Договір зберігання

Договір транспортного експедирування

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних із доставкою вантажу (ст. 929 ЦК України).

Цей договір є сплатним — взаємним (реальним, якщо виконуються послуги, і консенсуальним, якщо організовується виконання послуг).

Сторонами договору є клієнт та експедитор. Клієнтами є будь-які особи, зацікавлені в отриманні експедиційних послуг, експедитором може виступати лише особа, яка має ліцензію на здійснення транспортно-експедиційних послуг.

Предметом договору є послуги, пов'язані з перевезенням вантажу.

Форма договору — проста письмова.

Клієнт зобов'язаний надати експедитору доручення для підтвердження його повноважень, якщо це необхідно, оскільки транспорт-но-експедиційна угода є різновидом угод про представництво інтересів.

Для виконання договору експедитор може залучати третіх осіб, залишаючись при цьому відповідальним перед клієнтом за належне та своєчасне виконання транспортно-експедиційного договору.

Для виконання договору клієнт зобов'язаний надати експедитору інформацію про вантаж, його властивості та умови здійснення перевезення. Це необхідно для того, щоб експедитор належним чином організував перевезення — отримав передбачені законодавством дозвільні документи, вибрав оптимальний маршрут та виконав усі інші взяті на себе зобов'язання (ст. 933 ЦК України).

Невиконання цього обов'язку клієнтом надає експедиторові право відкласти термін виконання перевезення, запросити додаткову інформацію, вимагати від клієнта надання інформації при її ненаданні, а також відшкодувати збитки, завдані експедиторові таким неналежним виконанням.

Клієнт або експедитор мають право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірванням договору (ст. 935 ЦК України).

Договір зберігання є одним із найдавніших різновидів договорів. Ще у Стародавньому Римі мали місце зобов'язання, що виникали з дій для передачі на тимчасове зберігання речей. Вони були поширені виключно на побутовому рівні і тому носили здебільшого фідуціарний (особистісний), а значить, і безоплатний характер. Однак з подальшою комерціалізацією суспільних відносин договір зберігання починає виходити зі сфери безоплатності і набуває ознак сплатного договору1.

У дореволюційному праві відносини зберігання опосередковувалися договором поклажі. При цьому виділялися не лише загальні положення про поклажу, але й окремі його спеціальні види2.

За часів радянської влади у дію був введений ЦК УРСР 1922 р., що не містив спеціальних норм, якими регулювалися б відносини щодо зберігання, їх регулювання проводилось на підзаконному рівні локальними нормами права. Окрім цього, важливе місце відводилося не договірним відносинам щодо зберігання, а зберіганню, що випливає із закону.

Уже під час другої кодифікації цивільного законодавства, яка відбувалась у 1961-1964 рр., питанню зберігання приділялась особлива увага, про що свідчить введення до структури ЦК УРСР 1964 р. глави 36 «Схов». Зокрема, мають місце загальні положення про даний договір, вимоги до його форми, права та обов'язки сторін за договором, а також підстави і розмір відповідальності за порушення умов договору.

ЦК України принципово по-новому підійшов до вирішення цього питання. Насамперед на сьогодні договір зберігання має дворівневе регулювання, тобто він окремо врегульовує побутову особистісну сферу цих відносин та окремо — професійну сферу зберігання. У зв'язку з цим законодавець у ч. 1 ст. 936 ЦК України визначає, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Даний договір покликаний регулювати відносини щодо зберігання у побутовій сфері. Він характеризується односторонністю, безоплатністю, реальністю та особистісністю договірних зв'язків.

По-іншому це питання вирішується в ч. 2 ст. 936 ЦК України, коли йдеться про відносини зберігання у професійній сфері. Зокрема, встановлюється додаткове правило, у разі, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана йому в майбутньому.

Тут прослідковується двосторонність, оплатність та консенсуальність даного договору, а у разі, коли зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, договір набуває ще й ознак публічного договору.

Зберігання, залежно від різноманітних ознак, слід поділяти на види: загальне та спеціальне.

Загальне зберігання регулюється загальними засадами про зберігання та поширює свою дію на всі спеціальні види зберігання (§ 1 глави 66 ЦК України).

Спеціальні види зберігання мають свої особливості, що витікають зі специфіки діяльності тих осіб, які здійснюють послуги щодо зберігання (§ 3 глави 66 ЦК України).

