Способи забезпечення кредитних зобов'язань

Важливе значення для забезпечення кредиту мають передбачені законодавством або договором види його забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава. Положення Національного Банку України "Про кредитування" лише називає види забезпечення кредиту, не роз'яснюючи особливостей їх застосування.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань) — це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якщо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.

Виконання зобов'язань з повернення кредиту і сплати процентів за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобов'язання.

Відповідно до ст.553 ЦК за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого

обов'язку. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором є договір, укладений між банком (кредитором) і поручителем (гарантом). Тим самим Вищий арбітражний суд України підтвердив правову природу гарантії як договору, тобто двосторонньої (багатосторонньої) угоди.

Письмова форма договору поруки або гарантії повинна відповідати вимогам ЦК. Згідно з вказаним роз'ясненням одним з доказів укладення договору гарантії є письмове повідомлення (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) банком гаранта про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гарантом, якщо у договорі банку з позичальником є посилання на надісланий йому гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо у кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів", зазначено якщо структурна одиниця отримала від юридичної особи, до складу якої вона належить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договору гарантії або поруки, тоді та обставина, що у тексті договору відсутнє посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи відповідно до наданих повноважень, як таке не може бути основою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

Ні чинне законодавство, ні вказане законодавство не передбачають, чи необхідне укладення окремого договору поруки чи гарантії поряд з кредитним договором, або можливе об'єднання їх у один, де поручитель чи гарант бере участь як сторона у кредитному договорі разом з банком і позичальником.

Можливі обидва варіанти правового оформлення відносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов'язання. І на практиці має місце як укладення окремого договору поруки чи гарантії, так і залучення поручителя або гаранта як сторони кредитного договору. Укладення одного договору, учасниками якого є банк, позичальник і поручитель (гарант), є кращим варіантом.

Законодавство не містить будь-яких спеціальних вимог до змісту договору поруки або гарантії. Тому слід керуватися загальними положеннями про зміст цивільно-правового договору, викладеними у ЦК. Відповідно до ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені

законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Істотними умовами договору поруки і гарантії, за відсутності яких він не може вважатися укладеним, слід вважати, наприклад, строк повернення кредиту, його суму (частину), що зобов'язується повернути поручитель (гарант) при невиконанні зобов'язання позичальником. Тому не має юридичної чинності гарантійний лист, у якому не зазначені сума кредиту і строки його повернення, оскільки договір не може вважатися укладеним за відсутності у ньому істотних умов.

Забезпечувальна функція поруки виявляється у тому, що кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання пред'явити свою вимогу як до несправного боржника, так і до поручителя.

Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату процентів, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.

Однак договором поруки може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність поручителя, що означає відшкодування ним лише тієї частини боргу, що не може бути стягнена з боржника. У разі коли поручитель зобов'язався відповідати за виконання частини кредитного зобов'язання, він відповідає перед кредитором лише за цю частину.

У разі пред'явлення до поручителя вимог кредитором поручитель зобов'язаний залучити до участі у справі боржника (позичальника) для захисту ним своїх інтересів. Поручитель може оспорювати вимоги кредитора, висувати всі заперечення, які міг висунути сам боржник.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Таким чином, виконання поручителем зобов'язання замість позичальника створює правовідносини, в яких поручитель стає на місце вибулого із зобов'язання кредитодавця (банку) і отримує право зворотної вимоги (регресу) до позичальника в розмірі сплаченої поручителем суми банку. При цьому до поручителя переходять від кредитора всі документи, що підтверджують вимоги до боржника. Отже, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, і передати права, що забезпечують вимоги. Якщо кредитне зобов'язання забезпечене кількома поручителями, кожний з них набуває права регресної вимоги у розмірі сплаченої суми.

Нерідко на практиці ототожнюють поруку і гарантію. Дійсно, гарантія подібна до поруки тим, що при гарантії, як і при поруці,

відповідальність за невиконання боржником зобов'язання у повному обсязі або у частині несе третя особа — гарант. Відповідно до ст.560 ЦК за гарантією банк, фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Тому гарантію нерідко розглядають як форму (різновид) поруки.

