Політологія

Тексти лекцій

з навчальної дисципліни

Тексти лекцій обговорені і схвалені на засіданні кафедри філософії та соціальних дисциплін

30 серпня 2010 року, протокол № 1

Одеса – 2010

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ»

& Тема № 1. Предмет політології

План лекції:

1. Політика як соціальне явище.

2. Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.

3. Політологія як наука.

4. Методи політології.

5. Функції політології.

Розглядаючи перше питання щодо визначення політології як соціального явища, слід звернути увагу на те, що об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються, а специфічним предметом дослідження - зако­номірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюю­чими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому вла­да розглядається як сутність феномену політики.

Переходячи до другого питання щодо взаємодії політики з іншими суспільними сферами, слід зазначити, що ґрунтуючись на філософських, соціологічних, правових, історичних, психологічних знаннях, політологія, залежно від проблематики, що вивчається, містить у собі такі напрями:

• політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

• теорію політики, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;

• політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціаль­ному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;

• політичну психологію, яка досліджує роль устано­вок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лі­дерства;

• історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;

• політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

• теорію міжнародних відносин, яка розглядає пробле­ми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

При розгляді третього питання щодо вивчення політології як науки, доцільно зазначити, що політологія - це відносно нова дисципліна, з самої на­зви якої випливає, що це наука про полі­тику. Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежу­вання з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх істо­ричних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

• перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розви­ваються в загальному потоці гуманітарних знань;

• другий етап починається з Нового часу і продовжу­ється приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільня­ються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних по­треб Історичного розвитку; центральними питаннями політич­ної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади. правової держави і демократії; у цей період відбувається стано­влення перших політичних Ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

• третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлен­ня політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформ­лення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі XIX—XX ст. у політології формуються прин­ципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки:

позитивістська методологія (її принципи бу­ли сформульовані О.Контом і Т.Спенсером), під впливом якої в політичних дослідженнях утвердився принцип вер­сифікації (наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу). Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Знач­ний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 рр. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч. Мерріамом;

другий методологічний підхід, що утвердився, - соціо­логічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму — розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства;

біхевіоралістський підхід, згідно до якого політична поведінка визнавалася основою політичної реальності, що підлягає емпі­ричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природ­ничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при при­йнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотива­ція, яка спонукала індивіда до дій. Цей підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

• принцип версифікації, що вимагає встановлення іс­тинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної пе­ревірки;

• принцип звільнення науки від ціннісних суджень і ети­чних оцінок.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослі­дження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.

Виникнення політології пов'язують з рубежем XIX—XX ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежу­вання з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань.

Працюючи над четвертим питанням щодо методів політології, слід звернути увагу на те, що в сучасній політології використовуються різнобічні теоретич­ні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослі­дження, зокрема:

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийо­мів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, виділяють:

• інституціональний метод (передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути);

• соціологічний метод орієнтований на виявлення соці­альної обумовленості політики, вплив на неї економіки, куль­тури, ідеології та соціальної структури;

• історичний метод (розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому);

• системний метод (застосовується при дослі­дженні складних багаторівневих об'єктів - політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

• порівняльний метод передбачає співставлення одно­типних об'єктів (політичних систем або їх окремих структур­них компонентів, моделей політичних режимів у різних краї­нах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмін­ностей;

• структурно-порівняльний метод (полягає у роз­гляді внутрішньої структури системи з позиції функціонально­го призначення кожного її елементу);

• антропологічний метод (пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини);

• психологічний метод спрямований на вивчення пси­хологічних механізмів політичної поведінки;

• біхевіоралістський метод (розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та уста­новки). Як вже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної пере­вірки всіх висновків;

• нормативно-ціннісний метод оцінює політичні проце­си з погляду оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загальнологічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

• діалектичний метод, який передбачає розгляд полі­тичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємо­зв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;

• метод сходження від абстрактного до конкретного;

• аналіз і синтез;

• індукція і дедукція;

• узагальнення.

