Сучасні теорії соціології права

Теорія комунікативної дії німецького соціолога Юргена Хабермаса (1929 р.) містить у собі наступні уявлення про суспільство:

1) суспільство – система формальних норм, у якій відносини між людьми будуються за принципом влади – підпорядкування (системний світ). Складовими частинами системи є сфери економіки й політики;

2) суспільство – повсякденне життя людей (родина, дружба, робота й т.д.), що створюється самими людьми в процесі спілкування між собою (у Хабермаса – комунікативної дії), спрямованого на досягнення згоди й взаєморозуміння між людьми) (життєвий світ).

Життєвий світ становлять такі сфери діяльності, як культура, спільність, соціалізація особистості. Системний і життєвий світ взаємозалежні один від одного: системний світ, забезпечуючи матеріальне благополуччя людей, функціонує в просторі життєвого світу, що визначає його характер. Хабермас підкреслює, що в цей час взаємодію між системним і життєвим світами порушено, тому що система, будучи відділена від повсякденного життя й у той же час впливаючи на поведінку людей за допомогою грошей і влади, поступово руйнує життєвий світ. Взаємопорозуміння між світами й, отже, стабільність громадського порядку, на думку Хабермаса, можливо відновити за допомогою раціональної комунікативної дії. Дія, як відомо, тільки в тому випадку є раціональною, коли вона керується знанням. Відповідно до теорії Хабермаса існують три рівні раціональної поведінки: 1) логічний;2) риторичний; 3) діалектичний. Поведінка відповідно до його теорії тільки тоді є раціональною, коли вона з’ясована витлумачено на всіх рівнях аргументації.Таким чином, учасники комунікації для досягнення згоди між собою повинні вміти раціонально пояснити свої дії, тобто аргументувати їхня суть, мети й засоби, викладаючи потрібні аргументи незалежні ордин ід одного й від зовнішніх обставин, у відповідному значенні й у підходящій ситуації. Право, на думку Хабермаса, сприяє комунікативній діяльності людей і, отже, є однією з умов об'єднання суспільства. Право являє собою сукупність раціонально встановлених законодавцем норм поведінки, схвалених кожним громадянином. Легітимні правові норми, виражаючи об'єднану волю всього суспільства, сприяють досягненню згоди між світами. Суспільна еволюція відповідно до теорії Хабермаса полягає в розвитку пізнавальних здатностей людини.

Стадії соціальної еволюції, які виділяв Хамберс: 1) міфопоетична; 2) космологічна; 3) релігійна; 4) метафізична (філософська); 5) сучасна.

З кожною стадією очевидний суспільний прогрес, оскільки з'являються усе більше нові й удосконалені способи рішення проблем суспільства. Ціль соціальної еволюції полягає в досягненні «універсальної раціональності», тобто ситуації безперешкодної взаємодії індивідів.

Ніклас Луман (1927–1999) – сучасний соціолог, творець теорії комунікації. Луман розглядає суспільство як глобальну систему комунікації, тобто як функціональну диференційовану систему, елементами якої є комунікації. Комунікації - процес передачі інформації, процес спілкування. Суспільство в Лумана має комунікативну природу: основу суспільства становлять сенси, породжувані самим суспільством у процесі комунікації. Луман уважав, що суспільству властивий ауто-пойесис, тобто здатність самоорганізовуватися й самообновлятися. Суспільство як комунікативна система містить у собі підсистеми, які мають свої коди й виконують різноманітні функції. Вони відповідають різним спеціалізованим сферам соціального життя. До них відносяться, наприклад, такі підсистеми, як мораль, право, політика, наука. Кодом розходження в політику буде «влада - підпорядкування». Право, відповідно до поглядів Лумана, являє собою аутопойетическую підсистему суспільства, що включає в себе закони й інші правові норми, які мають соціальну, комунікативну природу, тобто створюються не законодавцем, а самим суспільством. Виникнення права обумовлене нормативними очікуваннями (правовими вимогами), що виникають у суспільстві й утворять нових змістах. З ускладненням соціальної системи число очікувань збільшується. Отже, право, як і соціальна система, безупинно еволюціонує.Луман виділяв такі механізми еволюції суспільства (у тому числі й права):1) механізм мінливості, закладений у кожній комунікації й представляющий собою можливість заперечення в процесі комунікації. Реалізація можливості заперечення ініціює зміни в системі суспільства;2) механізм відбору, у якості якого виступають коди розрізнення підсистем комунікації, що сортують за допомогою заперечення нові сенси;3) механізм стабілізації – забезпечує стабілізацію сенсів, тобто відмежування значущих сенсів, що належать певній комунікативній системі, від інших сенсів. Таким чином, у процесі еволюції соціальної системи породжувані нею нові сенси право або скорочує, або узагальнює й систематизує, включаючи у свою систему. При цьому при здійсненні історичних змін відмежування права від інших систем комунікації забезпечується сталістю коду розрізнення права як системи комунікації.

Правовий солідаризм – політико-правова концепція, відповідно до якої рушійною силою розвитку соціального суспільства є єдність членів даного суспільства, взаємна згода між членами суспільства і їхніми групами, гармонія інтересів праці й капіталу. Дана концепція придбала особливу популярність на початку XX ст. Одним із прихильників даної концепції був Люсьєн Леві-Брюль – відомий французький філософ, соціолог і антрополог (1857–1939 р.). Леви-Брюль був тісно пов'язаний з Дюркгеймівською соціологічною школою. Леві-Брюль розділяв теорію Дюркгейма про «колективні уявлення», які існують незалежно від індивідуальних уявлень. Учений також розглядав ідеї про зв'язок «колективних уявлень” з певним типом соціальної структури. В підгрунті даної концепції лежить думка єдності, солідарності, які і є рушійною силою розвитку будь-якого суспільства. Ця концепція є повною протилежністю теорії марксизму. Правовий солідаризм використовуався в буржуазно-реформістських цілях для обґрунтування «співробітництва й примирення класів».

