Принципи або правила складання тестових завдань, формати 4 страница

Для діагностування рівня креативності застосовують й інші методики, не лімітовані часом. Американські дослідники М. Воллах і К. Коган надавали досліджуваним стільки часу, скільки було потрібно для розв'язання завдання, тестування відбувалося у формі гри, приймали будь-яку відповідь. За такого тестування кореляція між креативністю і рівнем інтелекту наближалася до нуля, тобто креативність не залежала від інтелекту. М. Воллах і К. Коган поділили дітей на 4 групи з різними рівнями розвитку інтелекту і креативності, що відрізнялися способами пристосовування до зовнішніх умов і розв'язання завдань:

1) діти з високим рівнем інтелекту і креативності. Вони впевнені у своїх здібностях, мають адекватну самооцінку, виявляють ініціативність, особисту.незалежність думок і дій, успішні, обдаровані, соціально адаптовані;

2) діти з низьким рівнем креативності, але високим інтелектом. Прагнуть успіхів, важко переживають невдачі, бояться висловити свою думку, ризикувати, зазнати приниження, дистанціюються від однокласників;

3) діти з низьким рівнем інтелекту і високим рівнем креативності. Потрапляючи в категорію "вигнанців", погано пристосовуються до шкільних вимог; мають хобі і захоплення на стороні, їх часто не розуміють вчителі й однолітки;

4) діти з низьким рівнем інтелекту і творчих здібностей. Добре пристосовуються, мають адекватну самооцінку, низький рівень предметних здібностей компенсується розвитком соціального інтелекту, товариськістю.

Обдарованим дітям властиві високий енергетичний рівень, мала тривалість сну, підвищена пізнавальна активність, інтелектуальна ініціатива - схильність ставити перед собою складні завдання.

У вітчизняних дослідженнях на основі виокремлення одиниці вимірювання творчих здібностей, названої інтелектуальною ініціативою, розроблено оригінальну методику креативного поля (Д. Богоявленська). Інтелектуальна ініціатива є "клітинкою", в якій синтезуються особистісні риси та інтелектуальні особливості. Одержані за допомогою методики креативного поля дані тісно корелюють із зовнішнім критерієм.

Методиці властиві такі особливості:

- відмова від зовнішнього спонукання і запобігання появі внутрішніх оцінних стимулів;

- відсутність максимального показника (пропоноване завдання розв'язують на кількох рівнях (від часткового до загального) із застосуванням універсальних законів. Це необхідно для досягнення другого креативного рівня - виходу за межі заданого;

- нефіксованість тривалості експерименту (швидкість перебігу психічних процесів не беруть до уваги).

Д. Богоявленська у своїх дослідженнях використала кілька типів специфічних завдань. При вивченні дітей молодшого шкільного віку вона застосувала методику "Морський бій": завдання можна розв'язати методом "проб і помилок" і за допомогою виявлення закономірностей. Методика "Система координат" полягає у роботі з формулами. Найповніше розкрила креативне поле методика "Казкові шахи" (шахові задачі на дошці нетрадиційної циліндричної форми), при розв'язуванні завдань якої шаховий досвід не допомагає.

Методика проведення експерименту складається з попереднього навчання, у процесі якого досліджувані засвоюють загальні правила і прийоми розв'язання цього типу завдань, а також експерименту (розв'язання 12 задач приблизно за годину).

Досліджуваних класифікують за рівнем інтелектуальної активності на такі категорії:

1) стимульно-продуктивний рівень інтелектуальної активності: розв'язання завдань за допомогою гіпотез і відкриттів. Досліджуваний за добросовісної та енергійної роботи залишається на початковій стадії знайденого способу розв'язання. Цей рівень характеризується відсутністю пізнавального інтересу та ініціативи, прагматичністю, вузьким професіоналізмом;

2) евристичний рівень інтелектуальної активності: відкриття закономірностей емпіричним шляхом. Володіючи надійним способом розв'язання, досліджуваний аналізує склад, структуру своєї діяльності, що відкриває оригінальні способи розв'язання, і успішніше розв'язує наступні завдання;

3) креативний рівень інтелектуальної активності (теоретичних відкриттів): створення теорії і постановка нової проблеми. Досліджуваний може припинити запропоновану йому в процесі експерименту діяльність, що висвітлила зовсім іншу проблему. Іноді особа виходить на креативний рівень після розв'язання кількох завдань (здатність розкривати істотне шляхом аналізу одиничного об'єкта). Важливою особливістю цього рівня є самодостатність, байдужість до зовнішньої оцінки, наявність власної думки.

