Предмет, підстави і доказування цивільного позову в кримінальній справі

В юридичній літературі дуже рідко підкреслюється велике значення цивільного позову в кримінальній справі, частіше зазначається про його другорядну роль. Панує думка про те, що в кримінальній справі головне — це виконати вимоги пунктів 1—3 ст. 64 КПК, тобто довести подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинувачуваного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; покарати його, а відшкодування шкоди, завданої злочином, є другорядною справою, що обумовило практичну недооцінку цивільного позову в кримінальній справі. Адже поряд із зазначеними обставинами в обов'язок слідчого і суду входить і підлягає доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (п. 4 ст. 64 КПК).

Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку.

У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу. Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача До відповідача за цивільним позовом, що пред'являється ^в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. У свою чергу, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності Другий елемент позову — його підставу. Ці два елементи і

зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву в тому, що предметом останнього може бути тільки вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу кваліфікувати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження.

Фактично позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 440^і ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 453 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або повністю. Під збитками, згідно зі ст. 203 ЦК України, розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Зобов'язання з відшкодування таких збитків виникає і внаслідок позадоговірного спричинення шкоди.

З предметом цивільного позову в кримінальному процесі пов'язане ще одне питання, що має важливе значення, а саме: регресні вимоги, пред'явлені до обвинуваченого особами, які повністю або частково відшкодували матеріальний збиток потерпілим від злочину особам до розгляду кримінальної справи в суді.

Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що засновується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт здійснення злочину. Між тим, безпосередньою фактичною підставою регресної вимоги є не злочин, а повна або часткова компенсація майнових втрат від нього, вчинена третіми особами відповідно до закону або якщо між ними і потерпілими був договір. Юридичною підставою цієї компенсації є не зобов'язання з відшкодування шкоди, а зобов'язання, що випливає з норм матеріального закону, який передбачає виплату гро-

их ^СУ^{М П}Р^{И настанн}* вказаних у ньому фактів, або ^І^°повіД^ного договору (страхування, перевезення, збері-^Вння тощо)- Наприклад, О. Г. Мазалов зазначав, що «рег-

сний позов не є «чистим» позовом із завдання шкоди, бо право на нього виникає хоч і в зв'язку з учиненням шкоди, вле внаслідок завдання шкоди не безпосередньо регредіенту, а «через» спричинення його третій особі — потерпілому від злочину (громадянинові або організації)»¹. При розгляді та вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати не одну, а дві системи фактичних і правових підстав з відшкодування матеріального збитку." безпосередню й опосередковану (регресну); дослідити правові відносини, що виникли не тільки між завда-вачем шкоди (підсудним) і потерпілими особами, а й між потерпілими і третіми особами, що компенсували повністю або частково завданий злочином матеріальний збиток.

Все це, безперечно, ускладнює і певною мірою відволікає суд від розв'язання основного питання кримінального процесу — винуватості або невинуватості обвинуваченого у вчиненні злочину.

Другий елемент цивільного позову — його підстава — являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу. За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти:

а) підстави цивільного позову;

б) розмір цивільного позову;

в) особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;

г) особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;

д) особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;

є) вина цивільного відповідача;

є) вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;

ж) майновий стан обвинуваченого;

з) майновий стан цивільного відповідача.

¹ Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — С 76—77.

Ці факти, як відомо, входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової (в широкому значенні) деліктної відповідальності та детально висвітлюються як у цивільно-правовій, так і в кримінально-процесуальній літературі. Для здійснення в кримінальному судочинстві захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб за допомогою цивільного позову, крім фактичної підстави, необхідна ще і наявність процесуальних передумов — юридично значущих обставин, з якими процесуальний закон пов'язує виникнення провадження за цивільним позовом і його розгляд спільно з кримінальною справою. Будучи вторинними і похідними від матеріально-правової підстави цивільного позову, вони, однак, порівняно самостійні, і їх наявність або відсутність є чинником, що визначає можливість захисту майнових прав потерпілих осіб за допомогою позовної форми її реалізації.

У правовій літературі найбільш поширеним є погляд, згідно з яким процесуальними передумовами цивільного позову в кримінальній справі є: процесуальне право і дієздатність позивача; підвідомчість позову суду; відсутність судового рішення, що набрало законної чинності, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди, винесеної щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Всі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи:

1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);

2) передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.

До першої групи передумов слід віднести:

а) порушення кримінальної справи;

б) підвідомчість позову суду;

в) наявність у цивільного позивача процесуальної пра-водієздатності, а у його представника — належного оформлення повноважень;

г) відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або

я др_О прийняття відмови позивача від позову або ^У*о затвердження мирової угоди сторін; ^ПРд) пред'я^влення цивільного позову до початку судового слідства У справі.

Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою дя розгляду його судом по суті. Однак для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:

а) особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;

б) відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб.

Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу. Останнє складають норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен винести рішення по суті розглянутого цивільного позову.

Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної і юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

В юридичній літературі й на практиці по-різному вирішується питання про можливість повного відшкодування потерпілому завданого йому матеріального збитку. Законодавство про працю та цивільне законодавство України допускають, з урахуванням майнового положення відповідача й інших даних, можливість неповного відшкодування

збитку. Про це йдеться й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 8 липня 1994 р. № 7 та від ЗО вересня 1994 р. № 11).

Розмір завданого злочином збитку, що підлягає відшкодуванню, у деяких випадках може бути зменшений, його встановлює суд, з урахуванням конкретних обставин справи, ступеня винності й майнового положення винного¹.

З такими доводами, що облік матеріального положення обвинувачуваного, а особливо тих, які вчинили корисливий злочин, є правильним заходом при рішенні цивільного позову в кримінальній справі, важко погодитися. Насамперед, такий захід не сприяє захисту прав потерпілого. Знижується виховне значення вироків, тоді як покладання обов'язку цілком відшкодувати заподіяну шкоду, якоюсь мірою, сприяло б запобіганню, передусім, корисливих злочинів.

В юридичній літературі також неодноразово зазначалося, що справедливість, інтереси держави і громадян вимагають у кожному випадку повного відшкодування шкоди, завданої злочином.

Майнове становище засудженого, можливість реально виконати вирок у частині цивільного позову повинні враховуватися в стадії виконання вироку. В обвинуваченого в момент притягнення до відповідальності або осудження може не бути необхідного майна і коштів для відшкодування завданої ним шкоди, більш того, він сам може відчувати матеріальні складнощі, але таке його становище може бути тимчасовим. Тому не можна, виходячи лише з цього, звільняти засудженого від повного відшкодування шкоди. У процесі виконання вироку в засудженого може виявитися те або інше майно чи кошти, наприклад, одержана спадщина, дарування тощо.

Якщо на досудовому слідстві не виконано вимоги ч. 2 ст. 122 КПК і цивільний позов не заявлено, суддя або суд повинні роз'яснити громадянинові чи юридичній особі, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого, або до особи, яка за законом

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С 311.

_се матеріальну відповідальність за шкоду, завдану зло-^не_ннЯМИ діями обвинуваченого. В таких випадках заінте-

сованій у відшкодуванні шкоди особі має бути направлено письмове повідомлення.

Пленум Верховного Суду роз'яснив також, що при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК України.

Встановлені законодавством правила підвідомчості орга*-нам державного арбітражу майнових спорів застосовуються і до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення¹.

Виходячи зі змісту ст. 28 КПК, право пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. Через це у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування та інших юридичних осіб, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства. В такому самому порядку можуть бути вирішені вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в разі закриття справи з передбачених законом підстав.

На сучасному етапі нашого життя проблема відшкодування шкоди, завданої, особливо громадянам, злочинними діями, набуває особливої актуальності, оскільки збільшується кількість кримінальних справ, з яких пред'являються цивільні позови з відшкодування тієї чи іншої шкоди.

У 1995 р. потерпілим завдано моральної та майнової шкоди на суму 4 255 086 775 крб., а цивільні позови задоволено лише на 2 255 340 343 крб.². Це свідчить про те, Що у нашій державі ще не в повному обсязі виконуються права і законні інтереси громадян з цих питань. Як справедливо зазначають М. І. Гошовський і О. П. Кучинська,

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1995. — С 304.

Архів Верховного Суду України за 1995 р. Звіт про роботу судів по Розгляду кримінальних справ судами України за 1995 р. - Ф. № 1. — С 1.

право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахище-ними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин¹.

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави².

Так, дійсно, держава на даний час не може у повному обсязі давати гарантії громадянам від посягань не тільки проти життя, здоров'я особи, а й проти індивідуальної власності громадян. Але відшкодувати майнові збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах світу таку проблему вже давно вирішено. Наприклад, у США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями.

На наш погляд, в Україні вже теж настав час вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів до-

¹ Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998. — С. 157.

² Гошовський М. І., Кучивська О. П. Зазнач, праця. — С. 157—158.

могй потерпілим від злочинних посягань неодноразово г глядались багатьма правоохоронними і фінансовими ¹⁾⁰ нами, _Од_Нак проблему до цього часу не вирішено.

