі для вищих приматів. В останніх безшумна комунікація переважно є зоровою (жести) і тактильної (дотику). У поході самець, що йде спереду, піднімає лапу (руку?) – сигнал зупинки для череди (групи?), шимпанзе з високим соціальним статусом (начальник, ‘пахан’) може жестом дозволити своїм підлеглим поглинати їжу, мати-шимпанзе дотиком до плеча дитинчати (дитину) не дозволяє йому, наприклад, кудись бігти, розчісування шерсті в побратима є знаком підпорядкування й відсутності агресивних намірів, боротьба між суперниками супроводжується відповідними жестами й мімікою. Цікаво, що впевнений у собі лідер рідко застосовує символічну погрозу, і рідко вимагає від підлеглих ‘показати зад’. Невпевнений же лідер занадто часто вимагає жестів підпорядкування, у результаті ці жести стають стереотипними, з них ‘вивітрюється’ вихідна семантика, і такий лідер втрачає свої позиції.

Приклад демонстрації домінуючого положення: мавпи тарабанять по землі й власній грудній клітці, здиблюють шерсть, видаючи агресивні звуки, розмахують спеціально відламаними галузками, скручують у баранячий ріг молоді деревця, виривають коріння дерев, кидаються піском або землею. Гілка, спеціально відламана для демонстрації своєї сили, а не для яких-небудь фізіологічних потреб – це знак, засіб комунікації. Прагнення до соціального домінування має настільки сильну мотиваційну основу, що навіть харчова й сексуальна потреби можуть відступати на другий план.

Таким чином, перші засоби комунікації виникають із інстинктивної поведінки, які можуть варіюватися під впливом умов і корекції поведінки в процесі взаємного навчання. Ця поведінка фіксується в пам'яті, і звільняючись від впливу спадкоємних факторів, набуває нового значення й відносно самостійне існування (наскок – імітація наскоку – натяк на імітацію; випадково показані зуби під час позіху можуть бути прийняті за знак погрози; підняття руки, щоб піднятися на дерево й зупинка для цього – підняття руки як сигнал зупинки). Пам'ять тварини зберігає не тільки моделі поведінки, але й реакцію середовища, тобто побратимів. Надалі малоефективні моменти поведінкового акту скорочуються, а істотні для зміни поведінки інших комунікантів акцентуються. Поведінковий акт стає комунікативним актом. Біорелевантне (біосуттєвий) стає семіотичним (знаковим) (Ю.С.Степанов). Комунікація, таким чином, це відокремлена частина спільної діяльності, спрямована на регуляцію самої цієї діяльності (позначка-діяльність).

Людина не так далеко пішла від своїх побратимів із тваринного світу. У людини також виявляється стадна поведінка, групи людей можуть діяти і як зграя вовків, і як череда баранів; багато з людей ділять навколишніх на свої й ворогів, наших і чужих; ми лижемо руки або навіть зад вищим людським особинам, закидаємо каменями занепалих; вождь у людських соціальних системах виконує роль ватажка зграї; невпевнені й нестабільні лідери як правило проявляють і нервозну комунікацію, вимагають знаків уваги; малеча кидається піском у пісочниці; діти можуть поводитися зухвало стосовно дорослих, не побоюючись покарання; у хлоп'ячому підлітковому середовищі існує особливий ритуал вітання у вигляді потиску рук „по колу”; нерідко соціальне домінування або самоствердження в молодих людей виражається в жестах і лементах приматів; у підлітків спостерігаються бійки й імітація бійки, випадки вандалізму (невмотивоване руйнування суспільних будинків і споруджень, наприклад, фанатами футбольних клубів) і т.п. Пригляньмося пильніше до довкілля: сидіння на перилах біля гуртожитку чи в коридорі між корпусами – поведінку яких істот це нагадує.