Креативний рівень інтелектуальної активності не є обов'язковою умовою успіху у професійній діяльності. Багато відомих учених володіло евристичним рівнем активності (Рентген відкрив Х-промені, Бойль -.зворотну пропорційність об'єму і тиску в газі). Теоретично осмислювали ці наукові феномени інші вчені.

Тести креативності переважно критикують за те, що їх прогностична валідність не доведена. За допомогою тестів дивергентного мислення неможливо передбачати творчу поведінку індивіда у майбутньому. З'ясувалося, що діти з яскраво вираженими творчими здібностями, як правило, не створюють нічого оригінального у дорослому житті. Тому багато дослідників пропонує не ототожнювати креативність і дивергентне мислення. Тому для вивчення креативності широко застосовують проектні методики, опитувальники особистісні, опитувальники інтересів, психологічні автобіографії. Останнім часом відбувається злиття особистісного (визнає вплив на креативність особистісних рис і особливостей) і пізнавального (визнає вплив на креативність інтелектуальних, пізнавальних особливостей) підходів до вивчення та вимірювання креативності. Проте результати застосування цих тестів суперечливі, а їх валідність не доведена.

1. Тести для специфічних популяцій.

Виокремлюють ще тести інтелекту для специфічних популяцій (А. Анастазі), наприклад призначені для обстеження немовлят, осіб із фізичними вадами, а також людей, що належать до різних культур.

Тести інтелекту складаються з кількох субтестів, спрямованих на вимірювання інтелектуальних функцій (логічного мислення, смислової й асоціативної пам'яті тощо). Наприклад, у Гамбурзькій версії тесту Векслера для дослідження інтелекту дітей (1983) результати подають у вигляді 11-бальних значень, по одному значенню на кожний субтест (11 субтестів). Оскільки інтелект формується комплексом здібностей, необхідних для виживання і досягнення успіхів у певній культурі, для його вивчення слід діагностувати здібності. Кількісну інформацію стосовно тесту подають у вигляді профілю результатів, що охоплює результати кожного субтесту, виражені у бальних значеннях. Оцінюють результати тестів за сумою цих значень або середнім значенням.

На перших етапах діагностування інтелекту необхідно розробити шкалу його вимірювання. Під час діагностування інтелекту дітей цей показник повинен бути дуже чутливим. Щоб обчислити ІС} (кількісний показник інтелектуального розвитку), застосовують формулу:

1. Особистість як об’єкт психодіагностичного дослідження.

Особистість трактують як соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.

Особистості, зазначав С. Рубінштейн, властивий рівень психічного розвитку, який дає їй змогу свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К.-Р. Роджерсом, виражають її самосвідомість, суб'єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально. На цій підставі основними ознаками особистості є: розумність (рівень інтелектуального розвитку); відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них); свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень); особиста гідність (рівень вихованості, самооцінки); індивідуальність (несхожість на інших). З огляду на це особистістю можна вважати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який допомагає їй знаходити й обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно здійснювати перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально - саморегуляцію діяльності і поведінки.

Отже, поняття "особистість" характеризує суспільну сутність людини, пов'язану із засвоєнням виробничого і духовного досвіду суспільства. Виявляється і формується вона в процесі свідомої діяльності та спілкування, поєднує в собі ознаки загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.

На початку 90-х років XX ст. було обґрунтовано теорію рис особистостей і якостей особистості (диспозицій), які можна вважати аналогічними психометричним теоріям інтелекту, тобто психометричними особистісними теоріями або психометричними теоріями, орієнтованими на оцінювання звичайного діапазону поведінки (С. Мадді, С. Карвер, М. Шейєр). Ця теорія була найбільш плідною у сенсі психометричних досліджень особистості.

1. Особистісні риси як психодіагностична категорія. Теорія рис особистості Р.Кеттела.

