Природа комічного у ведмежій комедії

Єдиноборства й цькування ведмедя

Сценарії комедії

Дресирувальні школи

Культове походження ведмежої традиції

План

Серед ярмаркових звеселянь, якими так багата була святкова площа, завжди збертали на себе особливу уваг ватажки з вченими ведмедями.

Ведмежа комедія ніколи не була суто міською розвагою. Поводирі із чотириногими артистами бродили по дорогах Росії, показуючи своє мистецтво скрізь, де збиралося досить народу й можна було заробити. Найбільше привертали їх увагу ярмарки й народні гуляння в містах. Жодна Масниця в Москві ХУІІІ ст. не обходилася без ведмежого спектаклю. Рік у рік з’являлися ватажки ведмедів у Петербурзі під час зимових гулянь "під горами" та інших масових святах. "Кошлатого ведмедика й неминучу супутницю його - "козу бородату"" згадують сучасники.

Численні згадування про цю потіху зустрічаються в періодиці, белетристиці й мемуарах XІХ ст.

XVІІІ в. місцем підготовки "потішних" ведмедів стала Александро-Невская лавра в Петербурзі. Спеціально для архімандрита Феодосія келійник Коропів навчав ведмежат ходити на задніх лапах, танцювати і робити смішні фігури. Відразу проходили курс наук і ведмежата для імператриці Єлизавети Петрівни.

Взагалі з ученими ведмедями ходили по Росії з незапам'ятних часів, але, на жаль, відомостей про це зберігся не так вже багато. Яка була ведмежа потіха до XVІ ст. - невідомо, свідчення наступних сторіч говорять про популярність її серед всіх верств населення великах і малих міст, містечок, сіл.

Найпершими "медведчиками" на Русі були, імовірно,скоморохи. Адам Олеарий, магістр лейпцігського університету, секретар голштинского посольства, писав в 1636 році про його зустріч з російськими комедіантами, звернувши основну увагу на лялькарів і ватажків танцюючих ведмедів. У тому ж році нижегородські попи в чолобитній на ім'я патріарха скаржилися на игрецов «с медведи и плясо­выми псицами», які разом з іншими скоморохами збиралися в Печерському монастирі на свято Христова вознесенья «и злыя... пре­лести бесовские деюще».

Ведмежа потіха кілька разів згадується в "Домострої", що засуджує її як одне з из «бесовских угодий», «богомерзких дел», а також у постановах й указах 1640-х років, спрямованих проти всіх видів народних розваг, особливо ігрового, масового характеру.

Незважаючи на заборони й гоніння, що випали на її частку, ведмежа потіха продовжувала існувати, веселячи й радуючи селян і бояр, простих ремісників і царів, дорослих і дітей.

Відмовлятися від звичаїв, освячених століттями, не так легко, і сам цар Олексій Михайлович, видавши грізний указ 1648 року, як і раніше витрачав значні гроші на бахарей, народних музикантів, улаштовував ведмежі бої й т.п..

Відзначимо, що саме на Верхній Волзі й у Новгородчине був розвинений культ ведмедя, про що, до речі, дотепер нагадують герби Новгорода і Ярославля, а також численні на півночі Росії річки, острова, урочища, селища, назви яких походять від слова "ведмідь"..

Протягом усього ХУІІІ ст. тут непохитно зберігалися звичаї й повір'я, пов'язані з ведмедями. Подібне спостерігалось практично у всього населення європейської частини: естонців, литовців, вепсів, хантов, мансі, мордви, комі й інших. Тому не дивно, що у ведмежій комедії, навіть у тім виді, як вона розігрувалася в XІХ ст., збереглося чимало від найдавнішого ставлення до ведмедя як до "хазяїна" лісу.

