Три концептуальні підходи до націологчних теорій

Розглядаючи наявні націоналогічні теорії можемо виокремити першу велику групу під заголовком націологічний об’єктивізм. Всі їх об’єднуватиме той погляд на націю, за яким остання являє собою об’єктивну данність спільного людського існування. Нація в такому разі отримує певні іманентні атрибути, за якими її і можна визначити як націю. Оскільки вже нації є аподиктичним наслідком суспільного буття, то, відповідно, ці теоретики намагалися визначити чіткі примордіальні ознаки, набір (сукупність) яких, на разі, й покликана провести демаркацію поміж націями і їх меншими структурними елементами, будівельним матеріалом націй, як би не називали їх – етноси, народності, племена тощо. Водночас чітко артикульовані національні ідентифікатори давали змогу проводити межі поміж самими націями.

В середині націологічного об’єктивізму мусимо окреслити принаймні три напрямки. Підставою для такого поділу стане джерело, що конституює ту даність, якою, згідно з об’єктивізмом, є нація.

- Нація як природна даність. Сюди мусимо відносити як світових класиків (Й.Г.Гердера)[1], так і вітчизняних авторів Д.Донцова [2] та Ю.Вассияна [3]. Шерег таких концепцій теж надає змогу розглядати певний спектр теорій: від майже крайнього біологізму Д.Донцова до поміркованого натуралізму Й.Г.Гердера. Зокрема Д.Донцов говорить про націю у категоріях біології, як про види (species) [4, 70]. Д.Донцов близький до В. фон Гумбольта, який каже, що “природа об’єднує націю й індивіда й розподіляє людський рід по націях” [5, 139]. Вищесказане дає можливість українському соціологові М.Шаповалу характеризувати донцовські імплікації як “зоологічний націоналізм” [4, 70], що був характерний взагалі та центральної Європи по Першій світовій війні [6]. С.Єкельчик каже, що теоретики інтегрального націоналізму надихалися деякими ірраціональними волюнтаристськими теоріями, пов’язаними з ідеєю “життєвого простору”. В Західній Європі ці теорії популяризували такі філософи, як А.Бергсон, Г.Ле Бон, Ф.Ніцше, Ж.Сорель, О.Шпенглер. [6] Ю.Вассиян визначає націю, як “людський твір природного розвитку, в якому більше різнорідність форм зв’язано в той спосіб, що суспільність частин цієї суспільної величини найбільше зближена до стану органічної взаємозалежності”[3,207].

«Ідеї до філософії історії людства» Й.Г.Гердера стала класичною. В цій роботі німецький геній романтизму каже, що нація “є природним наслідком розвою природи” [6], тим самим обґрунтовує необхідність національного устрою світу. В часи панування раціоналізму та позитивістської методології затвердити нації на суспільній авансцені поза термінами природної необхідності й детермінованості було не можливим. Й не дивно, що послідовники Гердера – наступна плеяда німецьких романтиків відходить від природничості націй, зокрема Й.Г. Фіхте постулює нація, яко божеську установу.

- Нація, як вираження божественного порядку. Ці концепції, що народилися у лоні немецького романтизму й артикульовані Фіхте [75] знаходять величезну популярність на Сході від Райну у Польщі (Міцкевич)[76], Словаччині (Колар) [78] і особливо у Росії (Булгаков)[79], [80]. Тут нації це традиційний поділ суспільства встановлений Господом-Богом. «В становленні здійснюється початкова софійна ідея буття. І національність не є тільки факт і в цьому сенсі історична випадковість, пузир у морі буття, але й розумна сутність, начало, що пізнається спекулятивно, якому тому відповідає особливий носій у ангельському світі. Родове начало, Психея є для людини безперечний факт його власної природи, від якого він онтологічно не може, а аксіологічно не мусить звільнитися, бо то означало б розвоплотитися, перестати бути у власному людському чині. Це люциферичне повстання проти Творця, в утопічно неспроможній тязі перестати бути самим собою, є мерзота перед Господом” [10,646]. Ось словами о. С.Булгакова головна теза цієї когорти концепцій.

- Нація як соціально детермінований феномен. Остання група об’єктивістських концепцій нації, що буде розглянута тут, постулює тезу, що нація є природним результатом соціальної натури людства. Нація в цих концепціях є або a priori притаманною суспільству - І.Кант [12], К.Хюбнер [5], М.Грох [13], або є ж аподиктичною частиною соціальної структури на певному етапі розвитку суспільства – К.Г.Маркс та Ф.Енгельс [14], В.І.Ленін, Й.В.Сталін [15], [16]. Інакше кажучи, якщо перші дві групи об’єктивістських теорій вважали націю позачасовою формацією, тобто жодним чином не співвіднесеною з історією, то остання група інтегрується навколо історичності natio.

Для наступної когорти теорій, націологічного суб’єктивізму, притаманна посилка про те, що нація являє собою результат почуття спільності соціальної групи, і не залежить від наявності переліку рис, необхідних у «об’єктивному» світі для конституювання феномену. Ця група націологічних концепцій виводить домінанту національної екзистенції зі свідомості, чи навіть радше – самосвідомості, саме самоусвідомлення групою власної унікальності, окремішності і конституює націю. Такі концепції, в залежності від розставлених у них акцентів, отримали також назву волюнтаристичних чи психологічних теорій нації.