Будучи прихильником даної концепції, Леві-Брюль визначав право як сукупність правил-вимог, установлювану кожною соціальною групою й таку, що знаходиться в постійному й безперервному русі. На його думку, право постійно змінюється.

У теорії соціального права французького мислителя російського походження Жоржа(Георгія) Гурвича (1894–1965) поняття права виступає в більше широкому розумінні в порівнянні із традиційним поняттям права, а саме право містить у собі не тільки офіційні правові норми, але й соціальні норми, які виробляються в процесі реального життя суспільства. Нормативні факти породжують право. Оскільки нормативних фактів безліч, у суспільстві одночасно існує безліч правових систем (правовий плюралізм Гурвича). У розумінні Гурвича, суспільство створює право, що може обійтися без держави як правотворчого інституту. Соціальне право існує крім держави й регулює суспільні відносини. Особливістю підходу Гурвича є розширене розуміння ним не тільки права, але й соціології права. За Гурвичем, соціологія права вивчає всю соціальну дійсність і містить у собі всю сукупність соціальних інститутів, норм поведінки, а також прийнятих суспільством символів, цінностей, ідолів, колективних забобонів. Гурвич підкреслював величезну роль своєї теорії соціального права в подоланні наявного відповідно до його поглядів розриву між правовими нормами й безпосереднім правовим життям суспільства, а для цього необхідно вивчення права за межами офіційних правових норм.

Будучи учнем Л. Петражицкого, Гурвич визначав право як прагнення реалізувати в якомусь певному соціальному контексті ідею справедливого правосуддя через багатогранну «атрибутивно-імперативную» регуляцію, що не обов'язково пов'язана тільки із зовнішнім примусом, як уважалося тоді. Соціологія права за цим трактуванням повинна була включати:

1 ) систематичну частини, що вивчає прояв права або «правові маніфестації» як функцію форм «соціабельності»;

2) диференційну частину, що вивчає прояв права як функції реальних колективних одиниць – груп, класів і соціальних структур;

3) генетичну частину, що вивчає закономірності виникнення й зміни, розвитку й занепаду права в різних конкретних типах «глобального суспільства».

У першій «систематичній частині» Гурвич виділяє типи права:

1 ) соціальне право – поєднує все суспільство;

2) індивідуальне право, що ґрунтується на міжособистісних відносинах;

3) підлегле, або субординаційне право, для якого характерний недемократичний режим, що і є перекрученою редукцією гетерогенної системи «індивідуального права».

Гурвич вважав, що «соціальне право» прямо залежить від багатогранного суспільства. Різноманіття різних правових теорій, думок, точок зору не можливо без визначення «соціального права». Тільки так, у межах «соціального права», можна результативно іирішити найактуальнішу проблему капіталізму – питання балансу влади між державою й різноманітними економічними угрупованнями. Це, на його думку, можливо тільки завдяки наявності трансперсональної категорії «ми». У цьому трансперсоналізмі Гурвич бачить особливе поєднання юридичного індивідуалізму, що заперечує існування реальності норм, правових обов'язків і універсалізму. Гурвич розділив суспільство на соціальні групи: кожна соціальна група (залежно від часу існування й функцій, заради яких вона була створена) заявляє про себе як про правовий соціум, що створює право й практику його використання. Виходячи з пануючих інтересів групи Гурвич виділяв господарські, політичні, культурні, правові системи. Наполягав він і на взаємопідпорядкуванні цих систем. Так, федеративне право має верховенство над регіональним, а міжнародний юридичний порядок повинен панувати над національними порядками.

Третя частина складалася з розгляду юридичних порядків «глобальних суспільств» з погляду походження й розвитку. Визнаючи досягнення німецької школи соціології права, зокрема її глави М. Вебера, Гурвич указує на недолік методології останнього, що полягає в редукції ним соціальних феноменів винятково до видів поведінки й індивідуальних сенсів, коли осторонь залишаються деякі важливі елементи соціальної дійсності, а саме її морфологічна база й «колективне психічне життя». Гурвич засумнівався у твердженні дюркгеймівскої школи про детермінації колективною свідомістю форм первісних груп і соціальних структур. Гурвич розглядав пряму залежність між типом соціальної структури, її правовим забезпеченням і здатністю людини діяти у відповідності зі своїми інтересами й цілями.

Розвиток у Сполучених Штатах Америки соціології права має свої особливості. Можна говорити про методологію й методику використання соціології як у праві в цілому, так і в окремих його напрямках. Насамперед дослідники прикладають зусилля до відновлення методології науки, вирішення питань, що нагромадилися в ній. Вони намагаються впровадити сучасний технічний інструментарій. У США розвиваються конкретно-соціологічні дослідження в різних областях права: законодавчому, судовому й адміністративному праві. Наприклад, у межах соціології права в проведених дослідженнях докладно аналізуються діяльність у країні присяжних засідателів, залежність суддівського рішення від психічного стану судді, його настрою, вплив соціального походження суддів на винесення рішення, робота поліцейських органів, соціальне походження юристів у США, стиль їхньої діяльності. Учені в США поступово вводять у соціально-правові процеси системно-структурний, структурно-функціональний, соціально-психологічний і інший підходи. Дана ситуація особливо характерна для сучасного американського суспільства, у якому наукові дослідження значною мірою мають прикладне спрямування. Потрібно відзначити, що вони часто здійснюються за вказівками державних структур, а також приватних установ і фірм, маючи на меті вирішення цілком конкретних завдань. Відмітна риса американської правової теорії - плюралізм. Виходячи з такого положення в науці складається досить нестандартна ситуація. Американська правова теорія є злиттям і переробкою декількох правових теорій, у якій поєднуються різні методи й підходи. Проте є думка, що подібне поєднання не є негативним критерієм, оскільки таку «систему» методологічних прийомів можна пояснити тим, що американські юристи й соціологи аналізують і застосовують правові теорії й методи не абстрактно, а з урахуванням історичного розвитку своєї правової системи, національних традицій і потреб практики.

Підходи американської соціології права: 1) позитивістський; 2) природноправовий;3) экзистенціалістський; 4) соціологічний.

