Хронологія найбільших терактів за останні роки

Приступаючи до вивчення третього питання - щодо впливу процесу глобалізації на міжнародні відносини, визначимо глобалізацію як поширення економічних, політичних і культурних процесів за межі держав і формування на ціп основі нової цілісності сві­тового простору.

Глобалізація визначається кількома факторами:

• процесами інтернаціоналізації економічного життя: вільним змішанням капіталів, товарів, взаємодією національ­них економік у господарській діяльності. Основними провідни­ками цього процесі є ТНК, міжнародні банки та інші фінансові організації;

• проблемами довкілля, які вийшли за державні кордо­ни. В той же час вичерпання ресурсів і екосистем народило но­вий феномен «біженців довкілля» і зробило вірогідно можли­вим зіткнення між державами і народами за джерела прісної води, енергетичні та інші ресурси. Вирішення цих проблем ви­магає координації зусиль світового співтовариства;

• проблемами безпеки перед загрозою ядерної війни, міжнародного тероризму і злочинності;

• революцією у засобах комунікацій: створенням все­світньої сітки телебачення, Інтернету, розвитком туризму, ін­формаційно-культурних обмінів. Нові засоби комунікації зро­били державні кордони прозорими. Наприклад, ЗМТ сформува­ли спільний інформаційний простір і зробили надбанням світо­вої спільноти події у будь-якому регіоні світу. Тим самим ви­никає можливість притягти до "суду" громадської думки будь-яку країну, що завинила, або політичного лідера.

Наслідки глобалізації дуже суперечливі. Ось деякі з них:

• протиріччя між універсалізацією су­спільного життя і прагненням народів зберегти свою самобут­ність.

•геоекономічне розмежування світу: поглиблення роз­риву за техніко-економічними показниками і рівнем життя Півночі (розвинуті країни) і Півдня (країни "периферії"). Якщо багато країн Заходу орієнтуються на дохід в три тисячі доларів у рік на душу населення, то в іншій частині світу цей дохід не перевищує дев'ятсот п'ятдесяти доларів. Нерів­ність, яка ділить світ, проявляється і у сфері освіти, наприклад. 78% населення Ефіопії, Танзанії, Бангладеш, Конго неграмотні або напівграмотні.

• складовою частиною глобалізації є міграція, яка має суперечливі наслідки як для "приймаючих", так і для країн, що "віддають". Західний капітал буває зацікавлений у притоці двох груп іммігрантів: високопрофесійних спеціалістів та низькокваліфікованої дешевої робочої сили. Країни, що "віддають", таким чином вирішують проблему зниження безробіття, але в той же час їх економіка і наука страждають від втрати інтелек­туальної еліти.

· дезинтеграція сучасного світового простору здійснюється не стільки за економічними, скільки за цивілізаційними кордонами. Мова йде про виділення різних культур­них суперрегіонів (ісламського, християнського тощо), між якими і спостерігаються головні конфлікти сучасності;

• посилення неконтрольованих процесів у міжнародній сфері, що пов'язано з ростом релігійного фундаменталізму та націоналізму, поширенням зброї масового знищення і звичайного озброєння, формуванням центрів між­народного тероризму й організованої злочинності. Ці процеси стали "другою стороною медалі" процесу глобалізації.

Закінчуючи вивчення теми на четвертому питанні - поняття національного інтересу та національні інтереси України, зазначимо, що національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корін­них потреб держави.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтере­сів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з пова­гою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що ро­зум держави, виражений в його національному інтересі, поля­гає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Укра­їна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національ­ної безпеки.

Національна безпека — державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів на­роду й держави, суспільства та кожного його громадянина.

Саме тому політика держави покликана відвести загро­зи правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі.

Концептуальну основу національної стратегії у питан­нях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про держа­вний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зов­нішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. Надзвичайну роль для гарантування національної без­пеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган — Ра­ду національної безпеки та оборони України.

Національна безпека повинна базуватися на взаємовигід­ній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та ін­ших чинників.

Проблеми національної безпеки України багато аспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особ­ливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розви­тку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на ста­дії становлення власної державності, а також сукупність геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особли­востей країни та її найближчого оточення. Ефективна система національ­ної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз

Поряд із колективною системою безпеки Україна значне місце у своїй зовнішній політиці відводить чинникам двосторонніх взаємовідносин. У рамках цього виміру безпеки України особливе місце українською дипломатією, політиками підводиться відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма країнами "сімки", з безпосередніми сусідами та іншими державами. Визначення пріоритетів, оптимальної моделі відносин із сусідами і а загальновизнаними світовими лідерами може дати позитив­ний результат і сприяти досягненню необхідної безпеки та авторитету України в світі.

Приступаючи до розгляду четвертого питання - політичне прогнозування: сутність, мета, предмет та об’єкти, треба відзначити, що бажанням людини завжди було зазирнути на крок уперед, свідченням чого є поява міфології, соціальної фантастики, утопій. Філософський епос описує можливі варіанти перебігу подій, застерігає від небажаних напрямків розвитку. Особливо багато прогнозів з'являються у переломні моменти історії; у XX ст. великого значення набула футурологія (уперше цей термін вжив в 1943 р. німецький політолог О.Флейхтхайм), завданням якої й с розробка концепцій майбутнього людства, перспектив розвитку різних соціальних процесів, передбачення наслідків упровадження тих або інших політичних програм.

На становлення науки про майбутнє вагомий вплив мають праці представників синергетики (І. Пригожин, І Стенчерс, Г. Ніколіс, Н. Ханке), "Римського клубу", а також футурологів О. Тоффлера, Г. Кана, Дж. Форестера, С. Прайса, Г. Спіро, Дж. Нейсбїта, Дж. Томсона, 3. Бжезінського та інших.

Як відомо, політологія виконує прогностичну функцію. Адекватне передбачення політичних змін є запорукою побудови правильної стратегії та тактики політичного управління. Міцність, нерозривність ланцюга "прогнозування - планування - управління " виступає для суб'єктів політики, суспільства в цілому важливою передумовою реалізації довгострокових і поточних завдань.

