Постмодерністська філософія

Камю приводить два головних докази абсурдності, безпідставності життя.

• зіткнення зі смертю — при зіткненні зі смертю те, що раніше здавалося важливим для людини, - захоплення, кар'єра, багатство — втрачає свою актуальність і здається безглуздим, що не варте життя;

• зіткнення з навколишнім світом, природою — людина безпомічна перед існуючої мільйони років природою ("Я почуваю запах трави і бачу зірки, але ніяке знання на Землі не може мені дати впевненість, що цей світ мій").

У підсумку сенс життя, по Камю, знаходиться не в зовнішньому світі (успіхах, невдачах, взаєминах), а у внутрішньому, у самому існуванні людини.

Мартін Гайдегер (1889 — 1976) займався розробкою самих основ екзистенціального розуміння предмета і задач філософії.

Екзистенція, за Гайдегером, - це буття, до якого людина сама себе відносить. Буття людини відбувається в навколишньому світі (іменується філософом "буття у світі"). У свою чергу, "буття у світі" складається з:

• "буття з іншими";

• "буття самого себе".

"Буття з іншими" спрямоване знеособлювання, перетворення в "такого, як усі". "Буття самого себе" одночасно з "буттям з іншими" можливо тільки при відмінності "Я" від інших. Отже, людина, бажаючи залишитися собою, повинна протистояти "іншим", відстоювати свою ідентичність. Тільки в цьому випадку вона буде вільна.

На початку ХХ століття класичний тип мислення епохи Модерну міняється на некласичний, а наприкінці століття — на постнекласичний, постмодерністський. Для фіксування нової епохи, що кардинально відрізнялася від попередньої, потрібно було ввести новий термін: сучасний стан науки, культури і суспільства в цілому в 70-і роки минулого століття було охарактеризовано філософом Ж.Ліотаром як “стан постмодерну”. Зародження постмодерну проходило в 60-70 рр. ХХ століття, він логічно випливає з процесів епохи Модерну як реакція на кризу її ідей, а також на так називану смерть її основ: Бога, людини, історії. Згодом відбувається розширення змісту цього поняття з вузького визначення нової течії у французькій філософії до визначення, що охоплює процеси у всіх областях культури і мистецтва.

Постмодернізм — епоха, що прийшла на зміну європейському Новому часу, однією з характерних рис якого була віра в прогрес і всемогутність розуму. У рамках постмодерну поняттям "Модерн" позначається мислення Нового часу, процес наукової, релігійної і філософської еволюції, що почалася в Європі з XVII століття. Тому зміст постмодерну, по Ліотару, це перегляд текстів культури і філософії з Нового часу до нинішнього дня, а ціль постмодерністської дослідницької програми - це гуманітаризація світу, що “втратив душу” завдяки самій же людині.

Нове філософствування ХХ ст. акцентує інтерес до людини, ставить проблему аналізу текстів культури, створюючи нову загальнокультурну ситуацію ХХ сторіччя, що виявляється у всіх сферах життя сучасного суспільства – ситуацію Постмодерну. Це ситуація філософії кінця ХХ століття, що намагається переглянути всю попередню культурну традицію, деконструювати її за допомогою розбирання традиційних культурних форм і одночасно збирання нових змістів, необхідних для подальшого існування культури і людини.

У своїх працях філософи Постмодерну (Умберто Еко, Мішель Фуко, Жак Деріда, Ролан Барт, Жиль Дельоз, Жан Ліотар, Жан Бодрійар та ін.) заявляють про те, що вичерпані традиційні форми філософствування. Постмодерністська думка прийшла до висновку, що все, прийняте за дійсність, насправді залежить від точки зору, що обирає спостерігач, і зміна якої веде до кардинальної зміни самого представлення про дійсність. Посмодерністи наполягають на множинності істини, тобто кожен суб'єкт може висловлювати про об'єкт протилежні, але однаково правильні судження. Таким чином, істина – тільки слово, звернене до співрозмовника, прийом, що дозволяє налагодити взаєморозуміння, а світ культури розглядається як текст. По-новому аналізуючи проблему тексту, постмодернізм вважає, що текст не відображає адекватно реальність, а створює її заново в процесі різних інтерпретацій тексту.

На зміну представлень про упорядкованість світу приходить констатація факту ризоматичних змін, тобто позбавлених визначеного напрямку. Поняття ризоми запозичене з біології і вживається як метафора сучасної культури з її запереченням упорядкованості і відсутністю синхронного порядку. Ризома (від французького - "кореневище".) - поняття філософії постмодерну, що фіксує принципово нелінійний спосіб організації цілісності, що залишає відкритість, можливість для реалізації внутрішнього творчого потенціалу. Ризома, є засобом позначення альтернативи замкнутій і статичній лінійній структурі, що припускає тверду орієнтацію, (фундаментальна для класичної європейської культури метафора кореня). На противагу будь-яким видам кореневої організації, ризома інтерпретується не як лінійне коріння, а таке, що на зразок цибулини як потенційної нескінченності, містить у собі сховане стебло. Потенційна різниця полягає в тім, що це стебло може розвиватися куди завгодно і приймати будь-які конфігурації, тому що ризома абсолютно нелінійна. Це означає відмову і від класичного розуміння істини, що неодмінно містить у собі єдину точку зору, від европоцентризму на користь різноманіття, прийняття інших культурних традицій, світоглядних орієнтирів, духовних світів інших людей.

Філософія постмодернізму змінила також традиційну концепцію історії, вводячи поняття кінця історії. Мова йде про відмову від лінійної концепції часу, відмову бачити лінійну перспективу, а не панораму життя в її стереофонії.

Постмодерністи вважають, що класичне мислення, не навчене мислити самостійно, користується текстами, обмежуючи спектр значень заданими трансльованими змістами. Так людина, йдучи за засобами масової комунікації, створює зручний для себе світ, у якому замість дійсних почуттів і думок підставлені підмінні утворення, у результаті чого вона починає жити у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів, псевдодій, названих симулякрами. Так з'являється сіра більшість, що сліпо вірить в єдину істину. Картина реальності складається з симулякрів, що створюють масову культуру як симуляцію існування і змісту. Занурена у світ симукляров, людина вже не переживає ні Бога, ні власної душі.

Філософська концепція Мішеля Фуко створює поняття археології знання як методу, що дозволяє реконструювати культурні, інтелектуальні, історичні епохи, які виражаються через поняття “епістема”.
Фуко визначає для кожної історичної епохи окрему “епістему”, тобто проблемне поле кожного часу, рівень знання з різних наукових дисциплін. При всій різнорідності цих дискурсів, у сукупності вони, за твердженням Фуко, творять більш-менш єдину систему знань - епістему. Вона здійснюється в практиці сучасників як строго визначений мовний код, звід розпоряджень і заборон. Ця мовна норма несвідомо визначає мислення як окремих індивідів, так і великих співтовариств. Розглядаючи широкий клас дискурсів, Фуко робить висновок: суспільство з часу буржуазних революцій прагне до тоталітаризму влади. Така влада функціонує як постійно діючий механізм всеосяжного контролю, наприклад, огляд лікаря, тюремний розпорядок, система виховання дітей, принципи виправних закладів, військовий статут, звичайні іспити і норми моральності – влада розглядає людей в мертвих строго визначених дисциплінарних інститутах, а не як живих особистостей.

Дата добавления: 2014-01-11