Однак, незважаючи на існування інших підходів, перевага віддається соціологічному. Такий стан обумовлений тим, що соціологічний підхід у пізнанні правових явищ розширює предметний діапазон самих досліджень. У США соціологічний підхід називається інструментальним. От кілька причин. По-перше, він творчо розглядає головне завдання правової теорії: виробити по можливості несуперечливу систему правових уявлень, що допомогло б як офіційним посадовим особам, так і простим громадянам використати право ефективніше. По-друге, правові норми й установи розглядаються в першу чергу через призму ефективності при досягненні цілей, поставлених верховною владою, причому сама ефективність (на думку інструменталістів) повинна вивчатися в її соціальному переломленні як рівень досягнення соціально-корисних цілей при мінімальній витраті засобів і зусиль. По-третє, такий підхід виявився. найбільш орієнтованим на застосування сучасної техніки керування Інструментальний соціологічний підхід допомагає виявити потреби суспільства в створенні норм права, а

Право відповідно до ідей Роско Паунда (1870-1954), що був представником американської соціологічної школи права, одночасно містить у собі:

1) правопорядок (систему правил поведінки, виконання яких забезпечується силою держави);

2) офіційні джерела;

3) процес судочинства.

Таким чином, право є потужним регулятором соціальних відносин і носить інструментальний характер. Право визначає види соціального контролю (до яких ставляться, наприклад, релігія, мораль, звичаї й т.д.) і має пріоритет над ними. Основна функція права полягає в подоланні розриву між незмінним «правом у книгах» (що міститься в нормативних актах) і мінливим «правом у дії» (щодіє в реальному житті). Право, згідно Паунду, повинно погоджувати публічні (державні) інтереси, індивідуальні інтереси (що включають у себе інтереси особистості, сімейних відносин, матеріальних відносин) і суспільні інтереси (щоскладаються з інтересів загальної безпеки, загального прогресу, загальної моралі й т.п.). Тільки максимально вирівнюючи індивідуальні й суспільні інтереси, право зможе досягти своєї мети - забезпечити в суспільстві стабільність і порядок, запобігти соціальним конфліктам. Навчання Паунда вплинуло на формування прагматистской школи соціології права США.

Відповідно до теорії соціальної дії американського соціолога Толкотта Парсонса (1902-1979)нормативна система є невід'ємною частиною суспільства, оскільки виконує в ньому інтегративну функцію –_ одну з важливих функцій соціальної системи. Таким чином, право як складова частина нормативної системи повинне забезпечувати збереження єдності суспільства й підтримувати соціальний порядок. Ефективне функціонування правової системи можливе за наявності таких умов:

1) соціальна інституціоналізація правових норм, тобто надання їм обов'язкового характеру й забезпечення примусового їхнього виконання за допомогою сили державної влади;

2) інтерналізація правових норм, тобто внутрішнє прийняття їхнього змісту індивідами в процесі соціалізації, тобто соціальної адаптації індивіда, у ході якої він сприймає суспільні подання, культурні й моральні цінності, у тому числі й норми права.

Сприйняття й внутрішня переробка суспільних цінностей і норм забезпечують існування соціальної солідарності, що згідно Парсонсу є метою об'єднання.

Ім'я Питирима Олександровича Сорокіна (1889–1968) пов'язане з дослідженнями в області соціології права, насамперед зі становленням російської школи соціології карного права. Сорокін був учнем М.М. Ковалевского й Л.И. Петражицкого.В процесі своїх досліджень Сорокін намагався побудувати власну теорію соціальної поведінки й моралі. Сорокін розділяв правила, яким підпорядковується людська поведінка:

1) дозволено-належні правила, що вимагають свого виконання й заохочення (належної оцінки) при їхньому виконанні;

2) рекомендовані, не суперечні належним правилам, рекомендовані до виконання, що вимагають нагороди за «подвиг», тобто за їхнє виконання. Говорячи про рекомендовані норми, слід зазначити, що Сорокін пропонував модифікувати карне право за допомогою такого поняття, як «нагородне право» – плата за здійснення рекомендованих учинків;

3) недозволені правила, що суперечать належним правилам, заборонені до виконання, що вимагають покарання за їхнє здійснення.

Роль покарань і нагород, за Сорокіним, на даному етапі розвитку суспільства полягає в підтримці єдності соціальної групи, але в міру розвитку суспільства зі зміною шаблонів групової поведінки потреба в регулюванні поведінки людей у суспільстві за допомогою покарань і нагород може мінятися. Діяльність соціальних інститутів суспільства регулюється правом, що визначається як система правил поведінки, що охороняють волю кожної особи й погодять її з волею інших індивідів, і лежить в основі соціальних взаємин.

Дослідження проблем соціології права, проведені російсько-американським ученим, послідовником Л. И. Петражицкого Миколою Сергійовичем Тимашовим (1886–1970), присвячені в основному проблемам співвідношення соціальних структур і правових норм. Одне з основних питань соціології права Тимашов вбачав у виявленні постійно повторюваних взаємозв'язків, правової системи й соціальних інститутів.

У позиції Тимашова щодо природи права сусідять визнання існування як соціальної природи права (правові норми Тимашов розглядав як породження певного історичного стану суспільства й держави), так і ідеального правового порядку, що не міняється й виступає метою розвитку права. У реальному житті право, на думку Тимашова, ніколи не досягне цього ідеального зразка. Проте наявність такого зразка дозволяє вирішити правову проблему тотожності права. Тимашов уважав, що, оскільки норми права являють собою фундаментальне суспільне явище, то право, відбите в офіційних нормах, право як результат судової діяльності й право в реальному житті ідентичні один одному. Ідеї Тимашова критикують теорії Ерліха й інших представників реалістичного напрямку, що стверджували про наявність розриву між правом, вираженим у законі, і правом, що діє в реальному житті.