Політичне прогнозування визначається як процес науково обґрунтованого припущення про можливі шляхи розвитку політичних подій у майбутньому, розробки рекомендацій для практичної діяльності в умовах теоретичної дійсності. Метою політичного прогнозування є підвищення ефективності та результативності прийнятих політичних рішень, запобігання небажаному розвитку політичних процесів.

Політичне прогнозування досліджує динамічну зміну політичної системи, її елементів в часі. Тобто, предметом політичного прогнозування є політичні процеси. О сновними завданнями політичного прогнозування є: уникнення небажаних наслідків розвитку подій, своєчасне пристосування до неминучого, прискорення можливого розвитку конкретного явища у бажаному напрямку.

Основні об'єкти політичного прогнозування:

• трансформація політичної системи, її структури, активності;

• форми і методи діяльності політичних партій і організацій;

• розвиток держави, зміна її форми, функцій, напрямів діяльності;

• зміна політичної свідомості і політичних орієнтацій різних груп

населення, поведінки електорату;

• еволюція міжнародних пріоритетів, напрямків зовнішньої політики,

міжнародних відносин;

• функціонування і розвиток громадської думки.

Розглядаючи питання - методи та класифікація політичного прогнозування, зазначимо, що у політичному прогнозуванні використовується не більш 15-20 методів, які поділяються на п'ять груп:

екстраполяція (розповсюдження висновків, отриманих від

спостереження за однією частиною явища на його іншу частину;

експертні оцінки;

моделювання;

історична аналогія;

сценарії майбутнього.

У зв’язку з тим, що проходження політичних процесів, навіть у стабільній політичній системі зі стійкою структурою має складний характер, опис якого в рамках жорсткої теоретичної схеми неможливий, політична наука відмовляється від спроб фіксації знання в термінах універсальних законів, що засновані на жорсткому імплікативному зв'язку ''якщо-то''. Усвідомлення відсутності однозначної "запрограмованості" розвитку політичного процесу спричинило утвердження в політології таких понять, як "закономірність", "тенденція". Жодна майбутня стадія політичного процесу, хід певних подій не можуть бути передбачені з ймовірністю 100 %. Завжди є спектр альтернативних майбутніх станів політичного об'єкта, які можуть наступити з певним
ступенем ймовірності. Саме визначення основних альтернатив розвитку політичних процесів і встановлення ймовірності їх здійснення є головним
завданням політичного прогнозування. Тобто, базовими принципами політичного прогнозування с альтернативність і ймовірнісність.

Одним із критеріїв політичних прогнозів є час, на який вони будуються:

оперативні (до 1 місяця);

короткострокові (від 1 місяця до 1 року);

середньострокові (1-5 років);

довгострокові (5-15 років);

надстрокові (понад 15 років).

Розрізняють також:

· ошуковий прогноз, який визначає майбутній стан об'єкта на заданий проміжок часу при заданих початкових умовах;

· нормативний прогноз – це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства.

Завершуючи вивчення теми на питанні щодо вимог до політичних прогнозів та особливостей політичного прогнозування, слід виділити основні з вимог: теоретична та емпірична обґрунтованість; системність; адекватність; комплексність; верифікованість.

Важливою вимогою до технологій політичного прогнозування є здатність до

інтеграції, опрацювання та аналізу різнопланової інформації. Багатовимірність,

багатоаспектність політичного світу, поєднання об'ективно-раціональних та суб’єктивно-

психологічних чинників передбачають необхідність залучення в процедуру створення

прогнозу:

• великих обсягів інформації профілюючого (тобто, безпосередньо дотичного до

об'єкта прогнозування) та фонового (тобто, такого, що відноситься до оточуючого

середовища об'єкта прогнозування) характеру;

• ретроспективної інформації історичного характеру;

• даних політико-психологічного аналізу суб'єктів політичного процесу;

• юридичної, економічної, культурної інформації.

Політичні процеси розвиваються у тісній єдності з економічними, етнокультурними,

соціальними та іншими суспільними процесами. Реальна практика політичного

прогнозування демонструє неможливість отримання достовірних і обґрунтованих

прогнозів шляхом ізольованого аналізу політичних процесів, тому цінними є методики,

які зорієнтовані на міждисциплінарний підхід, та націлені на взаємодію експертів

найрізноманітніших профілів.

Об’єктивна сторона прогнозування політичних подій полягає у таму, що їхнє

майбутнє приховане у теперішньому, тобто існує потенційно; нове міститься в

минулому, але тільки гіпотетична, ймовірно. Тому для прогнозування майбутнього

необхідне пізнання дійсності, точніше, можливостей, тенденцій, прихованих у політичній

системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкриває майбутнє (ще не відоме)

політичної події, зумовлене її передісторією, а також: станом на певний час.

Центральною ланкою політичного процесу є політичні рішення - вибір альтернативи

майбутньої дії, що спрямована на дослідження політичної мети. Таке рішення

приймається на основі аналізу багатьох варіантів і виступає як засіб реалізації

влади. Політичний процес в цілому може бути представлений як сукупність взаємодій

суб'єктів політики щодо прийняття га реалізації політичних рішень. Виходячи з цього,

особливістю прогнозування політичних процесів є безпосередня орієнтованість

прогнозно-аналітичного і методологічного інструментарію на процес прийняття та

реалізації політичних рішень.

Із проблемами управління безпосередньо пов'язана інша особливість політичного

прогнозування, що отримала назву "парадоксів самоздійснення і самоспростування".

У політиці сам факт створення прогнозу може стати новим рушієм того процесу, який цим прогнозом розглядається. Більшість політичних прогнозів здатні впливати на поведінку політичної системи. Наприклад, якщо центральний орган виконавчої влади держави офіційно оприлюднить прогноз, відповідно до якої політична та економічна ситуація в країні буде невпинно погіршуватися, то такий прогноз незалежно від об'єктивних показників, "приречений" на реалізацію: паніка у політичних і ділових колах, яка стане безумовною реакцією на таку заяву офіційних осіб,приведе в дію механізм "парадоксу самоздійснення ". У той же час попередження про можливі у майбутньому негативні наслідки того чи іншого політичного процесу може спричинити “парадокс самоспростування”. Це можливо лише у тому випадку, якщо реагуючи на прогноз, особи, які приймають рішення, здійснять максимальну мобілізацію ресурсів для запобігання настання передбачених у прогнозі негативних наслідків.