До спеціальних видів зберігання слід відносити зберігання речі у ломбарді (ст. 967 ЦК України), зберігання цінностей у банку (ст. 969 ЦК України), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972 ЦК України), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973 ЦК України), зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974 ЦК України), зберігання речей у готелі (ст. 975 ЦК України), зберігання речей, що є предметом спору (ст. 976 ЦК України), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977 ЦК України), договір охорони (ст. 978 ЦК України) та ін. Більш детально всі спеціальні види зберігання будуть проаналізовані в подальшому.

Залежно від виду речей, що передаються на зберігання, слід виділяти регулярне (коли зберігають речі індивідуально визначені) та іррегулярне (коли об'єктом зберігання є родові речі). При цьому, у разі іррегулярного зберігання відбувається змішування речей, переданих на зберігання, з іншими речами одного роду та однієї якості (ст. 941 ЦК України). Особа, яка передала речі для іррегулярного зберігання, наділяється правом спільної власності разом з іншими поклажодавцями щодо всього майна, переданого на зберігання зберігачеві.

Якщо за кваліфікаційний критерій брати особу зберігача, то слід виділяти професійне (коли воно здійснюється на засадах підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 936 ЦК України) та непрофесійне (коли воно здійснюється, як правило, юридичними або фізичними особами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 936 ЦК України) зберігання.

З даною класифікацією тісно пов'язаний поділ зберігання на безоплатне та сплатне. У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо того, який вид договору зберігання є домінуючим. Окремі автори вважають, що хоча в законі чітко й не вказана відплатність даного договору, однак системне тлумачення законодавства дає підстави зробити висновок про відплатність договору зберігання1.

Інші автори вважають, що оскільки в загальній нормі відсутня будь-яка вказівка на відплатність даного договору, тому говорити про презумпцію оплатності недоцільно. Даний договір може бути сплатним лише у випадках, коли це передбачено законом чи домовленістю між сторонами.

Аналіз законодавства дає підстави виділити.звичайне (таке, що укладається за звичайних умов, коли можливим є нормальне осмислення всіх умов договору) та надзвичайне (таке, що укладається за надзвичайних умов, наприклад, пожежа, повінь тощо) зберігання (ч. 2 ст. 937 ЦК України). І нарешті виділяють зберігання, що виникає з договору (глава 66 ЦК України), та таке, що виникає із закону (наприклад зберігання знахідки (ч. 2 ст. 337 ЦК України), бездоглядних домашніх тварин тощо (ч. 2 ст. 340 ЦК України). При цьому до відносин зі зберігання, що виникають із закону, застосовується положення договірного регулювання зберігання, якщо інше не передбачено законом (ст. 954 ЦК України).

Сторонами (контрагентами) за даним договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, уповноважена для передання речі на зберігання. Щодо спеціальних видів зберігання можуть вирізнятися і певні вимоги до поклажодавця. Так, у разі зберігання речей пасажира Поклажодавцем може бути лише пасажир. Що стосується зберігача, то ним слід визнавати особу, яка зобов'язана прийняти річ на зберігання, утримувати її впродовж певного строку і повернути у цілісності та схоронності. Зберігачем також може бути, як правило, право- та дієздатна фізична або юридична особа, однак в окремих випадках до особи — зберігача також можуть ставитися певні умови. Наприклад, у разі встановлення обов'язку зберігати майно у майбутньому зберігач має бути професійним зберігачем, тобто повинен здійснювати свою діяльність на засадах підприємницької діяльності.

Предметом договору зберігання є послуга, що полягає в сукупності корисних дій, спрямованих на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта.

Об'єктом зберігання, як правило, є рухома річ. При цьому вона може бути як індивідуально визначена, так і визначена родовими ознаками, наприклад, у разі зберігання речей, що є предметом спору (секвестр).

Іншою істотною обставиною даного договору є строк (термін) даного договору, тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. При цьому договір зберігання може бути строковим (тобто укладеним на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке знаходиться на зберіганні).

У разі, коли строк передбачено у договорі, виконання за даним договором повинно бути проведено в даний строк або з досягненням відповідного терміну. Однак при строковому зберіганні зберігач має право вимагати дострокової передачі речі навіть у разі, якщо строк зберігання за даним договором не закінчився (ст. 953 ЦК України).

При безстроковому зберіганні, якщо строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення Поклажодавцем вимоги про її повернення (ч. 2 ст. 938 ЦК України).

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення Поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ у розумний строк (ч. З ст. 938 ЦК України).

Професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ст. 940 ЦК України).

У разі, коли поклажодавець не передав річ на зберігання, він повинен відшкодувати зберігачеві усі збитки, пов'язані з тим, що зберігання не відбулося (ч. 2 ст. 939 ЦК України), якщо він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання.

Особливим аспектом договору зберігання є можливість встановлення його оплатності за згодою сторін, тому окрема роль при цьому відводиться ціні договору.

Як уже зазначалось, у класичному розумінні договір зберігання є безоплатним, оскільки має фідуціарний характер. Однак навіть у разі безоплатності даного договору зберігач має гарантовану можливість вимагати відшкодування витрат, пов'язаних зі зберіганням, якщо Інше не передбачено законом або договором (ч. З ст. 947 ЦК України). Проте розмір відшкодовуваних у цьому випадку витрат не повинен перевищувати фактичних затрат зберігача, оскільки в іншому разі він буде визнаватись сплатним.

Окрім відшкодування фактичних витрат зберігача, сторони можуть за взаємною домовленістю встановлювати певну плату (ціну) за здійснення зберігання та строк її внесення. Відмінність цієї плати від суми відшкодування фактичних витрат зберігача полягає в тому, що вона має характер винагороди, тобто позитивну різницю між сумою оплати послуг зберігання та фактичних затрат зберігача. Сума цієї плати встановлюється у договорі зберігання або на підставі відповідних тарифів та ставок. При цьому у разі, коли зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (ч. 2 ст. 946 ЦК України). І навпаки, якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання своєчасно не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання (ч. З ст. 946 ЦК України).

Інша сума, про яку може йтися при оплаті за договором зберігання, — це надзвичайні витрати, під якими слід розуміти витрати, яких сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання. Правовий режим надзвичайних витрат полягає в тому, що вони відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві (ч. 2 ст. 947 ЦК України).

Форма договору зберігання залежить від різних обставин. Так, якщо сторонами договору є фізичні особи, то договір укладається, як правило, в усній формі. При цьому окремі різновиди договорів зберігання можуть укладатися вчиненням конклюдентних дій, наприклад, під час зберігання речей у камерах схову.

Письмова форма вимагається у разі, коли договір укладається між двома юридичними особами, між фізичною та юридичною особами або коли сума оплати перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 208 ЦК України).

Крім загальних підстав, письмова форма для договору зберігання є обов'язковою у разі, коли зберігач зобов'язується взяти річ, незалежно від її вартості, на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК України). До простої письмової форми договору зберігання прирівнюються документи (розписка, квитанція та ін.), підписані зберігачем.

Підтвердженням наявності між особами договірних відносин, а також того, що річ була передана на зберігання, крім письмового договору може бути наявність у поклажодавця лєгітимаційного знака (номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання), якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. При цьому утримувач даного лєгітимаційного знака презюмується належним поклажодавцем, тому зберігач зобов'язується виконати свої зобов'язання зі зберігання перед пред'явником лєгітимаційного знака.

За загальним правилом недодержання сторонами простої письмової форми договору не спричиняє його недійсності, а лише забороняє посилатися на свідчення свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Однак у разі пожежі, повені, раптового захворювання чи інших надзвичайних обставин1 законодавець дозволяє як підтвердження

Цей вид зобов'язання відомий з часів римського права як — зберігання з горя. наявності між особами договірних відносин, а також того, що річ була передана на зберігання, брати до уваги свідчення свідків (ч. 2 ст. 937 ЦК України).

Права та обов'язки сторін

Змістом договору зберігання є права та обов'язки сторін. Отже, слід диференціювати права та обов'язки поклажодавця і зберігача.

До обов'язків поклажодавця відносять:

1) обов'язок попередити про властивості речі, переданої на зберігання, та особливості її зберігання. Даний обов'язок хоча прямо не передбачений у законі, проте випливає із сутності зобов'язання відповідати за шкоду, завдану властивостями речі, про які зберігач, приймаючи річ на зберігання, не знав і не міг знати (ст. 952 ЦК України);

2) обов'язок оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, коли це обумовлено договором чи законом (ч. З ст. 947 ЦК України). Цей обов'язок можливий лише за умови, що дані витрати включені до плати за зберігання. При цьому їх оплата має бути проведена своєчасно та в повному обсязі (усі питання, що стосуються плати за зберігання, розглядалися вище);