Концепція правового реалізму, що виникла в США в 1920-і рр., критикує формальні норми права, установлені в законах, і закликає правову науку вивчати юридичну практику. Право відповідно до поглядів реалістів - це сукупність судових і адміністративних рішень з конкретних юридичних справ, прийнятих компетентними посадовими особами й органами в ході захисту прав громадян і вирішенні суперечок. Реалістична школа права США містить у собі два напрямки правового реалізму, що відбивають різні підходи до вивчення права:

1) помірний правовий реалізм (К. Ллевеллін);

2) крайній правовий реалізм (Дж. Фрэнк).

Найбільш яскравим представником помірного правового реалізму, що відбиває соціологічний підхід до вивчення права, є американський правознавець Ллевелін Карл Нікерсон (1893–1962). Ллевелін визнавав наявність норм права, що містяться в в законах, але в той же час стверджував, що їхній вплив на результати правозастосовної діяльності (і саме право) обмежений, оскільки залежить від розсуду суду, тобто наявність формальної норми ще не визначає рішення в справі: суд при ухваленні рішення може як урахувати закон, так і відкинути його. Крайній правовий реалізм, що відбиває психологічний підхід до вивчення права, представляє американський юрист Фрэнк Джером (1889–1957). На відміну від Ллевеліна він уважав, що формальні норми права абсолютно не впливають на процес винесення судового рішення: суддя приймає рішення на основі інтуїції й тільки потім для дотримання формальності посилається на статтю закону. Отже, рішення в справі багато в чому залежить від поглядів, думки, симпатій і антипатій судді, що вирішує справу. Таким чином, реалістична школа права США повністю суперечить школі правового позитивізму, що розуміє право як сукупність законів, результатами застосування яких у суді є судові рішення. Представниками правового реалізму є також О. Холмс, Т. Арнольд, У. Кук, М. Рейдин і деякі інші юристи.

На принципово інших засадах була побудована теорія американ­ського дослідника Д. Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших неопозитивістських парадигм в соціології права, яка протягом останніх двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й у Європі.

Сам Д. Блек вважав, що основні засади його підходу були визна­чені вже в «маніфесті» «Межі правової соціології» (1972 р.), в яко­му були визначені шляхи реконструкції соціології права з метою перетворення її на «чисту науку», тобто вільну від оціночних проце­дур, ідеологічних контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів. Саме така соціологія права може вплинути на правову прак­тику, змінити методологічні орієнтації юристів. Право вступить в епоху соціології¹. Побудована на таких засадах теорія, згідно з ам­біційною заявою Д. Блека, являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну) концепцію права, що має замінити тра­диційну концепцію права як сукупності норм та принципів їх орга­нізації. Основні принципові відмінності двох концепцій Д. Блек зводить до такого:

1) якщо традиційна модель права при оцінці будь-якої юридичної ситуації акцентує увагу на співвідношенні норм, їх порівнянні з встановленою поведінкою особи, то соціологічна концепція за основу бере соціальну структуру правової ситуації, тобто який соціальний статус мають її учасники, характер їх відносин тощо;

2) у традиційній моделі право визначається як логічний процес, у соціологічній — це виключно фактична поведінка людей та груп;

3) соціологічна модель розглядає право не як константу, що в незмінному вигляді діє в різних соціальних ситуаціях, а як перемінну величину, залежно від суттєвих соціальних ознак ситуації (середовища в цілому);

4) соціологічна модель має «чистий характер», тобто наукову спрямованість, вона вільна від практичної (професійної, політичної, ідеологічної) заангажованості, а тому — об'єктивна. Саме таке знання здатне впливати на правову політику.

Однією з важливих передумов своєї теорії Д. Блек визначає дотримання методологічно значимої відмінності між цінностями та емпіричними фактами, що й визначає належність його теорії до позитивізму в його сучасних формах. Ця відмінність дозволяє Блеку показати різницю в підході до права у межах правознавства та соціології права. Якщо правові науки зосереджені на проблемах цінностей, то соціологія права має справу з емпіричними фактами. Тому предметна область соціології права охоплює сферу взаємодії права з іншими сферами суспільного життя — системною стратифікацією, культурою, соціальною морфологією тощо¹.

Загальна теорія права, що пропонується Блеком, має два базових положення. По-перше, він визначає право як кількісну перемінну в системі соціальної взаємодії. Тобто, якщо в одному контексті його може бути менше, то в іншому — більше. По-друге, право як система соціального контролю існує, втілюючись в один з чотирьох можливих типів здійснення такої функції — каральний, терапевтичний, компенсаторський, примирюючий³.

Поширеність права («кількісна» ознака права) залежить від розвитку інших форм соціального контролю. Там, де існують розвинуті системи неформального контролю, необхідність у праві зведена до мінімуму. Однак модернізація та послаблення контролю в малих соціальних групах (насамперед, в сім'ї) приводить до зміцнення права. Для аргументації цієї тези Блек залучає різноманітний істори-ко-етнографічний матеріал.

Тема 3. ЛЕКЦІЯ 3. Право в соціальній структурі суспільства. Соціальна дія права. Соціологія законодавства і правотворчий процес.

Право й інші нормативні системи

"Право " використається у двох різних змістах: суб'єктивному й об'єктивному.

Прийнято вважати, що суб'єктивне право пов'язане з індивідом або колективом,

виконуючи стосовно них ту або іншу функцію. Наприклад, ми можемо казати

про право голосу, право на працю... У різних деклараціях прав людини дане

слово застосовується в суб'єктивному змісті. Суб'єктивне право є вільним

волевиявленням, то об'єктивне право - це обов'язок.

"Об'єктивний" зміст права - норми, які стосуються індивідів (або колективів) і

підлягають безумовному дотриманню під страхом покарання. Право - це сукупність обов'язкових для виконання норм, що визначають

соціальні відносини, установлені групою для приналежних до неї індивідів у

будь-який даний момент часу.

Публічне та приватне право.До публічного права ставляться норми, якими

керуються держави у своїх взаєминах (міжнародне' право) або якими

регламентуються відносини між індивідами і об'єднуючими їхніми

колективами (конституційне, адміністративне право). До приватного права

ставляться норми, що регулюють взаємодію особистих інтересів - цивільне або

комерційне право.

