Залежно від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими або мирними, а за своїми наслідками — позитивними або деструктивними

Інша типологія виходить з того, що кожне суспільство генерує свої особливі конфлікти, які відрізняються своїми при­чинами, динамікою розвитку та функціональними наслідками. Відповідно, виділяють: конфлікти демократичного, тоталітар­ного, авторитарного або перехідного суспільств. Конфлікти демократичного суспільства, як правило, відкриті та інституціолізовані. У недемократичних суспільствах головною детермінантою виступає силове вирішення владою колізій, що виникли. Особливою конфліктністю характеризується суспіль­ство, яке здійснює перехід до модернізованої економічної та політичної системи.

В політичні науці описані найбільш типові для перехід­ного суспільства кризи. Зокрема, виділяються такі кризи:

• криза ідентичності, яка викликана протиріччями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей і символів;

• криза розподілу матеріальних і духовних благ. Поча­ток переходу до ринку не гарантує одночасного росту добробу­ту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає змі­ни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спря­мована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;

• криза легітимності, породжується розчаруванням ча­стини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;

• криза участі, зумовлена тим, що процеси лібераліза­ції сприяють розширенню залученості громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготов­леними до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. В деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;

• криза "проникнення", яка проявляється в декількох аспектах:

а) суспільна нестабільність посилюється, якщо політичні реформи не підсилені позитивними результатами економічних реформ;

б) у зниженні ефективності рішень центральної влади в силу розбіжностей реальної політики і проголошених завдань;

в) у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.

Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спі­льнота людей, яка історично склалася на певній території і володіє особливими рисами культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням своєї єдності й відмін­ності від інших груп. Уявлення про спільність походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія націоналізму, одним з полюсів якого може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову, культуру і суверенітет, а іншим - ксенофобія (острах і ворожість до всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі - у праг­ненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави.

В сучасній науці існують різні пояснення причин між­етнічних конфліктів.

Неомарксизм бачить причину національного і регіона­льного сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Роз­рив за показниками рівня життя між високо розвинутими і пе­риферійними регіонами може тлумачитися в термінах пануван­ня і підпорядкування: один народ "сидить на шиї іншого" та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший ар­гумент етнічної мобілізації групи.

Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливос­тей і за доступ до найефективніших видів діяльності.

Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжет­нічні конфлікти невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об'єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи.

Популярне ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору американського політолога С.Хантінгтона, висловленою у праці "Зіткнення цивілізацій", найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. За С.Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах так званого "розколеного" типу, тобто у суспільс­твах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад, ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо.

Згідно з інструментальним підходом націоналізм роз­палюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери еконо­мічного і політичного впливу застосовують всі методи для ет­нічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету.

Поряд з названими, причинами конфліктів можуть ста­ти такі:

• історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів;

• самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів;

• насильницьке включення території етносу в іншу державу;

• відсутність умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою;

• нав'язаний "патерналізм"(політика, основана на уявленні про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу);

• стереотипи негативного сприйняття іншого народу.

Головна умова позитивності конфлікту - це управління ним, що дозволяє знизити загострення боротьби, обмежити кі­лькість його суб'єктів і предметів суперечки. Світовий досвід, в тому числі і нашої країни, говорить про те, що там, де конфлік­ти насильницьки припиняються або назрілі протиріччя не по­мічаються, вони переходять на прихований (латентний) рівень; тим самим зникає можливість мирного вирішення протиріч. Рано чи пізно конфлікти проявляють себе, але вже у більш руйнівних формах. Позитивні ж функції конфліктів проявля­ються в тому, що вони сигналізують владі про проблеми, які з'явилися, стимулюють розвиток суспільства через вирішення цих проблем, ініціюють прийняття нових законів та створення нових інститутів. Нарешті, конфлікти викону­ють роль своєрідного "клапану" для пристрастей, що накопи­чилися.

Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці можна виділити уні­версальні стадії.

Перша стадія — передконфліктна ситуація, яка є проце­сом виникнення суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у таких формах:

Латентна форма характеризується підвищеним емоцій­ним фоном та соціальною напругою. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення (фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням за ними "образу ворога", оптимістичними або песимістичними прогнозами про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути усвідом­лені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу.

Відкрита фаза - це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учас­ників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії блокуються іншою стороною, з'являються лідери, формуються програми вимог і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілі­зувати прибічників кожного табору.

Друга стадія - безпосередня конфліктна взаємодія, якій, як правило, передує привід (інцидент) - будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логі­ку розвитку. Він може розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту гово­рить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки..

Третьою стадією є завершення конфлікту.

Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту;

• самозгасання конфлікту (коли довгі кон­флікти гублять свою актуальність і затухають самі по собі);

• урегулювання конфлікту. Урегулювання лише част­ково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав'язана сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом втручання зовні­шньої третьої сторони. Найбільш активна частина прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими уго­дами, тому не виключена небезпека нового виникнення конф­лікту;

• вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого компромісу. При цьому установка на боротьбу замінюєть­ся установкою на партнерство.

Можливість вирішення конфліктів визначається кіль­кома умовами:

1) конфлікт повинен перейти з латентної у відкриту форму, що дозволяє поставити більш точний діагноз самій проблемі: одночасно обмежити неконтрольовані процеси;

2) визнання кожною стороною свого опонента з одночасним обмеженням неконтрольованих процесів;

3) чітке уявлення про предмет суперечки. Прийняття взаємоприйнятних рішень можливо тільки при умо­ві чіткого уявлення про сутність взаємних претензій учасників конфлікту:

4) нормативне регулювання конфлікту. Опоненти повинні згодитися про дотримання певних правил гри, виконання яких допомагає знизити рівень протистояння і почати процедуру переговорів;

5) готовність сторін до взаємних поступок;

6) послаблення конфлікту за рахунок перево­ду його на другий рівень.

Так, наприклад, напруга мітингової стихії може бути знята боротьбою сторін у парламенті, у Конституційному суді, у погоджувальних комісіях та інших організаціях, які беруть на себе вирішення і відстоювання сторін. Подібний спосіб регу­лювання конфлікту отримав назву методу інституціоналізацїї.

Інструментом вирішення конфліктів є переговори (пря­мий діалог сторін або з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації), посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики), роз'єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в тому числі норм міжнародного права і традицій.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних суспільно-політичних проблем частіше виявляється прагнення сторін до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його — врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне рішення є конструк­тивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть спря­мовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм про­тивником.

& Тема № 13. Міжнародні відносини. Глобалістика.

Політичне прогнозування

План лекції:

1. Основні теоретичні підходи до дослідження між­народних відносин.

2. Основні суб'єкти сучасних міжнародних відносин.

3. Вплив процесу глобалізації на міжнародні відносини.

4. Поняття національного інтересу. Національні інтереси України.

5. Політичне прогнозування: сутність, мета, предмет та об’єкти.

Приступаючи до розгляду першого питання - основні теоретичні підходи до дослідження між­народних відносин, слід привернути увагу на тому, що міжнародні відно­сини є важливою сферою прояву політики, де закладаються основи стабільності або протиріч, що визначають долю цілих держав.

Міжнародні відносини (у вузькому трактуванні) розуміють як міждержа­вні або міжурядові відносини. Згідно з широким трактуванням, поняття "міжнародні відносини" від­носяться до усіх форм міжнародної взаємодії членів та інститу­тів окремих суспільств незалежно від того, представляють вони державу чи ні. Саме це трактування отримало сьогодні найбі­льше визнання, тому що відображає появу нових суб'єктів міжнародного політичного процесу.