Кожну особистість сприймають як носія певних рис, властивостей, якостей. С. Крате у 1991 р. виявив риси схожості в описах батьками немовлят віком менше двох місяців: вісімнадцять із них перелічили 63 різні ознаки. Найчастіші характеристики: активний, жвавий, серйозний, щасливий, чутливий, боязкий, невпевнений, упертий, безпосередній, свавільний, незалежний і схильний до реакцій уникнення тощо.

Усі люди роблять певні вчинки, які можна назвати добрими, чесними, великодушними, та це не означає, що можна прогнозувати таку їх поведінку і надалі. Риси не є типовими для всієї групи, а характерні для окремої людини. Якщо порівняти тип особистості з груповим портретом, то риса - характеристика, яка виходить за межі узагальненого образу, стійка якість, властива конкретній людині, що виявляється в різних ситуаціях.

Психодіагностика зосереджується не на дослідженні, а на діагностуванні рис. Діагностичні методики повинні бути змістововалідними, ґрунтуватися на певних теоріях рис.

Теорію рис плідно розробляв основоположник ідіографічного підходу до особистості Г. Олпорт. Критикуючи типологічний підхід, він вказував, що будь-яка типологія ґрунтується на визначенні певного сегмента із цілісної особистісної структури і на приписуванні йому невластивого структурі значення. На цій підставі він виокремив такі основні характеристики рис особистості:

1) є не лише номінальними, а й реальними позначеннями, дійсно існують у людях, а не виникають як результат теоретизування;

2) більш узагальнена якість, ніж звички, які, об'єднуючись, формують риси;

3) діють як рушійні елементи поведінки, спонукаючи людину створювати або шукати ситуації, у яких вони можуть виявитися;

4) їх наявність встановлюють емпірично, за допомогою психологічних методів;

5) окрема риса особистості лише відносно незалежна від решти, переплітаючись, вони виявляються в узагальнених характеристиках поведінки;

6) риса не є синонімом моральної або соціальної оцінки, тобто негативний полюс вираженості риси - не завжди "погано", а позитивний - не завжди "добре";

7) рису особистості розглядають або в контексті особистості, в якої вони виявлені, або за поширеністю в суспільстві;

8) неузгодженість деяких вчинків з рисою не є доказом її відсутності у людини.

Ці характеристики дають ключ до розуміння суті особистісної риси.

Особистісна риса (риса особистості) - гіпотетична базова диспозиція або характеристика особистості, яку можна використовувати для пояснення постійності і послідовності її поведінки.

Спочатку Г. Олпорт розрізняв загальні (вимірювані, узаконені) риси як характеристики, що відрізняють одну групу людей від іншої в межах певної культури, та індивідуальні (морфологічні), які не допускають порівнювання з іншими людьми. Індивідуальні риси він позначав як індивідуальні диспозиції, котрі становлять основний інтерес для психології особистості.

Індивідуальні диспозиції Г. Олпорт визначав як нейропсихічні елементи, які спрямовують і мотивують певні види пристосовницької поведінки, керують нею. Диспозиції можуть бути більш і менш виражені: кардинальні диспозиції - риси, що супроводжують людину усе життя (наприклад, схильність до співчуття); центральні диспозиції - тенденції в поведінці, що легко виявляються оточенням; вторинні диспозиції - переваги і ситуативні прояви людини.

При трактуванні диспозицій Г. Олпорт надавав однакове значення впливу середовища і спадковості. Емпірична валідизація цього підходу не була підтверджена в практичних дослідженнях, проте сприяла розвитку вчення про риси особистості.

У психології існує кілька способів виокремлення рис.

1. Концептуалізація особистості, пошук рис, що відповідають теоретичним уявленням. Тривалий час він був основним (Ф. Гальтон, А. Лазурський). Теоретично можна уявити і сконструювати будь-яку психологічну якість, однак ця робота може бути марною, якщо недотримуватися певних вимог визначення рис: відбирати переважно прості властивості; звертати увагу на варіативні у різних людей властивості; вивчати найпоширеніші властивості; виокремлювати ті властивості, які пов'язані з іншими.