3. Емпіричні методи збору і аналізу інформації, до яких відносять:

• о питування може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

• спостереження дозволяє безпосередньо відслід­ковувати політичні факти; буває двох типів: невключеним (події і факти відслідковуються зі сторони) і включеним (передбачається без­посередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльно­сті організації);

• статистичні методи, за допомогою яких здійсню­ється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;

• математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

• метод моделювання яке дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.

Завершуючи вивчення теми, при розгляді п’ятого питання щодо функцій політології, треба акцентувати увагу на тому, що політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідо­мленням своїх прав та можливостей.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

• Пізнавальна функція полягає у дослідженні багато­гранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

• Аналітична функція – полягає у всебічному аналізі політичних процесів, оцінці діяльності інститутів політичної системи.

• Прогностична функція – полягає у виробленні наукових про­гнозів подальших змін у політичній сфері, виявленні тенденції розвитку суспільних процесів.

• Інструментально-практична функція - полягає у розробці ре­комендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

• Політична соціологія – сприяє формуванню громадянської культури.

& Тема № 2. Історія світової політичної думки

План лекції:

1. Політичні доктрини античності.

2. Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя.

3. Політична думка епохи Відродження. Політичне вчення Н. Макіавеллі.

4. Теорії природного права та суспільного договору.

5. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників.

6. Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII - ХІХ ст.

7. Виникнення і еволюція соціально-політичних утопій.

8. Основні віхи європейської політичної думки ХІХ – І-ої половини ХХ ст.

9. Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни.

10. Основні школи і течії сучасної зарубіжної політології.

Приступаючи до розгляду першого питання щодо сутності політичних доктрин античності, доцільно звернути увагу на те, що сучасна політична наука спирається на фундамент по­літичної думки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових суспільств і держав беруть поча­ток перші спроби усвідомлення сутності політичних явищ. Іс­торично першою формою пояснення нової соціальної реально­сті стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна організація життя має божественне походження та є відобра­женням загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями земних справ. Пізніше у політичній думці стає домінувати філософсь­ко-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму досяг­нення загального блага та справедливості. Подібна тенденція прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мисли­телів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми прав­ління.

Китайський філософ Конфуцій відмовився від ідеї божественного походження держави і роз­винув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згі­дно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і упо­дібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про сво­їх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайно­щів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" — простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійс­нювана аристократами, доброчинність, строге дотримання ко­жною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується анти­чна соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів - невеликих міст-держав і навколиш­ніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демо­кратичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття рішень, рів­ність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв аристократичні по­гляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди доброчесністю яких є мудрість. Прибічником „поміркованої"" цензової демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що пе­ретворює Хаос у Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора мі­ститься думка про закон космічної гармонії, що визначає поря­док для всього сутнісного.

Сократ був захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя, стверджуючи, що правити повинні знаючі люди -філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихо­ванню і навчанню. Його критика демократії мала реальне під­ґрунтя: ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто призводила до нестабільності політичного життя.

Політичні ідеї Платона були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони", де обґрунтовувалася ідеальна держава, яку мислитель уподібнював до тіла або душі людини, трьом частинам якої - розумній, завзятій і ба­жаючій — повинні відповідати три стани: правителі, достоїнством яких є мудрість; воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне прав­ління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність за­своїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня фі­лософам. Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеаль­ної держави і до поступової її заміни більш низькими держав­ними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філосо­фів), вироджується в тімократію (владу воїнів), потім в оліга­рхію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію - панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає не­вдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранію. Колообіг державних форм завершується поверненням в іде­альний стан.

Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель (його називають „батьком" вико­ристання порівняльного методу в політології: проаналізувавши 158 конкретних видів держав­ного устрою, він створив класифікацію державних форм: кількісний крите­рій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість; якісний – на принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо (форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель визнавав прави­льними, інші - де правителі порушують закони і турбуються тільки про власні інтереси, - неправильними). Добра влада одного - це монархія, викривленням якої є тиранія. Влада не багатьох, за­снована на доброчинності та вихованні, — аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від вла­ди більшості населення. Третьою правильною формою Аристо­тель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон, їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якос­тей для того, щоб займатися управлінням.

Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш прави­льної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується рес­публіканська форма правління. Визначним представником по­літичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Ту­лій Цицерон. Він визначав республіку як ''справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Зве­ртаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демок­ратичний елементи. В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл пов­новажень між республіканськими інститутами, їх взаємній рів­новазі лежать витоки теорії "правової держави.

Розглядаючи друге питання - основні риси політичної думки епохи Середньовіччя, варто звернути увагу на те, що європейська середньовічна полі­тична думка знаходилася під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті '"Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зо­бражена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є це­рква, друга — як "град земний". Град Божий об'єднує праведни­ків, що наслідують божественні настанови, Земний град, як ре­зультат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.

Ідея духовної зверхності над держав­ною владою отримала подальший розвиток у вченні католицького теолога Фоми Аквінського. Він стверджував, що хоча будь-яка держа­вна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: пра­вителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Практичне втілення цих ідей часто при­зводило до війн між світською і церковною владами.

Працюючи над третім питанням - політична думка епохи Відродження, політичне вчення Н. Макіавеллі, слід зауважити, що наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийш­ла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія, де народився Ніколо Макіавеллі (у Флоренції, 1469-1527), який розробив оригінальну концепцію політики. Він був автором творів «Володар», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції».Вважаючи, що моральні критерії добра і зла не можуть поши­рюватися на політику, він стверджував, що вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких — інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випли­вав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лек­сиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розумі­ють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтри­гах і на насильстві.

Головною для нього була проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "'Володар''.

Серед порад, які він дає політикам, такі:

• вміти грати людськими пристрастями;

• покладатися на силу або закон;

• використовувати страх і любов, але віддавати перева­гу діям на підданих через силу і страх;

• прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність полі­тичних вбивств. Н.Макіавеллі ввійшов в історію політології як мисли­тель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава".

Переходячи до розгляду четвертого питання - теорії природного права та суспільного договору, слід зазначити, що вони стали основними політичними доктринами епо­хи Просвітництва, а їх засновником вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій, автор трактату «Про право війни і миру. Три книги» За його вченням, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свобо­дою будь-якої людини використовувати свої сили для збере­ження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлююче, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно супе­речити людській природі і природному праву.

Голландський філософ та соціальний мислитель Бенедикт Спіноза, автор "Богословсько-політичного трактату ", "Етики", та "Політичного трактату" вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану мислитель пов'язував із укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими здібностями.

Мислитель обґрунтував ідею про невідчужувані права особи, серед яких право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав: упорядкування релігійного життя, забезпечення недоторканості власності, поширення освіти, гарантування безперешкодного ведення торгівлі, оцінка поведінки кожного, покарання злочинців, вирішення конфліктів, які виникають між громадянами, здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та їх запобігання.

Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави, хоча визнавав правомірність існування й інших форм, крім не­обмеженої влади однієї людини.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя Томаса Гобса викладена у працях "Філософські основи вчення про громадянина", "Левіафан, бо Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської".

Т. Гобс вважав, що спочатку всі люди були рівними, але егоїзм сприяв виникненню у суспільстві стану "війни всіх проти всіх". Керуючись
інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах
загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи керівний
орган, який би завдяки своїй владі над людьми поклав край загальній
війні. "Суспільний договір", за Т. Гобсом, полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б, у свою чергу, брала на себе зобов'язання діяти в ім'я усіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об'єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя. Т. Гобс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає гри основні форми держави - монархію, аристократію, демократію. Найкра­щою, на думку Т. Гобса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Джона. Лока викладене у праці "Два трактати про правлін­ня " (1690). На його думку, до виникнення держави люди перебували у природному стані, для якого характерна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але відсутність органів, які б об’єктивно вирішували конфлікти, карали злочинність, - породила необхідність у створенні держави.

Унаслідок утворення держави індивід, на думку Дж. Лока, не втрачав усіх своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну владу він визначав так:"... це право створювати закони з правам застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх мен­ших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для про­ведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання - і все це в ім'я суспільного блага". Цілісність держа­ви та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Лока, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпо­рядковуватися законодавчій владі, але вони (особливо, виконавча влада) мають великий вплив у державі.

