Тема № 7. Політичні партії. Виборчі системи

План лекції:

1. Політичні партії: сутність, структура, функції та роль у розвитку демократії.

2. Типологія партій та партійних систем.

3. Особливості сучасної партійної системи України. Виконання українськими партіями політичних функцій.

4. Вибори як інститут демократії. Типи виборчих систем.

5. Виборчий процес: чинники та критерії демократичності. Контроль за результатами голосування і підрахунком голосів.

6. Теорії та практика активності й абсентеїзму.

Приступаючи до розгляду першого питання - сутність, структура, функції та роль політичних партій у розвитку демократії, слід звернути увагу на тому, що політика - це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства, з'єднуючою ланкою між ними виступають полі­тичні партії і суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства, вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.

Політична партія — це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньо­партійні відносини і наявність розгалуженої структури на зага­льнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у су­часній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. Але в будь-якому випадку партія про­понує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети — певного проекту розвитку суспільства.

Найбільш поширеними є такі підходи до розуміння сутності партій:

• Класовий. Становлення партій пов'язується з виді­ленням великих соціальних груп (класів), а самі партії визначаються як най­більш активна та організована частина класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Нині цей підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;

• Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основаних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

• Інституціональний. Партія розуміється ях організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).

• Функціонально-прагматичний. Становлення партій (які розуміються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади) пов'язується з метою завоювання влади; саме даний підхід домінує у сучасній політології.

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Ана­логічні угруповання існували і в Римі, де вперше виникає сам термін "партія" (в перекладі з латинської - «частина») - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер).

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з І-ої чверті 19 ст.

У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 p. - Демократична партія, 1854 р. - Республіканська партія) і Великобританія (1850 - ліберальна партія, 1867 р. - Консервативна партія). В інших країнах партії з'являються пізніше. Загальною тенденці­єю розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій.

Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає робітнича партія (РСДРП). Вона була утворе­на у і 1898 р. Буржуазні партії з'являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що легалізував громадські ор­ганізації.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

• формування елементів демократизму у сфері суспіль­ного управління: тільки система, що допускає різні думки (іде­ологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

• усвідомлення великими соціальними групами (бур­жуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

• розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, необхідність проведення ви­борчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

• з електоральних структур: асоціацій з реєстрації ви­борців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республікан­ська і Демократична партії США);

• з парламентських фракцій;

• з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів

Значущість партій для політичного життя розкривається у їх функціях:

• активізація і інтеграція великих суспільних верств:

• артикуляція, тобто перетворення розмитих думок лю­дей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтере­сів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх офо­рмлення у політичні програми;

• політична соціалізація і формування суспільної дум­ки;

• розробка політичної ідеології і програм розвитку сус­пільства;

• рекрутування у політичну еліту і висування лідерів;

• мобілізація виборців на виборах;

• участь у боротьбі за державну владу через вибори;

• здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за

діяльністю влади;

• рекрутування нових членів партії.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

• право висувати кандидатів на виборні посади;

• право на критику уряду;

• право вільно поширювати інформацію про свою дія­льність;

• право на свободу внутрішньопартійного життя;

• право на державні дотації і компенсації у період ви­борчих кампаній;

• право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

• обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

• обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

• вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: при­ймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю ін­формацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і по­ведінкою партійних мас;

• бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

• активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять д складу бюрократії;

• пасивні члени партії, які, входячи до її складу, прак­тично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалі­зації партійної програми;

• соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує ЇЇ програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Вивчаючи друге питання - типологія партій та партійних систем, зазначимо, що залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо).

Відомі й інші типології політичних партій. Найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

1.Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації; в інших (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

2. Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути пер­ших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку — структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соці­алістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій.

3.Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для рес­публіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

4."М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відно­ситься до парламентських партій і характеризує, наскільки де­путат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

1. Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількіс­тю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабіль­ність складу. Активність кадрових партій проявляється пере­важно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів.

2. Масові партії відрізняються від кадрових набагато бі­льшою кількістю членів; більш високим ступенем організова­ності; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Це партії, що працюють на постійній осно­ві, мають розгалужений управлінський апарат і численну ме­режу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутуван­ня нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою неза­лежність від грошових мішків.

