Мова та мовлення людини виконують кілька функцій

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає­модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі сус­пільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як ре­альності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можли­вість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілку­вання як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини».

Як відомо існують такі засоби спілкування, як вербальні (словесні) та невербальні (поза, жести міміка, пантоміміка...).

У структуру мовного спілкування входять:

1) Значення й зміст слів, фраз (точність уживання слова, його виразність і доступність, правильність побудови фрази і її дохідливість, правильність вимови звуків, слів, виразність і зміст інтонації.

2) Мовні звукові явища:

- темп мови (швидкий, середній, уповільнений),

- модуляція висоти голосу (плавна, різка),

- тональність голосу (висока, низька),

- ритм (рівномірний, переривчастий),

- тембр (розкотистий, хрипучий).

Спостереження показують, що найбільш привабливою в спілкуванні є плавна, спокійна, розмірна манера мови.

3) Виразність якості голосу (при спілкуванні можуть виникати характерні специфічні звуки такі як, наприклад: сміх, плач, шепіт, подихи тощо).

Дослідження показали, що в щоденному людському акті комунікації слова становлять – 7%, інтонації – 38% - немовна взаємодія – 53%.

Основні функції спілкування як соціально-психо­логічного процесу:

- комунікативна — це обмін інформацією між особами, що спілкуються;

- перцептивна – це процес сприймання один одного партнерами по спілкуван­ню та встановлення на цій основі взаєморозуміння;

- інтерак­тивна - це організація взаємодії між партнера­ми, тобто обмін не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками.

Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної активності: інфор­мація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. Партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виника­ють певні стосунки. Обмін інформацією можливий лише за умови, що суб'єкти розуміють один одного, тобто од­наково сприймають значення слів, що промовляються. Не ви­падково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорів­нює прямому значенню слова».

Складність спілкування визначає різноманітність його видів. Класифікацію його можна проводити за різними озна­ками. Наприклад, за суб'єктам діяльності виділяють:

- міжособистісне — при безпосередніх контактах двох чи більше осіб,

- міжгрупове — контакти з іншою первісною групою чи окре­мим її представником,

- соціальне — суб'єктом виступає вели­ка група, спільність людей чи суспільство в цілому.

Залежно від засобів, що використовуються, спілкування може бути:

- ма­теріальним — за допомогою трудових дій, окремих операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікатив­ну функцію,

- знаковим — за допомогою знакових систем (на­приклад, мови, азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих),

- позазнаковим або смисловим — за допомогою жестів, міміки, пантоміміки тощо.

За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування буває

- опосередковане — стало можливим у зв'язку з появою писемності і технічних засобів зв'язку;

- безпосереднє («віч-на-віч»).

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача,

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами,

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв­лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере­чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід­ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).

У психологічному плані розвиток контакту між людьми проходить такі стадії:

1. Взаємне оцінювання;

2. Взаємна зацікавленість;

3. Відокремлення в діаду.

4. Установлення довірливих стосунків.

Це добре простежується на якому-небудь вечорі, пікніку, колективному поході в театр тощо.

У процесі оцінювання має місце зовнішнє сприйняття один одного й формування першого враження. Результатом взаємного оцінювання є вступ у спілкування або відмова від нього. Далі учасники спілкування роблять обережні кроки до зближення і як би розкривають себе, керуючись приблизно такою формулою: «Я можу вам бути корисним!» Виникає зацікавленість один одним, скорочується обмін інформацією з іншими особами. Все це веде до вибору загальної тематики для бесід і в остаточному підсумку до відокремлення в діаду. Важливими показниками цієї стадії є частина й обмін поглядами, посмішками, скорочення дистанції між партнерами, іноді прискорене торкання один одного. Взаємодія тут, як правило, носить двосторонній характер.

Показана нами вище картина характерна для встановлення й розвитку будь-яких контактів.

Форсування у об'єкта інтересу до контакту здійснюється шляхом забезпечення зацікавленості в особистості співрозмовника. У цьому випадку вступають у дію психологічні механізми ваблення, тяжіння людей один до одного. Причому ці механізми діють по-різному та у залежності від статі. У кожному випадку виникають явища симпатії або антипатії. При позитивному ставленні один до одного формується діада, при негативному - припиняється спілкування взагалі.

Подальший розвиток контакту з об'єктом зацікавленості завершується встановленням довірчих стосунків. Довірчі стосунки повністю придушують всі негативні фактори, які можуть сформуватися в психіці об'єкту.

У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись­мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха­рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано­го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців.

Дата добавления: 2014-01-11