Акцентуація характеру та особистості

Проблема характеру дотично до злочину не вичерпу­ється окремими негативними рисами. Кримінально-пси­хологічний підхід передбачає з'ясування ролі акцентуації характеру, яка стоїть близько до психічної аномалії, але не тотожна їй. У юридичній психології накопичено різ­номанітні матеріали щодо впливу на злочин психічних аномалій особистості: неврозів, психопатій, психозів то­що [3]. Одночасно на більш складне за психологічною сутністю питання акцентуації характеру і, відповідно, ак­центуації особистості звертається недостатньо уваги. Проте, за даними різних дослідників (І. О. Виденєєв, В. Ф. Пирожков, Н. П. Крейдун, А. Б. Філонов), до 60% правопорушників підліткового і юнацького віку мають акцентуацію характеру, яка значуще корелює з окремими видами злочинів.

Акцентуація - це надмірне вираження, загострення окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайнім ва­ріантом норми і спричиняє до відхилень у поведінці та діяльності. Найчастіше вона виникає у підлітковому віці, може переходити у приховану (латентну) форму та ком­пенсуватися за рахунок інших рис.

Акцентуація обумовлює підвищену чутливість і враз­ливість особистості до психотравмуючих ситуацій, що проявляється у психічних зривах і неадекватних діях.

Численними дослідженнями (К. Леонгард, А. Е. Лічко, І. О. Виденєєв та ін.) виявлено 11 основних акцентуацій ха­рактеру, які отримали загальну назву «тип акцентуації». Це гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астеноневротичний, сензитивний, психостенічний, шизо'щний, епілептоїдний, істерощний, нестійкий і конформний типи. Супутнім чин­ником скоєння злочину найчастіше виступають епілеп­тоїдний, нестійкий, гіпертимний, істерощний типи.

Наведемо стислий кримінально-психологічний опис кожного з них.

Епілептоїдному типу акцентуації характеру показові егоїстичність, властолюбство у поєднанні з недоброзич­ливим ставленням до оточення. В основі недоброзичли­вого ставлення лежать дріб'язковість, образливість і дра­тівливість. Мотиваційна сфера відзначається розгальмо-ваністю, переважанням органічних, зокрема статевої, та примітивних за способом задоволення потреб. Особис­тість із епілептоїдним типом акцентуації характеру схильна до вчинення імпульсивних, насильницьких зло­чинів із проявами жорстокості (приниження людської гідності, мордування, катування тощо).

Нестійкому типові акцентуації властиві навіюваність, пасивна підкорюваність, недисциплінованість, балаку­чість та соціальна незрілість. Остання проявляється в поверховості і квапливості суджень, легковажності вчинків, наївності й довірливості. Поведінка спрямована на отримання свіжих вражень, ситуативних задоволень. Особистість із нестійким типом акцентуації характеру схильна до вчинення групових злочинів у ролі виконав­ця, крадіжок, кримінальних розваг із погано передбачу­ваними наслідками.

Гіпертимний тип відзначається життєрадісністю, ко­мунікабельністю, пошуком нових вражень, людей, ситу­ацій. Ініціативність і енергійність поєднуються з хаотич­ністю, поверховістю інтересів, діловитість — із поганою дисциплінованістю й цілеспрямованістю. Особистість гіпертимного типу кепсько витримує обмеження, бурх­ливо реагує на повчання, прояви влади, неуважність з боку оточення. їй показові хвалькуватість, гордовитість, самовпевненість, стійко завищена самооцінка. У підсум­ку це обумовлює схильність до ситуативних, ризикова­них і «героїчних» злочинів, групових злочинів у ролі під­бурювача чи виконавця у стані сп'яніння.