Наддержавне право. Релігійне право ця безліч систем релігійного права:

Приписання цих релігійних систем мають безперечний правовий характер.

безліч докладно викладених норм, що стосуються чисто людських проблем,

таких, як родина, власність, спадкування, обов'язки й т.д. деякі професійні

інститути звичаєвого права, право торговців (]ш тегсаіогшп), розповсюджене в

середні'століття.

Міжнародні організації. "Рекомендації" ООН або Міжнародного суду в Гаазі,

безсумнівно, заслуговують назви правових норм, хоча й не підлягають

виконанню за допомогою засобів державного примуса.

Санкції. Не може бути обов'язків без санкцій, тому право можна визначити як

систему санкцій, цивільне право переважно має реституційний характер, а

карне - репресивний. У цивільного права - з яким можна об'єднати торговельне

право, основна мета полягає в тому, щоб чітко визначити громадянський стан,

правове положення майна, форми і наслідки економічних відносин з

адміністративним правом, Порушення приписань карного права викликають у соціальної групи сильну реакцію, причому ступінь цієї реакції залежить від зробленого злочину і від того, яке значення надає група предмету або людині, що стала об'єктом злочину.

Піддержавне право. Групи, підлеглі державі. Існує піддержавне право, т.е

право, створене групами, підлеглими державі локальних або регіональних

правових звичаїв, територіальна поширення яких далеко не завжди збігалося із

границями феодальних володінь. Сучасні держави, у будь-якої групи людей існує своє право, чи йде мова проспортивний клуб, комерційну компанію, синдикат або націях, у руслізвичаєвого права і будуть лише уточнювати, удосконалювати його, і тоді не можна буде говорити про створення нового права. Або створюватися нове право - це відбувається тоді, коли вторинні групи, що не знаходять у звичайних юридичних нормах можливості здійснювати свою діяльність, свідомо або несвідомо змінюють норми звичаєвого права за допомогою напівзаконних або навіть відверто незаконних приписань.

Соціальні фактори мінливості правових норм право мінливо, форма його прояву часто залишається незмінної або, у крайньому випадку, не збігається з ритмом його змін: вона або не встигає за ним, або випереджає його. Звичайно правова норма, сформульована усно або письмово, передається в тих самих словах протягом ряду років з покоління в покоління. Така норма вагома, оскільки виходить від співтовариства або його представників, тому, як правило, її досить важко змінити. Однак наступає момент, коли її формулювання перестає бути адекватної, і тоді людина, що зобов'язана проводити її в життя -звичайно суддя - може зштовхнутися з дійсною моральною проблемою, що носить іноді драматичний характер.

Право й міф. Найбільш древньою нормативною системою є міф. У сукупності з ритуалом міф являє собою історично першу світоглядну парадигму, що містить і передає з покоління в покоління прийняті суспільством норми поводження й взаємин. Ритуальна практика надає нормативний характер життя кожного індивіда й суспільства в цілому, регламентуючи повсякденні заняття людей, вносячись у їхнє існування необхідні заборони, думаючи перешкоди індивідуальній сваволі.

Право й релігія. Релігія також являє собою нормативну систему, у первісних суспільствах право ще не відрізнялося від релігії.

Право й мораль. Розходження між правом і мораллю тонше, оскільки й те й інше перебуває в одній і тій же площині, щоправда, мораль, навіть та, котру прийнято називати "соціальною", має набагато менш виражений соціальний характер, чим право. її щирою областю є індивідуальна свідомість, тоді як приписання права мають неодмінно колективний характер і стосуються рівною мірою як соціальної групи, так і зацікавленої особи. Тому сфера застосування норм моралі відрізняється від області застосування правових норм, хоча це дві суміжні області. На відміну від права мораль несе оцінну характеристику (добре - погано, шляхетно - низько). У порівнянні із правом мораль одновременно й більше вимоглива, і менш вимоглива, право має більше примусовий характер, чим мораль, якщо мати на увазі покарання. Порушення норм моралі спричиняє осудження.

Натуральні зобов'язання. Мораль і право занадто близькі друг до друга, щоб між ними не існувало проміжної зони неповні зобов'язання, називані "натуральними", які постачені напівсанкціями в тому розумінні, що кредитор не може звертатися в суд для того, щоб домогтися повернення боргу, а боржник, що виконав своє зобов'язання, не може зі своєї сторони затверджувати, що він зробив оплату недолжного й вимагати відшкодування, існують правові норми, які перестають підкріплюватися юридичними санкціями й опираються лише на свідомість. Протиріччя між правом і мораллю., не забороняється критикувати закон, проводити проти нього кампанію й ратувати за його скасування. Але поки він діє, йому потрібно підкорятися. Тут, однак, необхідно зробити два застереження. Бувають випадки, коли вся законодавча система є нелегітимної, оскільки являє собою результат узурпованої влади, нав'язаною силою й не визнаними націями в цілому. Джерела й фактори еволюції права Звичай Універсальність звичаю. Правоотменяющий звичай і правотворящий звичай. Поряд із правоотменяющими звичаями (у самому широкому змісті слова) слід зазначити правотворящие звичаї, причому деякі, як ми вже говорили, можуть бути одночасно й тими й іншими. Суддя не має права посилатися на звичай. Судовий апарат є в розпорядженні тільки держави, однак ми бачили, що й окремі соціальні групи розробляли правові норми, які по визначенню не можуть офіційно визнаватися судами. Уважне дослідження, беісумнівно, покаже, що хоча звичаї, які відступають від чинного закону, є деякою мірою протизаконними, звичаї є тільки в професійних групах. Пріоритет закону перед приватним звичаєм. Звичаї досить часто не відповідають діючому праву. Вони завжди напівзаконні, а іноді й відверто незаконні. Звичай у первісних суспільствах.

