Президент України і система органів виконавчої влади

Підконтрольністьозначає таку залежність органу, коли його діяльність підлягає перевірці з боку іншого (інших) органу, який уповноважений здійснювати такий контроль. При цьому підконт­рольний орган зобов’язаний як надавати необхідні можливості для подібних перевірок, так і звітувати про свою діяльність. Це є власне підзвітність.

Підконтрольність за змістом дещо ширша підзвітності, оскільки мо­же передбачати одержання контролюючим органом усієї потрібної інформації, включаючи звіти. Водночас режим підзвітності може засто­совуватись і самостійно, тобто окремо від здійснення функції контролю.

Нарешті, відповідальність органів виконавчої влади в уп­равлінських відносинах – це, за загальним правилом, службова (дис­циплінарна) відповідальність керівників відповідних органів (а іноді їх заступників) перед органами або посадовими особами вищого рівня.

Специфічне місце в інституті відповідальності органів виконавчої влади відведено так званій політичній (яку ще називають конституційно-правовою) відповідальності Кабінету Міністрів України. Вона полягає у конституційне встановленому обов’язку уряду скласти свої повноваження за умов: 1) прийняття Верховною Радою України резо­люції недовіри Кабінетові Міністрів (частина перша ст. 87 Консти­туції України); 2) прийняття Президентом України рішення про при­пинення повноважень Прем’єр–міністра (п. 9 частини першої ст. 106 Конституції України).

При характеристиці системи органів виконавчої влади певні труд­нощі виникають у зв’язку з тим, що встановлена Конституцією Ук­раїни республіканська форма державного правління змішаного, прези­дентсько–парламентського типу закономірно пов’язана з так званим дуалізмом виконавчої влади. Він означає, що повноваження вищого суб’єкта виконавчої влади певним чином поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів України. Це вимагає з’ясування питання щодо співвідношення інституту президента із системою ор­ганів виконавчої влади. Специфіка зазначеного співвідношення полягає в тому, що Президент України, обіймаючи пост глави держави, Конституцією не наділений ознаками органу виконавчої влади і тим більше глави виконавчої влади (хоча, як відомо, до прийняття Кон­ституції України 1996 р. Президент України певний час поєднував повноваження глави держави і глави виконавчої влади).

Водночас Президент України виконує вагому роль у формуванні й функціонуванні системи органів виконавчої влади, оскільки Консти­туція надає йому значні установчі, кадрові (номінаційні) та деякі інші важливі повноваження у сфері виконавчої влади. Зокрема, Президент України:

– утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 частини першої ст. 106 – тут і далі посилання на статті Конституції України);

– призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку (п. 9 частини першої ст. 106);

– призначає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів вико­навчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні (в тому числі голів місцевих державних адміністрацій – за поданням Кабінету Міністрів) повноваження на цих посадах (п. 10 частини першої ст. 106; частина четверта ст. 118);

– видає акти – укази і розпорядження, якими має керуватися у своїй діяльності Кабінет Міністрів (частина третя ст. 113; п. 1 частини першої ст. 116) і які обов’язкові для усіх органів вико­навчої влади (частина третя ст. 106);

– визначає функції Кабінету Міністрів України (п. 10 частини першої ст. 116);

– здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю дер­жави, а також у сферах національної безпеки і оборони держа­ви (п. З, 17 частини першої ст. 106);

– через очолювання Ради національної безпеки і оборони України (п. 18 частини першої ст. 106) координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у зазначених сферах (час­тина друга ст. 107);

– скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 частини першої ст. 106), а також рішення голів місцевих державних адмі­ністрацій (частина восьма ст. 118).

Наведений перелік повноважень Президента України дає підстави погодитися з пропонованим в юридичній літературі визначенням ролі Президента як носія виконавчої влади (щоправда, з єдиним уточненням: йдеться про носія не взагалі влади, а повноважень відповідної гілки влади) на противагу безпідставному визначенню його деякими фахівцями як власне органу виконавчої влади.

Важливо наголосити, що йшлося про повноваження саме Президен­та України як глави держави, а не про повноваження апарату, що забез­печує діяльність Президента, тобто його Секретаріату. Це потребує спеціального наголосу, оскільки деякі правознавці вважають, що Кабінет Міністрів нібито підпорядковується Президенту та його Секретаріату. Помилковість подібного погляду очевидна, адже жодних легальних підстав якогось керування з боку Секретаріату Президента власне урядом як вищим колегіальним органом виконавчої влади немає.

Отже, співвідношення інституту президента і системи органів ви­конавчої влади досить специфічне: Президент України має досить ве­ликий вплив на цю систему, однак, з наукової точки зору, немає жод­них легітимних підстав включати інститут президента до складу цієї системи.

Інакше кажучи, пост (посада) Президента України належить до системи органів виконавчої влади суто функціонально, а точніше – компетенційно, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції). Але він не віднесений до неї структурно, тобто як самостійний складо­вий елемент системи органів виконавчої влади. Саме тому в Консти­туції України відсутнє визначення Президента як глави виконавчої влади. І це цілком зрозуміле і правильне рішення. Адже глава гілки влади – це такий суб’єкт влади, який є найвищою структурною лан­кою відповідної системи органів, що, як показано вище, не відповідає фактичному стану речей.

Дата добавления: 2014-01-13