3.Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів: у перших - вступ нічим не регламентується, у других - пе­редбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, інших комуністичних і соціалістичних пар­тій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звужен­ня своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізо­вані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне полі­тичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбача­ють такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії - партії, що отримали в результаті ви­борів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реа­лізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька (в цьому випадку вони об'єднані в коаліцію).

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на ви­борах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим ре­жимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офі­ційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм.

Залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: ко­муністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навко­ло однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);

• електоральні партії висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні, такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спряму­ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національ­но-радикальні, націонал-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партії виступають носіями різних ідеологій. Політична ідеологія - це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають інтереси і владні прагнення певних соціальних груп. Ідеологія містить у собі три компоненти:

•пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);

•система цінностей (того, до чого слід прагнути, чому надається особливе значення);

•уявлення про мету і тактику їх досягнення. Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій, згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і політичними намірами, нарешті, ідеологія - це і канал зв'язку між партією і масами її прибічників.

Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі: консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.

В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обґрунтуванням невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин; потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регу­ляторів поведінки людини; розуміння соціального порядку як наслідування мо­делям влади, що встановилися, і традиційним зразкам взаємо­відносин; потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, в цілому - соціального порядку і законності; пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.

У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути ус­пішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не рево­люційним шляхом.

У лібералізм, як політичній ідеології, на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи. Лібералізм включає в себе такі принципи: індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою — в приватному житті, в підприємництві; конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості; народний суверенітет: уряд формується зі згоди наро­ду, а кожен громадянин має право впливати на прийняття полі­тичних рішень.

У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї пра­вової держави і поділу влади. Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на „ну­льову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права лю­дини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціаль­ною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей по­ведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.

Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм, шлях до якого лежить через ствердження: політичної демократії, яка передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління; економічної демократії, яка передбачає співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності; та соціальної демократії, тобто тенденції вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств насе­лення.

Партії у взаємодії одна з одною, а також із відповідним середовищем утворюють партійну систему, що визначається як сукупність зв 'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем:

Однопартійні системи виключають можливість існу­вання якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тота­літарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій.

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виник­нення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли вико­навчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади,

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій краї­ни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише бло­куючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині.

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерлан­ди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмін­ностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких ха­рактерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві — праві", відсутність сильних центристських партій а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія. Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між со­бою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольова­ність партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що уклада­ються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопар­тійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, доста­тньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету мі­ністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фрак­ціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, при­йнято виділяти такі партійні системи:

• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням (при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає пере­вагу лише одній партії);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні від­носини змагальності, але з іншого — для неї притаманні суттєві мінуси:

• призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що бе­руть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосу­вання, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції”: не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні пар­тії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відпо­відати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприя­ють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - особливості сучасної партійної системи України; виконання українськими партіями політичних функцій, необхідно згадати, що у роки комуністичного режиму у нашій країні була одна – комуністична партія – керуюча і спрямовуюча сила радянського народу, як відмічалося в Конституції СРСР. Той партійний монополізм і партапаратний бюрократизм привів нашу країну до глибокої соціально-економічної кризи.

Деяка демократизація суспільно-політичного життя в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття і особливо проголошення України незалежної держави сприяли становленню у нашій країні сучасної багатопартійності.

В цьому процесі вітчизняні політологи виділяють три етапи.

Допартійний етап (з весни 1988р. до весни 1990р.), коли виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 року Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 року у газеті „Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 року в м. Києві відбувся установчий з’їзд НРУ як політизованого громадського об’єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

Етап початкової багатопартійності (кінець 1990р. – до подій 19-24 серпня 1991р.). Започаткував його установчий з’їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувався 24 лютого 1990 року. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка – в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП).

Восени 1990 року політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 року члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, утворили партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з’їзд Демократичної партії України (ДПУ).

Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991р. до виборів до Верховної Ради України у березні 1994р.) відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 року КПРС та її регіональне відновлення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 року відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні – установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА).

У 1992 році в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об’єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993-1994 рр., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 року в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 року їх уже налічувалося 110, відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних блоків.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві. Отже, багатопартійність в Україні стала реальністю і в певній мірі виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку.