Санкції за порушення численних табу мали релігійний характер. По-друге, звичаї були дуже стійкими й змінювалися вкрай повільно. Закон По суті, закон мало відрізняється від звичаю: обоє вони є вираженням волі групи. Вони відрізняються в інструментальному плані: якщо звичай, як ми бачили, є явищем спонтанним й "несвідомим", те закон створюється спеціалізованим органом за допомогою процедури називають обнародуванням. Крім того, закон виражається у формулах, найчастіше складених письмово, тоді як звичай передається Усно. Звичай і закон Закон пропонувався Священним Писанням, а законодавець був рупором Бога. У ході процесу секуляризації, що имели величезне значення й поширення, закон став проводитися в життя органами державної влади за допомогою найрізноманітніших процедур.

Конституционность законів. Підпорядкованість звичайних законів законам конституційним пов'язана з тонкою проблемою. Що, якщо належним чином проголосований закон буде суперечити букві або духу конституції? Інакше кажучи, як перетворює в життя верховенство конституції над законом? Насправді задовільного рішення цієї проблеми не існує. Деякі люди вважали, що констатувати неконституційність законів й анулювати ті з них, які виявилися заплямованими, входить у прерогативу судової влади. Приватні закони зі зв'язком між законом і політичною владою, закон, вироблений органом політичної влади, застосовується теоретично тільки в рамках юрисдикції цієї влади й, отже, тісно пов'язаний з поняттям госу дарства. правова норма, запропонована законом, обов'язкова для всіх, але вона може стосуватися тільки однієї категорії людей - такі, наприклад, закони, що охороняють тру довьіе права жінок і неповнолітніх. Правова норма може ставитися й до однієї конкретної людини, наприклад, указ, відповідно до якого тому або іншому громадянинові присуджується нагорода або видається грошова винагорода. Якщо звичай зароджується спонтанно й без оголошення, то закон виникає в певний момент часу, причому його поява звичайно супроводжується спеціальною процедурою, що у сучасних державах зветься "обнародування".. Тільки із цього моменту закон набуває чинності. Під нього не підпадають дії, зроблені до його вступу в силу: це називається принципом відсутності зворотної сили. закон залишається в силі доти, поки не буде правомірним образом відмінний іншим законом. У рамках соціології права скасування закону може бути як якої мається на увазі, так й явної: закон по праву й з достатньою підставою можна вважати скасованим, якщо він більше не відповідає цілям й устремлінням соціальної групи.

У процесі правотворчества можна виділити два "напрямки - офіційне правотворчество й "тіньове" нормотворчество. Офіційне правотворчество являє собою цілеспрямований процес державної й суспільної діяльності по утворенню, підтримці й розвитку системи законодавчих актів і правових норм. "Тіньове" нормотворчество виникає у випадку незадовільного функціонування офіційних норм, наявності пробілів у праві, існування неправових елементів у правотворческой діяльності. У періоди кризового стану суспільства населення саме створює норми поводження, які не передбачені в законі, але якими керується у своїй діяльності велика кількість людей. Наприклад, в умовах розгулу злочинності населення формує збройні формування для протистояння бандитизму, хоча існування цих самодіяльних організацій не передбачено законом. Дослідження показали, що в житті поряд з юридичним правом існує право фактичне. Це фактичне право й лежить в основі тіньового нормотворчества. Особливе місце займають фактичні права керівників, які дозволяють їм вирішувати долі людей. Таких прав виділяють три групи. Перша група поєднує такі неофіційні привілеї керівників, через які швидко погіршуються умови існування людей. Це право на заморожування заощаджень, право на вилучення з обігу деяких товарів, право підвищення цін на різні продукти, право звільнення себе від несення відповідальності за ухвалене рішення. Особливу групу утворять привілею забезпечення покірності індивідів, ігнорування суспільної думки. Третю групу становлять дії по прихованню інформації, переслідуванню інакомислення, закриттю доступу до літератури. Ці дії також є привілеєм керівної еліти. Фактичні права можуть перешкоджати дії юридичних прав, сприяти підриву авторитету прав юридичних.ЮриспруденціяОбласть застосовності закону перебуває в природній залежності від змісту, що надає йому,: таким чином, вона залежить від його інтерпретації. Але оскільки найбільш важливим тлумачем закону є суддя, якому передається на розгляд справа, ми відповідно до класичних подань повинні згадати третій із джерел права - юриспруденцію.

У вузькому змісті термін "юриспруденція" позначає рішення судових органів, т.е судів. Але відразу ж виникає питання: як судові органи можуть бути джерелом права? У чому складається функція судді, якщо не в застосуванні вже існуючого права? первісних народах, середньовічній Європі, або навіть якоюсь мірою про сучасну Великобританію, де панує прецедентное право, - роль судді значно важливіше. Природно, що тут суддя проявляє набагато більшу ініціативу, можна розглядати судову практику як одне із джерел права, більшість правових норм ніколи не обговорювалося в судах, оскільки ці норми одностайно визнавалися, роль полягає в тому, щоб надавати текстам законів те розширювальне, те обмежувальне тлумачення, але в кожному разі тлумачення, відмінне від звичайного змісту закону, вкладеного в нього спочатку законодавцем, оскільки цей звичайний зміст більше не підходить до новим умовам.

Методи тлумачення закону.Припустимо, що після встановлення фактів суддя перебуває в замішанні, оскільки йому здається, щб текст закону дає неадекватну відповідь на матеріали справи. Його першою турботою й обов'язком повинна бути спроба зрозуміти точний зміст закону. Часто буває, що текст закону здобуває для судді своє щире значення тільки коли знову міститься в контекст супутні йому зводу постанов. Іноді його зміст проясняється при звіренні з іншими текстами - іншими статтями того ж закону або того ж кодексу. У цих випадках використається аргументація "за аналогією" або "від противного". Вираження "за аналогією" тут означає, що якщо інший текст дає таке-те рішення із приводу подібної проблеми, то воно повинне бути застосовне й у вартому перед суддею питанні.

Використання прецедентів.Ще один спосібЗштовхнувшись зі спірним питанням і будучи невпевненим у тім, яку статтю закону варто застосувати, з у силу професійного рефлексу поцікавиться, чи не розглядалася аналогічна справа в минулому, і якщо так, те який зміст вкладали в статтю закону тодішні судді. Таке тлумачення рідко буде оспариваться. Очевидно, однак, що подібне рішення носить пасивний і неточний характер, оскільки новий випадок зі свої особливості в порівнянні з попередньої, і рішення, що підходить для одного випадку, не завжди підходить для іншого.