Істероїдний тип акцентуації характеру відзначається егоїзмом, демонстративністю, брехливістю, інфантиліз­мом (вередуванням), намаганням всіляко накинути ото­ченню визнання власної винятковості. Це обумовлює прояви дратівливості, нетерпимості до тих, хто не визнає істероїда, та уважність, піклування до тих, хто підтримує і захоплюється ним. Особистість істероїдного типу схильна до різноманітних симуляцій самовбивства, де­монстративних членоушкоджень, скоєння злочинів як засобу привернення уваги до себе, висування вимог, ви­кликання почуття жалю, несправедливості та співчуття.

Акцентуація характеру достатньо надійно і точно ви­являється за допомоги спеціальних психологічних опитувальників (опитувальник Г. Шмішека, патохарактеро-логічний опитувальник А. Лічко та ін.).

Вище відзначався тісний зв'язок характеру з темпера­ментом. Останній теж може набувати акцентуйованої форми. Поєднання акцентуйованих характеру і темпера­менту в підсумку утворює специфічний тип особистості. Автор теорії акцентуації, німецький психолог К. Леонгард із численних поєднань характеру і темпераменту вирізнив чотири основні, які назвав застрягаючим, демонстратив­ним, педантичним і збудливим типами особистості [12].

Застрягаюча особистість відзначається таким ком­плексом рис:

· цілеспрямованість, упертість, егоїстичність;

> яскраво виражене честолюбство, самовпевненість у поєднанні з образливістю;

> сильні, несподівано спалахуючі емоції та почуття (до рівня афекту), які переживаються тривалий час і пе­ріодично повторюються.

У разі несприятливого соціального розвитку застряга­юча особистість:

♦ висуває «надцінні» ідеї й пропозиції та вперто, всі­лякими способами домагається їх визнання; намагається досягти реальних, а не показових успіхів за будь-яку ціну;

♦ періодично впадає у стани підозрілості, ревнощів, мстивості, подає численні судові позови з різних, навіть дріб'язкових, причин;

♦ знаходить собі кумира, котрому фанатично покло­няється і готова заради нього на будь-який вчинок.

Застрягаюча особистість схильна до скоєння злочинів за мотивами відчуження, розрядки й компенсації нега­тивних емоцій і почуттів.

Демонстративна особистість відзначається таким комплексом рис:

^ висока адаптивність, схильність до перевтілень, авантюризму;

^ емоційна чутливість, глибокі та яскраві емоційні переживання;

^ легке витручення зі свідомості та швидке забування неприємних ситуацій із власного життя;

^ впадання у психопатоподібні стани (образливість, істерика, скандалізм).

За несприятливого соціального розвитку демонстра­тивна особистість:

• вдається до витонченої, переконливої брехні, при­чому сама починає вірити у неї;

• перевтілюється у невинну жертву, обдаровану, ге­ніальну людину, якій заздрять; безпорадну людину, що потребує підтримки та опіки;

• скоює авантюрні, імпульсивні вчинки, не боячись заподіяти собі шкоди.

Демонстративна особистість схильна до скоєння зло­чинів за мотивами ствердження і самоствердження та ризику.

Педантична особистість відзначається таким ком­плексом рис:

■нерішучість, боязкість, ретельне обдумування та пе­ревірка своїх вчинків;

■нав'язливі психічні стани та ідеї (дріб'язковість, страхи, перебільшення погроз, іпохондрія — зануреність у стан власного здоров'я);

■тривале переживання неприємних подій, погане ви­тручення їх із свідомості.

У разі несприятливого соціального розвитку педан­тична особистість:

> всіляко намагається уникнути невизначеності, не­безпеки, динамічних і малопрогнозованих ситуацій;

> є надвимогливою до себе та оточення (підлеглих, членів сім'ї тощо) щодо виконання обов'язків, порядку, акуратності;

> посилено піклується про власне здоров'я, боїться хвороб, перебільшує тяжкість наявних хвороб.

Для педантичної особистості злочин — це наслідок відставання в чомусь від інших, пасивності, несвоєчас­них і помилкових дій.

Збудлива особистість відзначається таким комплек­сом рис:

—підвищена чутливість, запальність, дратівливість;

—посередній інтелект, уповільнене мислення (тугоумство), знижена моральна і правова регуляція поведінки;

—різка зміна емоційних станів (похмурість — гнів; похмурість — радість), бурхливих за силою виразу і не­ тривалих у часі.

