Таким чином, політичний процес визначається як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері

Виділяють найбільш значущі етапи здійснення політичного процесу:

перший етап - етап представлення політичних інте­ресів груп інститутам, що приймають управлінські рішен­ня. Організовані й неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів. Центральне значення на даному етапі політично­го процесу має електоральний процес, який безпосереднім чином за­лежить від діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів насе­лення, що склалися, від політичних пристрастей правлячих еліт і способів, якими вони ко­ристуються для впливу на результати голосування, від соціальної структури й етнічного складу населення, долі міських жителів, рівня освіченості й динаміки матеріальних доходів, домінуючих цінностей;

другий етап - етап прийняття рішень і формулювання політичної волі, який включає наявність таких обов'язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтерна­тив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що висту­пають від імені держави, а також інформацію, якою вони воло­діють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля. Отже, на цьому етапі зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, ступеня розподілу гілок влади;

третій етап - реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння влад добиватися адекватної реаліза­ції прийнятих рішень і сформульованих завдань, масово підко­рити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні за­безпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільс­тва. Отже, на даному етапі політичного процесу го­ловним питанням є вибір за­собів і методів політичного регулювання (перш за все: насиль­ницьких - ненасильницьких, ідеологізованих - неідеологізованих).

Політичні процеси роз­поділяються за об'єктами політичного впливу:

на зовнішньо­політичні (його буде розглянуто в темі „Міжнародні відносини”);

на внутрішньополітичні. Від здатності політичної організації видозмінювати функції своїх ланок, швидко справлятися з кадровими змінами у прав­лячій еліті і зміною лідерів, забезпечувати створення нових не­обхідних інститутів безпосередньо залежать ступінь і характер впливу політики на соціальне середовище.

Відомий американський політолог Л.Бередет запропонував диференціацію політичних процесів демократичного типу. поклавши в основу їх класи­фікації поняття народу як основного політичного суб'єкта:

пряма демократія, де населення безпосередньо впливає на владні структури і визначає зміст законодавчого процесу. Відомо, що класичні форми такого роду політичних процесів існували в давньогрецьких полісах або, наприклад, у феодальному Новгороді. Зараз такі політичні про­цеси майже вже не зустрічаються. Але в недалекому майбутньому розвиток електроніки неминуче створить технічні можливості постійного плебісцитарного визначення електоральних переваг населення з найширшого кола питань. А це в свою чергу змінить і механізм при­йняття рішень, і домінуючі форми політичної участі, і критерії оцінки політичної активності громадян.

Представницька демократія або республіка (правління без монарха): люди не тільки самі впливають на владу і виконання законів, але й ви­сувають з свого середовища представників, що виконують фу­нкції прийняття законодавчих актів і повсякденного управління державою. Так у структурі політичного процесу з'являється інститут виборних представників, що несуть певну відповіда­льність за здійснення влади перед народом, що їх вибрав.

В демократичних державах даного типу народ виконує політичні функції, контролюючи дії еліти. Так, наприклад, у деяких країнах встановлені права населення, що дозволяють відкликати своїх представників або створюють неможливість для верхів змінювати ряд конституційних положень без всена­родного референдуму.

Плюралістична демократія. Цей різновид демокра­тичного процесу пов'язаний з еволюцією республіканського ладу, що проявляється у виникненні багатоликих політичних асоціацій, які посилюють здатності вступаючих у них громадян впливати на зміст управлінських рішень. Групова мобілізація людей дає можливість уряду більш гостро відчути їх владне волевиявлення і підштовхнути до відповідних дій. Така схема передбачає наявність додаткових посередни­ків між народом і владою.

В результаті народ ще на крок відсувається від влади, точніше від прямого контролю над нею. Але одночасно він здобуває можливість більш цілеспрямованого впливу на зміст управлінських рішень.

Відмінності внутрішньополітичних процесів можна визначити і за іншими критеріями. Так, з точки зору неприхованого чи прихованого здійснення державою своїх повноважень і прерогатив можна виділити:

Відкритий політичний процес характеризується тим, що політичні інтереси груп і громадян систематично виявляються у електоральних перевагах, програмах партій і рухів, а також у інших формах публічних претензій людей до державної влади.

Тіньовий процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах і центрах влади, а також на таких владних домаганнях груп і громадян, які за різних причин не передбачають звернення до офіційних носіїв влади. В якості центрів влади, до яких у такому випадку апе­люють громадяни, можуть виступати заборонені, не легалізовані і невизнані суспільством структури (наприклад, мафіозні об'єднання).

