Правові аксіоми. Правові презумпції. Правові фікції

У забезпеченні стабільності та спадкоємності права важливу роль, разом із принципами права, грають правові аксіоми.

Правові аксіоми – це вироблені юридичною наукою і практикою загальні положення, які через свою простоту, ясність і багатократне підтвердження практикою сприймаються як самоочевидні істини, що не вимагають доказів.

Сутність, роль і значення правових аксіом оцінюються по-різному. У зв’язку з цим в юридичній науці розрізняють наступні види аксіом:

1) аксіоми – ідеї правосвідомості, істинність яких не вимагає особливих доказів, які слугують ідеологічними передумовами принципів права. Правові аксіоми є результатами розумової діяльності людини і виражаються в поняттях і думках. Істинність і переконливість їх перевірені багаторічною, а нерідко й багатовіковою практикою. Наприклад, самоочевидним є те, що «суб’єктивному праву завжди відповідає юридичний обов’язок», а «правопорушення передбачає покарання»;

2) аксіоми юридичної науки, що складаються в результаті узагальнення багатовікового досвіду суспільних відносин. Наприклад. Г.І.Манов виділяє три аксіоми загальної теорії права: право реалізується в трьох формах (нормативні акти, правовідносини і правосвідомість), а четвертої немає; не заборонена нормами і принципам права поведінка, дозволяється; ніхто не може бути суддею у власній справі;

3) аксіоми – окремі принципи права, тобто виражені в праві початкові нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст. Наприклад, таким є принцип взаємозв’язку прав і обов’язків;

4) аксіоми – конкретні норми права, закріплені у законодавстві. Наприклад, в цивільно-процесуальному праві діють такі аксіоматичні положення як: «тягар доведення лежить на позивачеві»; «кожен позов обмежений межами певного часу»; «рішення суду не повинне зачіпати тих, хто не брав участь у справі»;

5) аксіоми – загальновизнані норми права, що виражають зміст загальнолюдської моралі, що знаходять своє віддзеркалення в праві. Наприклад, ніхто не зобов’язаний надавати свідчення проти себе і своїх близьких.

Правові аксіоми здійснюють вплив на всі сфери буття права – нормотворчість, реалізацію права, інтерпретацію права, правову свідомість і правову культуру; небезпідставно їх відносять і до юридичної техніки. Для правотворчості, наприклад, аксіомами стали правила формулювання юридичних норм, викладення їх в нормативних актах, публікації, набрання чинності. Наприклад, «із двох актів з одного й того ж питання діє акт, прийнятий вищестоящим державним органом, і акт, прийнятий пізніше».

При вирішенні конкретних справ судами або іншими органами ці положення приймаються «на віру» як перевірені життям і враховуються при винесенні рішень. До таких аксіоматичних положень відносяться: «Хай буде вислухана інша сторона», «Всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого», «Один свідок – не свідок».

Аксіоми виражають загальнолюдський зміст права. От чому можлива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. Правові аксіоми служать інтересам всього населення країни, їх виконання укріплює порядок в суспільстві, вводить правове життя в цивілізоване русло. Відступ від правових аксіом приводять до свавілля та юридичного хаосу.

Презумпція (лат. praesumptio – припущення) – припущення про наявність або відсутність певних фактів, засноване на зв’язку між передбачуваними фактами і реальними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В основі презумпції лежить повторюваність, типовість життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові презумпції – це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова презумпція виступає як спосіб встановлення юридичних фактів, при якому юридичний факт передбачається існуючим на підставі якого-небудь явища об’єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти презумпції від правових аксіом, оскільки, по-перше, аксіома – це дійсна думка, а презумпція – це положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві – очевидні прості істини, завдяки чому вони є зрозумілими більшості людей, а презумпції – складніші правові категорії, їхній зміст вимагає роз’яснення.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність передбачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій належать: презумпція невинуватості підсудного (кримінальний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної власності). До неспростовних презумпцій відноситься презумпція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За фактом правового закріплення презумпції бувають фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного значення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внутрішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, представляється очевидним, що людина – розумна істота, що батьки люблять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність виконати зобов’язання. Законні презумпції – припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт – факт сумісного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері – батько дитини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або декількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно якої з одного й того ж самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетентність вищестоящого державного органу в питаннях, що відносяться до ведення нижчестоящого (підлеглого) державного органу. Наприклад, вищестоящий орган прокуратури приймає до провадження справу, підслідну нижчестоящому органу.

Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправові принципи. У сучасних правових системах – це презумпція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акту.

Презумпція доброчесності громадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб’єктами права, вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважатися особа, яка не здійснює дій, що завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам, суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього вимагає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у кримінальному процесі в презумпції невинуватості обвинуваченого,

Презумпція знання закону є найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo ignorantia juris recusare potest» – ніхто не може відмовлятися незнанням закону. Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, вирішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосвчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадянин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм довелося б нескінченно з’ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон?» І навряд чи б вони з цієї причини дісталися до суті вирішуваної справи. Умовами, що забезпечують реальність цієї презумпції, є: широка участь населення країни в обговоренні проектів найважливіших нормативних актів; ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, широке тиражування цих актів.

Презумпція істинності нормативно-правового акту означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акту визначається наступними параметрами. Нормативно-правовий акт має: 1) правильно відображати стан регульованих суспільних відносин; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знаходить вираз в правових розпорядженнях, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відповідного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред’являються до його структури, форми, порядку видання, придбання їм юридичної сили.

Акт, що відповідає вказаним вимогам, є підстава вважати істинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення (презумпція) їхньої істинності. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акту – умова обов’язковості цього акту для всіх суб’єктів, яким він адресований.

Поняття правової фікції було введено в науковий обіг німецьким юристом ХІХ ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від лат. fictio – вигадка) – це прийом юридичної техніки, за допомогою якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо приписується характеристика, якою особа, предмет або явище насправді не володіє.

За допомогою правової фікції конструюється неіснуюча або, точніше, умовна реальність. Вона служить засобом вдосконалення юридичного складу і застосовується, коли інші засоби досягнення певної мети вичерпані або мало ефективні. Правова фікція дозволяє істотно спростити структуру фактичного складу і тим самим сприяє економії в правовому регулюванні суспільних відносин.

Основною ознакою правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення досягається наступними способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одного таких понять та обставин, які насправді є різним або навіть протилежними. Наприклад, фікцією є електронний цифровий підпис (реально це не власноручний підпис);

2) визнання реальними неіснуючих обставин і заперечення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за місцем її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголошується померлою з дня набрання чинності рішенням суду про оголошення її померлою;

3) визнання існуючими обставин і ситуацій до того, як вони стали існувати насправді або виникли пізніше, ніж це було насправді. Наприклад, такими є законні інтереси дитини, що ще не народилася;

4) штучна реконструкція фактів, що реально мали місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових фікцій досягаються цілі законодавчої політики. Правова фікція, що діє в системі правового регулювання суспільних відносин, вносить якісну визначеність в правові інститути і тим самим сприяє стабільності правопорядку.

ВИСНОВКИ

Отже, чим складнішим є явище, тим більшу кількість якостей і ознак воно має, що, у свою чергу, зумовлює необхідність ґрунтовнішого дослідження основних підходів до сприйняття сутності права.

Інтеграційний підхід до розуміння права є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. З позицій інтеграційного підходу право – це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспільстві, забезпечені офіційним захистом, регулюють боротьбу і узгодження вільних воль в їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому, певною мірою механічному, поєднанні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визначення достатності властивостей права, необхідних для всестороннього його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб’єктивним і не співпаде, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика. Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права, закон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід віддавати перевагу плюралістичним підходам до розуміння права і вивчати різні визначення права.

Завдання на семінарське заняття: яке з визначень права найбільш вдало можна використовувати у правоохоронній діяльності?

Дата добавления: 2014-01-11