Опановуючи п’яте питання - раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників, слід враховувати, що початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інте­лектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засно­вувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі ін­дивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з дер­жавою.

Жан Боден вказав на головні ознаки дер­жави, що відрізняють її від усіх інших форм людського спілку­вання: "правове управління" і суверенітет. Суверенітет - це „постійна і абсолютна влада”, право творити та вимагати вико­нання законів. Розвиваючи ідею єдиного та неподільного суверенітету, він вважав, останній втілюється у монархії.

Французький мислитель Жан-Жак Руссо вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено уста­новлених свобод. Руссо належить ідея народного суве­ренітету: створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, Руссо виступав проти поділу верховної вла­ди між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи, якому належить відомий вислів "людина народжується вільною, але скрізь вона у кайданах", в своєму політичному трактаті Про суспільний договір" він конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права і свобо­ди. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля наро­ду, що формується при укладенні договору, виключає ті інтере­си, які не можна узагальнити. Індивід перетворюється в непо­дільну частину колективного цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості. Руссо виступає проти сус­пільного і політичного плюралізму, вважаючи, що партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути вільними.

Класичний варіант теорії по­ділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск’є, автором «Перських листів», «Роздумів про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів» який вважав, що кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

• законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян:

• виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

• судова влада відповідає за безпеку громадян.

Взаємоконтроль гілок влади дозволяє досягти ба­лансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представ­ників в органи влади. Збори представників, володіючи законо­давчою владою, виражають народну волю.

Розгляд шостого питання - політико-правових вчень в Німеччині у XVIII - ХІХ ст. доцільно розпочати з вчення Еммануїла Канта, який в працях "До вічного миру ", "Метафізичні основи вчення про право ", "Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору" обґрунтував лібералізм як ідеологію буржуазії, що прагнула утвердити в країні політичну та економічну свободу. За Кантом, людина у своїй поведінці повинна керуватися велінням морального закону ("катего р ичний імператив»).

Сукупність умов, які обмежують сваволю одного по відношенню д о інших, шляхом об'єктивного загального закону свободи, І.Кант назвав правом. Призначення права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, у якому вона могла б нормально проявити себе, в якому могла б безперешкодно реалізовуватися свобода людини.

Призначення держави - створити досконале право, максимальну відповідність устрою і режиму держави принципам права. За такі ідеї І.Канта вважають одним із перших творців концепції правової держави.

За суспільним договором усі особи, які у сукупності утворюють народ, не жертвують частиною належної їм свободи, а відмовляються від свободи невпорядкованої, щоб знайти істинну свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.

Кант обґрунтував прогресивну демократичну ідею народного суверенітету: верховенство народу обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян від держави. Проте, висунувши принцип народного суверенітету Т.Кант пропонує поділити громадян на активних (мають виборче право) та пасивних (не наділені таким правом).

Форми державного правління І.Кант розглядав за кількістю осіб-законотворців: автократія (чи абсолютизм); аристократія; демократія. Найкращим державним ладом він вважав конституційну монархію. У кантівському розумінні правитель щодо підданих одержує лише права, а не обов'язки. Він заперечив право народу карати главу держави, навіть якщо останній не виконав свій обов'язок перед державою І громадянами. І.Кант категорично засуджує право людей на повстання і допускає лише легальний, до деякої міри пасивний спротив існуючій владі.

І.Кант, автор праці "До вічного миру", аналізує найважливіші проблеми зовнішньої політики: засуджує загарбницькі війни, різко критикує підготовку до них, закликає до дотримання мирних договорів, невтручання у внутрішні справи суверенних держав, до розвитку міждержавних культурних та торговельних зв'язків. І.Кант висунув проект встановлення "вічного миру", який полягає у створенні всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудо­ваних за республіканським типом.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель - автор праць "Конституція Німеччини ", "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії та його ставлення до науки про позитивне право ", "Феноменологія духу", "Філософія духу ", "Філософія права " У його розумінні, громадянське суспільство - це система добровільних суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. Формування такого суспільства мислитель пов'язує з утвердженням буржуазного ладу.