Однак, незважаючи на значну подібність, гарантія значною мірою відрізняється від поруки, що свідчить про її самостійність як способу забезпечення виконання кредитного зобов'язання.

Основною відмінністю гаранти від поруки є те, що при останній за загальним правилом настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашення боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії можливості такої альтернативи немає.

Гарант, як і поручитель, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Іноді в судовій практиці пред'являються вимоги про визнання недійсним договору поруки, що забезпечує виконання кредитного зобов'язання.

Так, арбітражний суд області зупинив провадження у справі за позовом будівельного підприємства (далі — Позивач) до акціонерного банку (далі — Відповідач) про визнання недійсним договору поруки. Зупинення провадження у справі мотивоване розслідуванням кримінальної справи, що провадиться стосовно керівника третьої організації, яка уклала з Відповідачем договір кредиту, виконання якого забезпечувалось порукою Позивача.

Постановою наглядової інстанції ухвалу арбітражного суду про зупинення провадження у справі залишено у силі з посиланням на ст.79 Арбітражного процесуального кодексу України, якою арбітражному суду надане право припиняти провадження у справі до вирішення відповідного питання компетентними органами.

Не погоджуючись з ухвалою та постановою, винесеними у справі, Відповідач звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування ухвали і постанови арбітражного суду та розгляду справи по суті, посилаючись на відсутність причинного зв'язку між діями керівника позичальника і Відповідача. Крім того, розслідування кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням третьої організації від сплати податків, закінчено і порушень законності у діях посадових осіб Відповідача при видачі кредиту не встановлено.

Розглянувши матеріали справи, судова колегія встановила наступне. У 1996 р. Відповідач надав третій організації кредит. За договором поруки Позивач зобов'язався повернути кредит у разі невиконання зобов'язання позичальником. Оскільки зобов'язання з повернення кредиту не було виконано, то рішенням за іншою справою арбітражний суд області стягнув суму основної заборгованості за кредитним договором.

Арбітражний суд області зупинив провадження у справі про визнання недійсним договору поруки у зв'язку з розглядом кримінальної справи щодо посадових осіб третьої організації — позичальника, що звинувачувалися в ухиленні від сплати податків. При цьому арбітражний суд не врахував, що третя організація не є стороною у справі про визнання недійсним договору поруки, провадження у якій припинено. Між неповерненням кредиту поручителем — Позивачем у справі — і діями посадових осіб третьої організації відсутній причинний зв'язок. Крім того, арбітражний суд в ухвалі і постанові у справі не обґрунтував неможливість вирішення спорів про визнання договору поруки недійсним до закінчення розгляду кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням від сплати податків.

Судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку про необґрунтованість зупинення провадження у справі, що не сприяє виконанню договірних зобов'язань і одночасно збільшує розмір пені і відсотків, які підлягають стягненню у зв'язку з невиконанням договору поруки, що обчислюються на день постановлення судового рішення.

Виходячи з викладеного, судова колегія скасувала ухвалу та постанову арбітражного суду і надіслала справу на новий розгляд.

Застосуванням поруки і гарантії не вичерпуються можливості забезпечення виконання кредитних зобов'язань. Поряд з порукою та гарантією або крім них можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка (штраф, пеня).

Згідно зі ст.549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчисляється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, яка обчисляється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Неустойку (пеню) іноді ототожнюють з платою за наданий кредит, що полягає у процентній ставці за його використання, у той час як неустойка є додатковим обов'язком боржника і засобом майнової відповідальності.

Відповідно до п.49 Положення Національного Банку України "Про кредитування" у кредитних договорах необхідно передбачати відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту і процентів за його використання у вигляді стягнення кредитором пені у розмірі 0,5 відсотка і більше за кожний день прострочення у встановленому чинним законодавством порядку.

Аналогічне положення передбачене у п.7 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів". При невиконанні позичальником зобов'язання про повернення суми кредиту і процентної ставки у встановлений договором термін до нього може бути застосована майнова відповідальність відповідно до Закону України від 22 листопада 1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", за умови, що конкретним договором не передбачений конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Використання застави як способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентоване Законом "Про заставу" і підлягає конкретизації у договорі застави.