Не слід забувати біологічного кореня комунікації, забувати, звідки людина вийшла, але слід – і в практичній поведінці також –пам'ятати й про те, що людина все-таки вийшла як вид з первісного стану. Куди ж йому йти: назад або вперед? Комунікація сприяє його розвитку як соціальної істоти, розвитку людини як виду в цілому, так і окремих представників цього виду Animal symbolicum (Є.Кассирер, панцира. ‘тварина, що вживає символи’). Саме тому рівень комунікативної компетентності співвідноситься з рівнем соціалізованості індивіда, з рівнем пр о яву ним інтелекту й інших людських якостей.

Як бачимо, ще на долюдській стадії комунікація проявляє свої основні риси:

1) інтерсуб’єктність (спільність процесів мислення, досвіду, результатів пізнання тощо);

2) діяльнісний характер;

3) можна сказати, що комунікантами не народжуються, комунікації навчаються, хоча є й певні біологічні, природні передумови навчання комунікативної діяльності.

Отже, основні відмінності комунікації тварини і людини:

1. Мовне спілкування людей біологічно нерелевантне, тобто незначуще в біологічному відношенні. Характерно, що еволюція не створила спеціального органу мови, і в цій функції використовуються органи, первинне призначення яких було іншим. Мовне спілкування вимагає певного фізіологічного забезпечення, проте цей матеріальний (артикуляционно-акустичний) бік процесу спілкування не є фізіологічно необхідним, на відміну від багатьох явищ в комунікативній діяльності тварин. Біологічна нерелевантність звукової мови дозволила людям виробити вторинні засоби кодування мовної інформації - такі, як лист, азбука Морзе, морська азбука прапорця, рельєфно-точковий алфавіт для листа і читання сліпих Брайля і т. п., що підвищує можливості і надійність мовної комунікації.

2. Мовне спілкування людей, на відміну від комунікації тварин, тісно пов'язане з пізнавальними процесами. У тварин орієнтовні (пізнавальні) процеси відокремлені від тих механізмів і органів, за допомогою яких породжуються знаки-повідомлення в комунікації тварин (спів птахів, ультразвуки риб, крики мавп, гарчання, гавкіт, завивання, мукання, клекотання, шипіння, шлюбні ігри, пози покірності, загрозливі пози і т. п.). Орієнтування відбувається в результаті роботи органів чуття, без участі комунікативних систем.

Інша картина спостерігається в пізнавальній діяльності людини. Вже сприйняття, тобто один з перших ступенів плотського пізнання, у людини опосередковано мовою: "...мова є ніби своєрідною призмою, через яку людина "бачить" дійсність... проектуючи на неї за допомогою мови досвід суспільної практики" (Леонтьев 1972, 153). Переважно на основі мови функціонують пам'ять, уява, увага. Виключно велика роль мови в процесах мислень. Формування думки є злитим мовнорозумовим процесом, у якому беруть участь мозкові механізми мислення і мови. "Думка не виражається, але здійснюється в слові" (Виготській [1934]!982, 307).

3. Мовне спілкування людей, на відміну від комунікативної поведінки тварин, характеризується винятковим багатством змісту. Тут принципово не існує обмежень в семантиці можливих повідомлень. Позачасове, вічне і сьогохвилинне, загальне і індивідуальне, абстрактне і конкретне, раціональне і емоційне, чисто інформативне і спонукальне всі види змісту доступні мові. "Мова - це здатність сказати все" (А. Мартіні).

На відміну від якісної і кількісної необмеженості змісту мовного спілкування, комунікації тварин доступна тільки експресивна інформація (тобто інформація про внутрішній - фізичний, фізіологічний - стан відправника повідомлення) і інформація, що безпосередньо впливає на одержувача повідомлення (заклик, спонука, загроза і т. п.). У будь-якому випадку це завжди "сьогохвилинна" інформація: те, про що повідомляється, відбувається у момент повідомлення. Подібно до того як в комунікації тварин неможлива інформація "не про себе", також неможлива і "розповідь" тварини про щось постійне, позачасове, а також про того, що пройшов або прийде в майбутньому. Таким чином, зміст спілкування тварин обмежений оперативною і виключно експресивною інформацією - про те, що відбувається тільки з учасниками комунікації і лише під час комунікації. Щодо різноманітної і життєво важливої інформації позачасового або довготривалого характеру (наприклад, інформації, що дозволяє відрізнити небезпечне, знаходити їстівне і т. п.), то у тварин така інформація передається генетично. Так досягається, з одного боку, інформаційне забезпечення нормального стану популяції, а з іншою - інформаційний зв'язок між поколіннями тварин.