Таким чином, методи політичного прогнозування повинні містити такі процедури, які

спрямовані на урахування зворотнього зв'язку створюваних прогнозів з поведінкою політичної системи. Після виявлення і аналізу такого зворотнього зв'язку необхідно виробити рекомендації щодо його використання для реалізації певної політичної мети. Політичний прогноз, таким чином, може не лише обслуговувати процес прийняття рішень, але й безпосередньо виступати як чинник управління політичними процесами.

Отже, політика і передбачення, прогнозування нерозривно пов'язані. Найефективнішою є та політика, яка може правильно оцінювати сьогоден­ня, використати накопичений досвід, урахувати усю багатогранність соціальних, політичних і економічних феноменів, передбачити можливі наслідки рішень, які приймаються. Лише така політика сприяє стабілізації суспільства, його поступальному руху на шляху до соціального прогресу. Передбаченням майбутньої людської цивілізації нині займаються сотні держав­них спеціалізованих науково-дослідних центрів і приватних установ, розташованих в різних країнах світу (США, Німеччині, Великобританії та ін.). Створені великі міжнародні асоціації "Світове товариство футурологів", "Світ майбутнього", "Римський клуб", "Міжнарод­на організація футурологів" тощо. Регулярно проводяться міжнародні конференції і симпозіуми учених-політологів. Видається велика кількість футурологічної літератури, футурологічних журналів ("Футуролог", ""Майбутнє", "Дедалус" та ін.). В Україні політичним прогнозуванням займаються декілька десятків дослідницьких секторів і відділів різних установ: Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут соціології НАН України, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Інститут соціальної та політичної психології НАН України.

Отже, зробимо висновки:

· Прогноз - це імовірнісне науково обґрунтоване судження про перспективи, можливі

стани того чи іншого явища у майбутньому чи про альтернативні терміни його

існування.

· Політичне прогнозування - це процес науково обґрунтованого припущення про

можливі шляхи розвитку політичних подій у майбутньому, розробки рекомендацій

для практичної діяльності в умовах теоретичної дійсності.

· Основні завдання політичного прогнозування - підвищення ефективності та

результативності прийнятих політичних рішень, запобігання небажаному розвитку

політичних процесів.

· Об’єкти політичного прогнозування - громадська думка, міжнародні пріоритети,

характеристики політичної свідомості, поведінка електорату, розвиток держави тощо.

· Завдання політичного прогнозування - визначення основних альтернатив розвитку

політичних процесів і встановлення ймовірності їх здійснення.

· Типи прогнозів, оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові,

надстрокові.

· Вимоги до політичних прогнозів: теоретична та емпірична обґрунтованість,

системність, адекватність, комплексність, верифікованість.

& Тема № 14. Політика протидії організованій злочинності

План лекції:

1. Визначення організованої злочинності і причини її зростання.

2. Напрямки державної політики боротьби зі злочинністю.

3. Міжнародний тероризм як загроза цінностям сучасної цивілізації.

Приступаючи до розглядупершого питання - визначення організованої злочинності і причини її зростання, треба привернути увагу на той факт, що реалії сьогодення свідчать про наявну необхідність підвищення ефективності боротьби з організованою злочинністю, яка загрожує стабільності політичної системи, правам та свободам людини і громадянина, а взагалі – національній безпеці держави.

Практика соціального життя в останні роки змусила визнати на найвищому рівні державної влади існування в Україні організованої злочинності. Тому внутрішня та зовнішня політика держави як ведучого інституту політичної системи, направлена на активізацію протидії організованої злочинності, актуалізує як діяльність законодавчої та виконавчої гілок влади щодо створення дійових механізмів по боротьбі з цим небезпечним явищем, так і зусилля науковців щодо їх теоретичної розробки.

Організована злочинність - найбільш руйнівне явище, що істотно позначається на політичному та соціально - економічному розвитку будь-якої країни.

Для України, яка переживає глибокі політичні та соціально-економічні ре­форми та об'єктивно ослаблена ними, важливою стала проблема поши­рення впливу організованої злочинності на всі сфери суспільного життя. На сучасному етапі її визначає гнучка адаптація до нових форм і методів підприємницької діяльності, оперативне реагування на швидкі зміни ринкової кон'юнктури, використання у своїх цілях новітньої тех­ніки та сучасних технологій.

Практика соціального життя в останні роки змусила визнати на найвищому рівні державної влади існування в Україні організованої злочинності. Тому підвищення ефективності боротьби з нею є одним із найважливіших завдань, що випливає з оцінки сучасної кримі­нальної ситуації в країні. Стосовно науки, то її внесок у розробку цієї проблематики не можна визнати задовільним, хоча останнім ча­сом намітилися позитивні зрушення.

Вперше спробу сформулювати поняття організованої злочиннос­ті здійснили американські вчені. 1971 року відомий публіцист Уолтер Ліппман зазначав, що організована злочинність пов'язана з наданням бажаючим певних послуг або товарів.

Американський кримінолог Альфред Ландсміт визначив органі­зовану злочинність як особливу форму співробітництва кількох осіб або угруповань з метою забезпечення успішної їх діяльності. Луіз Шеллі говорив про організовану злочинність як таку, що цементу­ється фінансовими інтересами. Насилля тут застосовується лише для захисту економічних інтересів злочинного угруповання.

У вітчизняній науці дефініції організованої злочинності з'явилися лише в останні роки, і вони досить різноманітні.

Деякі вчені характеризують організовану злочинність як складний вид кримінальної діяльності, що здійснюється у великих масштабах ор­ганізованими групами, які мають внутрішню структуру, отримують доходи шляхом створення й експлуатації ринків незаконних товарів і послуг.