Слід визнати, сьогодні немає єдиної те­орії, яка б пояснювала природу і закономірності міжнародних відносин, але є певні підходи щодо цієї проблеми.

В період між двома світовими війнами у США остаточ­но формується підхід дослідження міжнародної політики, який отримав назву лібералізму ( інша назва цієї школи — ідеалізм):

· вихідна ідея - переконання в тому, що всі міжнародні відносини можна регулювати за допомогою мора­льно-етичних і правових норм;

· метою міжнародної політики держав повинно стати досягнення миру, а війн і конфліктів можна уникнути через поширення ціннос­тей демократії, створення системи колективної безпеки, діючої за принципом "один за усіх і всі за одного";

· велика роль приділяється міжнародним організаціям, які сприяють розвитку взаємовигідного співробітництва та обміну між краї­нами і виконують функції миротворництва.

Процеси глобалізації відродили інтерес до ідеалізму у формі неолібералізму (визнає, що поряд з державою уча­сниками світової політики можуть бути транснаціональні кор­порації, фінансові групи і неурядові громадські організації). Ос­новним опонентом "лібералізму" виступає школа політичного реалізму (теоретичні витоки цього підходу беруть початок від ідей Н.Макіавеллі та Т.Гоббса, які розглядали політику як переважання сили, але задовго до них у відомій давньогрецькій формулі було сказано: " Сильні роблять те. що їм дозволяє їх сила, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати", її основні положення:

• ідея анархічної і конфліктної природи міжнародних відносин. Колізії і війни - природний стан світової політики. Причина світової нестабільності криється у відсутності верхов­ного арбітру. Якщо у політичних відносинах кожної країни присутня ієрархічність, субординація, правова регламентація, то у міжнародному середовищі відсутня будь-яка правляча структура, здатна підтримувати порядок. Тому кожна держава, захищаючи свої інтереси, може розраховувати тільки на себе і використовувати будь-які засоби;

• головними та єдино значущими суб'єктами міжнаро­дних відносин є держави, які у своїй політиці керуються влас­ним національним інтересом. Інтереси однієї держави знахо­дяться у протиріччі з інтересами інших, тому що кожна сторона зацікавлена у володінні ресурсами, які завжди є дефіцитними;

• держава намагається забезпечити власну безпеку (ви­живання) і може навіть прагнути до домінування. Згідно з по­глядом одного з родоначальників цього напрямку Г.Моргентау, суттю світової політики є боротьба за домінування: бажання його зберегти, зміцнити або продемонструвати;

• можливості домінування залежить від могутності держави, показником якої є здатність впливати на поведінку інших держав. Кожна держава намагається здобути максимум вигоди і переваг із свого становища;

• єдина реалістична можливість забезпечення миру по­лягає у знаходженні балансу сил, тобто досягненні рівноваги між державами. Тільки загроза застосування сили, а найбільше - взаємного знищення, дозволяє зберегти стабільність у світі. Прибічники політичного реалізму скептично ставляться до мо­жливості регулювання міжнародних відносин за допомогою норм права та моральних цінностей, хоч і не заперечують не­обхідності гармонізації цих відносин;

• досягнення балансу сил передбачає діяльність держав на національному рівні (нарощування воєнної та економічної могутності) і міжнародному рівні (створення коаліції союзни­ків, послаблення супротивників).

Прибічники цього підходу бачать гарантії збереження стабільності у підтримці багатополярного балансу сил, в той час як біполярний або однополярний світ ховає у собі небезпе­ку для збереження миру.

Елементи як ідеалізму, так і реалізму можна прослідку­вати у зовнішньополітичних доктринах деяких країн. Поєднан­ня двох підходів спостерігається й у концепції зовнішньої полі­тики України: визнання необхідності переходу до багатополяр­ного світу у XXI ст. поєднується з ідеями інтеграції і регульо­ваної системи безпеки, миротворництва і роззброєння на регіо­нальному та глобальному рівнях.