За несприятливого соціального розвитку збудлива особистість:

—скоює різноманітні імпульсивні вчинки: раптове зникнення з сім'ї, роботи, вечірки з друзями; зміна про­фесійної діяльності чи професійного оточення;

—проявляє нерозбірливість у задоволенні потреб (їжа, напої, інтимні стосунки, випадкові знайомства і компанії);

—невдоволення чимось або кимсь виражає у брутальній, агресивній формі (фізична та словесна відверта агресія).

Збудлива особистість схильна до скоєння злочинів за аморальними, збоченими мотивами та мотивами роз­рядки і компенсації негативних емоцій.

Розглянувши сутність і ознаки особистості як суб'єк­та злочину, звернімося до більш загального, але принци­пового питання щодо ролі особистісних чинників у де­термінації злочину.

Кримінальне право, кримінологія поєднують їх під назвою «суб'єктивні чинники». Взаємодія об'єктивних і суб'єктивних чинників у такому разі представляється схемою: «ситуація (привід) - особа - діяння». У психо­логічній площині ця схема виглядає дещо по-іншому: «мікросередовище — несприятлива ситуація (кон­флікт) — особистість — деструктивний вчинок, дія».

Історія правознавства та юридичної психології, особ­ливо рання, рясніє спробами жорстко «прив'язати» зло­чин або до середовища, або до особистості, або до люди­ни як спадково-біологічного субстрату. У першому випадку такі спроби вилились у соціологічні, соціально-психологічні теорії Е. Дюркгейма, Р. Мертона, Т. Шибу-тані та ін. У другому - факторну теорію Г. Айзенка, теорію психічних аномалій і под. У третьому випадку — антропологічну теорію Ч. Ломброзо та його послідовни­ків, психосоматичну теорію Е. Кречмера, теорію гене­тичних (хромосомних) відхилень.

Кожен із перелічених підходів має обмежену продук­тивність і не в змозі вичерпно пояснити природу детер­мінації злочину.

Злочин — це складна, ієрархічно і поліпричинно обу­мовлена активність особи. У комплексі чинників пред­ставлені соціально-психологічні, особистісні, спадково-біологічні детермінанти.

Соціально-психологічні детермінанти «скупчені» у несприятливій (проблемній, екстремальній, конфлікт­ній) життєвій ситуації з елементами невизначеності, провокації, безвихідності тощо. Вони накладаються на особистість, яка опосередковує, фільтрує їх через власні ознаки і структуру якостей. Жодні зовнішні чинники не можуть бути безпосередніми детермінантами злочину, якщо вони не трансформувалися в усвідомлені і керова­ні волею спонукання особистості. Спадково-біологічні детермінанти «скупчені» у тілі й організмі та наклада­ються на особистість з іншого боку — «знизу». Опосеред­ковуючись особистістю, вони набувають вигляду внутрішньої схильності до певного сприйняття та реакції на життєву ситуацію. Підсумкове зчеплення детермінант обумовлює злочин як продукт інтегрального впливу.

4.3. Типологія особистості як суб'єкта злочину

З'ясування ролі особистості у детермінації злочину виступає основою для вирішення двох практичних пи­тань: Чим відрізняється особистість, як суб'єкт злочину, від нормослухняної особистості? Що поєднує і відрізняє особистостей як суб'єктів злочину?

Звертаючись до першого питання, констатуємо таке. Всі намагання дослідників - психологів, соціологів, психіатрів — відшукати у особистості «злочинне першо­джерело», рису чи якість, притаманну лише тим, хто ско­їв злочин, закінчувалися після багатообіцяючих сенсацій провалом. Тому доцільно прийняти за аксіому таке фор­мулювання: «Значної шкоди завдає широко розповсю­джене, але хибне уявлення про те, що кожний правопорушник є неповноцінною особистістю і кожне скоєне кримінальне діяння є результатом якихось особистих па­тологічних відхилень чи незрівноваженості... Скоювати злочини може цілком нормальна людина». (Резолюція V Конгресу 00Н щодо попередження злочинності та по­водження з правопорушниками) [23].