Засновником “психологічної” теорії нації вважають Е.Ренана (1823-1892), за досить авторитетним свідченням Г.Касянова [17, 42]. Втім нації, для французького історика, були явищами історичними, абсолютно необхідними продуктами історії. Таким чином, бачимо, що національна (само)свідомість у Е.Ренана є лише історичною формою свідомості загалом суспільної. “Велике згромадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією. Наскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, що вимагають зречення особи на користь спільноти, настільки вона законна, вона має право на існування” [18,120]. Свідомість, до того ж моральна свідомість – ось, що є нація у Е.Ренана. “Нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому” [18,119] – ніби резюмує Е. Ренан власні погляди у майже класичній сорбонській лекцій «Qu’est-ce qu’une nation?».

Інший класик суб’єктивістського підходу у визначенні нації – англійський історик Г’ю Cетон-Уотсон. Визначаючи націю, вчений виділяє ряд на перший погляд, цілком примордіальних, об’єктивних факторів. Однак вчитавшись уважно, помітимо, що ці чинники сприяють лише утворенню національної свідомості, яка тільки і полагає націю до буття. “На той час [злам XVIII-XIXст.] існували й інші спільноти, освічені верстви яких безперечно мали поняття культурної спільноти та історичної традиції, але формування національної свідомості навіть в середовищі еліт було лише частковим (was incomplete). Такими були німці та італійці:, можливо, також ірландці, каталонці і норвежці”. [19,515].Г.Сетон-Уотсон каже про нові нації, які на вказаний час ще не склалися, на противагу їм автор говорить про старі нації, які власне й відрізнялися від перших наявністю національної самосвідомості. Тож бачимо, що для англійського дослідника нація постає лише через формування відповідного типу свідомості, яка в свою чергу теж вимагає певних передумов до свого формування.

Досить чітко й конкретно у Г.Сетон-Уотсона постає й вольовий чинник національної екзистенції, він доволі безапеляційно артикулює тезу: “Я можу лише сказати, що нація існує, коли значна кількість людей певної спільноти вважає, що формує націю, або ж поводять себе так, ніби вже її сформували” [20,22]. Тож в рамках концепції Г.Сетон-Уотсона, nation існує лише тоді, коли стала національна свідомість стає наявною (усвідомленою), інакше – постає як в-собі-для-себе національна свідомість, користуючись термінами Г.В.Ф.Гегеля.

Вельми помітним такий напрям націології став і у вітчизняній (радянській і українській) думці. Так, зокрема, досить популярною стала так звана релятивістська теорія нації, центральною категорією якої постала національна самосвідомість, в рамках цього концепту, нація – то є референтний феномен. Тобто національна свідомість постійно мусить співвідносити себе з ким то не було, аби відчувати й полагати власну тотожність. Зокрема А.Здравомислов каже про “референтну природу кожної нації” [21,66].

Наразі, суб’єктивістські теорії нації знайшли собі достатньо плідний ґрунт і на теренах української суспільної думки. Так В. Старосольський, будучи переконаним у тому, що об’єктивістські концепції нації переобтяжені атомістичним підходом, заперечував їх внутрішню єдність. Український вчений визначав націю наступним чином: “Нація се спільнота, себто суспільство, основою якого є араціональна стихійна воля. В протиставленні до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного зв’язку, як родина, рід, плем’я, - вона основується на інстинктах “другого ступеня”, типом яких є ідея. “Об’єктивні прикмети націй” – се тільки чинники, які в даних історичних умовах перемогли національній спільноті витворитися, а заразом се форми і символи, в яких вона проявляє себе” [4, 68]. І якщо головним чинником формування нації у В. Старосольського є несвідома воля, то для Іп.Бочковського таким чинником є національна свідомість, “розумна” так би мовити за своєю природою. Отже за вченим, нація є така сукупність людей, що усвідомила себе яко націю і змагається до державної самостійності [22]. Зазначимо належність до відповідної когорти вчених й видатного українського соціолога М.Шаповала [23].

Остання велика група націологічних концепцій – номіналістичні теорії. Послідовники цього напряму вважають націю за умоглядний конструкт, сконструйований політиками-інтелектулами задля маніпуляції великими масами людей, умову модернізації (Е.Гелнер), визначають його як певний симулякр соціального життя, тобто категорію з нульовим денотатом (П.Сорокін [24], почасти В.Тішков[25]), або ж які трактують natio, яко “уявлену спільноту” (Б.Андерсон), чия спільність зумовлена інтелектуальними пошуками інтелігенції і є суто умоглядною конструкцією. Власне через праксиологічно-прикладний аспект – конструювання великих соціальних груп з метою залучення їх до суспільно-політичного буття, націологічний номіналізм часом називають конструктивізмом.

Важлива, засаднича теза націологічного номіналізму (конструктивізму) отримала найвлучніше оформлення, на наш погляд, у Е.Ґелнера: “Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки. Звісно, націоналізм використовує розмаїття, багатство культур, успадковане від попередньої епохи, але робить це дуже вибірково, при цьому здебільшого докорінно перетворює ці культури.... Культурні уламки і фрагменти, якими користується націоналізм, нерідко є цілком довільними історичними винаходами” [26, 92].

Дата добавления: 2014-01-11