Повага, якою оточувався виучений ведмідь, сходить до ранніх язичеських вистав про ведмедя-прабатька, тотема, до віри в його прямий зв'язок з родючістю, здоров'ям, благополуччям. В археології, етнографії, фольклорі, народному прикладному мистецтві можна найти достатньо фактів, що говорять про те, що ведмідь вважався в слов'ян магічною твариною. І поводирі відкрито використовували живучу в народі віру в чудесну силу ведмедя, тим більше що й самі вони ще із часів скомороства ввавжались чарівниками, «знаючими» людьми. Вони охоче "лікували" хворих. "У кого спина болить - спину помне, у кого живіт болить - горщики накине, а в кого в боках колотья, він їх приколе" - так в одній з козачих станиць рекламував циган-поводильщик лікарські здатності свого ведмедя. Ведмідь часто асоціювався з лісовиком, а через нього і з найголовнішим представником слов'янського язичеського пантеону - "скотьим богом" Белесом. В очах селян він був сильніше нечистої сили, міг, наприклад, відвести лихо: якщо станцює біля будинку або обійде довкола нього, то не трапиться пожежі. Ватажки обіцяли здоров'я людині, яка доторкнулася до ведмедя або, ще краще, що хто дав звірові переступити через себе. Вони обіцяли багате, щасливе життя тому, хто пустив до себе ночувати хазяїна з ведмедем й у чиїм сараї залишився ведмежий кал.

Таке ставлення позначилося й на прізвиськах, якими нагороджувався артист. Скрізь його йменували жартівливо: "Михайло Потапич" або "Матрена Іванівна", "поважний Михайло Іванич пан Топтигин", у західних районах- "бурсак", у центральні й волзьких - "сергацкий пан".

Ці прізвиська - явний пережиток найдавнішого явища, що найкраще зберігся у звичаях мисливців. У всіх народів, що займалися полюванням на ведмедя, існувала заборона вимовляти дійсне ім'я звіра. Воно замінялося різними прізвиськами, займенниками, описами. У росіян ведмедя йменували найчастіше "хазяїн", "дедко", "суседушко", "Потапыч", "клишавий" (косолапий). Серед мисливців від батька до сина передавався наказ: "Не говори про нього, не поминай його імені, щоб не почув він: не торкне"!. Ходіння з ведмедем, нехай навіть ученим, було сполучено з відомим ризиком, тому й тут дотримувалися звичаїв, поглядів, подібних з мисливськими, до того ж поводирі - вихідці з районів, де продовжували жити культ ведмедя - з дитинства звикали дивитися на ведмедя як на особливу істоту, що стоїть ближче всіх інших звірів до людини.

Поважне відношення з до ведмедя складалося й з іншої причини. Ватажки по-справжньому прив’язувались до свого постійного супутника. Часом ведмідь був єдиним годувальником і ставав рівноправним членом ватаги, родини, а нерідко - другом й мовчазним співрозмовником тих поводирів, які ходили "від себе".

Коли й чому ведмідь із могутнього, грізного представника лісу, якому люди поклонялися і якого боялися, перетворився в потішну тварину?

Історики цирку, що зверталися до ведмежої комедії як до одного із джерел сучасного мистецтва дресирування, не без підстави думали, що ведмідь став головним чотириногим артистом у Росії насамперед тому, що звірі ці "рясно населяли російські ліси й ловити їх було відносно просто; ведмеді легше інших хижих тварин піддаються дресируванню; стоячий на задніх лапах ведмідь нагадує людину, а це дає більші можливості для проведення різного роду алегорій, як сатиричних, так й гумористичних".

Зовнішня подібність ведмедя з людиною була відзначена ще древніми людьми, що пояснювали це своїм прямим спорідненням з "лісовим братом", що цілком укладалося в систему ранньоязицьких вистав. Сліди такого "родинного" ставлення до ведмедя зберігалися повсюдно й в XІХ ст., відбившись у казках про ведмедя - батька або чоловіка, у переказах і билинах про походження ведмедів. На Закарпатті говорили: "У ведмедя є душа. Він походить від людини, а саме від мірошника. Один мірошник взяв занадто велику плату за мливо, тоді його схопили, і він перетворився у ведмедя". Щось подібне стверджували й жителі Сибіру: «медведь произошел от простого мужика», который однажды взду­мал напугать старичка. Старичок оказался богом и покарал обидчика: — «Ты меня испугал, и вот за это будешь такой, что тебя будут люди бо­яться: ты будешь реветь, а чтобы люди знали, что ты из человека, ноги твои будут — как человеческие руки».

Такі повіря міцно жили в народі, чим значно сприяли вчені ведмеді.

Повернемося до того, що протягом декількох століть центральні й північні губернії Росії "обслуговувалися" поводирями й ведмедями з Верхньої Волги. Традиція ця зберігалася чи ледве не до XX ст. Особливо славився вченими ведмедями Сергачський повіт Нижегородської губернії. За даними Петра Альбицкого, опублікованим в "Нижегородських губернських відомостях" за 1887 рік, в одному тільки селі Андреевка Васильковского повіту налічувалося біля 150 ведмедів, у самому Сергачі їх було майже 90, в окремих татарських й російських селах Нижегородчини - від 50 до 100 виучених тварин.