Лібералізм і реалізм є традиційними школами вивчення міжнародних відносин. Їм протистоїть неомарксизм, який роз­глядає характер міжнародного середовища у категоріях пану­вання і підпорядкування: економічно слаборозвинуті держави (Південь, що розвивається) знаходяться у прямій залежності від індустріально розвинутих (розвинута Північ). Одне з найціка­віших пояснень сутності міжнародних відносин подане у теорії "світ економіки" (представник - амери­канський історик та соціолог Е.Валерштейн), який виражений трьома елементами:

• "ядром" - найбільш розвинуті країни, світові лідери виробництва, що володіють передовими технологіями;

• "напівпериферією" - менш розвинуті країни, які по­ступаються в економічному розвиткові державам "ядра";

• "периферією" - слаборозвинуті країни, які експлуа­туються "ядром".

В цілому, зміст сутності міжнародних відносин у трактуванні неомарксизму розкривається у таких положеннях:

• посилення в умовах глобалізації поляризації між ба­гатими і бідними країнами, що передбачає конфліктний характер взаємовідносин між ними;

• основними суб'єктами у міжнародному середовищі є великі держави. Самі держави є про­відниками інтересів, пов’язаних з взаємодією ТНК, інтернаціона­лізацією капіталів, координацією між виробничими комплексами:

• наявність домінуючої країни (США), яка поширює своє лідерство не тільки на країни "периферії", але й на країни "центру".

З багатьох інших шкіл можна виділити концепцію "де­мократичного миру", яка почала оформлюватися з 60-х років XX ст. Прибічники цього підходу розвивають ідею І.Канта про можливість досягнення вічного миру на основі політичного і морального удосконалення людини і суспільства. Для німецького філософа миролюбна зовнішня політика є продовженням внутрішнього ліберального курсу республіки. Сучасні дослідники виводять прямий зв'язок між демократич­ним режимом країни та її пацифізмом у міжнародному середовищі. Посилаючись на статистику війн, вони зробили висновок, що став аксіомою: демократичні держави не воюють одна з одною. Пояснення цьому бачиться у відповідальності уряду перед громадськістю - у негативному ставленні до насильства; у су­місності базових цінностей, що викликає взаємні симпатії на­родів різних країн; у демократичній політичній культурі, яка включає в себе установку на досягнення компромісу, на склад­ність процедури прийняття рішень про вступ у війну. Вказуєть­ся на те, що, будучи втягнутими у збройні конфлікти, ці держа­ви прагнуть компромісно їх завершити ї альтруїстично ведуть себе стосовно переможених. Опоненти цієї теорії ("реалісти"), про­гнозують можливість загострення протиріч між США та Захід­ною Європою, США та Японією, посилаючись на факти прояву ворожості щодо авторитарних режимів та наводячи при­клад силових санкцій проти Югославії й Іраку.

Переходячи до другого питання - основні суб'єкти сучасних міжнародних відносин, зазначимо, що в тепері­шній час у світі існує більше ста дев'яноста держав, які відрізняються різними параметрами: розмірами, віком (історичні й нові держави), чисельністю насе­лення, економічним потенціалом, мірою політичного впливу.

За економічним критерієм виділяють три групи держав:

1. багаті, тобто індустріально розвинуті держави з ринковою економікою та високим рівнем життя (США, Канада, ФРГ, Великобританія, Франція, Італія, Японія, експортери нафти Персь­кої затоки - Бахрейн, Кувейт, Катар);

2. нові індустріальні країни, що зробили у 70-80-х роках різний кидок у своєму економічному розвитку, але які поки що не зуміли наздогнати за рівнем життя держави першої групи: Китай, Індія, так звані "азіатські тигри" - Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, країни Латинської Америки -Мексика, Бразилія, колишні соціалістичні країни східної Європи;

3. бідні країни Латинської Америки, Африки, деякі колишні республіки СРСР.