Для людського суспільства характерне інше співвідношення біологічної і соціальної інформації. Генетично сприйнята інформація істотна і в поведінці людини, проте визначальна роль - як в діяльності окремої особи, так і в житті суспільства - грає інформація, передавана в процесі мовного спілкування. В онтогенезі людини мова і мовне спілкування виступають як основний засіб оволодіння суспільно-історичним досвідом людства. В історичному масштабі це означає, що мова, зберігаючи і передаючи соціальний досвід людей, об'єднує покоління в часі і тим забезпечує безперервність і єдність історії людства.

4. Із змістовним багатством людської мови (у зіставленні з системами зв'язку тварин) пов'язано ряд особливостей в його будові. Головна структурна відмінність мови людей від мов тварин полягає в його рівневій будові: із звуків складаються частини слова (морфеми), з морфем - слова, із слів - речення. Це робить мову людей членороздільною, а мовлення – змістовною і разом з тим компактною семіотикою. Завдяки можливості по-різному поєднувати слова мова надає людям невичерпні ресурси для вираження нових значень.

Гіпотези про походження мови.

Проблема походження мови є однієї з найбільш загадкових проблем як для лінгвістики, так і для цілого ряду біологічних і соціальних наук. Прямої відповіді на це питання сучасна наука дати не в змозі. Тому проблема глоттогенеза (гречок. γλώσσα мова, γήνεσις походження), як і антропогенезу (гречок. άνθροπος людей) у цілому, вирішується, в основному, за допомогою гіпотез. Перелічимо основні з них.

* Однієї з перших з'явилася звуконаслідувальна або ономатопоэтическая гіпотеза (ономатопея: грецьк. όνομα ім'я, ποείν творити). Одними з перших її висловили Демокрит і Платон. У тій або іншій формі вона втілюється й у пересічних уявленнях про мову, і в деяких концепціях більш пізніх епох. Відповідно до гіпотези про звуконаслідувальний характер перших слів людської мови, індивід у ранні періоди свого розвитку наслідував звуки навколишнього світу: лементи птахів, звірів, шум води, грому й т.п. Ця, слушна відносно деяких (небагатьох) слів, гіпотеза, навіть у „сильному” своєму варіанті повинна бути розцінена як досить наївна. Дійсно, ономатопоетичних слів не так багато (ку-ку, гав-гав, бах і т.п.). При цьому як у мовах первісних народів, так і в мовах сучасних розвинених соціумів, їх приблизно однакова кількість, хоча ця теорія повинна була б передбачити більшу кількість їх у мовах примітивних соціумів.

Повністю руйнується ця теорія, якщо зіставляти звуконаслідування різних мов: ку-ку – мотивує назву пташки в рос. мові кукушка, то в українській зозуля; англ. bow-wow і to bark зовсім не схоже з рос. гав-гав, гавкати, і вже тим більше лаять. Послідовний прихильник цієї теорії повинен був би визнати, що англійські й росіяни собаки належать до різних порід. А як же бути з російськими собаками, які не гавкають, а тяфкають, говорять тяф - тяф? Нарешті, а що ж робити з іншими словами, які не проявляють ономатопоетичних властивостей, адже їх набагато більше, а будь-яка теорія перевіряється, зокрема й шляхом оцінки її пояснювальної сили (наскільки вона може пояснити факти, у тому числі всі нові й нові). Тим, хто продовжує наполягати можна запропонувати провести фонетичний, акустичний, спектральний і будь-який інший аналіз звучання, наприклад, кішки й людини, що говорить мяу (це звуконаслідування найбільш подібне в англійському й російському). Але навіть зіставляючи самі звуконаслідування рос. мяу й англ. miaou, ми виявимо одиниці звукової системи того або іншої мови (фонеми), які вже в ньому є, а не взяті в борг у кішки. Англієць, може й зрозуміє Вас, якщо Ви скажете йому мяу (менша ймовірність розуміння, якщо Вашою фразою буде гав-гав), і вже точно Вас не зрозуміє кішка. Таким чином, ономатопоетична гіпотеза як теорія походження мови не може вважатися переконливою.