Місцеві медведчики виходили на промисел артілями людей по 15-17 «около Спаса Преображения (6 августа) и около Сергиева дня (25 сентября), а возвращались обратно к Петрову дню (29 июня), к Троице, к Ильину дню. „Поживешь дома-то недельки три, опять собираешься в поход. Переходы-то наши были больно трудны. <...>Месяца два идешь и днем и ночью. Шли на Арзамас, на Москву, Смоленск, на Могилевскую, Витебскую и Ковенскую губернии».

Не випадкове зображення ведмедя було розміщено в нижній частині герба міста Сергача, а ватажка й звіра часто називали тим самим прізвиськом "сергач", навіть якщо вони були з інших губерній - Владимирської, Костромський, Ярославської.

Знаючи досить про волзький медведчиків, їх способі життя, характер виступів, маючи тексти примовок, ми, на жаль, дуже небагато можемо сказати із приводу того, як волгари навчали своїх клишавих вихованців.

Знайти талановитого ведмедя й по-справжньому видресирувати його досить не просто: якщо за ведмежа платили від одного до чотирьох рублів, те великий виучений звір коштував більше сотні. Заможні медведчики воліли купувати тварин, що пройшли школу дресирування. Ведмежат ж (для виконання звичайних, нехитрих номерів) навчали в такий спосіб: «Проденешь ему, медвежонку-то, значит, маленькую цепочку и держишь его на руке, дашь ему палочку в лапы, прутишком пощелыгиваешь — он и ходит, как большой... Понятливый если попадется, так можно в месяц выучить. Покамест учишь — изорвет он на тебе рукавицы двое, кусает, значит».

Цікаві відомості про способи й методи народного дресирування дає історія центра ведмежого навчання в Білорусії.

Поліські ліси аж до XX ст. буяли ведмедями, і місцеві жителі здавна займалися полюванням на них. Тут, у містечку Сморгони (Ошмянський повіт Виленської губернії), був організований цілий звіринець, у якому піймані в околишніх лісах ведмеді проходили "курс навчання". Перекази говорять, начебто ідея ця вперше спала на думку одному із князів Радзивиллів, що володіли величезними земельними ділянками на території, що відноситься тепер до Білорусії.

Ведмежа школа, що одержала жартівливу назву "Сморгонської академії", являла собою "особливу кам'яну будівлю", у якій «каменный пол второго этажа накаливался громадною печью из нижнего этажа».

За іншими відомостями, ведмедів дресирували в залізних клітках з мідним дном, які опускалися в глибоку яму на половину її глибини. У кожну клітку заганяли по двох-трьох ведмежат, а в яму клали хмиз, який підпалювалися. Навчання полягало в тому, що дно клітки, де перебували звірі, поступово нагрівалося й ведмежата змушені були вставати на задні лапи, тому що на них заздалегідь надягали постоли, а передні лапи залишалися незахищеними. Коли робилося особливо пекуче, ведмежата починали переступати з лапи на лапу, і в цей час дресирувальник бив у бубон. "Так було щодня протягом місяця - двох. Потім ведмежат виводили із клітки на волю й продовжували вправи з бубном. При перших же yдарах медвежата ставали на задні лапи й під звуки бубна переминалися без підігріву. Отримували заохочення у вигляді шматка хліба або моркви".

Після навчання молодих ведмедів піддавали низці захлдів: підпилювали пазурі й зуби, просмикували через ніс і губи кільце, деяким, над міру "дурненьким", виколювали очі. Все це вживали для того, щоб забезпечити поводиря від розсердженого звіра й дати йому можливість легко управляти ведмедем (смикання за кільце заподіювало звірові біль, і він змушений був виконувати накази хазяїна).

Подальша доля "сморгонских бурсаків" складалася по-різному. Деякі з них, найталановитіші, поставлялися в маєток до Радзивиллів або продавалися російським поміщикам і польсько-литовським магнатам. Більша частина виучених ведмедів попадала до циганів, що поселились поруч у містечку і наймаклись на службу по догляду за ведмедями. Саме циганам "надано було право водити ведмедів на сторонні потіхи й для власних заробітків".