Інші під організованою злочинністю розуміють відносно ма­сову групу стійких і керованих об'єднань злочинців, які займаються кримінальною діяльністю у вигляді промислу та створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких проти­правних засобів, як насилля, залякування, корупція та розкрадання у великих розмірах.

Отже, організована злочинність – це протиправна діяльність стійких, керованих угрупувань осіб, які заздалегідь об’єдналися з метою вчинення злочинів або займаються злочинною діяльністю як бізнесом і створюють систему захисту від соціального контролю з допомогою залякування, шантажу та корупції.

Діяльність організованих злочинних груп спирається на:

· значні фінансові ресурси, які інвестуються в різні сфери злочинної діяльності, що дає можливість її розширеного відтворення, підкупу посадових осіб органів державної влади і управління, матеріальної підтримки членів угрупування;

· активне пропагування лідерами організованої злочинності антисуспільної ідеології, організація і забезпечення моральної та матеріальної підтримки членів організованого злочинного угрупування, що перебуває в місцях відбуття покарання.

Ознаками організованої злочинності є наступні:

· стабільність, стійкий характер та тривалість злочинної діяльності;

· складна ієрархічна система організації злочинної діяльності (розподіл ролей та функцій);

· значна просторова розповсюдженість злочинної діяльності, розмежування території на сфери впливу;

· різноманітність злочинної діяльності за провідної ролі економічних злочинів;

· корумповані зв’язки з офіційними структурами (правоохоронними органами, органами влади і управління);

· зрощування із загально кримінальною злочинністю, розповсюдження нормі традицій злочинного світу, підготовка нових злочинних кадрів;

· створення системи розвідки та контррозвідки з метою успішної протидії правоохоронним органам;

· висока забезпеченість технічними засобами (зброя, транспорт, зв’язок);

· політизація злочинної діяльності, тобто прагнення криміналітету до захоплення політичних важелів влади як в центрі так і на місцевому рівні;

· величезний бюджет злочинного управління.

Основними видами діяльності організованих угрупувань є наступні:

· наркобізнес;

· рекет (вимагательство, викрадання людей);

· контроль над банками і фінансово-кредитною системою;

· торгівля жінками і дітьми, організована проституція та сутенерство;

· незаконний авто бізнес;

· організований напад на вантажі при їх перевезенні;

· антикварний бізнес;

· розкрадання та незаконний продаж зброї;

· незаконна торгівля людськими органами для трансплантації;

· проникнення в легальну економіку, органи влади та управління.

Найбільш потужним базовим елементом сучасної системи організованої злочинної діяльності є тіньова економіка, а основною формою існування організованої злочинності є організована економічна злочинність, що загрожує вітчизняній національній безпеці.

В соціально-політичній сфері організована злочинність може діяти в таких напрямах:

встановлення корумпованих зв'язків на всіх рівнях державної влади і управління, в правоохоронних, митних та податкових органах, з метою здобуття необхідної інформації, прикриття злочинної діяльності, забезпечення консультативної допомоги в галузях економіки, права тощо;

проведення своїх кандидатів у депутати всіх рівнів, а також органи виконавчої влади;

встановлення прямих або опосередкованих контактів з політичними партіями, фор­мування політичних партій, які перебуватимуть під таємним (для громадськості) контро­лем організованої злочинності, для захисту їх економічних інтересів на всіх рівнях влади;

терор, погрози, дискредитація політиків, які займають жорстку позицію щодо економічних інтересів організованої злочинності або виступають за активну боротьбу з нею;

проникнення в засоби інформації як шляхом прямого фінансування певних видань,так і шляхом вербування серед журналістів своїх прибічників, цілеспрямоване формування громадської думки у вигідному напрямі (дискредитація влади та демонстрація її безсилля
у боротьбі із злочинністю, позитивне висвітлення економічної активності підприємств, банків та ін., підконтрольних організованим злочинним, угрупованням тощо);

як крайній метод, дестабілізація соціально-політичної ситуації в певних регіонах, де може складатися загрозлива для інтересів організованої злочинності ситуація.

З оглядом на свої специфічні інтереси організовані злочинні угруповання на­магатимуться законсервувати реформи на місцях, зберегти диспропорції розвитку місцевих господарських комплексів, які дозволять отримувати їм надприбутки. З цією метою вони з тактичних міркувань можуть підтримувати на виборах досить реакційні політичні сили.

Підводячи підсумок, можна прогнозувати, що організована злочинність загрожує вітчизняному політикуму можливістю істотно впливати на політичне та соціально-економічне життя України, створюючи в умовах загальної кризи своєрідне антисуспільство з своїм господарством, законами, судом та ін., члени якого не тільки виживають але й досягають життєвого успіху і добробуту, недоступного законослухняним громадянам.

Вирішення проблеми призупинення подальшої криміналізації життєво важливих скла­дових реформування суспільства та державотворення становить один з основних напрямів політики національної безпеки України. Подолання причин та обставин, що обумовлюють прояви та поширення організованої злочинності, потребує реалізації комплексу взаємопо­в'язаних заходів політичного, соціально-економічного та правоохоронного характеру.

Таким чином, організована злочинність як протиправна діяльність стійких, керованих угрупувань осіб, які заздалегідь об’єдналися з метою вчинення злочинів або займаються злочинною діяльністю як бізнесом і створюють систему захисту від соціального контролю з допомогою залякування, шантажу та корупції, - спирається на значні фінансові ресурси та активне пропагування лідерами організованої злочинності антисуспільної ідеології.

Основними видами діяльності організованихугрупувань є наркобізнес, рекет, торгівля жінками і дітьми, організована проституція та сутенерство, незаконний авто бізнес; організований напад на вантажі при їх перевезенні, антикварний бізнес, розкрадання та незаконний продаж зброї, незаконна торгівля людськими органами для трансплантації, проникнення в легальну економіку, органи влади та управління.