Однак варто прийняти до уваги, що не дивлячись на таку велику кількість політичних партій у нашій країні (понад 110) членами їх є всього 2% дорослого населення. Політичні партії України ще не стали центрами, де акумулюються потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з вищезгаданих партій не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через „дрібнопартійність”.

Однак є підстави стверджувати, що нині українська багатопартійність є передмовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі і шляхом об’єднання на основі кількох партійних структур („Партія Регіонів”). Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади (участі або неучасті в ній), утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність.

Приступаючи до розгляду четвертого питання -вибори як інститут демократії; типи виборчих систем, слід звернути увагу на тому,що виборча система є важливою складовою політичного режиму. З одного боку, вона встановлює правила формування органів влади, а з іншого — здійснює безпосередній вплив на електоральний процес. Нарешті, виборча система є одним з фа­кторів, що визначають конфігурацію партійної системи у країні.

В широкому розумінні поняття "виборча система" включає в себе всі суспільні процеси і правила, пов'язані з виборами, тоді як у вузькому розумінні виборча система - це спосіб урахування голосів виборців і розподіл місць в органах державної влади між кандидатами (групами кандидатів).

Головним компонентом виборчих систем є вибори - спосіб формування органів державної влади і наділення повноваженнями посадової особи через волевиявлення громадян. В умовах демократії вибори є головною функцією політичної участі громадян, в якій реалізується їхній вплив на формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень.

Дотримання загальних принципів, що визнаються сві­товим співтовариством, дозволяє надати виборам демократичного характеру:

1. Обов'язковість виборів означає, що вибори є єдино легітимним способом формування державної влади.

2. Періодичність виборів, дозволяє гарантувати змінність виборних осіб за підсумками голосування.

3. Загальність виборчого права означає, що всі громадяни, які досягли віку соціально-політичної дієздатності, незалежно від їхньої статі, раси, національності, соціального становища, релігійних і політичних переконань, мають право вибирати (активне виборче право) і бути обраними (пасивне виборче право) в органи влади.

Ценз осідлості — виборцем чи кандидатом може стати лише той, хто прожив в даній місцевості (країні) не менше встановленого законом терміну. Наприклад, для парламентсь­ких виборів у США встановлено обмеження в один місяць, в Норвегії — не менше десяти років, в Ірландії цей ценз вираже­ний у вимозі мати місце для сина.

Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за народженням.

Віковий ценз для реалізації пасивного виборчого права, як правило, вище двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати громадянин не молодший тридця­ти п'яти років, а депутатом Державної Думи - не молодший двадцяти одного року.

Майновий ценз - володіння майном або фіксованою ве­личиною доходу. У сучасному світі у відкритій формі подібний ценз зустрічається рідко. Часто кандидат, щоб бути зареєстро­ваним, зобов'язаний внести майнову заставу.

Ценз статі, обмежуючий участь жінок у виборах, збе­рігається у деяких мусульманських країнах, наприклад, у Сау­дівській Аравії, Кувейті, Йорданії.

В деяких країнах існує ценз грамотності, коли для отримання права голосу вимагається свідоцтво про освіту. В інших же країнах для неписьменних вводиться спеціальна спрощена система голосування.

Моральний ценз встановлює певні моральні вимоги, що пред'являються перед виборцем, наприклад, заборона на участь у виборах людей, позбавлених батьківських прав, які відбува­ють покарання за вироком суду. В різних країнах установлюються додаткові цензи. У Великобританії особливий ценз уста­новлений для членів партії лордів (вони не мають права брати участь у голосуванні), а служителі церкви не можуть бути обрані у Палату Общин.

4. Альтернативність вибору передбачає наявність двох і більше претендентів на владу і змагальність між ними.

5. Рівні права кандидатів дозволяють реалізувати пасивне виборче право громадянина. Всі кандидати повинні мати однакову можливість для висування, агітації, доступу до засобів масової інформації.

6. Дотримання закону при проведенні виборів на усіх стадіях.

7. Вільне волевиявлення виборців і гарантії таєм­ниці голосування. Таємниця голосування необхідна для того, щоб уникнути можливого переслідування виборців з боку державних органів і громадських об'єднань за політичними моти­вами. Більше того, громадянин має право не ходити на вибори (принцип добровільного голосування). Тим самим він виражає своє ставлення до політичних процесів, що визначається поняттям абсентеїзм.