Завдяки цьому ведмеді, навчені в Сморгопах, були відомі далеко за межами Білорусії. Не варто думати, що в Європі виступали з Росії тільки сморгонці, крім них там з'являлися ватажки й з інших місць.

Ведмеже училище в Сморгопах проіснувало недовго. У ХУІІІ ст. Самого промислу там вже не було, але спогади про нього серед місцевих жителів дожили майже до наших днів.

Білоруські поводирі зробилися популярними тільки тоді, коли вийшли з-під влади Радзивиллів і здобули свободу в роботі з ведмедями. Характерно, що, подорожуючи по Західній Росії й заходячи в Європу, вони, як правило, не з'являлися в Середній Росії, тому що уступали знаменитим волзьким колегам.

Вользька традиція була характерна комедійними текстами-примовками, чим і привертала загальну увагу до ведмежої комедії протягом століть.

Отже, що ж показували ведмеді? Звернемося до розповіді очевидця Д.А. Ровинского.

«Представление производится обыкновенно на небольшой лужайке: вожак — коренастый пошехонец; у него к поясу привязан барабан; по­мощник — коза, мальчик лет десяти — двенадцати, и, наконец, главный сюжет — ярославский медведь Михайло Иваныч, с подпиленными зубами и кольцом, продетым сквозь ноздри; к кольцу приделана цепь, за ко­торую вожак и водит Михаилу Иваныча. <...>

— Ну-тка, Мишенька, — начинает вожак, — поклонись честным гос­подам да покажи-ка свою науку, чему в школе тебя пономарь учил, каким разумом наградил. И как красные девицы, молодицы белятся, ру­мянятся, в зеркальце смотрятся, прихорашиваются. — Миша садится на землю, трет себе одной лапой морду, а другой вертит перед рылом ку­киш — это значит девица в зеркало смотрится.

— А как, Миша, малые дети лазят горох воровать. — Миша ползет на брюхе в сторону.

— А как бабушка Ерофеевна блины на масленой печь собралась, бли­нов не напекла, только сослепу руки сожгла да от дров угорела. Ах, блинцы! блины! — Мишка лижет себе лапу, мотает головой и охает.

— А ну-ка, Михайло Иваныч, представьте, как поп Мартын к за­утрени не спеша идет, на костыль упирается, тихо вперед подвига­ется, — и как поп Мартын от заутрени домой гонит, что и попадья его не догонит (Или же: «А как ба­бы на бар­скую рабо­ту не спеша бредут? — Мишенька едва передви­гает лапу за лапой.— И как бабы с барской ра­боты домой бегут? — Мишенька принима­ется шагать бегом в сто­рону» (примеч. Д. А. Ро­винского).)

. И как старый Терентьич из избы в сени пробирается, к мо­лодой снохе подбирается. — Михайло Иваныч семенит и путается нога­ми. — И как барыня с баб в корзинку тальки да яйца собирает, склады­вает, а барин все на девичью работу посматривает, не чисто-де лен пря­дут, ухмыляется, знать до Паранькина льна добирается. — Михайло Иваныч ходит кругом вожака и треплет его за гашник.

<...> Затем вожак пристраивает барабан, а его мальчик устраивает из себя козу, то есть надевает на голову мешок, сквозь который, вверху, проткнута палка с козлиной головой и рожками. К голове этой приделан деревянный язык, от хлопанья которого происходит страшный шум. Во­жак начинает выбивать дробь, дергает медведя за кольцо, а коза выпля­сывает около Михаила Иваныча трепака, клюет его деревянным языком и дразнит; Михайло Иваныч бесится, рычит, вытягивается во весь рост и кружится на задних лапах около вожака, — это значит: он танцует. После такой неуклюжей пляски вожак дает ему в руки шляпу, и Ми­хайло Иваныч обходит с нею честную публику, которая бросает туда свои гроши и копейки. Кроме того, и Мише и вожаку подносится по рюмке водки, до которой Миша большой охотник; если же хозяева староватые, то к представлению прибавляется еще действие: вожак ослаб­ляет Мишину цепь со словами: „А ну-ка, Миша, давай поборемся" — схватывает его под силки и происходит борьба, которая оканчивается не всегда благополучно, так что вожаку иногда приходится и самому представлять, „как малые дети горох воруют", — и хорошо еще, если он отделается при этом одними помятыми боками, без переломов».

