Сутність і поняття політичного конфлікту

Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, тому що до їх складу входять багаточисленні різні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Фактично дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших індивідів і груп; політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, саме тому і розвиваються конфлікти, які мають свої особливості, що виокремлюють їх серед інших суспільних конфліктів.

Що ж собою являє політичний конфлікт? Як і інші соціальні конфлікти, це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів. Це різновид і результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (груп, держав, індивідів), які спере­чаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Ідея внутрішньої суперечності, конфліктності політики затвердилася в науці у XIX ст. А. Токвіль, К. Маркс, Г. Зіммель, а пізніше К. Боулдінг, Л. Козер,А. Бентлі та інші теоретики розглядали конфлікт як головне джерело політики, що полягає у докорінних змінах у політичному просторі. Що стосується Е. Дюркгейма, М. Вебера, та інших дослідників, то вони розглядали конфлікти як аномалії політичного процесу, а політику, в свою чергу, — як підтримання «соціальної солідарності» (Дюркгейм).

Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних конфліктів полягає в тому, що діючі в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять чи протидіють один одному з головного базового приводу — влади, її поділу чи оволодіння нею.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння нею, устрій владних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності і символи, які є базою політичної влади тощо.

Більшість сучасних фахівців вважають, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезинтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через не уміння врегулювати політичні суперечності, чи елементарне ігнорування цих колізій.

Політичний конфлікт, як і будь-яких соціальний, має об'єктив­ну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона — це суперечності між політичним суспільством як єдиною та цілісною системою і нерівністю індивідів і груп, що відображені в ієрархії політичних статусів. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивна сторона політичного конфлікту виявляється в такий спосіб:

- як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній
сфері життя, що є джерелом політичного конфлікту;

- як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже
політичний конфлікт — це завжди організований конфлікт;

- чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Політичні цінності закріплені в юридичних нормах (Конституції, законах), вони визначають правила гри (поведінку і дії) політичних «агентів».

Будь-який політичний конфлікт вмотивовується ідеологічно, і саме ідеологічний аспект грає організуючу і мобілізуючу роль у поведінці протилежних агентів, бо політична боротьба — це боротьба словесних символів, понять, але не із звичайного лексикону, а із арсеналу політичної ідеології;

- діючий суб'єкт політичного конфлікту формується в процесі політичної активності, але стає агентом конфлікту лише тоді, коли займає конкретну позицію (суспільно-політичну). Партії, інші громадсько-політичні організації, державні інститути, політичні еліти, лідери — все це суб'єкти політичних відносин, які виступають агентами конфліктів, бо вони включаються в боротьбу за владу.

Типологія політичних конфліктів. У загальному вигляді в політології політичні конфлікти прийнято класифікувати таким чином.

1. З точки зору зон і галузей їх виявлення — на зовнішньо- і внутрішньо-політичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

а) «балансування на грані війни» (Д. Даллес), що відображує висунення однією державою вимог до іншої, з таємною надією, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

б) «виправдання ворожнечі», що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника для того, щоб використати складну ситуацію для висунення йому неможливих вимог (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв'язання війни проти Польщі).

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяються на кризи, протистояння і зіткнення, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (правлячої та опозиційних еліт, конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

2. Згідно з якісною характеристикою, яка відображує ступінь радикалізації передбачених соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях. У них беруть участь лише деякі інститути і групи, частки еліти, суперницькі партії, зацікавлені у вирішенні (чи нєвирішенні) конкретних проблем. До обмежених локальних політичних конфліктів можна віднести зіткнення між окремими гілками влади, між окремими суб'єктами (політичними партіями, об'єднаннями), схильними до однакових загальних принципів і цінностей че­рез політичні повноваження, прерогативи, привілеї, ресурси влади.

Радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили. Так, політичний конфлікт між радянською системою і антисоціалістичними силами, які орієнтували на реставрацію капіталізму в країні (серпень 1991 р.), є радикальним конфліктом, бо він ознаменував початок корінного перелому в усіх сферах життя суспільства.

2. Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються: на вищому рівні організації влади і управління чи на регіональному, місцевому; в центрі політичної системи чи на периферії.

3. За часовими характеристиками вирізняють довготривалі та
короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого політичного конфлікту можуть здійснюватися протягом короткого
часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій), але й можуть бути пов'язані з життям цілих поколінь (наприклад, військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом).

4. За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

а) дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;

б) випадковий, умовний — існує до того часу, доки його учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

в) змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктивними;

г) невірно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім
не ті, що перебувають у стані протиборства;

ґ) помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

У буденній політиці нерідко застосовують умисне зміщення реальних, об'єктивно обумовлених конфліктів зі змішаними чи невірно уявленими та ін.

Кожен тип конфлікту, маючи ті чи інші ознаки і характеристики, може відіграти різноманітні ролі в конкретних політичних процесах, стимулюючи відносини змагальності і співробітництва, протидії і згоди, примирення і непримиренності.

Специфіка політичних конфліктів. Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба — це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожний прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого. Політична боротьба виникає тоді, коли:

а) існування або дії політичної влади бажані для одних
суспільних суб'єктів, але небажані для інших;

б) цілі учасників політичних дій не збігаються;

в) виникає комбінація цих випадків.

З усіх цілей виокремлюється одна — кінцева — перемогти супротивника, або зірвати можливі протидії з його боку, або не дати супротивнику перемогти себе. Форми політичної боротьби різноманітні:

партійні і парламентські дискусії, боротьба за голоси виборців, акції протесту, страйки та ін. Крайньою формою політичного насильства є війна — продовження політики насильницькими засобами.

Для політичної боротьби характерні загальні закономірності, а саме:

- політична боротьба — це завжди боротьба за докорінні інтереси та цілі певних великих соціальних груп. Тому кожний суб'єкт політичного конфлікту намагається представити свої цілі як загальні для соціальних угруповань, знайти підтримку з їх боку, перетворити боротьбу на суспільно-масову.
Ця закономірність виявляється і у виборчих кампаніях. Будь-яка партія, що веде боротьбу за голоси виборців, представляє себе виразником і захисником інтересів широкого кола верств суспільства;

- в основі політичного конфлікту будь-якого рівня і глибини лежить намагання обґрунтувати суб'єктом конфлікту свою легітимність. Йдеться про легітимність влади, її цілей, прийнятих рішень;

- політичний конфлікт, звичайно у випадку його загострення, поширюється на соціальну сферу, економіку, засоби масової інформації як знаряддя цієї боротьби, на всю соціально-психологічну атмосферу суспільства.

- до політичного конфлікту залучаються великі маси людей. Слід відзначити, що маса тут — не безпорядний натовп людей, а певна спільнота, об'єднана в політичній боротьбі єдиною настановою, якоюсь загальною ідеєю, вірою (ідеологічною, національною, релігійною, революційною та ін.), нарешті, інтересом.

Поведінка мас у політичному конфлікті варіюється від підйому до спаду, від стихійних виступів до розумної поведінки, але й, можливо, і до масового психозу.

Політичний психоз мас — це найсприятливіше середовище для утвердження диктаторів і розв'язання масового політичного та фізичного терору.

Основні принципи, методи і прийоми політичної боротьби. Принципи боротьби — це основні вимоги політичної практики, що випливають із закономірностей політики. До основних принципів політичної боротьби належать:

1) адекватне розуміння конкретних політичних суперечностей, які становлять основу і джерело певного конфлікту. Йдеться про аналіз усього комплексу політичних суперечностей, характерних для певної конфліктної ситуації, виділення головної суперечності та основного питання боротьби.