Він обґрунтував необхідність публічного оголошення законів, публічного судочинства, суду присяжних, критикував тогочасну німецьку поліційну державу, але не вказував межі втручання поліції у приватне життя громадян.

Влада за Ґ.Гегелем ділиться на три гілки: законодавчу, урядову і владу правителя., а що поділ влад в державі є гарантією публічної свободи. Мислитель критикує демократичну ідею народного суверенітету і обґрунтовує суверенітет спадкового конституційного монарха.

Переходячи до вивчення сьомого питання - виникнення і еволюція соціально-політичних утопій, слід звернути увагу на те, що гуманізм епохи Від­родження знайшов вираження у формуванні нової течії суспі­льної думки, що ставить питання про несправедливість соціа­льної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення — утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" і Томмазо Кампанелла в „Місті сонця". В пере­кладі "утопія" означає „місце, яке не існує". Після Мора утопі­чними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампа­нелла пов'язували зі знищенням приватної власності, загаль­ним обов’язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ. їх проекти - ідеального суспільного устрою, як і проект грецько­го філософа Платона, мали риси зрівняльності, і аскетиз­му, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, арис­тократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли - досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан „виробників". Відрі­зняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верхов­ний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає „змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поді­ляє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада).

Вивчаючи основні віхи західноєвропейської політичної думки ХІХ – першої половини ХХ ст., - восьме питання, - слід підкреслити, що суспільно - політичне життя у Західній Європі в цей період проходило під знаком подальшого утвердження буржуазного ладу та розвитку капіталізму, які мали досить противників, що оформилися у наступні напрямки:

· Консерватизм, притаманний дворянсько-аристократичним та феодально-монархічним колам, що втрачали свої привілеї та виступали за реставрацію добуржуазного порядку.

· Соціалізм, що об’єднував пролетаріат, розорених дрібних власників - вбачав вихід бідноти з кризового стану у відмові від цивілізації, базованій на приватній власності. Його представниками були:

- Анрі де Сен-Симон, автор концепцією історичного прогресу, який вважав, що людська спільнота розвивається по висхідній лінії, і рухаючись від однієї стадії до іншої, прямує до свого "золотого віку". Розвиток людства за Сен-Симоном проходить такі стадії: теологічну (часи античності та феодалізму), метафізичну (період буржуазний), позитивну (життя людей стане найщасливішим, у них буде максимум засобів та можливостей задовольнити свої потреби). Якщо на першому етапі у суспільстві панували священики та феодали, на другому - юристи і метафізики, то на третьому панування повинно перейти до вчених та промисловців.

Проте, історичний прогрес не с плавним, монотонне протікаючим. Органічні епохи спокійного розвитку перериваються критичними періодами. Перебудову старого ладу він пропонує розпочати з часткових реформ: скасування станових привілеїв, викупу земель у власників, які не займаються сільським господарством, покращення становища селян. Опісля можна взятися за капітальну реформу політичного ладу, а саме: усунути від влади невиробничі класи і передати керівництво найталановитішим "індустріалам" і представникам "промислового класу ". На позитивній стадії історії існуватимуть традиційні державно-правові форми, такі як інститут монарха, уряд, представницькі установи, але уся повнота світської влади реально сконцентрується у новоствореному органі — Раді промисловців.

Шарль Фур'є, автор праць "Всесвітня гармонія " (стаття), "Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль ", "Трактат про асоціацію", "Новий світ". Ш.Фур'є різко критикує політико-правову систему буржуазного суспільства за те, що завжди виступає на боці багатих й захищає їх панівне становище; біднота цілковито усунена від влади і позбавлена соціальної та політичної свободи. Він пропонує трансформувати існуючий лад: основою суспільства мають стати асоціації ~ виробничо-споживчі товариства, до яких будуть входити члени різних соціальних груп (власники, пролетарі, робітники, люди вільних професій та ін.). Одиницею асоціативного ладу стане фаланга. Мережа фаланг (колективів приблизно в 1600 осіб кожен), які є самодостатні, незалежні від інших, пошириться з часом на усю земну кулю. Особиста свобода кожного - найважливіша умова існування фаланги.