В соціально-політичній сфері організована злочинність може діяти в напрямах встановлення корумпованих зв'язків на всіх рівнях державної влади і управління та в правоохоронних органах; проведення своїх кандидатів у депутати всіх рівнів, а також органи виконавчої влади; встановлення контактів з політичними партіями або їх фор­мування для здійснення контро­лю та захисту інтересів організованої злочинності; терор, погрози та дискредитація політиків, які займають жорстку позицію щодо економічних інтересів організованої злочинності або виступають за активну боротьбу з нею; проникнення в засоби інформації з метою формування громадської думки у вигідному напрямі; а як крайній метод, дестабілізація соціально-політичної ситуації в певних регіонах, де може складатися загрозлива для інтересів організованої злочинності ситуація.

Переходячи до другого питання - напрямки державної політики боротьби зі злочинністю, слід зауважити, що законодавство про боротьбу з організованою злочинністю базується на Конституції України, Законі України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30.06. 93, який визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, Кримінальному і Кримінально-процесуальному кодексах України, законах України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про про­куратуру", інші закони, міжнародно-правові угоди, учасником яких є Україна.

Згідно до ст.5 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", систему органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю становлять:

1.Спеціально створені для боротьби з організованою злочинністю державні органи:

а) Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України;

б) Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю МВС України;

в) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

2. До державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою

злочинністю, належать: органи внутрішніх справ України і Служби безпеки України, органи прокуратури України; митні органи і підрозділи Прикордонних військ України; органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби, органи і установи виконання покарань.

Основними напрямами державної політики протидії організованій злочинності є:

· створення правової основи, організаційних, матеріально-технічних та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, органі­зація міжнародного співробітництва у цій сфері;

· виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй;

· запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі;

· запобігання виникненню організованих злочинних угруповань;

· виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушен­ням, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, при­тягнення винних до відповідальності;

· забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі;

· запобігання встановленню корумпованих зв'язків з державними служ­бовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність;

протидія використанню учасниками організованих злочинних угрупо­вань у своїх інтересах об'єднань громадян і засобів масової інформації;

· запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом,

вико­ристанню суб'єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів.

Таким чином, удосконалення політичних, соціально-економічних, ідеологіч­них, духовних та інших відносин, що відбуваються у процесі побудови правової держави, є тим чинником, який підриває корені орга­нізованої злочинності. У боротьбі з цим явищем першочергового значення набувають загальносоціальні заходи удосконалення право­охоронної діяльності, для чого потрібно:

1. Завершити радикальну реформу політичної, економічної, соціальної, та інших сфер суспільства на засадах чесної конкуренції та демократії, подолати глибоку кризу, в якій опинилась Україна при переході від адміністративно-командної системи господарювання до цивілізованої ринкової економіки.

2. Удосконалити управління державним майном і економічними процесами, зміцнити контроль за мірою праці та споживання, ви­ключити відмивання коштів, отриманих незаконним шляхом.

3. Створити ефективну податкову систему, сприятливі умови для підприємницької діяльності, щоб громадяни мали реальну можливість працювати в межах закону.

4. Оскільки організована злочинність тісно пов'язана з коруп­цією запровадити обов'язкове декларування доходів усіма держав­ними службовцями.

Окрім загальнопрофілактичних, треба посилювати спеціальні за­ходи протидії організованій злочинності.

Треба розробити загальнодержавну Програму боротьби з організованою злочинністю.

Питання боротьби з організованою злочинністю мають широкої висвітлюватись у засобах масової інформації.

Належить удосконалити стратегію і так­тику оперативно-розшукової та розвідувально-аналітичної роботи, всебічно вивчати криміногенні ситуації. Хоч і кажуть, що "мафія безсмертна", але активна протидія їй на загальносоціальному і спеціально-кримінологічному рівнях профілактики за чіткої взаємо­дії усіх її суб'єктів, тісному міжнародному співробітництві у цій сфері дасть змогу значно скоротити всілякі прояви організованої злочинності та мінімізувати її небезпеку для суспільства.

Завершуючи вивчення теми на третьому питанні - міжнародний тероризм як загроза цінностям сучасної цивілізації, слід зазначити, що згідно Конституції України (ст. 18), зовнішньополітична діяльність нашої держави направлена на забезпечення її національних інтересів і безпеки, шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства у відповідності з принципами міжнародного права, логікою еволюції загальнолюдської цивілізації.

Тероризм - опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих осіб, метою яких є систематичне чи одноразове застосування насильства (чи його загрози) для залякування урядів і населення. Тероризм проявляє себе як яскравий феномен сучасності, його перший серйозний прояв зафіксовано у 1972 р. Він не є знешкодженням сил супротивника як війна та диверсії; він має на меті порушити основу держави, посіяти невпевненість, зробити паніку основним способом поведінки суспільства. Тобто, терористичні акти - це війна психологічного характеру. Головним завданням тероризму є насаджування атмосфери паралізуючого жаху та песимізму. Об'єктами терору може бути все, що має якесь значення для громадян, суспільства, держави. Тероризм використовує увесь арсенал боротьби, накопичений з найдавніших часів ("всі засоби хороші для досягнення мети"): убивства політичних діячів, викрадення, погрози, вибухи у громадських місцях, біологічні атаки, захоплення заручників тощо.

Різновидами тероризму є: 1) механіч­ний і біологічний; 2) ідеологічний і релігійний; 3) правий (неофашистський, правоавторитарний) і лівий (револю­ційний, анархічний). Чи не найбільшу загрозу для людства сьогодні становить біотероризм, спрямований на викли­кання наростаючої паніки, коли населення швидко вводиться в стан масового психозу (як писав Б. Шоу, "бути рабом страху - це найбільше рабство"). Система запобігання терактам, епідеміям і дії біологічних чинників у світі на низькому рівні. Спалахи терористичних дій стимулюють неправомірну поведінку жартівників та психічно хворих людей. "Авторами" терактів можуть бути як одинаки (Тімоті Маквей), так і організовані групи (напр., Японська Червона Армія, Аль-Кайда).