2. Вивільнення семантичної подібності психологічних якостей. Кожна людина володіє власним семантичним простором, основними вимірами в якому є сила, активність і оцінка. Будь-який об'єкт людина незалежно від свого бажання сприймає як сильний - слабкий, активний - пасивний, добрий - поганий. Це відбувається переважно не усвідомлено, однак психосемантичні методи, засновані на явищі синестезії - взаємодії подразників різних модальностей, що допомагають виявити взаєморозміщення об'єктів у просторі. Якщо цими об'єктами є риси, то можна отримати інформацію про властивості, з якими вони пов'язані і які їм протиставлені або незалежні (ортогональні).

3. Факторний аналіз. Його використовують переважно для виявлення характеристик, що не піддаються безпосередньому спостереженню, проте можуть впливати на сукупність властивостей. Фактори можуть мати кілька рівнів, і чим вищий рівень фактора, тим більше психологічних якостей він визначатиме. У цьому сенсі риси не обов'язково характеризують особистісні особливості, вони також описують інтелект. Факторний підхід вивчає загальні риси і встановлює проміжний між номінативним та ідіографічним масштаб розгляду людської індивідуальності.

Г. Олпорт у співробітництві з X. Одбертом проаналізував 18 000 слів, що стосуються внутрішнього і зовнішнього вигляду людини, з яких згодом вони відібрали 4600 слів, що повинні чітко позначати риси особистості. На основі результатів кореляційно-факторних досліджень Дж.-П. Гілфорд і В. Циммерман виокремили 13 факторів структури особистості:

- загальна активність (енергійність, швидкість дій, любов до них);

- домінування (ініціативність, відстоювання своїх прав, прагнення до лідерства);

- мужність (безстрашність, брак співчуття, невисока емоційність);

- самовпевненість (компетентність, прагнення до визнання, урівноваженість);

- спокій (холоднокровність, розслабленість, мала стомлюваність, низька дратівливість, висока концентрація на поточній роботі);

- товариськість (соціальна активність, соціальна стабільність, інтерес до лідерства);

- рефлексивність (мрійливість, цікавість, споглядальність);

- депресія (емоційна і фізична пригніченість, тривога, неспокій);

- емоційність (легкість виникнення і збереження емоцій, поверховість переживань, фантазування);

- самообмеження (стриманість, самоконтроль, серйозність);

- об'єктивність (реалістичність, тверезість оцінок);

- поступливість (легкість зміни позиції, дружелюбність);

- співпраця (терпимість до зауважень, відсутність егоїзму, довірливість).

Усі риси мають змішану соціобіологічну природу, а належного діагностичного інструменту для їх фіксації створено не було.

Отже, поняття "риси особистості" (особистісні риси) можуть мати різне тлумачення в межах певної теорії. Зокрема, їх можна трактувати як стійкі особливості поведінки людини, що повторюються в різних ситуаціях; як стабільну схильність поводитися певним чином, що виражається у різних соціальних умовах. Г.-Ю. Айзеик риси особистості виражає як спосіб поведінки в певних життєвих сферах. Теорія центральних рис особистості описує риси особистості як характеристики людини, які зумовлюють думку про неї. Особистісні риси є структурним особистісним утворенням і можуть діагностуватися тестами для діагностики особистості загалом.

1. Підхід Г.Айзенка до психодіагностики особистості.

Багато психологів вважає Г.-Ю. Айзенка основним послідовником К.-Г. Юнга, оскільки центральним поняттям структури особистості, за Айзенком, теж є екстраверсія - інтроверсія, а базові фактори він називав типами. Однак за способом отримання і психологічним змістом вони є швидше рисами, ніж типами. Екстраверсія - інтроверсія, в контексті теорії Айзенка, включає переважно комунікативну складову, позначаючи або потяг до людей і здатність легко вступати з ними в контакт, або труднощі у спілкуванні.

Будучи переконаним у тому, що для опису варіативності людської поведінки не слід використовувати більше трьох суперрис, Айзенк виокремив спочатку незалежні один від одного два основні фактори особистості: Е (екстраверсію - інтроверсію) і N (нейротизм - емоційну стабільність), які, поєднуючись, сприяють створенню чотирьох типів особистості (табл. 4.2).