Воля судді,суддя, якого більше не обмежував би закон, став би виносити рішення виходячи зі своїх політичних, філософських або релігійних переконань, і по тому самому судовій справі рішення залежала б від того, якому судді передається на розгляд та або інша справа. Крім того, таке рішення, незважаючи на видимість об'єктивності, було б абсолютно антидемократичним, тому що в результаті воно дало б судді, не теоретично, а фактично, законодавчу владу.

четверте джерело права- доктрина як система мотивованих теоретичних поглядів людей, яких, у широкому змісті, називають юристами (викладачів права, суддів, адвокатів, людей, що займаються судовою й позасудовою практикою). Думки юристів, викладені в їхній працях (теоретичних або

Тема 4. Лекція 4. Правова свідомість і правова поведінка. Соціальний контроль і девіації.

1. Поняття і структура правової культури.

2. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури.

3. Правова поведінка особистості. Теоретичні знання. Слухач після вивчення даної теми повинен знати:

методологічні підходи до аналізу поняття правової культури; структуру правової культури; місце правової свідомості у структурі правової культури; соціологічні методи вивчення правової свідомості; * що таке правова соціалізація особистості; фактори та умови правої соціалізації. Слухач повинен вміти: характеризувати механізм правової соціалізації; визначати елементи механізму правової соціалізації; аналізувати негативні наслідки на правову соціалізацію особистості; наводити приклади факторів і умов, які здійснюють вплив на процес правової соціалізації.

Методичні рекомендації по вивченню теми.

Для оволодіння темою при підготовці треба приділити основну увагу наступним термінам: правосвідомість, правова поведінка, громадянське суспільство, соціалізація, концепції соціалізації, правова соціалізація, правова культура, правове виховання. Самостійна робота: ознайомлення з матеріалом базового підручника 1. Поняття і структура правової культури

В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової культури і правової свідомості суспільства набуває особливої значущості та актуальності. Ця обставина визначає необхідність теоретичного аналізу правової культури, з'ясування її змісту і структури.

До теперішнього часу проблема правової культури залишається слабо розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що дана проблема аналізується переважно у прикладних цілях, наприклад, у зіставленні з політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами населення тощо. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно-соціологічних досліджень,

юридичній практиці, поки не вироблена.

Особливе методологічне значення для дослідження правової культури має категорія «культура», за допомогою якої в науці визначають багатогранне, поліфункціональне і в силу цього — складне для інтерпретації явище. Даний факт є причиною великої кількості трактовок культури і підходів до її аналізу. В сучасній науковій літературі налічується понад 500 визначень поняття «культура» і число їх (як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі) продовжує зростати. При цьому з методологічного погляду важливим є не кількість визначень, а з'ясування і дослідження принципових розбіжностей у підходах до аналізу поняття «культура», яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій. Методологічне значення категорії «культура» для правової культури визначається у тому, що вона:

1) є вихідною точкою в русі від абстрактного до конкретного і тому відображає загальне у явищах культури в усіх її різновидах;

2) є орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріалу при переході від теорії найвищого, філософського рівня узагальнення до теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в конкретній галузі знань аналіз юридичного різновиду явища не з позицій розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготовлений філософією плацдарм для виявлення специфіки об'єкта дослідження саме в правовій сфері життя суспільства;

3) вказує на головні напрями і способи розвитку теорії правової культури;

4) дана категорія, будучи формою і стійким організуючим принципом процесу
мислення, породжує ряд вимог до аналізу правової культури.

В науковій літературі визначилися певні підходи до аналізу культури.

Прихильники першої інтерпретації розглядають культуру, як все те, що створено людиною, на відміну від того, що надано природою. Виходячи з даного розуміння культури, в літературі можна зустріти досить широкі визначення правової культури, наприклад, як системи матеріалізованих та ідеальних елементів, що належать до сфери дії права і їх відбиттю у свідомості й поводженні людей Другий підхід — діяльнісний. Вчені, що відстоюють його, вважають, що при визначенні культури необхідно акцентувати увагу на якомусь одному боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура розуміється як синонім творчої діяльності. Щодо правової галузі — культурною може бути визнана, головним чином, правотворча діяльність. За такого підходу з правової культури випадає багато видів юридичної діяльності, наприклад, правозастосовча діяльність, або діяльність громадян з підвищення свого правоосвітнього рівня.

Третій підхід пов'язаний з виокремленням у культурі різних суб'єктивних елементів суспільної системи. Д. Чесноков розглядає культуру як історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних явищах (у техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, у досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва).

Дана позиція знайшла відображення і у визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб'єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. О. В. Лукашева, наприклад, вважає, що правова культура являє собою певний ступінь знання законодавства, поваги до законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній відповідності до тих задач, для рішення яких вони були створені. С. С. Алексєєв розглядає правову культуру як ступінь знайомства людей з правом, його розуміння, що забезпечує обов'язковість дотримання всіма особами правових вимог. Ці автори, на наш погляд, безпідставно обмежують поняття правової культури ставленням людей до правових норм, що дуже звужує поняття правової культури. За його межами опиняються такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правопорядок і навіть самі правові норми. Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У зв'язку з цим його навряд чи можна визнати плодотворним.

Четвертим, найбільш розповсюдженим підходом, є виокремлення предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність усіх.матеріальних і духовних цінностей, створених і розвинених людством у ході його історії. З цього погляду правову культуру можна уявити як сукупність цінностей, що створені людьми в правовій сфері. У цьому зв'язку вона вбирає в себе об'єктивне і суб'єктивне право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правову поведінку суб'єктів, критерії політичної оцінки права і правової поведінки у функціонуванні і розвитку її складових частин. Такий погляд на побудову правової культури має своїх прибічників. Так, А. В. Сахаров і А. Р. Ратинов як елементи правової культури пропонують виділяти: право як систему норм, що виражають державні веління; правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулюються правом; правові заклади як систему державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права; правосвідомість, тобто систему духовного відображення всієї правової дійсності; правову поведінку (діяльність).