1972р., травень	Напад трьох бойовиків Японської Червоної Армії (ЯЧА) на пасажирів аеропорту Лод (Ізраїль),26 жертв.
1972 р, вересень	Захоплення палестинськими терористами членів Олімпійської збірної у Мюнхені, 11 жертв
1977 р.	У Бомбеї на борту літака солдати ЯЧА захопили 159 заручників
1983 р.	Напад на військово-морську базу у Бейруті; 240 жертв
1988р.	Над Шотландією вибухнув у небі пасажирський літак, який перевозив громадян США, 270 жертв
1988р, квітень	Вибух біля клубу американських службовців в Італії, 5 жертв
1993 р.	Вибух у Всесвітньому торговому центрі (Нью-Йорк). 5 осіб загинуло, понад тисячу поранені
1995р.	Вибух у федеральній будівлі в Оклахомі, 168 жертв
1998р., серпень	Члени Аль-Кайди проводять серію вибухів біля будинків посольств США в Кенії та Танзанії, загинуло понад 200 осіб, поранено понад 5 тис. осіб
1999р. вересень	Серія терактів у російських містах - Буйнакську, Москві, Волгодонську; 300 жертв
2000 р.	Вибух на американському авіаносці "Со1е" в Ємені, 1 7 жертв
2001р. червень	В Ізраїлі терорист-самогубець підірвав дискотеку «Дельфін», 20 жертв, у т.ч двоє громадян України
11 вересня 2001 р	Відкриття нової ери терористичних воєн. Повітряна атака терористів-смертників на Нью-Йорк та Вашингтон

Боротьба з тероризмом, здійснювана під егідою ООН, сьогодні стала пріоритетом міжнародної політики, але занепокоєння викликають спричи­нювані нею жертви серед мирних жителів. Терористичні акти розгляда­ються як дії, спрямовані проти усього людства, а не проти однієї країни, боротьба з тероризмом не сприймається як боротьба з якоюсь релігією чи культурою.

Події 11 вересня стали символічною віхою, що умовно роз’єднала не лише періоди сучасності на історію "до 11 вересня " та "після 11 вересня ", а й сучасний політичний простір, надавши йому ознак нової— пост геополітичної реальності. У першу чергу ці світосистемні трансформації позначилися у переформуванні та переформулюванні загального простору цивілізаційної взаємодії, надавши ознак другоряд­ності таким інституційним формам міжнародної безпеки, як формаль­не членство у військово-політичних коаліціях та митних союзах, а також, трансформувавши розуміння внутрішніх та зовнішніх загроз, військово-силових і невійськових факторів стабільності.

Від тероризму відрізняють екстремізм як прихильність до крайностей у політиці, який проявляється у запереченні існуючих норм, цінностей; притаманний маргінальним верствам.

Україна де-факто приєдналася до антитерористичної коаліції, надавши США повітряний простір для військово-транспортних літаків. Поряд із цим, ініціювавши в Раді Безпеки прийняття відповідної резолюції, Україна визначила свою активну конструктивну позицію щодо боротьби з міжнародним тероризмом. У цьому разі доречно визначити також відзначити також ініціативу нашої держави щодо створення міжнародного органу для боротьби із тероризмом.

Саме у поєднанні дипломатичних, економічних, політичних та інших спеціальних, поряд із військовими, засобів можливим є вирішення проблеми міжнародного тероризму. Застосування дипломатичних засобів дозволить уникнути міжцивілізаційного протистояння між Сходом і Заходом. Одним із них є розвиток міжнародно-правової основи для боротьби з тероризмом та розвиток діалогу з країнами Близького Сходу та Центральної Азії.

Що стосується військових засобів, то доволі показовим є той факт, шо вперше в історії Північноатлантичного альянсу державами-членами НАТО прийнято рішення щодо можливості застосування статті 5 Вашингтонського договору — колективна оборона. До цього можна додати повну підтримку членами НАТО воєнної операції в Афганістані та гарантії надання допомоги країнам, що входять до антитерористичної коаліції. Таким чином, має місце еволюція понять нападу і оборони в напрямі їх поширення на акти, які не є актами офіційної політики держав.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо: міжнародний тероризм має на меті порушити основу держави, посіяти невпевненість, зробити паніку основним способом поведінки суспільства, його головним завданням є насаджування атмосфери паралізуючого жаху та песимізму. Тероризм використовує убивства політичних діячів, викрадення, погрози, вибухи у громадських місцях, біологічні атаки, захоплення заручників, - тому боротьба з міжнародним тероризмом, здійснювана під егідою ООН, сьогодні стала пріоритетом міжнародної політики, яка заключається у поєднанні дипломатичних, економічних, політичних та інших спеціальних, поряд із військовими, засобів, що робить можливим вирішення проблеми міжнародного тероризму.

& Тема № 15. Політика й етнонаціональні відносини

План лекції:

1. Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті.

2. Зміст і сутність національної політики у житті суспільства.

3. Національна політика в Україні.

4. Національні меншини як суб'єкти політики.

Розглядаючи перше питання - стосовно ролі імісця націй та єтнонаціональних відносин у політичному житті, зазначимо, що роль націй та етнонаціональних відносин у політичному житті, розв'язанні політичних проблем детермінована змістом і спрямуванням національної політики. Вона залежить від: типу і характеру політичної влади; форми політичного панування; ставлення до національних проблем та міжнаціональних стосунків, політичних режимів, їх лідерів; соціальних основ суспільного ладу; рівня розвитку демократичних засад в країні; оцінки визначення пануючих фактичних постулатів щодо сутності нації як спільності людей.

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної само­свідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми, які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок - національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з’ясування причин загострення міжнаціональних відносин і винайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки. Узагальнення наукових підходів до ролі і значення націй та етнонаціональних відносин в суспільно-політичному поступі, об'єктивний аналіз політичної практики свідчать про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом прогресивних інтеграційних процесів на демократичній і добровільній основі. У той же час бажаною, але політичне неможливою умовою розвит­ку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на створення самостійної держави. За такої ситуації нації-держави повинні будувати свою політику на обов'язковому врахуванні національних інтересів, національної самосвідомості малих, бездержавних націй. У протилежному випадку нехтування їх існуванням і егоїстична експлуатація їх самобутності каталізує виникнення негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах.