Застава нерухомого майна є характерною ознакою одного з кредитів — іпотечного кредиту, передбаченого Положенням Національного Банку України "Про кредитування". Відповідно до визначення, даного у Положенні, іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

З проведенням приватизації з'являється все більше об'єктів нерухомого майна, що мають певну цінність як предмети застави при кредитуванні, особливо землі. Тому іпотечний кредит має перспективи розвитку в Україні.

Згідно зі ст.572 ЦК в силу застави кредитор (заставотримач) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Тобто застава — це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, за яким кредитор (заставотримач) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання отримати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами.

З прийняттям Закону України "Про заставу", який значно розширив сферу застосування застави, вона стала одним з найпоширеніших способів забезпечення виконання кредитного зобов'язання.

Однак певні обмеження щодо предмета застави залишилися для державних підприємств, що не можуть самостійно здійснювати заставу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, а мають право робити це лише з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном (ст.11 Закону "Про заставу").

Відповідно до Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. №163, цей Порядок поширюється на державні підприємства, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна: відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; господарські товариства, засновником (учасником) яких є держава. Підприємство для отримання рішення про погодження умов договорів застави майна звертається до Фонду державного майна України (регіонального відділення) з відповідною письмовою заявою. Рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави майна (проектів договорів) Першим заступником або заступником Голови Фонду державного майна України (регіонального відділення) згідно з їх функціональними обов'язками.

Забезпечення кредитного договору заставою майна можливе двома шляхами. По-перше, договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим стосовно кредитного договору. Вказаний шлях більш прийнятний у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обігу або у переробці, оскільки в цих випадках закон вимагає нотаріального посвідчення договору застави. При включенні умови про заставу переліченого майна до кредитного договору останній також потребує нотаріального посвідчення, що на практиці створює труднощі застосування застави для забезпечення кредитного договору.

По-друге, умови про заставу (тобто забезпечення виконання зобов'язання боржника заставою) можуть бути включені в кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, при якому достатньо простої письмової форми договору. Тоді в кредитному договорі вказується, що своєчасне повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, робиться опис, оцінка і вказується його місцезнаходження.

Визнання договору застави недійсним згідно з ЦК можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави, зокрема у разі передання у заставу майна, що не належить заставодавцю.

Це є наслідком недотримання нотаріальної форми договору застави, якщо вона визнана законом обов'язковою для застави певного майна.

Іноді на практиці виникають спори, пов'язані з визнанням недійсною застави як способу забезпечення кредитного зобов'язання і, зокрема, що стосується тлумачення законодавства.

Так, до арбітражного суду області звернувся комерційний банк (далі — Позивач) із заявою про визнання недійсним договору застави товарів у обігу, укладеного ним з фірмою (далі — Відповідач), оскільки зазначений договір не посвідчений нотаріально. З цієї причини арбітражний суд області задовольнив вимоги Позивача.

Постановою наглядової інстанції рішення скасовано та у позові відмовлено з посиланням на те, що промислові товари і продукти харчування не належать до переліку майна, визначеного ст.13 Закону "Про заставу", щодо якого визнане обов'язковим нотаріальне посвідчення договору застави.

Позивач не погодився з прийнятою постановою, у зв'язку з чим звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування постанови і підтвердження прийнятого судом рішення. Свою заяву Позивач мотивував тим, що під час укладення договору застави і на момент виникнення спору діяла редакція ст. 13 Закону України "Про заставу", що передбачала нотаріальне посвідчення договору застави товарів у обігу або у переробці.

Судова колегія, перевіривши матеріали справи, встановила таке. У 1995 р. сторони уклали кредитний договір №2)1, за яким Відповідачеві надано кредит. Пізніше, у 1996 р., для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором сторони уклали договір застави промислових товарів на суму кредиту.