Таємниця голосування забезпечується особливими за­собами: однаковістю усіх бюлетенів та їхнім заповненням в ізольованих кабінах.

1. Прозорість виборів дозволяє забезпечити відкритий характер виборів і довір'я до них. Даний принцип реа­лізується в наданні громадськості права спостерігати за вибор­чим процесом через інститут спостерігачів (в тому числі міжнародних) та ЗМІ, а також права знати, від кого і звідки кандидати і партії отримують гроші та скільки їх витрачають на виборчу кампанію.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система: в її основі лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди:

· При мажоритарній системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів ви­борців більше, ніж будь-який з його суперників (США, Канада, Великобританія, Нова Зеландія).

· Мажоритарна система абсолютної більшості перед­бачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше поло­вини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% + один голос).

· мажоритарна система кваліфікованої більшості (дуже рідко використовується) коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих го­лосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів пар­ламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передба­чає голосування за списками партій, що означає виділення ба­гатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (Україна, країни Латин­ської Америки, Бельгія, Швеція). Зміст в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кіль­кість мандатів, пропорційну кількості поданих, за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парла­ментській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створи­ти, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишко­ву фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) - найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного де­путата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.

Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

•система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

•система з регіональними партійними списками перед­бачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

•система з закритим списком: виборець голосує за пар­тію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розта­шовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

•система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними спосо­бами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.

Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її достоїнств виділяють такі:

• не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосу­вання в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активі­зації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

• породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами.

• встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

• можливість переважання регіональних (місцевих) ін­тересів над загальнонаціональними;

• призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

• забезпечує більш адекватне представництво політич­них сил;

• скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

• дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

• стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

• слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

• залежність депутата від партійної фракції у парламен­ті;

• породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;

• сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

• потенційно збільшує вплив партійної еліти при фор­муванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина. Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використо­вують різні варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем. Це ж са­ме питання піднімається й у Верховній Раді України.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.

Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М.Дюверже ". Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих пар­тій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагну­ти до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосу­вання за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому про­являється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій-фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабі­льних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне пред­ставництво сприяє формуванню багатопартійності, що склада­ється з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М.Дюверже закономірність не є абсолютною і перед­бачає виключення.

Переходячи до пятого питання - виборчий процес: чинники та критерії демократичності; контроль за результатами голосування і підрахунком голосів, слід зазначити, що вибори — складна сукупність суспільних відносин, яку можна уявити у вигляді змінних у часі стадій єдиного процесу. Політична боротьба в цей період часу строго регламентована, щоб не допустити зловживань з боку осіб, які прагнуть влади. Організаційно-практична сторона виборчого процесу представлена виборчою процедурою - це заходи держави з ор­ганізації і проведення виборів. Від виборчої процедури слід відрізняти виборчу (передвиборчу) кампанію, під якою розумі­ють дії безпосередніх учасників виборів: висування кандидатів, розробку передвиборних програм, агітацію та інші форми ро­боти з електоратом.

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців. У сучасній практиці використовуються декілька форм реєстрації:

• обов'язкова (Україна, Росія), яка означає, що держава сама складає списки виборців на основі свідчень про їх прожи­вання на певній території;

• добровільна (США), яка передбачає, що виборці по­винні самі зареєструватися на виборній дільниці. Політологи вважають, що подібна практика негативно впливає на електоральну активність. Наприклад, не усі американці реєструються і не всі зареєстровані беруть потім участь у виборах.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного ке­рівництва виборчим процесом, як правило, створюють центра­льний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних спис­ків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть виб­рані президент, сенатори, депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій,

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для пе­реконання виборців у необхідності проголосувати за цього ка­ндидата або активно підтримуючих їх партійний список.

Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засо­би:

•реклама в ЗМІ (політологи вважають: 70% іміджу створюється за допомогою TV);

• агітаційна кампанія "від дверей до дверей", яка пе­редбачає безпосередню роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

• зустрічі кандидата з виборцями;

• листівкова і плакатна агітація, графіті;

• проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсюдження партійної символіки).