Вражаюча розповідь про розігрування комедії в середині ХУІІІ ст. знаходимо й у нарисі С. В. Максимова "Сергач".

Представление, на котором писателю довелось присутствовать, проис­ходило в большом селе во время летнего церковного праздника. Нача­лось оно с того, что вожак, выбрав посреди села удобное для выступле­ния место, стал зазывать зрителей, выкрикивая нараспев:

«— Ну-ко, Михайло Потапыч, поворачивайся! Привстань, приподни­мись, на цыпочках пройдись: поразломай-ко свои старые кости. Видишь: народ собрался подивиться да твоим заморским нотяпкам поучиться». Как и следовало ожидать, «в одну минуту на заманчивый выкрик сбе­жалась толпа» со всех концов села. «Плотно обступила глашатая густая и разнообразная стена зрителей».

Следующий момент игры вожака был рассчитан на то, чтобы располо­жить собравшихся к себе, создать атмосферу доброжелательства. «По приказу хозяина, немилосердно дергавшего за цепь, медведь кланялся на все четыре стороны, опускаясь на передние лапы и уткнув разбитую морду в пыльную землю.

— С праздником, добрые люди, поздравляем! — приговаривал хозяин при всяком новом поклоне зверя, и наконец, и сам снял свою измятую шляпу и кланялся низко».

И только теперь началось собственно медвежье представление. Под задорную песню вожака парень, наряженный козой, «начинает дергать за верёвочку, отчего обе дощечки, из которых сооружена морда (маска «козы»), щелкают в такт уродливым прыжкам парня, который, переплетая ногами, время от времени подскакивает к медведю и щеко­чет его» рогами маски, стуча беспрерывно в барабан. Это заставляет зверя вставать на дыбы и «опять и опять делать круг под веселое про­должение хозяйской песни. <...> Медведь огрызается, отмахивает ко­зу лапой, но все-таки приседает и подымает пыль». Зрители чрезвычай­но довольны: «девки хохочут и толкают друг дружку под бочок, ребята уговаривают девок быть поспокойней и в то же время сильно напирают вперед, отчего место пляски делается все уже и уже и Топтыгину собст­венною спиною и задом приходится очищать себе место».

Кульминацией медвежьей потехи опять-таки является та часть пред­ставления, где Мишка выполняет несколько заученных движений, а хо­зяин комментирует их. При этом создается впечатление, будто медведь хорошо понимает человеческую речь и по-своему, по-медвежьи отвечает на вопросы, пантомимически изображает то, о чем его просит пово­дырь.

«— А как, Михайло Потапыч, бабы на барщину ходят? — выкрикнул хозяин и самодовольно улыбнулся.

Михайло Потапыч прихрамывает и, опираясь на палку, подвигается тихонько вперед, наконец, оседлал ее и попятился назад, возбудив неис­товый хохот...

— А как бабы в гости собираются, на лавку садятся да обуваются? Мишка садится на корточки и хватается передними лапами за задние...» І так далі…

Після основної частини комедії, проілюстрував всі примовки хазяїна, ведмідь підминав під себе «козу-барабанщика", коли той брався з ним поборотися. Потім знімав "з хазяйської голови капелюх й, немилосердно зминаючи", надягав неї на себе, "до чималого задоволення глядачів", які, однак же, починали задкувати "у той час, як волохатий артист знявши капелюх і схопивши її лапами, пішов за наказом хазяїна за збором. Незабаром посипалися туди яйця, колобки, ватрушки із сиром, гроші й інша посильна оплата за потіху".

Подібні вистави користувалися незмінною популярністю, потупово найбільш смішні й удалі примовки стали братися на озброєння ватажками-неросіянами, які колись задовольнялися простою демонстрацією вченого, ручного ведмедя, що виконує кілька нескладних команд. Уже й поводирі-цигани (а їх до середини XІХ ст. стало дуже багато) з приговором й під барабанний бій "змушували ведмедя ходити на задніх лапах і представляти: "як баби п'яні падають, як хлопці горох крадуть; змушували кланятися шановній публіці, тримати в лапах хазяйську шапку для збору мідяків і пити горілку; возити на собі хазяїна й ревіти. Товариш поводиря в цей час представляв козу, закрившись якимсь мішком, з отвору якого виставлялася деревинка, що зображувала собою козячу морду".

