Похід більшовиків на Київ. Бій під Крутами

Перша спроба встановити радянську владу в Україні мала місце ще на початку грудня 1917 р. Зокрема 2-й гвардійський корпус, яким командувала комуністка Євгенія Бош, отримав наказ рушити із Жмеринки на Київ, розігнати Український уряд ЦР та встановити більшо­вицьку владу. Генерал Павло Скоропадський, що зі сво­їм 1-м Українським корпусом в цей час мав відходити на протинімецький фронт, перетнув всі шляхи і не до­пустив до Києва деморалізовані російські частини. Це врятувало молоду державу і населення її столиці від за­грози неминучого погрому і встановлення радянської влади. Лише завдяки швидкій акції Скоропадського у спів­праці з Вільним козацтвом вдалося ліквідувати більшо­вицьку загрозу всередині УНР.

Діяли в Києві більшовицькі організації в деяких вій­ськових частинах, вони закликали до встановлення ра­дянської влади в Україні. Тому війська ЦР, оточивши ка­зарми більщовизованих частин у Києві, роззброїли їх і під охороною вивезли за межі України.

1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Проголошення Радян­ської влади. Протистояння РНК та ЦР посилилося під час підго­товки і проведення 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад, що почав роботу 4 грудня у Києві. На нього з'їхалися понад 2,5 тис. делегатів від селянських союзів та українізова­них військових частин та трохи більше сотні від більшо­виків та інших партій лівого спрямування. Переважна більшість делегатів підтримала лідерів УНР та їх полі­тику. Ультиматум РНК, щойно надісланий до Києва, де­легати з'їзду розцінили як замах на УНР.

Більшовики, опинившись у значній меншості, з само­го початку зрозуміли, що їм не вдасться не лише пере­обрати склад ЦР, а й внести суттєвий розкол в націо­нальний рух. Вони покинули з'їзд і переїхали у Харків, що на цей час вже став форпостом російських радянських військ на чолі з В. Антоновим-Овсієнко.

Тут, у Харкові, 11—12 (24—25) грудня під охороною радянських військ було нашвидкоруч інсценізовано аль­тернативний київському з'їзд Рад. Неправочинність з'їз­ду була очевидна: 200 його делегатів представляли лише 89 із 300 існуючих в Україні Рад.

Цей з'їзд проголосив на території України радянську владу (Республіку Рад робітничих, селянських депута­тів) та оголосив УНР федеративною частиною Російської Республіки. Із складу України виключався Донецько-Криворізький регіон (трохи пізніше тут була проголошена Донецько-Криворізька республіка) На з’їзді було обрано ЦВК Рад України, головою якого став член УСДРП Ю. Медвєдєв. ЦВК оголошувався вищою центральною владою в Україні між з'їздами. Через декілька днів він сформував й Радянський уряд України на чолі з В. Затонським. До складу уряду увійшли М. Скрипник, Є. Бош, Артем (Ф. Сєргєєв) та ін.

На противагу київському з'їздові цей з'їзд підтримав повстання у Петрограді та політику РНК, а також його ультиматум Центральній раді. Створення ЦВК Рад України та радянського уряду України було справжньою «знахідкою» для РНК Росії: це давало йому змогу впродовж майже всієї громадянсь­кої війни (аж до 1920 р.) формально залишатися «осторонь» подій в Ук­раїні, представляючи їх щоразу як внутрішній конфлікт між українськими радами робітничих та солдатських депутатів і Цент­ральною Радою, мовляв, українці воюють між собою.

Розстановка сил напередодні війни. Після 1-го Все­українського з'їзду Рад у Харкові в Україні постали два осередки: Генеральний Секретаріат ЦР у Києві та Цент­ральний виконавчий комітет Рад у Харкові.

Більшовицький уряд розпочав негайну збройну бороть­бу проти УЦР. РНК дав наказ більшовицьким загонам нападати на українські села і міста і встановлювати там більшовицьку владу. Й. Сталін звернувся з окремим зак­ликом «До українських більшовиків фронту і тилу», нацьковуючи їх проти Українського уряду. В. Антонов-Овсієнко, щойно призначений Головнокомандувачем, от­римав наказ наступати за стратегічним планом, заготовленим РНК у Петрограді. Тут же організовувалася «чер­вона гвардія» для війни з Україною. Збройні загони для наступу на Україну готувалися також в Гомелі, Брянсь­ку, Бєлгороді. Головним радянським плацдармом в Ук­раїні став Харків, який 8 грудня раптовим ударом з Бєлгорода був захоплений червоногвардійцями. - 17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального Секре­таріату, а наступного дня створив крайовий комітет бо­ротьби з контрреволюцією.

Вище політичне керівництво війною було покладено на комісію у складі В. Леніна, Л. Троцького та й. Сталі­на, воєнне керівництво— на Антонова-Овсієнка та М. Муравйова (підполковни­ка старої армії, що після революції перейшов на бік Ра­дянської влади, лівого есера, політичного авантюриста).

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чор­номорського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали комунізовані латиські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобереж­жі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вру­чені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозді­ли Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що ство­рювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри;

Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удо­виченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних заліз­ничних колій.

Центральна Рада й Генеральний Секретаріат створи­ли Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Петлюра та ін.), призначили командуючого всім ук­раїнським військом для боротьби з більшовиками пол­ковника Капкана. Але цього було замало: не розпустив­ши харківського «уряду», не заборонивши більшовицьку партію, що діяла цілком легальне, відіграючи роль «п'ятої колони», УЦР поставила себе й Українську державу у надзвичайно складне становище.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсіенко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські за­гони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних ки­ївських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Від­бувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова ро­бітники заводу «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали зброй­не повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене загонами новосформованого куре­ня січових стрільців та вільного козацтва.

Бій під Крутами Того ж дня, 16 січня, неподалік станції Крути, обороняючи Київ від наступу переважаючих більшовицьких сил, 420 студентів, гімна­зистів і юнкерів прийняли нерівний бій і, в більшості своїй, полягли. Іншої сили Центральна Рада на цьому важливому напрямі виставити не спромоглася.

У цей час «московський загін особливого призначення» під командуванням А. Знаменського зайняв Глухів і Кролевець, а частини Р. Берзіна — Бахмач і Конотоп. У Бахмачі всі три армійські групи — Берзіна, Знаменського і Єгорова з’єдналися під загальним командуванням М. Муравйова. Залізничний шлях зв’язував Бахмач із Києвом. Саме вздовж цього шляху і розвинули наступ об’єднані більшовицькі сили. Зупинити їх будо нікому. Головні сили, підпорядковані Центральній Раді, були зосереджені на Правобережжі, де стримували наступ на Київ фронтових збільшовизованих частин колишньої російської армії. Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач-Ніжин нашвидкуруч зібраний загін під командуванням сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназисті старшокласників і військових курсантів, спробував перепинити шлях більшовицьким військам. «Більшість із них загинула. Ті, кому вдалося вціліти, розібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ. Сталося це 16 січня 1918 р. 17 березня 1918 p., коли більшовики залишили Київ, а в столиці знову панувала Центральна Рада, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами, були перевезені до Києва і перепоховані на Аскольдовій могилі. Молодий поет Павло Тичина тоді ж гаряче відгукнувся на цю трагічну подію віршем «Пам’яті тридцяти»:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ...

Крути ввійшли в історію України як символ національної честі.

Дата добавления: 2014-01-11