2) взаємозв'язок політичного конфлікту з економічною і соціальною ситуацією, бо політична боротьба завжди відображує і виявляє стан соціально-економічних суперечностей. Саме цей факт обумовлює й вибір союзників чи співчуваючих, а також політичних гасел і, зрештою, варіантів розв'язання конфліктів. Так, в умовах економічної кризи опозиція в боротьбі проти влади може спиратися на соціальні прошарки, які найбільш потерпають від кризи. Гасла і мотиви боротьби в цьому разі пов'язуються з критикою економічної політики влади, тому з огляду на це пропонуються і шляхи виходу з кризи. Як правило, основною причиною виникнення і розвитку політичного конфлікту є або духовна, або економічна криза. Для опозиції ставлення до неї досить часто висловлено в тезі «Чим гірше, тим краще», для правлячих кіл криза — це стимул мобілізації ресурсів влади і пошуку шляхів зміни політики;

3) врахування об'єктивних і суб'єктивних підсумків політичної боротьби, того чи іншого вирішення конфлікту, його наслідків для суспільства, економіки, політики, моралі, прогресу взагалі. Політична боротьба характеризується значною різноманітністю форм і засобів. Тобто, політики, якщо вони бажають заслужити довіру суспільства, не повинні діяти відповідно до сумно відомої формули «Бажали як краще, а вийшло як завжди».

В політичній боротьбі використовуються найрізноманітніші методи і прийоми — від чесних до «брудних», від мирних до насильницьких. Досить згадати поради Макіавеллі Государю, як поводитися в конфліктних ситуаціях. А ось приклади із історії: із 46 римських імператорів 33 були скинуті примусово; Візантія налічує сотні заколотів та переворотів; десятки переворотів відбулися в арабських та латино-американських країнах; у царській Росії за 76 років (з 1725 по 1801) відбулося, за одним рахунком п'ять, за іншим вісім «палацевих революцій».

Сучасні політики і більшість політичних партій взяли з вантажу історії не тільки насильство, а й більш «демократичні» засоби політичної боротьби: маніпуляцію масами, обман, підкуп виборців, еліт, лідерів різних соціальних рухів, «зомбування» людей засобами масової інформації, нерідко використовуються безпринципність, зрада, в тому числі у вищих ешелонах влади.

Звичайно, політична боротьба не завжди є аморальною, антигуманною; не можна вважати, що в політиці немає справедливості і чесності. Дійсна політика, боротьба за загальні інтереси народу, за прогрес — моральна і гуманна, хоча вона і не буває простою до примітивності.

В сучасному цивілізованому суспільстві все різноманіття методів політичної боротьби можна поділити на дві групи: мирні і немирні, насильницькі. Мирні методи включають методи, пов'язані з реалізацією засобів демократії, ідеолого-політичне суперництво і психологічні методи, переговорний процес між протидіючими сторонами. Немирні методи — це політичні репресії, які проводяться владними політичними особами і державними інститутами, заколоти, путчі, революції, громадянські та міждержавні війни, локальні та регіональні збройні конфлікти.

Отже, різноманіття методів і прийомів боротьби у конфлікті, поєднання мирних і збройних, законних і незаконних методів і форм також є однією із закономірностей політичного протиборства, оскільки це постійно повторювалося в політичній історії людства.

Управління політичними конфліктами: загальне і особливе. Як у сучасній конфліктології, так і в політичній науці зараз велика увага приділяється пошуку форм і засобів контролю за процесом перебігу конфлікту, виробленню ефективних технологій управління ним. Слід мати на увазі той факт, що до контролю над конфліктною ситуацією прагне не тільки той, хто зацікавлений в сприятливому розв'язанні конфлікту, а й той, хто зацікавлений в його загостренні чи консервації. Отже, згідно з їх розранхунками, це вигідніше їм, а не супротивнику.

Проте, у більшості випадків політичні сили прагнуть до контролю за конфліктами з метою їх урегулювання. Причому суб'єктом управління конфліктом може виступати як одна із сторін, так і, умовно кажучи, третя сила, яка втручається зовні та має інтерес щодо його урегулювання (наприклад, ООН у розв'язанні багатьох міжнародних конфліктів). Нерідко прагнення управляти конфліктом виникає також з боку центральної влади держави, якщо це стосується, наприклад, регіональних чи місцевих проблем.