* Друга теорія, близька до звуконаслідувальної – вигукова. Прихильниками цієї гіпотези були давньогрецький філософ Эпікур і біолог Чарльз Дарвін, мовознавці Вільгельм фон Гумбольдт і О.О.Потебня. Пештовхом до створення слів у цьому випадку вважався не зовнішній світ, а внутрішні емоційні стани людини. При цьому емоційні стани людей виражалися не тільки за допомогою звуків, але й за допомогою жестів. Вільгельм Вундт (лінгвіст і психолог, XIX століття) уважав, що звуки (вигуку) виражали почуття, жести ж – уявлення про предмети. Він виділяв три види жестів: вказівні (пальцем), образотворчі (круговий рух рукою), символічні (палець біля губ). У ході еволюції звукова мова удосконалювалася, а мова жестів відіграла більш допоміжну роль. Як і звуконаслідувальна, вигукова теорія не пояснює багато чого в мові, хоча роль жесту в мовній поведінці людини досить істотна. Ономатопоетичну теорію за її обмеженість у жарт прозвали ‘теорія гав-гав’, а вигукову – ‘теорія тьфу-тьфу’.

Одним з недоліків вищезгаданих теорій є перебільшення власне біологічного аспекту походження мови. Ними аналізовано походження механізму говоріння й асоціації зовнішніх вражень і внутрішніх переживань із мовними знаками.

* Ще одна теорія – теорія інстинктивних трудових вигуків додала, з одного боку, деяльнісний аспект (мислення й дія були спочатку нерозривні), а з іншого – аспект соціальний (трудові вигуки під час спільної роботи ставали символами трудових процесів, протомова була набором дієслівного кореня).

* Соціальний аспект переважав і навіть переважував у теорії соціального договору, яка розглядала мову як свідомий винахід і витвір людей, затверджуваний домовленністю між ними. Ця теорія одержала особливу популярність у раціоналістичному XVIII столітті (Этьенн Бонно де Кондильяк, Адам Сміт, Жан Жак Руссо). Руссо ділив життя людства на два періоди: природний і цивілізований. У перший період людина була частиною природи й мова походила від почуттів: ‘пристрасті викликали перші звуки голосу’, які ставали потім символами предметів, що діють на слух; предмети, що діють на зір, позначалися жестами. З появою власності й держави мова стала менш емоційною, більш ‘сухою, розумовою і методичною’, що означало для Руссо її регрес. Раціональна поведінка людей викликала, нібито, появу соціальних домовленостей відносно мови.

* Розвиток мови в процесі суспільної виробничої діяльності підкреслювалися й німецьким філософом, одним із засновників марксизму, Фрідріхом Энгельсом: праця й потім членороздільне мовлення перетворили поступово мозок мавпи на мозок людини. Праця, мова й свідомість (мислення) розвивалися одночасно, у взаємодії. Усвідомлення користі спільної діяльності для кожного окремого члена суспільства сприяло більш тісному зімкненню первісного трудового колективу, появі потреби щось сказати один одному. “Органи поступово навчилися виголошувати один членороздільний звук за іншим”, - пише Энгельс. Це мало, на думку філософа, і вплив на розвиток самих органів мовлення, перетворенню їх у людські.