8. Проведення процедури голосування: воно відбувається різними способами, найпоширеніший з яких — на паперових бюлетенях для голосування, коли навпроти прізвища кандидата, що оби­рається, ставиться певний знак; а також із застосуванням електронних машин шляхом натискування на кнопки або важелі (останній спосіб використовується в США).

В більшості країн виборець голосує безпосередньо за кандидата (прямі вибори). В деяких країнах використовуються непрямі вибори. Тобто громадяни спочатку обирають проміжні органи (колегії виборців), які потім обирають того кандидата, за якого їм доручено голосувати громадянами. Показними в цьому відношенні є вибори президента у США.

9. Підрахунок голосів і установлення підсумків голосуван­ня. Чесні і справедливі вибори неможливі без демократичного контролю за діяльністю виборчих комісій та підрахунком голосів. Головна проблема полягає в тому, що легітимність виборів неможлива без прозорості всіх виборчих процедур і підрахунку голосів, бо будь-яка недовіра виборців до процедури обрання підриває легітимність обраних поса­дових осіб та депутатів.

Для досягнення цієї мети важливо законодавчо обмежити вплив органів центральної і місцевої виконавчої влади на процес формування і діяльності виборчих комісій, заборонити урядовцям та державним службовцям бути членами та головами таких комісій. Виборчі комісії на паритетних засадах мають формуватись з представників усіх партій та кандидатів, що внесені у виборчі бюлетені, на рівній основі, функціонувати на принципах макси­мальної відкритості та широко залучати до контролю за голосуванням спос­терігачів з громадських та міжнародних організацій, засобів масової інфор­мації різноманітної спрямованості (Порядок утворення виборчих комісій, що його визначає Закон про вибори народних депутатів 2001 р., передбачає обов'язкове входження до їх складу представників партій (блоків), які подолали чотиривідсотковий бар'єр на попередніх виборах, та партій, які мають свої партійні фракції (фракції блоків) у Верховній Раді. Представники інших партій (блоків) включаються до складу окружних виборчих комісій шляхом жеребкування. До складу окружних виборчих комісій не можуть входити «кандидати у депутати, уповноважені особи партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, довірені особи кандидатів у депутати, посадові та службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування», а також громадяни, що перебувають в установах кримінально-виконавчої системи або мають не погашену (чи не зняту) судимість. «Голова, заступник голови та секретар окружної виборчої комісії не можуть бути представниками однієї партії (блоку).

10. Розгляд скарг і вирішення суперечок.

11. Кінцеве визначення і опублікування результатів виборів.

12. Введення на посаду кандидатів, що перемогли.

Завершуючи вивчення теми на шостому питанні - теорія та практика активності й абсентеїзму, зазначимо, що ступінь реалізації виборчих прав громадян значною мірою залежить від рівня їх виборчої активності.

В тоталітарних чи авторитарних країнах населення виявляє високу виборчу активність (не маючи при тому жодної можливості вибору) через владний тиск і можливі репресії в разі неучасті. В таких країнах вибо­ри - це ритуал єднання влади і народу. Абсентеїзм (тобто відмова від учас­ті в голосуванні) розглядається як вияв нелояльності до влади і карається владою аж до позбавлення прав на професію, роботу, освіту тощо, як це ма­ло місце в СРСР та країнах соціалістичного табору.

У більшості демократичних країн участь в голосуванні є правом, а не обов'язком громадянина, виявом його доброї волі, проте виборча активність упродовж десятиліть залишається напрочуд стабільною.

Щоправда, в деяких демократичних країнах Європи участь у виборах вва­жається й обов'язком, а не тільки правом, і на випадок неучасті передбачені певні санкції. До 1971 року в Нідерландах за відмову від участі в голосуван­ні накладали невеликий (порівняно з доходами громадян) штраф. Стаття 48 італійської конституції розглядає участь в голосуванні як громадянський обов'язок. За ухиляння від його виконання потенційному виборцеві може бути висловлений громадянський осуд від імені мера. В Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Обов'язкове голосування в усіх названих країнах призводить до штучного підвищення активності виборців: тут бе­руть участь у голосуванні більше 80% зареєстрованих виборців.