Політичний вплив країн на міжнародній арені значною мірою визначається їх економічною та воєнною могутністю. У сучасному світі саме функціонування економіки безпосередньо визначає як міжнародний статус держави, так і боєздатність її збройних сил. Стосовно країн, які володіють сильним воєнним та економічним потенціалом і дипломатичним впливом, вико­ристовується термін "держава". При цьому у світовому співтоваристві виділяють власне зверхдержави і великі держави (з 1945 до 90-х р.р.- СРСРі США – зверхдержави).

Зверхдержаву відрізняють три критерії: 1) можливість масового і повного знищення, 2)здатність впливати на розвиток усіх інших країн, 3) неможливість для будь-якої коаліції нанести поразку одній зверхдержаві, якщо цю коаліцію не підтримає інша зверхдержава.

Рівновага у міжнародному середовищі, яка здійснюється за схемою протистояння двох держав і підтриму­ючих їх коаліцій країн, визначається як біполярна модель світу. Після розпаду СРСР склалася однополюсна модель міжнарод­них відносин з єдиною зверхдержавою – США.

До великих держав відносять країни, що володіють воєнною силою і здатністю відстояти спою незалежність, економічним потенціалом і дипломатичним впливом. Враховується геополітичний фактор (простір і розташування країни), володіння ядерним арсеналом і сучасними засобами його відправки, а також такі, що є постійними членами Ради Безпеки ООН (США, Росія, Великобританія. Франція, Китай). За економічним і політичним впливом до великих відносять Німеччину і Японію. Ключову роль на регіональному просторі відіграють се­редні держави, наприклад, Індія у Південно-Східній Азії, Мек­сика у Центральній Америці, Туреччина, яка намагається за­кріпити свій вплив у нових державах Середньої Азії.

Розрізняють також малі та мікро держави, їх відрізняє невелика кількість населення (1-2 мільйони) і неможли­вість самостійно захистити свій суверенітет.

Суб'єктами політики світового масштабу є міжнародні організації, блоки і союзи, які співробітничають або протисто­ять один одному. Існують різні типології міжнародних організа­цій. Одна з найпоширеніших класифікацій передбачає виділен­ня різних типів у відповідності з територіальною ознакою:

• універсальні міжнародні організації (ООН);

• міжрегіональні організації (Організація Іс­ламська Конференція);

• регіональні організації і блоки (всього в світі нара­ховується 60 таких організацій, наприклад, Євросоюз, СНД, Організація Африканської Єдності, Співтовариство південноафриканських країн з метою розвитку, Регіональне економічне співтовариство у Латинській Америці, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН);

• субрегіональні організації, наприклад, Бенілюкс, що об'єднує Бельгію, Нідерланди і Люксембург.

Залежно від напрямку діяльності виділяють:

• загальноцільові організації (ООН, що координує співробітництво країн-учасниць у різних сферах; однією з її найважливіших функцій є здійснення міжнародної безпеки, регулювання конфліктів. З 1948 р. ООН здійсни­ла більше п’ятдесяти миротворчих місій у різних регіонах світу);

• спеціалізовані організації (ООН включає в свою структуру міжнародні організації, створені для координа­ції зусиль країн у окремих галузях - Всесвітня Організація Охорони здоров'я (ВОЗ), міжнародна Організація Праці (МОП), ЮНЕСКО (організація, що займається питаннями культури, освіти і науки), Міжнародний суд, Міжнародний Ва­лютний Фонд (МВФ), Міжнародне агентство з атомної енерге­тики (МАГАТЕ), ВТО).

Процеси глобалізації сучасного світу значно розширили коло суб'єктів міжнародних відносин. Наприклад, серйозну конкуренцію національним державам у здійсненні політики складають транснаціональні корпорації (ТНК). Вони стали самостійними суб'єктами не тільки економічних, але й політич­них відносин (у світі нині їх нараховується біля 35 тисяч).

Дата добавления: 2014-01-11