Поряд із цим, численними кримінально-психологіч­ними дослідженнями встановлено, що особистість зло­чинця має «особливий психічний склад» (А. М. Пасту­шеня), «своєрідне поєднання чи комплекс особистісних особливостей» (О. Р. Ратінов), «поєднання стійких пси­хологічних особливостей, які мають кримінальне зна­чення» (Ю. М. Антонян).

Поєднати дві позиції, які здаються непоєднальними, можна, на нашу думку, таким чином.

Формально-юридично і навіть семантично поняття особи, яка вчинила злочин, та особи злочинця є тотож­ними. Але якщо розглядати їх у психологічному, тобто особистісному, вимірі, буде доцільним у загальному ро­довому понятті «особистість як суб'єкт злочину» вирізни­ти видові (спеціальні) поняття «особистість, яка вчинила злочин» і «злочинна особистість» (особистість злочинця). При такому поділі до першої категорії можна віднес­ти осіб, які скоїли злочини з необережності, в умовах не­виправданого ризику, зі службової недбалості, із переви­щенням меж необхідної оборони, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання. Для такої катего­рії злочин — це трагічна випадковість, несприятливий збіг обставин, раптове зниження усвідомлюваності та керованості власними діями. Особистість, яка вчинила злочин, найчастіше визнає вину повністю і щиро каєть­ся у вчиненому, їй не характерні повторність чи сукуп­ність злочинів.

До другої категорії, тобто злочинних особистостей, можна віднести осіб, які скоїли злочин з умислом, за по­передньою змовою, у складі організованої групи чи зло­чинної організації (особливо у ролі організатора чи під­бурювача), за наявності кількох обставин, що обтяжують покарання. Для такої категорії злочин — це складова способу життя, своєрідна професія, закономірний наслі­док криміногенної спрямованості особистості. Злочинна особистість вини у скоєному злочині не визнає або ро­бить це вимушено і не кається у скоєному, для неї харак­терна повторність і сукупність злочинів.

Зазначимо, що запропонований поділ особистостей як суб'єктів злочину на дві категорії не є остаточним, пе­редбачає подальші дослідження та конкретизацію.

Отже, відповідаючи на перше питання, слід зазначи­ти, що особистість як суб'єкт злочину може принципово не відрізнятися від нормослухняної особистості у випад­ку, коли вона належить до категорії тих, хто вчинив зло­чин. Принципові відмінності виявляються у порівнянні нормослухняної особистості із злочинною особистістю (особистістю злочинця).

Наведений висновок дозволяє перейти до розгляду другого питання, але вже в конкретизованому вигляді: що поєднує та відрізняє злочинні особистості?

Найбільш важливі поєднуючі та відрізняючі ознаки злочинних особистостей можна з'ясувати за допомоги методу типологізації. Застосування типологізацїї дозво­ляє порівняти різні типології чи розробити узагальнену або нову типологію. Проблема типології особистості злочинця в сучасній юридично-психологічній літературі переважно не розглядається чи ототожнюється з класи­фікацією, що призводить до певної плутанини.

Типологізація, як і класифікація, являє собою упоряд­кування вихідного наукового матеріалу за певними озна­ками. Власне упорядкування здійснюється способом роз­членування сукупності явищ, характеристик тощо і подальшого їх поєднання у групи чи підмножини. У фор­мально-математичному плані такі групи повинні допов­нювати одна одну і в той же час взаємно не перетинати­ся. Але у психології реальна складність досліджуваних явищ, їх поліопосередкування, неоднозначність проявів не завжди дозволяють досягти «чистих» груп. Це, зокре­ма, призводить до змішаних або проміжних типів, у на­шому випадку — типів злочинної особистості.