Тіньовий політичний процес може виступати як в аль­тернативній офіційній політиці (наприклад, у формі паразиту­вання мафіозних структур на державних інститутах влади, як це має місце у країнах з високим рівнем корумпованості прав­лячих верств), так і в не альтернативній, коли вища влада пев­них інститутів офіційно не афішується, але визнається (коли держава передає вищі владні фу­нкції своїм окремим структурним ланкам, наприклад, органам служби безпеки, репресивним структурам або тим чи іншим партійним формуванням).

Ще одним критерієм диференціації внутрішньополітич­них процесів є характер перетворення влади, що дає підстави говорити про революційні та еволюційні політичні процеси.

Революційний політичний процес відрізняє відносно швидка якісна змі­на влади, панівних способів прийняття рішень, каналів і меха­нізмів політичної участі. Залежно від зовнішніх і внутрішніх умов революційний політичний процес може передбачати використання як мирних, так і насильницьких методів. Але в будь-якому випадку подіб­ного роду перетворення здійснюються за досить короткий істо­ричний час. В такі періоди, як правило, електоральні переваги звільняють місце стихійним, випадковим формам масових політичних рухів, які, впливаючи на верхні поверхи влади, нерід­ко обходять закон і органи влади.

В еволюційному політичному процесі зміна його внут­рішніх параметрів відбувається шляхом поступового вирішен­ня конфліктів і протиріч, що накопичуються. Необхідною основою еволюційного протікання полі­тичного процесу є легітимність влади й наявність, як правило, єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керівників і ке­рованих. Якщо у тоталітарних режимах еволюційність може забезпечуватися за рахунок панування методології і насильства стосовно рядових громадян, то відповідними механізмами в демократичних країнах є етика консенсусу й обов'язкова наяв­ність конструктивної опозиції.

Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних ре­жимів до демократичних. Сучасні країни, що стали на шлях демократичного роз­витку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, де­монструють різні моделі переходу.

Після Другої світової війни перспективи розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах європейського лібе­ралізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з еко­номічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, мо­дернізація розглядалася як "вестернізація" (перспективи розви­тку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин). Американський політолог С.Ліпсет чіт­ко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з де­мократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, писав він, — тим більше шансів для того, щоби нація стала де­мократичною".

В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонстру­ючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і но­вих технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типо­вою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у не­узгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс со­ціальних і політичних проблем: надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими, ресурси для моде­рнізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до но­вих відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань при­зводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності.

Треба зазначити, що не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створю­валося у ході довгої еволюції. Тому в теорію модернізації були внесені певні корективи:

• на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культур­ний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неод­накового сприйняття цінностей модернізації;

• країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необ­хідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії.

Другий напрямок, що аналізує моделі переходу до демократії - теорії "транзитології", що моделюють процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів:

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у бі­льшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкрет­них процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визна­чається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього на­прямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно до якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відпові­дно перехідний період розглядається як боротьба між прибіч­никами і противниками змін, результат якої залежить від того чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов (різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного).

Політологи виділяють кілька умов, що визначають де­мократичну трансформацію суспільства:

Зовнішньополітичні: характер міжнародних відносин, суперництво або співробітництво. Вплив зовнішнього середо­вища може виступати у формі економічного і інформаційного тиску, у формі підтримки демократичних сил у країні, як вплив силою прикладу демократичних країн. Каналами поширення демократичних цінностей є ЗМІ, контакти між країнами: туризм, культурний обмін, навчання і стажування у західних університетах. Фактор економічного тиску проявляється у формі відмови від економічних взаємо­відносин з диктаторськими режимами, у формі надання або відмови від економічної допомоги.

Економічні: розвинута ринкова економіка, високі тем­пи економічного росту, якщо вони використовуються для підвищення рівня матеріального добробуту населення. Визнано, що без відносно високого рівня доб­робуту важко досягти необхідної для демократії суспільної згоди.

Перед країнами, що стали на шлях демократичних пе­ретворень, стоїть проблема формування середнього класу. Це стосується і сучасної України.

Культурні: підвищення рівня грамотності і освіченості населення, поширення громадянської політичної культури, в якій орієнтація на активну участь у політиці поєднується з орі­єнтацією на підпорядкування законам, з дисципліною і відпові­дальністю, з повагою прав і свобод інших людей, з готовністю до компромісів. Успіх демократичних перетворень визначається і наявністю у населення відчуття громадянської ідентичності, тобто відчуття приналежності до єдиної держави. Останнє особливо важливо для суспільств, які включають у себе різноманітні етнічні та конфесійні групи.

Інституціональні: наявність ефективної багатопартійної системи і громадських організацій, для вираження і представництва інтересів різних соціальних груп.

Особистісний фактор: процес демо­кратизації у суспільстві визначається відповідальністю, волею і ідеологічними орієнтаціями політичного керівництва країни; вибір політичними елітами тієї чи іншої стратегії демократичних перетворень.