У зв'язку з тим, що кредит не було повернуто, Відповідач звернувся до Позивача з пропозицією про реалізацію умов договору застави, однак Позивач відмовився прийняти закладені товари, про що складений відповідний акт.

Як випливає з матеріалів справи, постанова, що оскаржується, не відповідає чинному законодавству, виходячи з такого. На ці правовідносини поширюється чинність Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 2 жовтня 1992 р.). Відповідно до ст.13 цього Закону у випадках, якщо предметом договору застави є товари в обігу або в переробці, його нотаріальне посвідчення є обов'язковим. При недотриманні цієї умови ст.14 вказаного Закону передбачає визнання такого договору недійсним як такого, що суперечить чинному законодавству (ст.48 ЦК 1963 р.).

Помилковим визнано наведений у постанові, що оскаржується, висновок арбітражного суду про відсутність необхідності нотаріального посвідчення договору, оскільки він ґрунтується на застосуванні ст.13 Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 21 жовтня 1997 р.), що у силу принципу незворотності чинності Закону в часі не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли з моменту укладення договору в 1996 р.

Крім того, за змістом ст.40 вказаного вище Закону промислові товари, зазначені в інвентаризаційному описі, — невід'ємній частині договору застави, є товарами в обігу, чим спростовується протилежний висновок арбітражного суду.

Необґрунтованим є також висновок постанови, що оскаржується, про те, що причиною виникнення спору послужила не відсутність нотаріального посвідчення договору застави, а відмова заставотримача від отримання предмета застави, оскільки сам факт недотримання встановленої законом форми договору свідчить про правомірність позовних вимог і наявність підстав для їх задоволення.

З урахуванням викладеного судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову в справі, залишивши у силі рішення арбітражного суду¹.

Недійсність договору застави може бути обумовлена і порушенням вимог закону, коли предметом застави є майно, яке за законом не може бути закладене.

Відповідно до ст.19 Закону "Про заставу" за рахунок закладеного майна заставотримач (за кредитним договором — банк) має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, заподіяних простроченням виконання (у випадках, передбачених законом або договором, — неустойку), необхідні витрати з утримання закладеного майна, а також витрати щодо здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Практичне застосування законодавства про заставу багато в чому визначається можливостями реалізації закладеного майна, що найчастіше викликає найбільшу складність. Відповідно до ст.20 Закону "Про заставу" звернення стягнення на закладене майно здійснюється за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо інше не передбачено законом, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, передбачених законодавством України.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту.

Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.

Період страхування визначається договором, виходячи із строку повернення сум кредиту при страхуванні окремих кредитів.

Розмір страхового відшкодування визначається на підставі акта про непогашення кредиту і встановленої у договорі страхування страхової суми. Після виплати банку страхового відшкодування останній поступається страховику правом регресу — вимоги про відшкодування заподіяних боржником збитків у межах виплаченого страхового відшкодування. Банк зобов'язаний передати всі необхідні для реалізації цього права документи.

Укладення позичальником і страховиком договору страхування ризику непогашення кредиту є підставою для виплати страхової суми банку, що надав кредит, лише при включенні у договір відповідної умови. Адже у договорі, укладеному позичальником і страховиком, банк є не стороною, а третьою особою (вигодонабувач), на користь якої укладений договір. Обов'язком банка є перевірка наявності у договорі зобов'язання страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку.

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" зазначено, що відповідно до ст.37О ЦК 1963 р., ч.3 ст.3 та ст.16 Закону "Про страхування", укладаючи договір страхування, страховик має право передбачити у договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він отримав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є у договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності такої умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповерненого позичальником кредиту і процентів, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасного повернення кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку сплатити страхову суму банку.

Підстави відмови у виплаті страхових сум перелічені у Законі "Про страхування". Однією з підстав відмови у виплаті страхової суми є несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку страховику без поважних причин. Умовами договору страхування можуть бути передбачені й інші підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству.

Страховик повинен відповідати за договором страхування лише у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину господарський суд виявляє при вирішенні спору (п.6.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").

Можливе одночасне застосування всіх або декількох видів забезпечення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику — вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин.

Дата добавления: 2014-01-11