У кримінальній психології стосовно до особистості класифікація виступає простішим способом упорядку­вання. Навіть тоді, коли за основу класифікації одно­часно беруться дві-три ознаки, вони не є суттєвими, істотними, а особистість розглядається не як носій ком­плексу характеристик, а як представник певного кон­тингенту.

Типологія є складнішим, вищим рівнем пізнання та узагальнення, за якого злочинні особистості якісно від­різняються одна від одної за істотними ознаками. У по­будові типології злочинних особистостей можливі два основні напрямки. Перший — закрита типологія, яка спирається на певний набір наперед визначених ознак і остаточну кількість вирізнених типів. За таким принци­пом, зокрема, побудовано типологію типів нервової сис­теми І. П. Павлова і пов'язану з нею типологію темпера­ментів. Другий — відкрита або прогресивна типологія, в якій відсутній остаточний набір наперед визначених ознак, що вичерпно характеризують окремі типи. «Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічно­го мають відповідати різні типології, то вищому, особис-тісному рівню може бути адекватною саме «відкрита» типологія».

Переходячи до розгляду окремих типологій, поперед­ньо визначимо зміст понять «тип особистості», «злочин­на особистість (особистість злочинця)», «тип злочин­ності особистості (особистості злочинця)».

Тип особистості — це певна сукупність якостей і рис, що перебувають у стійких взаємозв'язках і суттєво відріз­няють конкретну особистість від особистості іншого ти­пу чи типів.

Злочинна особистість (особистість злочинця) харак­теризується комплексом соціально значущих криміно­генних якостей і рис, які утворюють суб'єктивно-психо­логічну основу злочину.

Тип злочинної особистості (особистості злочинця) ха­рактеризується наявністю певної (притаманної конкрет­ній особистості), стійко взаємозв'язаної сукупності соці­ально значущих криміногенних якостей і рис. Така сукупність закономірно проявляється у:

—виді злочину (об'єкт, види шкоди, тяжкість, пов­торність і сукупність);

—мотивації та меті злочину, умислі;

—способі вчинення та готуванні до злочину; обставинах_$ що обтяжують покарання;

—ставленні до вчиненого злочину (вина, каяття, про­тидія розкриттю та ін.).

В історії вітчизняної кримінальної психології най­більш відомі спроби розроблення типології злочинних особистостей належать кримінологові С. В. Познишеву та психологові О. Ф. Лазурському.

У сучасній кримінології широкого визнання набула типологія, яка розмежовує типи за характером взаємодії ситуації та особистості. В означеній типології виріз­няють послідовно-криміногенний, ситуативно-кримі­ногенний, ситуативний типи.

Послідовно-криміногенний тип формується в амораль­ному, протиправному мікросередовищі, він характеризу­ється стійкою антисуспільною спрямованістю, а злочин виступає елементом способу життя і звичної поведінки. Названий тип активно підшуковує та створює сприятли­ві умови для вчинення злочину і готовий до нього навіть усупереч ситуації.

Ситуативно-криміногенний тип формується в супе­речливому середовищі з неналежним, але не обов'язково протиправним виконанням соціальних ролей; злочин виступає переважно похідною несприятливої ситуації (міжгрупові конфлікти, вплив криміногенної групи то­що), яка посилюється антисуспільним способом життя такого типу.

Ситуативний тип формується в середовищі переваж­но аморальної спрямованості з проявами брутальності, цинізму, неповаги і т. ін. Злочин вчиняється під вирі­шальним впливом ситуації (провокуючої, конфліктної, невизначеної) та незнання правомірних способів її вирі­шення. Але, на відміну від особистості, що вчинила зло­чин, ситуативний тип своєї вини не визнає, перекладає її на ситуацію чи інших людей.

Зазначимо, що наведена типологія — близька до власне психологічної типології, запропонованої О. Г. Ковальо­вим. В останній пропонується розрізняти глобальний зло­чинний тип особистості, парціальний (частковий) зло­чинний тип і передкримінальний тип особистості.