Політологи виділяють3етапи здійснення демократичних перетворень:

1. Етап лібералізації характеризується кризою автори­таризму і посттоталітарних режимів, з якого влада намагається вийти через надання громадянам обмежених свобод. На цьому етапі відбуваються зміни у взаємовідносинах держави і грома­дянського суспільства. Звільняються політв'язні, слабшає цен­зура. Починає зростати інтерес населення до політики. Відбу­вається активізація громадянського суспільства: посилюється правозахисний рух, починає формуватися відкрита політична опозиція. Трансформується і сама еліта: вона розпадається на прибічників продовження реформ і прибічників збереження старого режиму. Перемога нової еліти дозволяє зберегти тен­денцію мирної трансформації режиму.

2.Етап демократизації передбачає зміни у взаємовід­носинах держави з іншими політичними суб'єктами (опозиці­єю, партіями), а також у відношеннях між основними гіл­ками державної влади, повинні формуватися демократичні політичні інститути (конкурентна партійна сис­тема), активне громадянське суспільство. Знищен­ня старої політичної системи закріплюється прийняттям нових конституцій.

3. Етап консолідації демократії означає досягнення де­мократичної стабільності. Перехід до консолідованих демокра­тій буває довгим, він може розтягуватися на десятиліття. Утве­рдження демократії визначається здатністю політичних суб’єктів досягти консенсусу який має три рівні:

• ціннісний — погодження у відношенні базових демок­ратичних цінностей;

• процедурний — всі політичні актори дотримуються правил боротьби, установлених конституцією, готових до де­мократичних процедур вирішення конфліктів;

• інституціональний - створення владних структур, вбираючих у себе конкуруючі інтереси різних політичних сил.

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду та власних потенційних можливостей. Але серед найважливіших проблем вітчизняної політичної модернізації: досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому; пошук оптимальних спо­собів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для національної політичної культури цінностей і норм полі­тичного життя з новими модернізованими інститутами; налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реа­льну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень.

Переходячи до третього питання - основні положення сучасної теорії конфлікту, зазначимо, що соціальні конфлікти супроводжують всю історію людства: війни і революції, демонстрації і страйки, мітинги і політична боротьба у парламенті - ось далеко не повний перелік форм, в яких можуть протікати конфлікти. Їх наслідки для сус­пільства неоднозначні: одні з них призводили до загибелі ім­перій, до втрати державної незалежності, інші сприяли прогре­сивному розвитку суспільства, роблячи його ще більш демок­ратичним і справедливим. Сучасне демократичне суспільство передбачає можливість появи великої кількості конфліктів і розвивається через їх вирішення. Отже, конфлікт - це така ж природна форма взаємодії індивідів і соціальних груп у суспільстві, як співробітництво і кооперація. Ідею при­родності конфлікту ще в середині XIX ст. висловив німецький соціолог Г.Зіммель, який власне і увів в науковий обіг поняття "соціальний конфлікт". Він також підкреслив функціональність конфлікту, вважаючи, що саме таким чином очищається сама атмосфера суспільства.

Обґрунтування внутрішньої суперечливості і конфлікт­ності суспільства бере початок з XIX ст., коли з'являються перші теорії конфлікту. Їх виникнення стало теоретичною реакцією на класові протиріччя, що загострилися, і альтернативною відповіддю на однобокість теорій, які панува­ли у цей період і трактували суспільство як стійке та стабільне ціле, в якому окремі частини органічно доповнюють одна одну. Одна із значних теорій конфлікту була розроблена К.Марксом та Ф.Енгельсом. У їхньому вченні суспільні проти­річчя виступають головною рушійною силою соціальних змін. В соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби, джерелом якої є експлуатація, тобто присвоєння класом, що володіє власністю на засоби виробниц­тва, результатів праці класу, який позбавлений власності. Роз­глядаючи головний конфлікт європейської історії XIX ст. - між підприємцями і робітниками — К.Маркс та Ф. Енгельс вважали, що в міру того, як перші будуть ставати багатшими, а другі біднішими, конфлікт буде посилюватися, що невідворотно призведе до соціалістичної революції.

Вклад марксизму в розробку питання класового конф­лікту є загальновизнаним. Він узагальнив реалії європейської історії XIX ст., яка пройшла під прапором гострої боротьби між робітниками і підприємцями. Але конфліктологія не обмежу­ється дослідженням тільки класових конфліктів, а виходить з того, що суспільство включає у себе можливість найрізномані­тніших конфліктів.

В другій половині XX ст. у ба­гатьох розвинутих країнах класові колізії "відійшли" на задній план, уступивши місце іншим конфлік­там. Наприклад, в США расова напруга завжди домінувала у відношенні до класових протиріч.

Дата добавления: 2014-01-11