Але й виборча активність у більшості інших демократичних країн, де не застосовують примусу до участі в голосуванні, висока, перебуваючи в діапазоні 70±5% (за дуже незначними винятками). Під цим поглядом виборці Ук­раїни нічим не відрізняються від виборців інших демократичних країн Єв­ропи. Відсоток виборців, які фактично голосують, в Україні відповідає най­кращим міжнародним стандартам. Україна виглядає навіть краще, ніж бага­то з усталених демократій, включно зі Сполученими Штатами, Великою Британією та Канадою.

Чим обумовлена висока стабільність і активність виборців?

Теорія групи дослідників з Мічиганського університету на чолі з А. Кемпбелом пояснює участь громадян у виборах со­ціально-психологічною потребою висловити свою належність до тої чи іншої групи - солідаризуватись з великими соціальними групами (класовими, поселенськими, етнічними, релігійними) чи безпосередньо з певними партіями або ідеологіями. Тобто, виборці беруть участь в голосуванні, щоб підтримати на виборах «своїх».

Докладніший аналіз окремих чинників електоральної поведінки доводить, щоодна з найсильніших спонук до участі у виборах - ідеоло­гічна орієнтація, стосується тільки ідеологічно ідентифікованих виборців, тобто тих, які поділяють певну ідеологію та відносять себе до ідеологічно орієнтованої групи (правих, лівих, націонал-демократів, комуністів). Вони майже завжди беруть участь в голосуванні, щоб підтримати «своїх» за ідеологією суб'єктів виборчого процесу (прикладом в Україні може бути ви­сока виборча активність, як і взагалі політична організованість комуністів).

Іншим чинником є партійна приналежність громадян, незалежно від того. чи має партія виразну ідеологічну орієнтацію, чи ні. Якщо виборець є чле­ном якоїсь політичної партії, він голосуватиме, як правило, за представника цієї політичної партії, щоб збільшити її вагу і вплив у житті суспільства, зок­рема, в парламенті. Громадяни, які тісно пов'язані з певною партією, зви­чайно беруть участь у виборах частіше, ніж безпартійні.

Має сенс і дуже просте пояснення поведінки виборців, що його пропонує теорія М. Фіоріни. Він стверджує, що громадяни керуються під час виборів лиш однією порівняно надійною характеристикою партій, яка їм добре відо­ма: це те, як їм жилося, коли певна партія перебувала при владі. Виборці не мусять розбиратись в економічних програмах чи світоглядно-ідеологічних принципах партій та кандидатів. їм варто лише оцінити результати партій­ної політики за попередній час: якщо вона привела до покрашення еконо­мічної кон'юнктури і життя виборців - виборці голосують за правлячу пар­тію чи блок партій, якщо ж умови погіршились — за опозицію.

На участь у виборах впливають і інші чинники: тип виборчої системи (у країнах з пропорційними виборчими системами участь виборців у голосу­ванні, як правило, вища); спосіб реєстрації виборців (вимога заповнювати для цього особисте подання, що діє в США, очевидно має певний стримую­чий ефект), частота виборів (рівень участі виборців у голосуванні загалом перебуває в оберненій пропорції до неї) тощо.

Під час кожних виборів в усіх демократіях знайдуться особи, які не голосують тому, що вони хворі, погана погода, вони перебувають далеко від міс­ця постійного проживання або існують якісь проблеми з проведенням виборів. Проте частина виборців із правом голосу не голосують систематично. Абсентеїзм у європейських країнах, так само як і в Україні, зазвичай охоп­лює 20-35% виборців. У США він досягає 45, навіть 50 і більше %, причому має тенденцію до зростання. Такий стан викликає занепокоєння, і політич­на наука намагається знайти цьому пояснення. На думку деяких дослідни­ків, причиною зростання абсентеїзму є відчуженість від політичного проце­су, що, у свою чергу, є наслідком загального послаблення соціальних зв'яз­ків у суспільстві, які могли б, за їх наявності, забезпечити зовнішнє заохо­чення голосувати, а також підвищити відчуття значущості виборів.

Крім того, рівень неучасті в голосуванні значно вищий серед людей із низь­ким соціально-економічним статусом, рівнем. Виборці не йдуть голосувати через відсутність інтересу до виборів та переконання, що їхня особиста участь у виборах нічого не змінить, або щоб заявити політичний протест чи, навпаки, повне задоволення своїм становищем, на яке вибори не можуть вплинути.

