Усі детермінанти психічного розвитку поділяють на об’єктивні і суб’єктивні

Об’єктивна детермінанта являє собою зовнішні умови розвитку. Це макросоціальні, мікросоціальні та психосоматичні чинники. Макросоціальні чинники – рівень економічного і культурного розвитку суспільства, існуюча система освіти, рівень соціальної турботи про дитину, національні традиції виховання. Але не все те, що оточує сприяє розвитку. На дитину впливають тільки ті зовнішні об’єкти, з якими вона тісно взаємодіє. Мікросоціальні чинники – малі групи (сім’я, дит. садок, школа), характер спілкування в них, система цінностей і норм поведінки, що безпосередньо впливає на розвиток. Становлення дитини як особистості здійснюється на основі її активної взаємодії з соціальним середовищем. Наслідком цього є створення індивідуальної ситуації розвитку, яка зумовлює своєрідність кожної особистості. Д.І. Фельдштейн зазначає, що в онтогенезі змінюються різні рівні соціальної зрілості, але найголовніші виділяються в 3 етапах.

1. До 3 років, коли дитина усвідомлює наявність інших людей.

2. З 3 років, коли починає усвідомлювати свою відмінність від інших. Засвоює норми людської взаємодії. Орієнтується на соціальне схвалення.

3. З 10 років, коли підліток потребує ствердження власного «Я» у системі суспільних відносин. Цей етап передбачає усвідомлення спілкування, самокерування в процесі спілкування.

До психосоматичних чинників відносять генотип, особливості пренатального, натального і постнатального розвитку дитини, стан її здоров’я. Аналізуючи дані вікової фізіології, генетики, інших наук, психологи переглянули деякі уявлення про співвідношення біологічного і соціального факторів розвитку. В розвитку людини спадкове не протиставляється соціальному. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. Із зародка виростає людський організм із притаманними йому можливостями розвитку. Генотип – сукупність успадкованих генів. Він несе

- згорнуту інформацію про історичне минуле людини. В ньому закріплена тілесна організація, здатність до прямоходіння, мовлення. Це консервативна спадковість;

- інформацію про індивідуальний розвиток, яка адаптується до конкретних соціальних умов.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, морфологічні ознаки організму, будову нервової системи, стать, темпи дозрівання, групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, задатки. У розгортанні спадкової програми існують певні перешкоди: радіація,екологія, пологові травми.

Головною ланкою, що опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного мозку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психічних новоутворень. Однак попри вагоме значення генотипу не можна сказати, що генотип обумовлює поведінку людини.

У процесі психічного розвитку співвідношення спадковості і соціального оточення змінюється. За результатами досліджень, індивідуальні властивості інтелекту більш як на половину визначають генотипом, з віком вплив генотипу на їх варіативність зростає. На ранніх етапах онтогенезу людини формуються загальновидові форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою частиною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведінки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії людини з оточенням. Воно може бути більш сприятливим для людини з одним геном і менш сприятливим для людини з іншим генотипом.

Дитина може отримувати від батьків і специфічні обставини, умови, що сприяють розвитку певних задатків. (атмосфера художників. Музикантів, акторів, спортсменів, науковців). Отже, якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідній атмосфері, то імовірність розвитку її задатків набагато збільшується порівняно з тією дитиною, що розвивається у несприятливих умовах. Слід сказати, що деякі особистості самостійно докладають зусилля для розвитку вроджених нахилів, і таким чино досягають висот розвитку і успіху у житті. Значні індивідуальні відмінності у розвитку зумовлені співвідношенням генотипу, оточення та активності самої особистості.

Існує гіпотеза, за якою динаміка психічного розвитку замовлена послідовністю розгортання генетичної програми. Тобто задатки впливають на динаміку становлення мозкових структур і механізмів, створюють більш чи менш сприятливі внутрішні умови для психічного розвитку. Генотип зумовлює межі, але не визначає зміст психічного розвитку, який залежить від оточення та активності дитини.

Суб’єктивні детермінанти психічного розвитку (внутрішні умови). Значною мірою вони залежать від зовнішніх умов. До них належать особливості спонукальної сфери, активність дитини, рівень свідомості та самосвідомості. Розвиток особистості неможливий без її активності, тому основними його факторами є діяльність, поведінка, спілкування, в тому числі і внутрішні діалоги, процес самопізнання. Будь-яка поведінка та діяльність супроводжується нагромадженням енергії і різних кількостях для психічного розвитку. Вплив учинку на людину зумовлюється такими характеристиками К моральність, відповідальність, самостійність. На думку Михайла Бахтіна вчинок є цілісною подією, оскільки усуває роздвоєність Я на добре і погане, моральне й аморальне, нижче й вище, духовне й бездуховне. Вчинком є не тільки дія, позиція, але й думка, переживання особистості, її оцінки та життєві вибори. Під час трансформації вчинку в характер особистості діють закони прямої та зворотної перспективи. Вчинок не тільки формує особистість, він змінює свідомість, піднімаючи її на рефлексивний рівень, завдяки усвідомленню себе, власних можливостей.

Існує діалектичний зв’язок зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку. Зовнішні – природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності. Внутрішні умови дозволяють вибрати із всього розмаїття навколишнього світу те, що стане фактором активності людини та її розвитку. Зовнішні і внутрішні умови розвитку суперечливі, вони не тільки взаємопов’язані, а й переходять одні в інші. (інтеріоризація і екстеріоризація Відбувається інтеріоризація практичних, розумових, мовленнєвих дій та моделей поведінки, формується абстрактне мислення і водночас людина виявляє своє ставлення до того, що відбувається; змінює навколишній світ у результаті задоволення своїх потреб та інтересів - екстеріоризує.)