3) обов'язок внести за зберігання плату при умові, що вона та строки її внесення встановлені договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України). Цей обов'язок можливий лише у разі, коли договір має сплатний характер. Плата за зберігання має бути внесена своєчасно і в повному обсязі. За загальним правилом плата за зберігання має проводитись після закінчення зберігання, однак може бути встановлена і періодична плата;

4) обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947 ЦК України);

5) обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України). При цьому слід зауважити, що договір зберігання не передбачає навіть у разі, коли він є консенсуальним, обов'язку поклажодавця передати річ на зберігання. Цей висновок можна зробити не лише із загального визначення договору зберігання (ч. 1 ст. 936 ЦК України), а й відсутності у зберігача кореспондуючого права вимагати передачі речі на зберігання (ч. 1 ст. 937 ЦК України).

Що стосується зберігача, то спектр його обов'язків є значно ширшим і містить у собі:

1) обов'язок прийняти річ на зберігання (ст. 940 ЦК України). Даний обов'язок можливий лише за консенсуальним договором. Так, професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ч. 1 ст. 940 ЦК України). Однак законодавець звільняє зберігача від виконання цього обов'язку, якщо у зв'язку з обставинами, що мають істотне значення, він не може забезпечити схоронності речі (ч. 2 ст. 940 ЦК України);

2) обов'язок зберігати річ впродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем (ч. 1 ст. 938 ЦК України). Сутність даного обов'язку полягає в тому, що зберігач впродовж усього строку дії договору, незалежно від того, чи він є строковим, чи безстроковим, зобов'язаний зберігати передану йому річ до завершення строку чи моменту витребування її поклажодавцем;

3) обов'язок забезпечувати схоронність речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України). Для виконання цього обов'язку зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства. Особлива роль при цьому має належати дотриманню санітарних, протипожежних та інших норм зберігання речей. Здійснюючи зберігання речі, зберігач зобов'язаний враховувати також особливості речі та специфіку умов її зберігання;

4) обов'язок піклуватися про річ як про свою власну у разі, коли зберігання здійснюється безоплатно (ч. 2 ст. 942 ЦК України), — це означає, що речі поклажодавця мають зберігатись у тих самих умовах, що й аналогічні речі зберігача;

5) обов'язок надавати послуги щодо зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК України). Сутність цього обов'язку полягає в тому, що внаслідок фідуціарності відносин, коли зберігачем є фізична особа, вона має виконувати зберігання особисто, а коли це юридична особа, вона має виконувати його через свої органи чи працівників. Передача речі на зберігання іншій особі допустима лише у разі, коли згода на це робиться в інтересах поклажодавця, і лише за умови, що він не має можливості попередити про це поклажодавця. У разі такої передачі на зберігача покладається додатковий обов'язок — своєчасно повідомити про це поклажодавця (ч. 2 ст. 943 ЦК України). Однак таке повідомлення не прирівнюється до заміни сторони за договором, тому первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання, як за свої власні (ч. З ст. 943 ЦК України);

6) обов'язок не користуватися річчю, переданою поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК України). Цей обов'язок покладається на зберігача, оскільки користування річчю, як правило, спричиняє зменшення її цінності, а це суперечить сутності даного зобов'язання. Користування річчю можливе лише у разі, коли на це є згода поклажодавця;

7) обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі й отримати на це його відповідь. Згідно з ч. І ст. 945 ЦК України усі зміни за даним договором мають бути обов'язково погоджені та схвалені зберігачем. Можливість зміни умов договору без узгодження з поклажодавцем можлива лише в окремих випадках. Так, наприклад, коли реально існує небезпека втрати, нестачі або пошкодження речі, то на зберігача покладається додатковий обов'язок змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Коли річ пошкоджена або виникла реальна загроза її пошкодження чи інші обставити, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину. При цьому, якщо дані обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі (ч. 2 ст. 945 ЦК України);

8) обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості у випадку іррегулярного зберігання (ч. 1 ст. 949 ЦК України). Для виконання цього обов'язку річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей, наприклад, усушка, утруска, випарування тощо (ч. 2 ст. 949 ЦК України). При цьому тотожність речі при регулярному зберіганні може підтверджуватися свідченнями свідків (ч. З ст. 949 ЦК України). Одночасно зберігач зобов'язаний повернути плоди та доходи, які були ним одержані від речі.