- Роберт Оуен, автор праці "Новий погляд на суспільство, або Досліди щодо вироблення характеру ". Головним винуватцем усіх соціальних лих Оуен вважає приватну власність. Оуена хвилювала проблема того, щоб революційні перетворення проходили виключно ненасильницьким шляхом, у формі поступових перетворень. Результатом реформ, за Р.Оуеном, стане виникнення розумної системи істини, багатства та щастя, «нового морального світ» «Молекулою» цього майбутнього ладу виступає самодостатня комуна, "селище спільноти". Такі "селища спільноти" групуються у федерації національного масштабу (держави), а згодом об'єднуються у масштабі міжнародному. Одночасно на всій планеті починають діяти єдині закони, єдина система управління; населення Земля стає однією сім'єю. Р.Оуен розробив конституцію "селищ спільноти". Комуни чисельністю 300-3000 осіб функціонують на основі колективної праці, суспільної власності, рівності прав та обов'язків усіх; між членами комуни вста­новлюються відносини щирої взаємодопомоги, проявляється турбота щодо непрацездатних, хворих, вводиться гуманна система навчання молоді. У результаті облагородження людей відпадає потреба в заохо­ченнях та покараннях.

· Анархізм - його прихильники вороже ставилися до приватної власності і були ворогами буржуазії, а усі анархісти були єдині у необхідності ліквідації держави, яка, на їх думку, є винуватцем усіх лих.

Капіталістичний лад, що починав зароджуватися у Європі, оформився в ідеологію лібералізму - найвпливовіший політичний, інтелектуальний напрямок XIX ст., соціальне базою якого були насамперед підприємці, частина чиновників, університетська професура, люди вільних професій. В основу лібералізму покладено такі тези:

· особиста свобода, приватна власність є найвищими соціальними цінностями,

· реалізація цих цінностей забезпечує розкриття творчого потенціалу не лише особи, а й усього суспільства, його державної організації.

· ідеї правової держави, конституціоналізму, поділу влади, самоуправління, конкуренції та контролю.

Англійський лібералізм представлений:

· Ієремією Бентамом, автором праць «Принципи законодавства», «Фрагмент про уряд», «Деонтологія, або Наука про мораль», який був основоположником теорії утилітаризму, яка базувалася на таких ідеях:

а) отримання задоволення і позбавлення від страждань складають зміст людської діяльності;

б) критерієм оцінки усіх явищ є їх корисність, можливість стати засобом розв 'язання якогось завдання;

в) моральність створюється усім тим, що орієнтує на набуття найбільшого щастя (добра) найбільшою кількістю людей;

г) метою розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом встановлення гармонії індивідуальних та суспільних інтересів.

Бентам заперечував договірну теорію походження держави, стояв на демократичних у позиціях. Засуджував монархію, спадкову аристократію і був прихильником республіканського ладу з поділом влади на три гілки, які не повинні існувати самі по собі, а мають взаємодіяти, кооперуватися.

Завданням уряду І.Бентам вважав забезпечення безпеки та власності підданих, тобто виконання охоронних функцій. Особливо цікавлячись питанням про об'єм повноважень уряду, їх напрямки, він був противником прямого втручання держави в економіку. Головною метою усієї суспільної системи І.Бентам вважав найбільше щастя для якнайбільшої кількості людей.

· Джоном Стюартом Міллем, автором праць "Про свободу", "Представницьке правління", "Основи політич­ної економії», який вважав, що не можна усю моральність базувати на постулаті особистої економічної вигоди індивіда та на вірі у те, що задоволення корисного інтересу кожної окремої людини мало не автоматично призведе до благополуччя усіх. Принцип досягнення особистого щастя може спрацювати, якщо тільки він нерозривно пов'язаний із ідеєю необхідності узгоджувати свої інтереси з інтересами соціальними та інших людей.

Його поняття свободи включає свободу виразу думки, свободу діяти у спілці з іншими індивідами, свободу вибирати життєві цілі, самостійно влаштовувати власну долю, але говорячи про свободу, він має на увазі людей, вже цивілізованих, окультурених, які досягли високого рівня громадянсько-морального розвитку.