Таблиця 4.2. Типи поєднання екстраверсії і нейротизму (за Айзенком)

	Стабільний	Невротичний
Інтроверт	Спокійний, урівноважений, надійний, контрольований, миролюбний, уважний, дбайливий, пасивний	Легко піддається змінам настрою, тривожний, ригідний, розсудливий, песимістичний, замкнутий, нетовариський, тихий
Екстраверт	Лідер, безтурботний, поступливий, веселий, чуйний, балакучий, доброзичливий, товариський	Вразливий, неспокійний, агресивний, збудливий, непостійний, імпульсивний, оптимістичний, активний

Г.-Ю. Айзенк вважав ці риси реальними параметрами, що характеризують особистість. Він знаходив ті самі риси і в інших питальниках (Кеттел, ММРІ). Від п'ятифактор-ної моделі Айзенк відмовився через нетеоретичний характер представлених у ній параметрів особистості. Надалі Г.-Ю. Айзенк додав ще один фактор Р (психотизм - сила Супер-Его), передбачивши широку варіативність проявів особистості у межах кожного фактора (тому виокремлював типи, а свої базові вимірювання називав біологічними диспозиціями особистості). Наприклад, фактор "психотизм" як компонент другого рівня охоплює агресивність, емоційну холодність, егоцентризм, імпульсивність, а як компонент третього рівня - асоціальність, неемпатійність, креативність, нерозсудливість. Базовий фактор домінує у людині і визначає її типологічні особливості.

Наявність трьох факторів підтверджували дослідження в різних країнах, тому Айзенк намагався визначити їх нейрофізіологічні основи. Так, фактор Б тісно пов'язаний з рівнем кіркової активації. Інтроверти, будучи високо-збудливими, уникають сильної стимуляції, а екстраверти, навпаки, прагнуть до ситуацій, що породжують додаткову стимуляцію. Відмінності за фактором N відображають силу реакції автономної нервової системи на стимули. Особливо помітний вплив лімбічної системи, що визначає мотивацію і вираження емоцій. Айзенк висунув гіпотезу про зв'язок фактора Р із системою, що продукує андрогени.

Для діагностування структури особистості за Айзенком існує стандартизований питальник, використання якого в близиюкових дослідженнях свідчить про важливий внесок генотипових факторів у мінливість екстраверсії - інтроверсії; генетична обумовленість нейротизму поки що переконливо не доведена, а вплив внутріпарних відносин на всі особистісні прояви значний.

Г.-Ю. Айзенк намагався глибше пояснити відмінності між людьми. Деякі з них можуть бути спричинені процесами соціалізації. Генетичні особливості взаємодіють із середовищем. Вони пояснюють, наприклад, те, що в інтровертів легше виробляються умовні рефлекси, ніж у екстравертів. Спостережувані відмінності між інтровертами і екстравертами, за Айзенком, біологічно обумовлені. Аргументом на користь цієї точки зору є, зокрема, легкість умовних рефлексів у інтровертів. Екстраверту подобаються збудження, спонтанні дії, йому легко в компанії, він життєрадісний, самовпевнений, легко дає собі волю, однак йому бракує ретельності і сумлінності. Інтроверт - спокійний, тихий, відчужений від усіх, окрім близьких людей, любить порядок, систематичний. Ця відмінність, на думку

Айзенка, біологічно обумовлена, як і нейротизм. Нейротична людина чутлива, її легко образити, вона частіше скаржиться на соматичні порушення (головний біль і безсоння), виявляє внутрішнє хвилювання, тривогу, сум. Айзенк вважав, що біологічні основи цих явищ потрібно шукати в лімбічній системі і гіпоталамусі. Психотизм порівняно з іншими факторами відзначається низькою здатністю людини до адаптації. Особистість із високими показниками за цією шкалою описує себе як нечутливу, неемпатійну, вона агресивна, не бачить небезпеки, любить незвичайні ситуації.

Жінки і чоловіки різняться за фактором психотизму. Статеві відмінності зумовлені балансом між андрогенними й естрогенними гормонами. Дослідження Айзенка включає збирання експериментальних даних, наприклад, під час оцінювання відмінностей щодо збудливості нервової системи і виявлення кореляцій при факторному аналізі даних, одержаних за допомогою опитувальників. Айзенк стверджував, що індивідуальні відмінності мають біологічну основу, рекомендував психологам читати праці неврологів і біохіміків.

