Права людини і права громадянина

Ці дві категорії прав звичайно згадуються в одній «зв’язці», проте їх походження та зміст не тотожні, а співвідношення включає не тільки схожість, але й відмінність. Права людини своїм джерелом мають природне, а права громадянина – позитивне право.

Права людини – це права, нерозривно пов’язані із самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на пошану людської гідності, на опір пригнобленню.

Ці права є невід’ємними, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини є невідчужуваними, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду, незалежно від приналежності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної приналежності. Кожна людина є носієм природних, породжених самою природою людини, прав.

Права громадянина – це права члена державно-організованого громадянського суспільства.

Права громадянина є певною дискримінацією негромадян даної держави, оскільки вони не володіють цією групою прав. Під правами громадянина розуміють, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними та державними справами: право на об’єднання в партії та громадські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам держави.

Цілісність і взаємозв’язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і громадянина фіксуються в одному нормативно-правовому акті (наприклад, такою є французька Декларація прав людини і громадянина, конституції більшості сучасних держав).

Внаслідок того, що всі права людини і громадянина рівноцінні та взаємопов’язані, вони однаковою мірою повинні захищатися державою. Неприпустимою є зневага одними правами під приводом реалізації інших прав. Цілісність інституту прав людини і громадянина гранично точно виражена у Віденській декларації Всесвітньої конференції з прав людини 1993 р.: «Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємозв’язані. Міжнародне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою».

Класифікація прав, свобод і обов'язків людини і громадянина має як пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і може проводитися залежно від різних критеріїв.

У Конституції України, так само як у конституційному законодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини», «свобода людини». Ці два поняття слід розрізняти, їх термінологічні відмінності сформувалися історично з часів французької Декларації 1789 року, але значною мірою були нівельовані більш пізніми документами про права людини, наприклад Декларацією прав людини 1948 року.

Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити різницю на основі ступеня визначеності можливої поведінки і механізму державного гарантування. Термін «право» застосовується тоді, коли йдеться про кон­кретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанта поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода».

Тож не випадково Конституція України визначає правові можливості людини через «свободу» тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від по­тенціалу та рис особистості. Але, з іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось певного державного механізму. Основною гарантією свободи, невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інші суб'єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано в частинах 1, 2 ст. 32 Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирані зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди...»

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаюся в Конституції через «право» — можливість конкретної поведінки, що гарантується певними юридичними засобами та мами, в тому числі — через «право на свободу» (право на свободу на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо). В останньому випадку свободу слід розуміти яксоціологічну категорію, а право — як категорію юриспруденції.

Залежно від належності до громадянства країни слід розрізняти права і свободи людини і права і свободи громадянина.

Такий підхід до розуміння сутності правових надбань людині громадянина в суспільстві відповідає проголошеному Конституцією України курсу на визнання людини найвищою соціальне цінністю, оскільки правомочними визнаються не тільки громадяни України, але й інші категорії осіб, що перебувають на її території, - іноземні громадяни та особи без громадянства. Таї відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленні Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Тому при формулюванні статей, що стосуються прав і свободі людини, Конституція використовує терміни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто». Таким чином визначаються права та свободи людини як автономного індивіда, реалізація яких обумовлена передусім приватним інтересом і здійснюється за допомогою інститутів громадянського суспільства. До таких прав і; свобод належать право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на вільний розвиток своєї особистості, на свободу думки, свободу світогляду і віросповідання тощо.

Разом з тим частина прав і свобод розглядається Конституцією, України як юридичні можливості тільки громадян України, правовий статус яких обумовлений наявністю постійного політико-правового зв'язку між особою і українською державою - громадянством. Тому ці права і свободи громадянина охоплюють сферу взаємовідносин індивіда і держави, і насамперед — публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов'язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на зміну громадянства, на свободу об'єднання в політичні партії, на участь у референдумах, право збиратися мирно, без зброї, рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності.

Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність примусу та обмежень для її реалізації з боку будь-кого і, зокрема, держави, — такі права і свободи вважаються негативними. До таких прав і свобод слід віднести право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту недоторканність, на житло, на судовий захист і т. ін.

Негативні права і свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистості, а їх визнання і забезпеченість (невтручання з боку держави) є абсолютно необхідними для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства права_. Саме тому ч. 2 ст. 64 Конституції України встановлює неможливість обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, в тому числі — за умов воєнного або надзвичайного стану.

Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій, то такі правові надбання відносять до категорії пози­тивних прав і свобод. До них включають так звані соціальні права, які інколи ще називають соціальними намірами держави: право на працю, відпочинок, соціальний захист, на охорону здоров'я і т. ін. Реалізація позитивних прав чи соціальних намірів зале­жить від рівня економічного розвитку держави, наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних со­ціальних функцій.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямова­ності потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право ш вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити! мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Оскільки відносини між людиною, державою та суспільством передбачають наявність як прав та свобод людини і громадянина, так і їх певних обов'язків, то залежно від потреб інших людей, держави і суспільства, відповідно до окремих сфер суспільних відносин, обов'язки людини і громадянина розподіляються так само, як і права і свободи людини на фізичні (утримувати та захищати своїх неповнолітніх дітей), особистісні (поважати честь і гідність, погляди і думки інших людей), політичні (вдаватися тільки до мирних засобів політичної боротьби), економічні (віддавати частину прибутку на загально-соціальні потреби), гуманітарні (поважати пам'ятки історії і культури).

Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декларативними, значною мірою знецінюватися при відсутності певних засобів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і суспільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов'язань, але й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкретних умовах.

Практична реалізація прав і свобод людини і громадянина потребує певних гарантій — достатнього рівня економічного, соціального й культурного розвитку суспільства, надійного юридичного захисту, в тому числі — можливості звернутися за захистом до міжнародних правових організацій.

Дата добавления: 2014-01-11