Головною умовою існування достойної держави є самовдосконалення держави.

Ідеальним типом правління Мілль вважає представницьке правління.

Він виступає за організацію механізму держави на демократичних та правових засадах, ставить питання про напрямки та межі діяльності апарату державної влади, обсяг виконуваних ним функцій, засуджує розширення меж втручання держави, прагнення чиновників незаконно порушувати свободу приватного життя.

Французький лібералізм представлений:

· Бенджаміном Констаном, автором "Курсу конституційної політики", для якого на першому місті стоять матеріальна і духовна автономія людини, її надійна захищеність, коли він розглядає проблему індивідуальної свободи. Він виступав за сильну державу, чітке окреслення повноважень інститутів влади.

Найкращою формою правління вважав конституційну монархію.

· Алексісом де Токвілем, автором праць - "Про демократію в Америці" і " Старий режим і революція ". Його хвилювала доля індивідуальної свободи в умовах демократії; він переконаний, що торжество рівності не е стовідсотковою гарантією становлення свободи. Свободу і рівність він вважав відмінними поняттями. Для нього очевидна велика соціальна цінність свободи; лише дякуючи їй індивід отримує можливість реалізувати себе у житті, вона дозволяє суспільству прогресувати, а людям жити у достатку. Він вважав, що одною із найсерйозніших перешкод свободі й, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади. Описуючи особливості політичної культури громадян західного демократичного суспільства, яке починало формуватися, проявляється його занепокоєння такими проявами цієї культури, які приглушували дух свободи, послаблювали демократично-правовий режим: індивідуалізм, самоізоляція індивідів, пасивність людей у громадських справах — це соціальна хвороба епохи демократії, надзвичайно небезпечна тенденція.

Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, це теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса та М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики. Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами: в одних державах вона стала елементом ідеології та пропаганди (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія), в інших – перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

Переходячи до розгляду дев’ятого питання - розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни, слід зосередити увагу на тому, що у повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 1960-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм, у центрі уваги якого були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування ЗМІ, дослідження політичних партій.

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, а йому на зміну прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - тлумачити факти під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

Завершуючи вивчення теми на десятому питанні - основні школи і течії сучасної зарубіжної політології, відзначимо, що до сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Х.Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх та ін.) та суспільно-полі­тичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атамізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

3. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

& Тема № 3. Розвиток політичної думки в Україні

План лекції:

1. Пам'ятки політичної думки Київської Русі.

2. Вітчизняні політичні доктрини в Галицько-Волинській державі та Литовсько-Польській державі (XIV - перша пол. XVII ст.).

3. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (др. пол. XVII - кінець XVIII ст.).

4. Політична думка України XIX - поч. XX ст.

5. Політичні вчення українських мислителів ХХ ст.

Приступаючи до розгляду першого питання - пам'ятки політичної думки Київської Русі, доцільно звернути увагу на те, що найважливішими передумовами формування політич­ної думки на українських теренах були такі:

· перехід українсько­го суспільства від варварської (докласової) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізма­ми регулювання суспільних суперечностей);

· інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність);

· поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, запрова­дження християнства як офіційної релігійної доктрини Київської Русі.

На початковому етапі своєї еволюції (X—XIII ст.) — українська полі­тична думка розвивалась у різноманітних виявах - в художній літературі, історич­них творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях тощо). Політичні ідеї, що вперше були сформу­льовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення українсь­кої державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших на­родів і держав світу та інших проблем. Найбільш відомими се­ред цих творів були:

· " Слово про закон і благодать " (1052) пер­шого митрополита з русинів Іларіона;

· " Руська Правда" (XI ст.), що складалася з трьох частин - "Правди Ярослава" (початок XI ст.), "Правди Ярославичів" (1073—1076) та широкої редакції ''Руської Правди" (початок ХП ст.);

· " Повість минулих літ" (1113- 1116), написана монахами - літописцями Нестором і Сильвестром, — це перший загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічними західноєвропейськими хроніками;

· " Повчання" (приблизно 1117 р.), написане великим князем київським Володимиром Мономахом (1053—1132);

· " Слово про Ігорів похід " (1185 чи 1187 р.), написане невідомим автором, - найвизначніша поетична пам'ятка Київської Русі.

