Випадок і кримінально-правова кваліфікація

Кримінально-правове значення випадку

Значення встановлення виду необережності для кримінально-правової кваліфікації

За загальним правилом, вид необережності – злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість – не впливає на кваліфікацію скоєного. Однак у чинному КК не передбачено відповідальність за жодне необережне посягання, за яке б не наставала відповідальність при його умисному вчиненні – кожний необережний злочин має свій умисний аналог. Тому щоразу при кваліфікації скоєного за статтями Особливої частини КК, які передбачають необережний злочин, потрібно встановлювати, що відсутні ознаки умисної вини, і скоєне не слід кваліфікувати за статтями, які передбачають умисне заподіяння шкоди.

Водночас, далеко не всі посягання, які переслідує закон при їх умисному вчиненні, визнають злочинами при необережному ставленні до заподіяних наслідків. Звідси випливає, що відсутність умислу зовсім не обов’язково свідчить, що має наставати відповідальність „хоча б” за необережний злочин.

Поняття випадку (казусу)

Можна виділити ознаки кримінально-правового поняття випадку:

1) вчинено діяння, передбачене певною статтею Особливої частини КК;

2) у скоєному є всі ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта певного складу злочину;

3) відсутня форма вини, потрібна для цього посягання, тому виключено кримінальну відповідальність.

Отже, не можна говорити про випадкове заподіяння шкоди, якщо відсутні ознаки, які стосуються не вини, а інших елементів складу злочину, або ж що має місце випадок, якщо діяння можна кваліфікувати як злочин, вчинений через необережність.

Випадок означає відсутність вини, як однієї з обов’язкових ознак суб’єктивної сторони, а отже, і складу злочину загалом. Це означає, що при випадку не може наставати кримінальна відповідальність. Випадкове заподіяння шкоди не є адміністративним правопорушенням чи дисциплінарним проступком, відповідальність за які також настає лише за умови вини.

Водночас, за таке діяння може наставати цивільно-правова відповідальність – у випадках, коли цивільне законодавство допускає відповідальність без вини.

Оцінка скоєного як випадку можлива лише тоді, коли зроблено висновок, що за ознаками об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, це діяння охоплюють ознаки певної статті Особливої частини КК. Аналізована ситуація є виявом відсутності складу злочину. Тому випадок не є якоюсь особливою підставою для закриття кримінальної справи чи відмови в порушенні кримінальної справи. Це відбувається на підставі п.2 ст.6 КПК України.

Конкретність випадку передбачає, що може бути випадок щодо одного посягання і, водночас, вина стосовно інших наслідків, заподіяних цією ж особою. Часто це має місце щодо злочинів з так званими похідними наслідками.

Відсутність вини в діянні однієї особи не виключає того, що саме таким її станом скористається у своїх злочинних цілях інша особа. Тобто йдеться про використання завідомо невинного для вчинення злочину. У теорії кримінального права такі випадки пропонують оцінювати як посереднє виконання злочину, коли особа, яка вчиняє шкоду внаслідок випадку, не підлягає кримінальній відповідальності, а як дії виконавця кваліфікують посягання того, хто використовує невинного.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Відсутність складу злочину в жодному разі не означає відсутності всіх обов’язкових ознак. Відсутність же факультативних ознак взагалі не можна оцінювати як відсутність ознак складу злочину. Оскільки вони факультативні, то й не обов’язкові, їх наявність не впливає на визнання повного складу відповідного посягання.

Тому передумовою застосування ч.2 ст.11 КК є кваліфікація посягання за формальними ознаками за певною статтею Особливої частини.

Якщо до вчинення злочину залучають особу, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, то за все, що вона вчинила, відповідає особа, яка її використовує. Особа ж, яка вчиняє діяння, виступає як знаряддя вчинення злочину. Тут має місце ситуація, яку в теорії кримінального права називають по-різному: „посереднє виконання”, „посередня винність” тощо.

Врахування вини при кримінально-правовій кваліфікації полягає в такому:

- якщо кримінально-правова норма передбачає певну форму вини, то посягання можна кваліфікувати за статтею КК, що виражає цю норму лише за умов „потрібної” форми вини, а в певних випадках і відповідного виду умислу чи необережності;

- відсутність форми вини, потрібної для певного злочину, не виключає того, що скоєне слід кваліфікувати за статтею, яка передбачає іншу форму вини;

- діяння, яке вчинено без вини, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Дата добавления: 2014-01-14