Які б не були причини абсентеїзму, неприбуття громадян на виборчі діль­ниці часто спричиняє відміну виборів, взагалі пони­жує демократичний потенціал суспільства. Особливо це стосується перехід­них суспільств, де громадянська участь є нагальною потребою через неуста­леність політичних режимів, надії певних політичних сил на повернення до вигідної для них недемократичної практики.

& Тема № 8. Громадські об’єднання та рухи. Групи тиску

План лекції:

1. Теорії участі громадян в управлінні суспільством.

2. Організаційні форми, функції та засоби впливу груп інтересів.

3. Класичні групи інтересів в Україні.

Приступаючи до розгляду першого питання щодо теорій участі громадян в управлінні суспільством, зазначимо, що сучасні представницькі демократії функціонують на засадах плюралізму. Для плюралістичної демократії істотними є організаційні вияви багатоманітності, наявність груп, які прагнуть і мають змогу захищати свої специфічні інтереси, висту­паючи на політичній арені як організовані сили. Організаційна представленість різноманітних інтересів у політиці створює постійно діючі суперечнос­ті. Вони ускладнюють політичний процес, але з цим доводиться миритися, оскільки поки що не знайдено іншого способу формувати уряди, відпові­дальні перед народом, та виробляти політику, в якій більшою або меншою мірою враховане усе розмаїття потреб та інтересів, які є в суспільствах.

Першим сучасним ав­тором, що створив цілісну концепцію групової політики, вважають А. Бентлі, який у своїй книзі «Процес управління» (1908р.) запропонував розгляда­ти політику як взаємодію різноманітних суспільних груп, що мають свої власні інтереси і намагаються їх реалізувати. У процесі суперництва та уз­годження позицій групам удається досягнути певного балансу інтересів, який і знаходить відображення у ключових державних рішеннях та політич­них змінах. А. Бентлі трактував групи інтересів дуже широко, відносячи до них будь-які сукупності людей — від добровільно створених асоціацій і політичних партій і аж до державних інститутів.

Деякі ідеї А. Бентлі були розвинуті американським ученим Д. Труменом у книзі «Управлінський процес. Політичні інтереси і громадська думка» (1951), де відзначається, що група інтересів під час своєї еволюції набуває специ­фічних рис та трансформується у інші типи інституцій, котрі намагаються досягти своїх цілей за допомогою урядових організацій. Такі групи він нази­вав політичними групами інтересів, або групами тиску. В той же час група тиску не є чимось якісно відмінним від групи інтересів: кожна група на будь-якому ступені свого розвитку здійснює різного роду тиски на уряд і корис­тується допомогою урядових організацій. Тобто, великої різниці між група­ми інтересів і групами тиску немає.

Головним центром владного розподілу ресурсів є держава. Тому групи, що конкурують між собою, шукають доступу до неї і домагаються найвигіднішого для себе розподілу ресурсів. Така групова конкуренція не порушує рів­новаги у суспільстві й сприяє підтримці стабільності існуючої політичної системи.

Французький вчений М. Дюверже акцентує увагу відмінності груп інтере­сів від політичних партій. Головними особливостями груп інтересів, на його погляд, є вторинність для них політичної діяльності та намагання постійно впливати на владу — не делегуючи при цьому (принаймні офіційно) людей у владні структури.

Отже, наявність різноманітних пояснень і суперечливих оцінок діяльності груп інтересів свідчить про складну природу та неоднозначність наслідків групо­вої політики, без якої, проте, не обходиться жодна з сучасних демократич­них держав.

Переходячи до другого питання щодо організаційних форм, функцій та засобів впливу груп інтересів, слід зазначити, що у сучасній політології групами інтересів вважають лише такі об'єднання, які перебувають поза владою і суто політичною організацією та намагають­ся впливати на систему влади заради своїх власних потреб.