Правова культура перебуває у складній органічній єдності з іншими областями культури і в її специфічному змісті обов'язково виявляються риси і особливості, притаманні даній культурі в цілому. Взаємодія правової та інших областей культури здійснюється в

результаті взаємозв'язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер (політичної, моральної, правової тощо). Елементи, що формують правову культуру, водночас належать і до інших структур. Так, право входить до системи соціальних норм; правовідносини — до системи суспільних відносин; правові заклади — до системи соціальних інститутів; правосвідомість — до системи суспільної свідомості..

Функціональні зв'язки споріднених елементів у цих системах забезпечують відповідність тих областей культури, до яких вони належать. У випадку ж невідповідності ми маємо справу з дезорганізацією нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дезорганізації є, наприклад, злочинність. Структуру правової культури можна представити і з боку глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв'язку з цим виділяють повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури. Повсякденна правова культура виявляється в нашому повсякденному житті. Вона являє собою неглибоке, поверхове відображення правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з тим, вона використовується у повсякденному житті людей при реалізації права і тим самим сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх у життя.

Професійною правовою культурою наділені ті особи, які безпосередньо займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні більш глибокі знання і розуміння права у конкретній галузі професійної діяльності.

Теоретична правова культура, що є відображенням найвищого рівня пізнання правових явищ, являє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, всього правового механізму, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків вчених-юристів, колективного досвіду практичних робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура є безпосереднім джерелом права. Вона відіграє найважливішу роль як у правотворчості, так і в реалізації права.

Правову культуру можна аналізувати також і з погляду спільноти, охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв'язку з цим виокремлюють індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в цілому. Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то дослідження сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитися лише аналізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекту правової культури. Правова культура особистості визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність у правовій сфері. Розуміння особистісного аспекту правової культури найбільш рельєфно виявляється в її структурі. Структура правової культури особистості акумулює культурну діяльність у сфері права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації. Правова культура особистості виявляється в певному характері і рівні діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. Правова культура існує і як результат цієї культурної діяльності в сфері права, тобто як сукупність відповідного ступеня правових знань, умінь, навичок, як потенціал правової культури. Правова культура характеризується і підготовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, умінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій. Виокремлення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організації 'виховної роботи, теоретична розробка якої все ще залишається досить актуальною.

Різносторонній аналіз структури правової культури дозволяє рельєфніше уявити і її поняття. Ми солідарні з тими вченими, які віддають перевагу аксиологічному підходу до його трактовки. Саме аксиологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє більш чітко відмежувати її від інших близьких і взаємопов'язаних з нею категорій, таких, як правова діяльність, механізм правового регулювання. Правова культура — це система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства і зосереджують в собі досягнення світової юридичної культури.

Цінність права полягає, перш за все, в його позитивній значущості (ролі) у задоволенні потреб суб'єктів. Гадаємо, не зовсім правильно визначати цінність права як його можливість задовольняти потреби. На наш погляд, більш точним є П. М. Рабинович, який вважає, що у даному випадку акцентується лише можлива цінність права. Якщо говорити про дійсну цінність явища, що аналізується, то точніше розуміти її як реальну значущість, як конкретну функцію, що здійснюється правом.

Місце права в системі соціальних цінностей обумовлене тим, чи розглядається воно як цінність-засіб або цінність-мета, тобто може бути цінністю похідною і може мати власну цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, призначення права — підтримання порядку і організованості в суспільстві. У цьому сенсі цінність його похідна. З іншого боку, це — феномен, що містить і закріплює юридичні цінності, завдяки чому власне право вливається у світ цінностей. Загальносоціальна цінність права — існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства. Право, правова цивілізованість — невід'ємна складова людської культури, важливе її досягнення. Саме тому воно має власну цінність. Саме на цьому фундаменті і повинні будуватися теорія і практика

правової держави. Тільки недержавне праворозуміння, визнання за правом власної цінності здатне на сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення в області правової політики, підвищення рівня правової культури суб'єктів соціального спілкування. Разом з цим, правова культура — це всі цінності, що створюються людьми у правовій сфері; окрім власне права (об'єктивного і суб'єктивного) — правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності. Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекту правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми універсальних культурно-історичних правових цінностей, традицій здатне подолати бездуховність, що зростає, зробити реальними такі соціально-правові цінності, як гідність, висока значущість особистості в соціальному житті.

2. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури

Право, особливо його дія, завжди породжує суб'єктивну реакцію щодо правових норм. Воно формулюється, виникає, а також перетворюється в життя тільки через волю і свідомість людей. Реакція громадян на право може бути позитивною або негативною, але в усіх випадках люди суб'єктивно реагують на чинне право, певним чином уявляють собі бажане право. Суб'єктивне ставлення людей до правових явищ визначається поняттям правосвідомості.

Правосвідомість — це сукупність правових уявлень, почуттів, переконань, оцінок, що виражають суб'єктивне ставлення індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому до чинного або бажаного права, інших правових явищ, до поведінки людей у сфері правового регулювання.

Лекція 5.Тема 5. Соціологія функціонування судових і правоохоронних органів.

Соціологія судової діяльності: її характеристика і специфіка. Соціальна ситуація в Україні і діяльність суду: проблеми і тенденції. Соціальна природа правосуддя та його цілі. Судовий процес як соціальна взаємодія. Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону. Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя. Соціологія функціонування правоохоронних органів. Основні цілі діяльності правоохоронних органів, умови їхнього досягнення й оптимізації. Право в «кодексах» і право в житті: вплив соціальних факторів на функціонування права в суспільстві. Закон і живе право. Взаємозв’язок закону і судової практики. Зростання ролі судової діяльності і прецедентной практики в умовах побудови громадянського суспільства.

Дата добавления: 2014-01-11