Така близькість типологій ілюструє думку фахівців-юристів (А. Ф. Зелінський, М. І. Єникєєв, Г. Г. Шиханцов) про те, що в основу кримінологічної, а тим паче кримінально-психологічної типології не можуть бути покладені тільки юридичні критерії. З урахуванням цієї вимоги цікавою виглядає типологія, розроблена юри­дичним психологом А. М. Пастушенею.

В її основу покладено індивідуальні особливості фор­мування й підтримання готовності до злочину та систе­матичність злочинної діяльності. На цій підставі вирізня­ють шість типів криміногенності особистості (у типології використовується модифіковане поняття «криміногенної особистості», запропоноване відомим російським кримінологом А. І. Долговою).

Перший тип характеризується стійким кримінальним потягом, спрямованим не тільки на результат, а й на про­цес злочину. Цей потяг актуалізується незалежно від зов­нішніх умов і автоматизується за сприятливої ситуації чи приводу. Аналізований тип вчиняє різноманітні (за об'єктом, способом, умовами) злочини.

Другий тип характеризується первісною схильністю до злочинного способу задоволення потреби, що не обов'язково є протиправною, чи вирішення проблемної ситуації. До цього додається впевненість у «сприятливому» результаті та звичність застосування злочинного способу. Цей тип надає перевагу спеціалізованим за спо­собом вчинення та об'єктом злочинам.

Третій тип характеризується прийняттям злочинних мети і способу її досягнення за вкрай сприятливих зов­нішніх умов і максимальної особистої безпеки. У випад­ку невизначеності ситуації, наявності елементів ризику цей тип уникає вчинення злочину.

Четвертий тип характеризується внутрішнім, небез-сумнівним прийняттям злочинного способу дій з огляду на обставини, які змушують діяти саме так, суб'єктивною оцінкою ситуації як безвихідної, переживанням власної потреби у чомусь як непереборної. Цей тип розглядає зло­чин у вигляді ризикованого, але допустимого діяння.

П'ятий тип характеризується схильністю до імпуль­сивних, реактивних злочинних дій, які вчиняються на тлі як нормального, так і зміненого (збудження, стрес) психічного стану, а також у стані сп'яніння й одурманен-ня. Означений тип скоює насильницькі злочини, зокре­ма у поєднанні їх із вандалізмом.

Шостий тип характеризується конформністю, лег­кою навіюваністю, прийняттям злочинних мети чи спо­собу під вирішальним впливом референтних осіб чи гру­пи. Цей тип відзначається також екстрапунітивністю, тобто перекладанням права вибору рішення і відпові­дальності на інших осіб.

Зазначимо, що існування різних типологій особис­тості злочинця (злочинної особистості) є цілком законо­мірним явищем. Спираючись на неоднакові вихідні оз­наки, вони сприяють всебічному розкриттю сутності особистості злочинця. Глибина розкриття забезпечуєть­ся тим, що вирізнені типи одночасно виступають одини­цями подальшого вивчення і пояснення. Враховуючи це, можна запропонувати типологію злочинної особистості, що базується:

—по-перше, на відкритій типології (її сутність роз­глянуто вище) за дихотомічним принципом, тобто поді­лом усієї категорії злочинних особистостей на два вихід­ні, найзагальніші типи з подальшим розподілом на під­типи;

— по-друге: на визначенні базової психологічної риси, яка обумовлює загальну спрямованість особистос­ті й відповідні злочинні мотиви.

Відповідно до цих положень можна вирізнити два за­гальні типи злочинної особистості: насильницький, базо­вою рисою якого є агресивність, і корисливий, загальною рисою якого є корисливість (користолюбство).

У межах насильницького типу можна вирізнити такі підтипи: вбивця, ґвалтівник, хуліган, наклепник.

У межах корисливого типу можна виділити такі підти­пи: грабіжник (злодій), шахрай, службово-підприємниць­кий підтип.

Дата добавления: 2014-01-11