Як бачимо, у ХУІІІ ст. ведмежа комедія жила повним життям. Оформилася ж вистава з ученим ведмедем, треба думати, значно раніше. В усякому разі, у другій половині XVІІІ ст. Вона набула вже цілком закінченого виду і багато в чому була подібна до тих спектаклів, які розігрувалися в середині ХІХ ст.. До такого висновку приводить порівняння записів XІХ ст. з першим описом ведмежого спектаклю в "Санкт-Петербургских відомостях" за 1771 рік. У замітці згадується, що ведмеді:

1. уставши дибки до присутніх у землю кланяються й доти не встають, поки їм наказано не буде;

2. показують, як хміль в'ється;

3. на задніх лапах танцюють;

4. наслідують суддів, як вони сидять за суддівським столом;

5. натягають і стріляють, уживаючи ціпок, нібито з лука;

6. борються;

7. уставши на задні ноги й застромивши між них ціпок, їздять так, як малі хлопці;

8. беруть ціпок на плече й з ним марширують, наслідуючи солдатам з рушницею;

9. задніми ногами перекидаються через ланцюг;

10. ходять, як карлики й старі, і, як кульгаві, ногу тягають;

11. як лежанка без рук і без ніг лежить й одину голову показує;

12. як сільські дівчата дивляться в дзеркало й прикриваються від своїх наречених;

13. як малі хлопці горох крадуть і повзають, де сухо - на череві, а де мокро - на колінах, а вкравши, валяються;

14. злбражають, як мати дітей рідних пестить й як мачуха пасинків вбирає;

15. як дружина милого чоловіка приголублює;

16. порох з ока вичищають із дивною обережністю;

17. з не меньшею обережністю й тютюн у хазяїна через губу виймають;

18. як теща зятя пригощала, млинці пекла й учадівши повалилася;

19. допускають кожного на себе сідати і їздити без найменшого супротиву;

20. хто похочет, негайно лапу одає;

21. подають хазяїнові капелюх і барабан, коли козою грає;

22. хто піднесе пиво або вино, з чемністю приймають й, випивши, посуд назад віддаючи, кланяються.

Хазяїн при кожній з вищезгаданих дій каже мудрі й смішні примовки... Все вищезгадане показано бути має у святкові дні в карусельному місці проти церкви Миколи чудотворця по опівдні до 6 години. Перші місця по 25 коп., другі по 15 коп., а останні по 5 коп. з людини. Глядачі впускаються за плату готівки ".

Готівка, розцінка місць, оголошення - так місто підкоряло собі найдавніше видовище, зрівнювало його з іншими майданними розвагами. Однак ведмежа потіха почувала себе ніяково в таких "цивілізованих" умовах, сьогодення її місце було на сільській площі, на окраїнних вулицях великих міст, серед стихійних простих глядачів. Вона вкрай рідко попадала на підмостки балагана, не стала одним з номерів заздалегідь продуманої та підготовленої програми.

Історично комедія виявилася пов'язаною з тим колом явищ, що або був занадто далекий від ярмаркової міської культури, або існував паралельно з нею. За одною з найдавніших складових - вірі в надприродну, магічну природу й можливості ведмедя - мова вже йшла. Залишки, сліди цих вистав ще жили у свідомості простого народу й найчастіше заважали перетворенню ведмежої комедії в чисту розвагу, зате дозволили їй зблизитися з обрядовими веселощами, насамперед з рядженням.

Уважне знайомство з описами ведмежих вистав дає підставу говорити про те, що повна ведмежа комедія в XІХ ст. складалася із трьох основних частин, які могли йти в будь-якій послідовності, але частіше розігрувалися в такому порядку: танець ведмедя з "козою", виступ звіра під примовки поводиря, боротьба ведмедя з хазяїном або "козою".

Історя зберегла згадки про «ведмежу потіху» як розвагу для російських царів XVІ- XVІІ сторіч, яка включала три частини: "ведмеже цькування, ведмежий бій і ведмежу комедію, якщо правильно буде так назвати ведмежі вистави з поводчиками, тобто з неизменною його спутницею ряженою козою"

Про єдиноборство й цькування, які влаштовувалися в Москві (переважно в Кремлі) в XVІ-XVІІІ століттях, збереглися досить докладні розповіді очевидців, головним чином іноземців. Що ж стосується власне ведмежої комедії - виступи ведмедя з "козою" під примовки хазяїна, то вона була описана вперше лише в XVІІІ ст.. Найбільш повні, докладні записи відносяться до другої половини XІХ - початку XX ст..