Крім зазначених обов'язків, на зберігача можуть бути покладені за договором чи законом ще й інші обов'язки. Що стосується прав сторін за договором зберігання, то вони кореспондують відповідним обов'язкам контрагента за договором.

Відповідальність сторін за договором зберігання За порушення своїх обов'язків сторони зобов'язані нести цивільно-правову відповідальність. Слід вирізняти відповідальність поклажодавця та відповідальність зберігача за невиконання покладених на них згідно з договором зберігання обов'язків.

Так, поклажодавець відповідає перед контрагентом за договором: 1) за збитки, заподіяні зберігачеві внаслідок того, що зберігання не відбулося (ч. 2 ст, 939 ЦК України). Дана відповідальність настає у разі, коли договір зберігання має консенсуальний характер. Підставою звільнення від даного виду відповідальності може бути те, що поклажодавець у розумний строк попередив зберігача про відмову від договору зберігання. Поняття «розумний строк» є оціночною категорію. Проте слід погодитися з авторами, які вважають, що воно має тлумачитися з урахуванням того, чи міг зберігач уникнути втрат у своїй сфері у разі вжитих належних заходів;

2) за несвоєчасність чи неповноті/ сплати винагороди за зберігання та за відшкодування витрат на зберігання. Дана відповідальність має бути передбачена у договорі. Якщо вона не передбачена, тоді застосовуються загальні правила, згідно з якими поклажодавець зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України);

3) за несвоєчасне отримання речі зі зберігання (ст. 948 ЦК України) поклажодавець зобов'язаний не лише внести плату за весь фактичний час її зберігання (ч. З ст. 946 ЦК України), а й відшкодувати всі збитки, пов'язані з тим, що він не забрав річ після закінчення строку договору зберігання;

4) за збитки, заподіяні властивостями речі, переданої на зберігання (ст. 952 ЦК України). Дана відповідальність настає лише у разі, коли поклажодавець не попередив про ці властивості зберігача або коли зберігач знав чи повинен був знати про ці властивості речі.

Що стосується зберігача, то його відповідальність настає:

1) за відмову від прийняття речей на зберігання. Зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв'язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України);

2) за втрату (нестачу) або пошкодження речей, прийнятих на зберігання (ст. 950 ЦК України). Дана відповідальність диференціюється залежно від того, яка особа є зберігачем. Так, коли зберігачем є непрофесійний зберігач, то і відповідатиме він лише у разі своєї вини, тоді як професійний зберігач відповідатиме незалежно від вини. Однак законодавець встановлює також і умови звільнення професійного зберігача від даної відповідальності, до яких слід відносити випадки, коли втрата (нестача) або пошкодження речей сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (ч. 2 ст. 950 ЦК України). Окремо слід відмежовувати випадок, коли втрата (нестача) або пошкодження речі відбулися після закінчення строку зберігання. У цьому разі зберігач відповідає за втрату або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу чи грубої необережності (ч. З ст. 950 ЦК України). Слід зазначити, що зберігач має відшкодувати у разі втрати (нестачі) речі розмір її вартості, а в разі пошкодження речі — розмір суми, на яку знизилася її вартість (ч. 1 ст. 951 ЦК України).

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Відповідальність настає також і за невиконання інших обов'язків сторін, однак оскільки спеціальними нормами вони не передбачені, то і порядок та підстави цієї відповідальності є загальними або такими, що встановлені у договорі самими сторонами.

Виявивши усі загальні особливості договору зберігання, слід відмежувати його від суміжних за конструкцією договорів. Так, наприклад, договір зберігання за тією ознакою, що річ передається у тимчасове володіння, слід відмежовувати від договору оренди та позички. Основною відмінністю між цими договорами є їх мета: при зберіганні — це схоронність цілісності речі та її споживацьких властивостей, а при оренді та позичці — використання даної речі.

Договір зберігання за своїм змістом (особливо іррегулярний) є досить близьким до договору позики, оскільки за ними отримують не ту річ, що передають, а речі тієї самої кількості та якості. Відмінність між ними полягає у тому, що позичальник наділяється правом власності на передані йому речі, а зберігач зобов'язаний зберігати ці речі і не має права розпоряджатися ними.

Крім того, зберігання часто виступає складовою частиною іншого договору, наприклад підряду, перевезення, комісії тощо. Тому в цьому разі, крім застосування положень основного зобов'язання, слід дотримуватися положень глави 66 ЦК України.

Дата добавления: 2014-01-11