З 20-х років XX століття почали формуватися погляди радянської психологічної школи. Проблеми пізнавального розвитку людину, глотогенезу й розвитку культури є основними для школи Л.С.Виготського і його соратників: А.Р.Лурия, А.Н.Леонтьева й інших. У рамках розвинутої ними культурно-історичної психології було показано, яким чином зовнішні знаки для керування соціальною поведінкою й пам'яттю стають і ‘знаками для себе’.

“Мова примітивної людини, власне кажучи, є подвійна мова: з одного боку, мова слів, з іншого боку – мова жестів”, уважають Виготський і Лурія. Одна мова пояснює іншу, одна мова впливає на іншу. Такий подвоєний знак проходить три стадії розвитку:

· ім’я власне, що указує на індивідуальний предмет;

· родове ім’я комплексу або групи предметів;

· абстрактне ім’я поняття.

Досить цікавий і аналіз етапів розвитку писемності, проведений Виготським і Лурія. Саме на цьому прикладі яскраво видно перетворення зовнішнього знака у внутрішній (интеріоризація), перетворення елементів культурного середовища на світ особистості. Мнемотехніка (наприклад, вузлик на пам'ять, подібно індійському вузловому листу) і піктограма (подібно піктографічному листу деяких індійських племен) уживаються в комунікації й сучасними людьми. Цей аналіз цікавий і для розуміння особливостей невербальної, зокрема, візуальній комунікації, настільки характерної для сучасності (реклама, виставки й презентації, мова міських покажчиків, дорожні знаки, телебачення, політична й державна символіка й т.п.)

Є ще багато різних теорій походження мови. Як бачимо, перебільшення ролі або біологічного, або соціального аспекту не дає повної картини глотогенезу. Слід визнати, що глотогенез – явище багатофакторне. У появі мови відігравали роль як біологічні передумови, так і соціальні фактори. Не слід забувати й про факти чисто лінгвістичних (багато мов сучасних індіанців, первісних племен Африки й Океанії, розвиток дитячого мовлення дають найбагатший матеріал для міркування).

Зрозуміло, дослідження проблеми походження мови представляє не тільки суто науковий інтерес. У підходах до розв'язання цієї проблеми відбилися найсуттєвіші концепції самої сутності мови, значимі як для сучасної лінгвістики, так і для відношення до мови наївного користувача. Найважливішою й найважчою проблемою для мовознавства є сутність мови і мовних одиниць: як виходить (і як вийшло в ході еволюції), що за допомогою матеріальних носіїв (звуків і письма) люди можуть обмінюватися нематеріальними повідомленнями? Це питання намагається розв'язати й звуконаслідувальна, і вигукова, і діяльнісна теорії: зв'язок звуку зі значенням через наслідування позначуваному, через вираження викликуваного враження, через об'єднання дії й думки.

Література

1. Выготский Л.С., Лурия А.Р. Этюды по истории поведения. Обезьяна. Примитив. Ребенок. М.: Педагогика-Пресс, 1993.

2. Кликс Ф. Пробуждающееся мышление: У истоков человеческого интеллекта. Глава 3. Роль коммуникации и познания в регуляции поведения животных. М.: Прогресс, 1983. С. 76 сл.

3. Леонтьев А.А. Возникновение и первоначальное развитие языка. М.: АН СССР, 1963.

4. Норман Б.Ю. Проблема происхождения человеческого языка // Основы языкознания. Минск: Бел. Фонд Сороса, 1996. С. 70-86.

5. Сепир Э. Коммуникация // Избранные труды по языкознанию и культурологии. М.: Прогресс, 1993. С. 210-215.

6. Стернин И.А. Понятие коммуникативного поведения и методы его исследования // Русское и финское коммуникативное поведение. Вып. 1. Воронеж: Изд-во ВГТУ, 2000. С. 4-20.

Дата добавления: 2014-01-11