Співвідношення внутрішнього і зовнішнього змінюється у процесі розвитку людини, набуває специфічних особливостей на різних етапах розвитку.

Г. С. Костюк у праці «Рушійні сили розвитку і виховання» наголошує, що процес розвитку пов’язаний з проявами і дією різноманітних протиріч і суперечностей. Спочатку вони є зовнішніми (між людиною і навколишнім середовищем, а згодом і внутрішніми (між різними психічними функціями: потребами і можливостями реалізації). У розвитку людського організму діють такі протилежності, як спадковість і змінність під впливом умов життя у морфологічних ознаках, асиміляція і дисиміляція в обміні речовин, збудження і гальмування у рефлекторній діяльності нервової системи. Виникають порушення рівноваги між організмом і середовищем і спроби організму відновити її. Стан рівноваги відносний. А процес зрівноважування постійний. Одні протиріччя, долаючись, поступають місце іншим. Цей процес продовжується, поки йде процес розвитку. Протиріччя, як зіткнення різних тенденцій, сторін, властивостей обов’язково виникають у житті людини і відіграють позитивну роль в її розвитку, внутрішньо спонукаючи її до вдосконалення форм власної діяльності. Деякі протиріччя діють на всіх етапах розвитку. А деякі мають віковий та індивідуальний характер.

1. Одним з основних є розходження між новими потребами, прагненнями і досягнутим рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Розходження, що виникає спонукає особистість до пошуку нових форм поведінки, необхідних для задоволення актуальних потреб. На різних життєвих етапах це протиріччя виявляє себе по-різному. (Наприклад, бажання пізнавати оточуючий світ і обмеження пізнання, зумовлене повзанням - прямоходіння і вивільнити руки для кращого вивчення навколишніх предметів.)

2. Розходження між новими пізнавальними цілями і сформованими у учнів способами дій. Пригадуючи вчення Виготського про ЗБР, таке протиріччя є абсолютно закономірним, адже навчання повинно орієнтувати на найближчий розвиток дитини. Це розходження долається шляхом формування більш досконалих умінь та навичок діяльності. Якщо говорити про часткові протиріччя, то навчання сповнене ними. Перехід від відчуття до думки (протиріччя між наочним образом і думкою, образом і словом); розходження між життєвими уявленнями і науковими фактами. Вони вирішується за допомогою нових спостережень, експериментів. Вироблення нових способів діяльності.

3. Розходження між досягнутим рівнем розвитку і способом життя (місцем, що займає у суспільстві, професія). Особистість переростає свій спосіб життя, вона прагне нового статусу, нових видів суспільно значущої діяльності. Перспективні життєві цілі, плани стимулюють психічний розвиток.

4. Розходження між очікуваним, бажаним майбутнім і досягнутим. Способи його подолання залежать від рівня вихованості. Це протиріччя на ранніх етапах розвитку ще не усвідомлюється особистістю. Усвідомлення незадоволення з’являється пізніше. Особистість сама намагається подолати це протиріччя за рахунок зовнішніх і внутрішніх зусиль.

Позитивному розв’язанню протиріч сприяє процес виховання, допомагаючи особистості співвіднести відповідні вимоги суспільства та її особисті потреби і ідеали. При невмілому керуванні цим процесом виникають розходження між вимогами суспільства і особистим прагненням, що доходить іноді до гострих конфліктів.

У процесі онтогенезу людина долає низку вікових періодів, під час яких змінюються її фізіологічні. Морфологічні, біохімічні, соціально-психологічні властивості. Визначити межі вікових періодів досить складно, оскільки існують різні підходи щодо виокремлення вікових періодів. (Пригадайте, які типи періодизацій були виділені Л.С. Виготським). Крім того за основу вікової періодизації повинно бути взято кілька критеріїв.

Аналіз підходів до визначення вікових періодів Виготського і Ельконіна дозволяє виділити такі критерії:

· Соціальна ситуація розвитку;

· Провідний тип діяльності;

· Психічні новоутворення;

· Вікові кризи. Це нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов’язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах. Традиційно про кризи психологи писали, як про негативне явище, однак Л.С. Виготський наголосив, що «негативний зміст розвитку у ці періоди є лише тіньовою стороною позитивних змін особистості…» Отже, у кризові періоди основне значення мають глобальні позитивні перебудови у структурі психіки. Кожен віковий період завершується кризою, а вихід з неї – виникненням новоутворень, переходом до наступної стадії розвитку.

У сучасній віковій психології використовують таку періодизацію психічного розвитку:

1. Пренатальний період (від зачаття до пологів).

2. Натальний період – пологи.

3. Період новонародженості (0-2 міс.)

4. Вік немовляти (2м.-1 рік)

5. Ранній дитячий вік (1-3 рр.)

6. Дошкільний вік (3-6/7рр.)

- молодший дошкільний (4р.)

- середній дошкільний (5р.)

- старший дошкільний (6/7 р)

7. Молодший шкільний вік (зріле дитинство 6/7 – 10/11р.)

8. Дорослішання:

- підлітковий (середній шкільний вік – 11-14 у хлопців, 12-15р. у дівчат);

- рання юність (15/16 – 17/18р.);

- зріла юність (18-20 рр.)

9. Дорослість:

- рання дорослість (20-40 рр.);

- зріла дорослість (40-60рр.)

10. Старість – після 60 рр.

Дата добавления: 2014-01-11