Праці Айзенка пов'язані з діагностикою між індивідуальних відмінностей. Інтроверсію - екстраверсію, нейротизм, психотизм вивчали 3. Фройд, К.-Г. Юнг, однак саме Айзенк створив питальники, які допомагають виявляти ці конструкти і здійснювати факторний аналіз даних, отриманих на великих вибірках. Питальники також використовують клініцисти, оскільки поєднання показників за трьома факторами виявляють патології (психопатію, зловживання алкоголем, наркотиками).

Теорію Айзенка критикували з різних позицій, зокрема заперечували біологічні основи особистості, вважали теорію такою, що не відповідає сучасному розумінню особистості як динамічної інстанції, здатної формувати свою ідентичність, переробляючи потік інформації. Однак ця теорія виявилася плідною для розроблення питальників, для яких характерна внутрішня узгодженість завдань за методикою і показниками ретестової надійності.

Г.-Ю. Айзенк.неодноразово зауважував, що його дослідження детерміновані недосконалістю психіатричних діагнозів. На його думку, традиційну класифікацію психічних захворювань повинна замінити система вимірів, у якій представлено найважливіші характеристики особистості. Психічні розлади він розумів як продовження індивідуальних відмінностей, що спостерігаються в нормальних людей. Вивчення робіт К.-Г. Юнга, Р. Вудвортса, І. Павлова, Є. Кречмера та інших психологів, психіатрів і фізіологів дало змогу припустити існування трьох базисних вимірів особистості: нейротизму, екстраверсії - інтроверсії І психотизму. Розроблені Айзенком зі співробітниками особистісні питальники реалізують типологічний підхід до вивчення особистості.

Нейротизм (емоційна нестійкість) є сукупністю психічних виявів (континуумом) від нормальної афективної стабільності до її вираженої лабільності. Він не тотожний неврозу, однак в осіб з високими показниками за цією шкалою в несприятливих ситуаціях, наприклад стресових, може розвинутися невроз. Нейротична особистість характеризується неадекватно сильними реакціями на стимули, що її провокують.

Запозичивши в К.-Г. Юнга поняття "екстраверсія", "інтроверсія", Г.-Ю. Айзенк наповнює їх іншим змістом. У К.-Г. Юнга - це різні за спрямованістю типи лібідо, у Г.-Ю. Айзенка - комплекси скорельованих між собою рис. За Г.-Ю. Айзенком, високі показники з екстраверсії і нейротизму підтверджують психіатричний діагноз істерії, а високі показники з інтроверсії і нейротизму - стан тривоги або реактивної депресії. Вимірювання екстраверсії - інтроверсії і нейротизму, якими оперував Г.-Ю. Айзенк, Р.-Б. Кеттел розглядав як фактори другого порядку.

Психотизм, як і нейротизм, континуальний (норма - психотизм). Високі показники за цією шкалою можуть свідчити про схильність до психотичних відхилень.

Психотичну особистість (не патологічну) Г.-Ю. Айзенк характеризує як егоїстичну, безпристрасну, неконтактну. У дослідженнях він зосередився на збиранні експериментальних даних, що підтверджують універсальність запропонованих ним вимірів особистості. Для цього залучають факторний аналіз результатів численних і різнорідних тестів (методик), з допомогою яких обстежують критеріальні групи. Спочатку на основі ознак, що диференціюють здорових людей і хворих на невроз, виокремлювали фактори нейротизму, пізніше - екстраверсії - інтроверсії, які Г.-Ю. Айзенк тривалий час намагався пояснити фізіологією, використовуючи положення теорії І. Павлова. Нині у такий спосіб пояснюють фактор психотизму.

Перший питальник Г.-Ю. Айзенка - "Моуделейський медичний питальник (МMQ)" - було створено у 1947 р. Він призначений для діагностування нейротизму і складається із 40 тверджень: "так" і "ні". Ці твердження було відібрано з відомих питальників з огляду на клінічні описи невротичних розладів. MMQ стандартизований на матеріалі обстеження двох груп: невротиків (1 тис. осіб) і здорових людей (1 тис. осіб). Середня кількість відповідей, що збігаються з " ключем ", у здорових осіб становила 9,98, невротиків - 20,01. Аналіз відповідей, отриманих за кожним твердженням MMQ (за обліку відмінностей у психіатричних діагнозах), довів, що з допомогою питальника можна диференціювати два типи невротичних розладів - істеричні і дистимічні. Виходячи з цього, Г.-Ю. Айзенк припустив, що відповіді на твердження MMQ дадуть змогу зробити висновок про позицію обстежуваного за шкалою екстраверсії - інтроверсії. Це започаткувало конструювання нового типу особистісного питальника. MMQ у психодіагностичних дослідженнях не застосовувли.