Слід зазначити, хто б не виступав суб'єктом управління політич­ним конфліктом, пошук технологій регулювання конфліктних взаємовідносин завжди спирається на вирішення низки універсальних завдань. Це:

- перешкодити розвитку конфлікту або його ескалації, тобто переходу в таку фазу, яка значно збільшує соціальну ціну його врегулювання;

- вивести всі «тіньові», приховані, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити неконтролювані процеси протиборства цієї взаємодії, запобігти випадковим, «обвальним» потрясінням, на які неможливо буде вірно і оперативно реагувати;

- мінімізувати ступінь соціального напруження, викликаного
течією політичного конфлікту в суміжних з політичною сферах
суспільного життя, щоб не спровокувати більш широкі додаткові потрясіння, на врегулювання яких буде необхідно витратити додаткові ресурси і енергію.

Врегулювання припускає зменшення гостроти протиборства сторін, а також запобігання найбільш негативним наслідкам конфлікту (для себе, держави, суспільства в цілому). Однак досягнутий між сторонами компроміс не може усунути причин конфлікту, і тому він спроможний виникнути з новою силою.

Розв'язання ж конфлікту передбачає головним чином вичерпання самого предмета спору, а не створення таких обставин, за яких зберігається загроза рецидиву.

Для управління конфліктами політичний суб'єкт ураховує загальні характеристики, які впливають на формування і перебіг конфлікту. До них належать:

а) ступінь відкритості політичної системи;

б) рівень політичної згуртованості конфліктуючих груп;

в) характер втягнення широких соціальних верств у спірні
взаємовідносини;

г) емоційна насиченість політичної поведінки груп і громадян та їх здатність до самообмеження своїх владних домагань тощо.

Конфліктні відносини зароджуються тоді, коли з'являються конкретний предмет спору і конкуренції, незбігання позицій політичних суб'єктів. На цьому етапі можна передбачити розвиток суперечностей лише у загальних контурах. Щоб контролювати в подальшому розвиток конфлікту, необхідно розкрити його дійсні причини, з'ясувати дійсні цілі, які переслідують його учасники.

Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, що сторони намагаються замаскувати дійсні причини суперечностей зі своїми опонентами. Для управління конфліктом на цьому етапі необхідно точно проаналізувати соціально-політичну «конфігурацію» в суспільстві, оцінити накал протистояння сторін і спрогнозувати їх можливі дії.

Влада повинна встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, які дозволяють контролювати перебіг і розвиток конфлікту. Це сприятиме підтриманню іміджу влади та формуванню у населення переконання відносно того, що вона спроможна контролювати конфлікт.

Для врегулювання політичного конфлікту можна задіяти всі найбільш типові засоби та шляхи примирення сторін, наприклад:

1) компроміс на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше за все цей шлях примиренності пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін. Так, в ООН (Рада безпеки) принцип одноголосності припускає врахування позицій кожного з її членів;

2) примиренність на підставі примусовості, що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характеру взаємовідносин може бути:

- явне переважання сил і ресурсів у одній сторони та їх дефіцит — в іншій;

- ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан, що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;

- знищення, «тотальне винищування супротивника» (X. Шпейер), в результаті чого мир установлюється за відсутності ворога.

Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін у технологіях управління політичним конфліктом є переговори, в процесі яких виникають можливості зрозуміти аргументи опонента і звичайно, більш адекватно оцінити дійсне співвідношення сил та умови примирення.

Здатність влади вирішувати істотні завдання на кожному етапі політичного конфлікту дає їй змогу реалізувати свої цілі та інтереси.

Висновки з 2 питання.

Управління соціальними конфліктами – складний і суперечливий процес. Основним його завданням є прогнозування і попередження таких конфліктів. Особлива роль в управлінні соціальними конфліктами належить органам соціального управління (Міністерство праці і соціальної політики, профспілки, фонди соціального страхування), які на основі інформаційно – аналітичної діяльності відслідковують причини загострення конфліктних ситуацій і проводять науково обґрунтовану соціальну політику.

Дата добавления: 2014-01-11