Ведмежий бій, за словами історика Забеліна, являв собою «самое обычное зрелище во дворце» задовго до XVІІ ст.. Єдиноборство людини з ведмедем, як демонстрація сили, спритності й мужності, було особливо популярно. Змагання такого роду влаштовувалися не тільки для государів, але й на потіху народу, причому боротися з ведмедем виходили як спеціально взяті для цієї мети служителі царського «лов­чего пути», так і «любители-непрофессионалы»: стрільці, дворові, чиновники, боярські діти.

Цькування ведмедів також було стародавньою розвагою. В описувані Забєліним часи дикі ведмеді привозились прямо з лісу у великій кількості в царський "псаренный двор" і призначалися для цькування, що влаштовували по святах у Кремлі "на задньому государевому дворі", а на масничному тижні «на Москве-реке для всена­родного зрелища и увеселения». Ще в 1860-і роки цькування залучало юрби народу, про що можна судити по численних афішах й оголошенням у газетах.

Крім єдиноборства й цькування І. Е. Забєлін називав ще й ведмежу комедію - виставу ватажка з ведмедем, не приводячи, втім, опису цього видовища. Імовірно, учений не мав у своєму розпорядженні потрібний матеріал по XVІ-XVІІ століттях. Через два сторіччя виступи ватажка й ведмедя об'єднали, змінивши й переосмисливши всі основні види ведмежих розваг (боротьбу, цькування, номери із дресированим звіром), увібрали вони в себе й елементи святочного ряжения.

Історики вважають, що дві із трьох частин ведмежої потіхи - боротьба й цькування – з часом втратили самостійне значення, перетворившись у допоміжні, майже суто декоративні атрибути потіхи. Третя ж частина - комедія - продовжувала користуватися популярністю й успіхом в основному тому, що будувалася сатирі, пародії, гротеску.

У допетровській Русі, коли ігри з дикими тваринами влаштовувалися досить широко, ватажки з ученими ведмедями грали сценки боротьби й цькування як комічний, сміховмй варіант серйозного видовища, спрощуючи й пародіюючи його. Такі комічні інтермедії характерні для театралізованих ранніх вистав (народна драма, шкільний театр, середньовічні містерії).

Ементи боротьби й цькування завжди були в складі ведмежої комедії, а не з'явилися тоді, коли вже втратили своє самостійне значення. Відокремившись від інших потех, ведмежа комедія зберегла в собі й комічній боротьбі ватажка або "кози" з ведмедем, і комічне цькування у вигляді "танцю" ведмедя з козою-барабанщицею.

Зупинимось на питанні взаємозвязку ведмежої комедії і вистав ряджених. Реальний ватажок з живим ведмедем органічно вливалися в хід ряженых, хоча сама по собі участь живого ведмедя в процесії ряджених - явище досить рідке.

Історично рядження передує грі з живим звіром. У народів, де зафіксований розвинутий культ ведмедя, живий звір не міг брати участь у шаманських святах або в мисливських іграх. Дії з ведмедем як комічним персонажем стають можливими лише тоді, коли відбувається переакцентування усередині обряду - ігровий, видовищне початок виходить на перший план, витізнивши частково або повністю магічну функцію.

Так само і рядження, перетворившись із обрядового дійства в одну з форм традиційної розваги, включило в себе й сценку ватажка з ведмедем, "подарувавши" виставі з живим звіром персонаж зі свого багатого арсеналу образів - ряджену козу.

Привертає увагу така деталь: у зимових колядуваннях могли брати участь і живий ведмідь, і жива коза, але при цьому діяли вони завжди окремо. У парі з ведмедем (живим або рядженим) виступала тільки замаскована козою людина. І справа тут не в тім, що нелегко було об'єднати в одному номері таких різних тварин, як ведмідь і коза. Мабуть, сильніше комізм проявлявся, коли вистава розігрувалося не двома ряжеными (таке бувало дуже часто), а дійсним ведмедем і переодягненим козою людиною: тварина (ведмідь) наслідувала дії людей, а людина ("коза") зображувала тварину. Кожний робив не свою справу, помінявшись місцями один з одним, створюючи святкову, сміхову атмосферу, де все не так, все навпаки, тому смішно.