Сьогодні у світі налічується понад двох тисяч етнонаціональних спільнот. Нація - це найбільш розвинута етнічна спільність, в порівнянні з родом, племенем, народністю. Вона формується протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, "змішування " представників різних племен та народностей, і як правило, появи у них спільних економічних зв'язків, території, мови, культури. Упродовж усієї історії людства розвитку етносу притаманні дві тенденції:

1. Етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури.

2. Інтеграція, об'єднання нації, що сприяє розширенню зв'язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами.

Обидві тенденції (національна й інтернаціональна) взаємозв'язані. В їх основі лежать об'єктивні економічні та соціально-культурні потреби. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації. Перша тенденція зумовлює внутрішнє самовдосконалення, розквіт етносу. Друга - веде до взаємозбагачення народів, обміну національними цінностями, зміцнення взаєморозуміння, довіри, дружби і співробітництва.

Отже, між існуючими спільнотами формуються певні відносини. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передовсім:

· значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації;

· внутрішнім зв’язком національних і класових проблем.

До сфери державної політики належать такі питання національних відносин:

· національне самовизначення;

· поєднання національних та загальнолюдських інтересів;

· рівність прав націй:

· створення умов для вільного розвитку національних мов та культур;

· підготовка й представництво національних кадрів у структурах державної влади;

· відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення.

Оскільки політика - це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй, народностей і етнічних груп носять політичний характер. Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України "Про національні меншини в Україні", "Про біженців", "Про громадянство України ".

Переходячи до другого питання щодо змісту і сутності національної політики у житті суспільства, відзначимо, що національна політика - це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Національна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною демографічною, культурною та іншими видами політики. Соціальні, економічні, культурні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. У той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики.

Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливими е диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно-територіальній одиниці.

Національна політика в тій чи іншій державі має враховувати:

· географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

· національний склад населення;

· співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Під натиском етнонаціональної проблеми розпалося багато імперій. Серед новітніх прикладів - розпад СРСР та Югославії. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (проблема Ольстеру, пов'язана прагненням частини населен­ня до виходу із складу Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії та приєднання її до Ірландської Республіки), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) тощо. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічнцх спільностей свідчить про існування особливого типу соціальних відносин - міжнаціональних.

Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної із сторін конфлікту "перемогти" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Таджикистані, Югославії, на Кавказі тощо.

У національній політиці будь-якої багатонаціональної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму: агресивний, руйнівний, зоологічний; та творчий, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу.

Націоналізму властива підвищена різноманітність змісту, форм прояву, практичних завдань, на вирішення яких він спрямований. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні, антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), так і більш "м'які" варіанти розпалювання національної ворожнечі, недовіри. Він проявляється і як великодержавний шовінізм, і як націоналізм малих народів, найсуттєвішою проблемою яких є етнічне виживання, уникнення насильницької асиміляції. Рис націоналізму набуває політичний курс окремих країн на національне самовизначення, ізоляцію, автаркію.

Працюючи над третім питанням - національна політика в Україні, слід зазначити, що у процесі свого розвитку Україна сформувалася як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів: це 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна питома вага яких у складі населення України становить 99, 6%.

Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об'єктивно виникають у сфері міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. В ст. 11 Конституції України записано: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також: розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

Управління етнонаціональними процесами повністю може бути реалізоване лише у поєднанні з економічними, соціальними і культурно-виховними напрямками державної діяльності. Цей різновид управління - не втручання у природно-історичний хід розвитку етносів, а створення природних умов для їх розбудови, для розв'язання проблем і суперечностей, що можуть виникнути у міжетнічних відносинах. Успішність державотворчих процесів значною мірою залежить від проведення виваженої етнополітики з урахуванням специфічних особливостей, а саме:

1) пошуку оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку українців й етнічних меншин;

2) врахуванню різного типу розселення представників національних меншин (одні проживають компактно у чітко визначених регіонах держави, а інші "розсіяні" по усій країні);

3) духовно-культурних відмінностей у розвитку національних меншин;

4) полілінгвістичністі українського середовища, зокрема наявності у ньому великих мовних груп: україномовної та російськомовної, які не збігаються з поліетнічним складом населення;

5) нерівномірності стадій етнічного відродження у різних національних меншин;

6) необхідності координації Україною своєї етнополітики з етнополітикою тих держав, в яких українські національні меншини є діаспорою.

Основними напрямами державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин є:

· забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;

· перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор утворення громадянського суспільства;

· розвиток культурної самобутності українського етносу, української культури та мови;

· створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

· інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної і культурної реабілітації;

· розширення співробітництва із зарубіжними українцями, піклування про їх національно-культурні потреби;

· утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;

· зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

· удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин.

Здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин покладається на відповідні центральні і місцеві органи виконавчої влади. У Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин, порядок функціонування яких визначається відповідними депутатськими радами. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Окремі етнополітичні питання розв'язуються Міністерством освіти і науки, Міністер­ством культури і мистецтв тощо. Культурна діяльність етносів стала відігравати вагому роль у пробудженні почуттів національної гідності, упевненості національних меншин у творчих силах своїх етносів, і є важливим чинником творення всеукраїнського культурного простору.

Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов'язали свою долю з українською землею. Важлива роль у консолідації, злагоді та стабільності українського політичного суспільства належить мовній політиці.

Розв'язання мовної проблеми сприяє нормалізації міжнаціональних відносин і справжньому національному відродженню всіх етносів. Ось чому мовна політика держави, що ґрунтується на рівноправності мов, їх вільному розвитку і функціонуванні у всіх сферах життя, посідає провідне місце. Ще у 1989 р. прийнято закон про мови, згідно з яким українська мова визнана державною в республіці й їй забезпечується всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, створюються необхідні умови вивчення і поглибленого оволодіння нею. Серед найважливіших завдань у галузі мовної політики є: формування належного ставлення людей до освітніх та культурних верств, які б пропагували вивчення української мови; введення підготовчого рівня знання мови біженцями, емігрантами, іноземцями; досягнення повної рівноправності мов, зміцнення позицій української мови як державної.