У цих творах було порушено такі політичні про­блеми:

забезпечення незалежності та єдності Русі;

утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу;

закріплення норм права і християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках;

дотримання присяги та норм права князями;

верховенство світської влади над церковною;

обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації);

засудження князівсь­ких міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували ЇЇ загарбання іноземними завойовниками.

Працюючи над другим питанням щодо сутностівітчизняних політичних доктрин в Галицько-Волинській державі та Литовсько-Польській державі у XIV - першій половині XVII століття, слід звернути увагу на тому, що початок цього етапу розвитку української політичної думки збігся в часі з утратою Україною національної неза­лежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 р., за умовами якої більша частина України увійшла до складу Польського королівства. Розвиток української політич­ної думки за цих умов значно загальмувався. Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 р. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути - 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яск­равих виявів пожвавлення політичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка роз­вивалась у двох напрямах:

гострополітичному, або полемічно­му, представником якого був Станіслав Оріховський(1513-1566) - у його творчості виявилися ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму). Основна праця - " Напучення королю польському Сигізмунду", де підкреслюються такі положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політичною елітою досяг­нень науки про керівництво суспільством і принципи справед­ливості. "Король вибира­ється задля держави, а не держава задля короля існує..."; закон, коли він є душею і розумом держави, є більшим за короля"; "...король є вуста­ми, очима й вухами закону” - радив Оріховський королю. Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави (задовго до виникнення самої кон­цепції правової держави): верховенство права в суспільному та державному житті, зв'язаність законами дій державної влади тощо.

· культурно-освітньому (Рогатинець, Ставровецький), що складалися ще за часів Київської Русі, ви­яв;

Визначними політичними мислителями в Україні на­прикінці XVI - в першій половині XVII ст. були також Х.Філарет, І.Вишенський (1560-1620). П.Могила (1597-1647).

Х.Філарет (основна праця — "Апокрисис") будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці "Синод брестський" (1597). Кон­цепція Філарета випливала з таких положень: захист у релігій­ній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального стату­су; обов'язковий елемент суспільного клімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав наро­ду його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади коро­лів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філарет одним із перших українських мисли­телів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістич­ної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного до­говору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської займала центральне місце в політичних кон­цепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, базуючись на ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність цер­ков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необґрунтовану і невиправдану докт­рину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відво­див правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української право­славної церкви та збереженню ідентичності українського наро­ду. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­ву на українських теренах у XVII—XVIII ст.

Працюючи над третім питанням щодо сутності української політичної думки козацько-гетьманської доби у другій половині XVII - кінці XVIII століття, - необхідно уяснити, що цей період її еволюції характерний насамперед по­силеною увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Осман­ською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595—1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (7-1658) і Ю.Немиричем (1612—1659) у „Гадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випа­дку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєн­ного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістсь­кого об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку - через свідоме порушення Ро­сією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соці­альної бази.

Продовжувачами ідей П.Могили у першій чверті XVIII ст. виступив Ф.Прокопович (1682—1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист по­вного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми прав­ління - царського самодержавства. С.Яворський, навпаки, засуджу­вав російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати само­стійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742), і відомий як " Конституція П.Орлика" (1710). Хоча ця "Конституція" не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західноєвропейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади пра­вом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадко­вість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Підсумком розвитку української полі­тичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди ( 1722-1794). Його політична концепція містить такі базові положення: нищівну критику існу­ючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, син­тезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забез­печено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові, "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

Опановуючи четверте питання теми щодо особливостей політичної думки України у XIX – на початку XX століття, - доцільно з’ясувати - вони визначалися тим, що Україна розвивалася в соціальному середо­вищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту­пово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже ви­ключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що­найперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української полі­тичної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме:

· Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Однією з пер­ших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

• ворожість до кріпацтва й самодержавства:

• думки щодо демократизації суспільного та державно­го життя,

конституційного перевлаштування імперії;

• створення демократичної панслов'янської федерації.

Дата добавления: 2014-01-11