Організаційні форми, у яких існують групи інтересів, різноманітні:

· Лобістські організації — формально зареєстровані або тіньові об'єднан­ня, які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набу­тий авторитет у «коридорах влади». Лобісти здійснюють вплив на депутатів, членів уряду та адміністративні органи шляхом додаткового їх інформуван­ня, надання рекомендацій, переконувань, залучення законодавчих ініціатив, безпосередньої участі в розробці законів, шляхом надання різноманітних послуг, і нарешті — прямого підкупу. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Вони уникають публіч­ності і діють у формі тіньових чи напівтіньових організацій. Проте, в деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридично визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

· Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи ін­шого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за ха­рактером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до по­няття «групи тиску»: один -відносить до них будь-які об'єд­нання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних по­літичних рішень (у такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії); інший - ототожнює групи тиску лише з певни­ми видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропо­зицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйнят­тя того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності: не мають своїх ЗМІ, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

· Інституційні групи виникають на основі і в межах формальних суспільних інститутів, що виконують певні функції: міністерств, армії, поліції, партій­ного апарату, церкви тощо. Вони мають як формально фіксовані цілі, так і специфічні відомчі інтереси. Останні можуть збігатися або не збігатися з декларованими та формально зафіксованими функціями. Вплив інституційних груп інтересів на політичну владу не завжди є явним, бо за формальни­ми цілями і цінностями вони старанно приховують свої специфічні групові інтереси, їхня активність стає найпомітнішою при розподілі суспільних ре­сурсів — під час обговорення державного бюджету, при встановленні шкали оплати праці, пільг щодо оподаткування тощо.

· Громадські ініціативи — це локальні добровільні організації, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на за­садах прямої демократії. Вони мають розмиті орга­нізаційні форми і не мають професійного керів­ництва. Сфера їх діяльності завжди дуже обмежена у просторі. Вони форму­ються за місцем проживання з людей, які безпосередньо заінтересовані у ви­рішенні певних питань: охорона навколишнього середовища, транспорт, освіта, місцеве будівництво тощо. Водночас вони можуть розширити поста­новку своїх питань, надавши їм політичного характеру (вимагаючи, наприк­лад, ширшого самоврядування, обговорення діяльності того чи іншого депу­тата парламенту чи місцевих органів влади тощо). Громадські ініціативи ви­користовують різноманітні і специфічні засоби впливу: демонстрації, піке­тування, розповсюдження листівок, акти громадянської непокори.

· Аномійні групи — тимчасові об'єднання, що виникають несподівано, як реакція на ту чи іншу ситуацію, і відзначаються слабкою і нестійкою струк­турою, відсутністю постійних організованих колективних дій та короткочас­ним існуванням. До аномійних груп відносять натовпи, стихійні мітинги, бунти, маніфестації, їх виступи, як правило, дуже емоційні та ірраціональні, можуть мати насильницький характер.

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні спільні риси, а саме: колективний характер діяльності; добровільність асоціації; принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу; відсутність претензій на здобуття політичної влади, - саме за цими ознаками їх відрізняють від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Гру­пи інтересів виконують певні суспільні функції: агрегація інтересів; артикуляція різноманітних суспільних інтересів;інформування органів влади; здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень; інтеграція груп; формування політичних еліт; політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владно­му рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття по­літичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бува­ють різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності:

· легітимність групи;

· значимість конкретної акції групи інтересів з точки зору суспільних інтересів, її вплив на політичну, соціальну і економіч­ну стабільність. Профспілки, підприємницькі асоціації можуть організувати страйк (шахтарів, робітників транспорту у великих містах) з важкими еконо­мічними наслідками для країни, тоді як страйк учителів може не мати тако­го економічного ефекту;

· політичні можливості, що залежать від фінансового, орга­нізаційного, інформаційного забезпечення групи та її чисельності. Забезпе­чена група інтересів може купити собі цілу газету чи часопис, а незабезпечена не має коштів навіть на розповсюдження листівок. Кількість фінансових ресурсів впливає на активність групи інтересів, можливості її участі у різно­манітних акціях, нарешті на її чисельність;

· політичне лобіювання як головний засіб впливу груп інтересів здійснюється в таких напрямах: виступи в комітетах і комісіях парламенту; розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення норматив­них документів; особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори; використання методів «public relations» для формування суспільної думки; організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимога­ми та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати); організація проведення і широке розповсюдження результатів соціоло­гічних дослідж

Дата добавления: 2014-01-11