Закінчуючи вивчення теми на четвертому питанні - національні меншини як суб'єкти політики, слід звернути увагу на визначення в ст.3 Закону України "Про національні меншини в Україні" національних меншин як груп громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Серед пріоритетів своєї етнополітики Україна визначає насамперед відновлення повноцінного духовно-культурного життя національних меншин на принципах їх інтересів та запитів щодо мови, культури, традицій та створення для цього відповідних сприятливих умов. Ст. 11 Конституції України передбачає сприяння держави "розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин ". Духовні надбання етнічних груп розглядаються як визначальний чинник збагачення культури всього українського суспільства. Україною гарантується право етнічних меншин на національно-культурну автономію.

Важливість реалізації прав іноетнічного населення на вільне користування рідною мовою, створення і підтримку освітніх та культурних установ міністерствами та відомствами враховане у Концепції розвитку культур національних меншин (розроблена у 1995 р.), де були визначені пріоритетні напрями державної політики у цій сфері: відродження традицій і звичаїв національних меншин, збереження й охорона пам'яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етнічних груп в Україні тощо.

На етнонаціональні відносини активно впливають національно-культурні товариства, яких в Україні нараховується близько 270, у т.ч. 23 зі всеукраїнським статусом. Це громадські добровільні об'єднання, що створюються у місцях проживання національних меншин. Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств в Україні розпочався в кінці 80-х рр. XX ст. і триває нині. Розгалужену сітку національних товариств мають росіяни, євреї, поляки, німці, болгари, греки, румуни, білоруси, грузини та ін., напр., Всеукраїнська асоціація болгарських національно-культурних товариств, Чеська національна Рада України, Демократична спілка угорців України, Естонське земляцтво в Україні, Християнсько-демократичний альянс румун. За роки незалежності України утворилася система органів державного управління з питань національних меншин та міграції, створено кілька фондів всеукраїнського значення (напр., Фонд розвитку культур національних меншин України, Фонд депортованих народів України). У 1996 р. для координації зусиль державних і громадських організацій створено дорадчий орган - Раду представників громадських об'єднань національних меншин. Сферою діяльності Ради стали: розробка проектів законів та інших нормативних актів із питань міжнародних відносин та розвитку культур, мов і традицій національних меншин, надання організаційної, практичної допомоги національно-культурним об'єднанням у проведенні заходів, що сприяють етнокультурному відродженню меншин.

Провідною проблемою етнополітики виступає забезпечення функціонування у різних галузях життя мов етнічних груп. Мовну політику в Україні регламентують Конституція України, Закон УРСР "Промови в Українській РСР" та ін. нормативні акти. Ними забезпечується вільний розвиток і використання мов національних меншин, що стало одним із вагомих факторів запобігання міжетнічних конфліктів. Зауважи­мо, що базовий закон про мовну політику України застарів і багато його норм суперечать Конституції України, а тому на часі прийняття нової редакції закону, який би враховував етнологічні закономірності розвитку багато­мовного поліетнічного українського соціуму.

Реалізується державна програма відродження та розвитку освіти національ­них меншин, виникають нові типи навчальних установ, а саме: гімназії, ліцеї, недільні школи з єврейською, румунською, польською, угорською мовою викладання. Але сучасний стан задоволення освітянських потреб національними меншинами ще не відповідає їх запитам і перед нашою державою стоїть завдання ліквідувати дисбаланс між етнокультурними потребами населення у галузі освіти та реальними послугами, які надаються на практиці навчальними закладами.

Неподоланим є нерівноправне становище між національними меншинами у забезпеченні їх етнокультурних потреб, не всі вони можуть рівною мірою з росіянами, румунами, молдаванами та деякими іншими меншинами задовольняти свої запити щодо вивчення в школі національної мови, культури, історії. У переважної більшості меншин нерозвинута в Україні або ж відсутня національна інфраструктура рідної мови (національні музеї, театри, бібліотеки, архіви, книговидавнича справа), обмаль власної творчої інтелігенції, не створені національно-культурні товариства, без чого неможливе повнокровне національне життя будь-якої етнічної групи. Фактично на сьогодні утворили свої національні громадські об'єднання, що захищають і представляють їх інтереси перед Українською державою, лише близько 40 етнічних груп.

Таким чином:

1. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.

2. Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України "Про національні меншини в Україні", "Про біженців", "Про громадянство України" та ін.

3. Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

4. Об'єктами національної політики с нації, народності й інші етнічні спільноти, а також відносини, що складаються між ними.

5. Суб'єктами національної політики виступають держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо.

6. Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об Активно виникають у сфері між національних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин.

& Тема № 16. Стан демократії у сучасному світі

План лекції:

1.Поняття, еволюція та основні елементи демократії. Концепція ліберальної

представницької демократії.

2. Передумови та основні цінності демократії. Глобалізація та демократичні

процеси.

3. Моделі та фази сучасних переходів до демократії Теорія консолідованої демократії.

Приступаючи до розгляду першого питання - поняття, еволюція та основні елементи демократії; концепція ліберальної представницької демократії, доречним буде навести слова південноафриканського вченого О. Сакса: « Демократія народжується і вмирає на усіх широтах, отже, немає сенсу визначати її точні географічні координа­ти», - зазначав свого часу. Нині де­мократія є однією із основоположне суперечливих рис сучасної цивілізації, яка дає людству широкі можливості, але вона ж породжує низку проблем. Та все ж поширення духу й цінностей демократії — це визначальна риса сучасності, один із виявів гло­балізації цивілізаційних надбань.

Слово «демократія» (буквально - народовладдя) походить від давньо­грецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирі­шальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуст афінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки на­ше управління перебуває

Дата добавления: 2014-01-11