Після MMQ було розроблено "Моуделейський особистісний питальник" (MPI), опублікований у 1956 р. і призначений для діагностування нейротизму і екстраверсії - інтроверсії. MPI складається з 48 питань (по 24 на кожен вимір), на які обстежуваному потрібно відповісти "так" чи "ні". Було передбачено питання, на які важко відповісти ("?"). За відповідь, що збігається з "ключем", давали 2 бали, за "?" - 1 бал. MPI розробили відповідно до теоретичних уявлень Г.-Ю. Айзенка про екстраверсію - інтроверсію і нейротизм, з урахуванням даних, отриманих з допомогою першого питальника. Наприклад, були розроблені питання за шкалою екстраверсії - інтроверсії: "Чи схильні Ви діяти швидко, рішуче?", "Чи вважають Вас людиною жвавою, товариською?".

Створення MPI ініціювали дані про те, що шкали ратимії (безтурботності) і циклоїдної емоційності питальника Гілфорда - Мартіна (розробленого Дж.-П. Гілфордом зі співробітниками) диференціюють невротиків відповідно до теоретичних припущень Г.-Ю. Айзенка. Хворі на істерію за шкалою ратимії одержали більшу кількість балів, ніж особи з реактивною депресією і нав'язливими станами. У досліджених клінічних групах кількість балів за шкалою циклоїдної емоційності також була більшою, ніж у здорових.

Попередні дослідження провели з допомогою комплексу з 261 питання (запозичені із різних питальників). За результатами, отриманими за шкалою ратимії і циклоїдної емоційності, сформували (окремо серед чоловіків і жінок) дві групи. Потім їх поділили на групи з високими і низькими показниками. Використовуючи критерій х2, проаналізували відповіді на кожне питання, одержали дві групи питань, відповіді на які різнилися найбільше. На їх основі побудували дві шкали: екстраверсії - інтроверсії і нейротизму (по 24 питання). З допомогою визначених раніше "ключів" порівняли результати вихідних груп. Для деяких питань розрахували коефіцієнти інтеркореля-ції, щодо яких потім здійснили факторний аналіз. Два виділених фактори відповідали спочатку припущеним: екстраверсії - інтроверсії і нейротизму.

Коефіцієнт надійності MPI, визначений шляхом розщеплення, для шкали нейротизму становив 0,85-0,9, шкали екстраверсії - інтроверсії - 0,75-0,85, коефіцієнти надійності ретестової - 0,83 і 0,81 відповідно. Валідність обох шкал MPI встановлювали способами, які багато дослідників визнало методично неспроможними. Коефіцієнт кореляції між шкалами екстраверсії - інтроверсії і нейротизму становив 0,15-0,4, що суперечить вихідному положенню Г.-Ю. Айзенка про незалежність цих вимірів від особистості. Розроблено скорочений варіант MPI з 12 питань. Коефіцієнти кореляції з повним питальником становлять за шкалою нейротизму 0,86, за шкалою екстраверсії - інтроверсії - 0,87.

Практичне використання MPI довело значні розбіжності між отриманими даними і теоретичними прогнозами автора (особливо у клінічних групах). Г.-Ю. Айзенк не зміг спростувати висловлені зауваження, однак, незважаючи на критику, MPI довго застосовували в зарубіжних психодіагностичних дослідженнях. Надалі Айзенк і його послідовники аналізували складові екстраверсії інтроверсії і нейротизму як базисні особистісні виміри, розробили "Особистісний питальник Айзенка (ЕРІ)", 1963). Він складається із 48 питань, призначених для діагностування екстраверсії - інтроверсії і нейротизму, а також 9 питань, що становлять "шкалу неправди", за якою визначають тенденцію обстежуваного подати себе кращим, ніж є насправді. Відповіді, що збігаються з "ключем", оцінюють 1 балом ("так" чи "ні"). Розроблено дві еквівалентні форми питальника - А і Б.

Дата добавления: 2014-11-06