Оскільки ведмідь - головний герой вистави, вся увага була прикута до нього. У першу чергу обігравалася сама фігура ведмедя. Як тільки звір ставав на задні лапи, людина мимоволі починала порівнювати його із собою, співвідносити з різними типами людей. І тоді раптом виявлялося, що пластика ведмедя, його зовнішній вигляд: незграбність, клишоногість, нечленороздільна "мова" (ревіння, бурчання) - все це риси недалекого, нескладного, добродушного, іноді напівсонного й звичайно невдачливого простолюдина - традиційного комічного персонажа багатьох фольклорних жанрів. Непропорційна з людської точки зору анатомія ведмедя уможливлювала використання різних смішних ходів: наприклад, короткі ноги звіра створювали враження спадаючих штанів.

В комедії головним чином обігравалися ведмежі рухи, жести, але примовки теж мали значення, особливо сатиричні. Обмежені, елементарні дії й жести ведмедя викликали сміх лише тоді, коли їх супроводжували пояснення хазяїна. Глузували з несподіваного трактування ведмежих жестів, над сміливим зіставленням їх з поводженням людей. Приклади бралися завжди з повсякденного життя, і ступінь комізму був самим різним: від незлобивого доброго гумору (як малі хлопці на паличці качаються й за горохом лазять) і поблажливого глузування (як старанно дівиці рум'яняться, у дзеркало смотрятся) до їдкого, злого висміювання солдатської муштри, сатиричного зображення звичаїв кріпосного права (як бариня оброк збирає, пан "доглядає" за кріпосними дівками, баби на барщину та з барщини йдуть) тощо.

Наш цирк не ставить своїм завданням за допомогою тварин показати пародії, карикатури на людей (якщо це не клоунада). Головна мета циркових номерів із тваринами - навчити їх робити те, що начебто б доступно тільки людині. Коли циркові ведмеді сьогодні грають, скажемо, у хокей, то глядачам незвичайно, цікаво, смішно, навіть зворушливо бачити звірів у такій ролі, вони здивовані їхньою несподіваною майстерністю. Це зовсім не пародія на спортивну гру, а демонстрація здатностей тварин, прояв таланта й терпіння дресирувальника.

Сміх, що супроводжував дії ведмедя під примовки ватажка в народному ведмежому спектаклі, був якісно іншим - у центрі уваги виявлялася карикатура. Від ведмедя не було потрібно отточенности рухів і майстерності, скоріше навпаки, чим більш грубо, незграбно він виконував те, що вимагав хазяїн, тим більшого ефекту домагався.Тому основне навантаження падало на текст, що супроводжує жести ведмедя, і успіх багато в чому залежав від того, наскільки поводир бував балакучим, як він умів подати свого "артиста", обіграти його незграбні, одноманітні рухи.

Правда, ведмежа потіха знала й інший сміх. Він виникав, коли ведмідь не пародіював, а намагався наслідувати людини, як в сучасному цирку. Це відноситься до танцю ведмедя з козою й до тих номерів, де необхідна майстерність звіра, його вишколеність, наприклад при обході глядачів із шапкою наприкінці вистави, при вийманні тютюну через губу хазяїна.

Реформа 1861 року внесла чимало нового в селянське життя. Багато чого пішло в минуле. Ведмежа потіха виявилася саме таким явищем. Зникнення цього виду народного мистецтва було прискорено діяльністю організованих у другій половині століття товариств захисту тварин.Чималу роль тут зіграв указ сенату про заборону ведмежої комедії й убивство всіх дресированих тварин, а також збільшення числа звіринців і цирків.

Наприкінці ХІХ ст. вчених ведмедів охоче купували власники різних балаганів, виставляючи їх як принада на зовнішніх балконах.

У великих містах ватажки з ведмедями продовжували ще виступати й наприкінці XІХ, і навіть у першій чверті XX ст.. Правда, кількість їх значно зменшилося. Замість розгорнутого спектаклю демонстрували один-два номера з колишнього репертуару.

Зрідка ватажки з ведмедями зустрічалися й у середині 1920-х років, їх можна було бачити навіть у Москві. Хоча власне ведмежої потіхи вже не було й водили в основному ведмежат, а вся "вистави полягала в боротьбі ватажка з ведмежам».

До 1930-х років поводирі з ученими ведмедями зникли. Скінчилася епоха ведмежої потіхи. Відтепер ведмеді виступають у цирках.

Дата добавления: 2014-01-11