Ще в березні 1991 р. Верховний Суд України розглядав «опозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це посилило б соціальну захищеність людини, оздоровило б моральну ситуацію в суспільстві. Пропонувались і джерела, з яких мав би створюватися такий фонд, однак ці пропозиції не були прийнято.

МВС України у квітні 1994 р. повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. Пропозиції щодо створення такого фонду МВС України подавало до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України ще у 1993 р. Тоді ж було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про результати цього узагальнення повідомлено Кабінет Міністрів України.

У розпорядженні Президента України від 10 лютого 1995 р. № 35/95-РП було вказано на необхідність координації роботи над створенням проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. Координацію цієї роботи покладено на МВС України. Над цим проектом працюють також Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство економіки та Служба безпеки України¹, однак на цей час ніяких фондів не існує і ці проблеми не вирішуються і, на нашу думку, не вирішаться, доки в законодавчому порядку не буде прийнято норми з відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином.

Кожна людина у нашому суспільстві повинна знати, Що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної

та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немаинова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість¹. Як слушно з цього приводу зазначила Р. Радєва, за такого підходу до даної проблеми немаинова школа взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними². Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обгрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку М. С. Малеїна, яку ми поділяємо,

¹ Александров С. А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе (досудебные стадии). — Горький, 1976. — С. 22; Аль-перт С. А. Защита в советском уголовном процессе прав и законных интересов лиц, понесших имущественный ущерб от преступления. — Харьков, 1984. — С. 12 та ін.

² Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. — М., 1993. — С. 16.

є не може бути перешкодою для позитивного вирішення роблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди¹.

Що ж до іншого заперечення проти визнання моральної шкоди, компенсація якої нібито є чужою нашій правосвідомості й праву, то це — типовий приклад тотальної ідеологізації права і нехтування захисту інтересів особи².

Позиція авторів, які заперечують можливість майнового відшкодування моральної шкоди, останнім часом не знаходить підтримки в законодавстві. Вперше у вітчизняному законодавстві моральну шкоду як поняття було закріплено у ст. 39 Закону СРСР «Про друковані та інші засоби масової інформації» від 12 червня 1990 р. Моральна (немайно-ва) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок поширення засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність громадянина або заподіяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому виразі визначався судом³. Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР 1991 p., розширили захист немайнових інтересів деліктними зобов'язаннями.

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440^і ЦК України, якою

МалеинН. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — ^№ 3. — С. 33.

² МалеинН. С. Зазнач, праця. — С. 33.

, * Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1990. — № 26. — Ст. 492.

Кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993 p., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону праці»¹, ст. 5 Закону України «Про інформацію»², ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів»³, ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»⁴, ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»⁵ та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться обсягом, причому зміст першого охоплюється другим⁶.

З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

² Там само. — № 48. — Ст. 650.

⁸ Там само. — 1994. — № 1. — Ст. 1.

⁴ Там само. — № 13. — Ст. 64.

⁶ Там само. — 1995. — № 1. — Ст. 1.

⁶ Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание и гражданско-правовая защита): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 1968. — С. 6; Рабинович П. М. Загальна теорія права та держави: Тексти лекцій. — Львів, 1993. — С. 88.

шкоди тільки в ст. 12 Закону України «Про охорону праці». J4 жовтня 1992 р. Під нею розуміються страждання,

одіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру¹. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 3 березня 1995 р. зазначено, що «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків².

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від ^а березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини¹, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності², і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів³.

М. С. Строгович під моральною шкодою розумів зганьблення честі людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище людини ускладнень⁴.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що грунтуються на нормах права і моралі та об'єктивно відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б. В. Скрипченко⁵.

В. А. Дубрівний вважає, що «під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охороню-вані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання»⁶.

В. Я. Понарін, у цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди В, А. Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі⁷. Сам

¹ Чельцов М. А. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1945. — С. 4.

² Рахунов А. Д. Расширение прав потерпевшего // Соц. законность. — 1969. — № 4. — С. 37.

³ Потеружа И. И. Потерпевший в уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Минск, 1960. — С. 3.

⁴ СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 257.

⁵ Скрипченко Б. В. Вред как основание признания потерпевшим // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974. — С. 176.

⁶ Дубривный В. А. Потерпевший на предварительном следствии в советском уголовном процессе. — Саратов, 1966. — С. 9.

⁷ Поиарин В. Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе России. — Воронеж, 1994. — С. 78.

g. Я. Понарін запропонував таке визначення моральної дакоди: «це моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також і на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі»¹.

З цим тлумаченням моральної шкоди погодитися важко. Адже для виникнення юридичної відповідальності, в тому числі за заподіяння моральної шкоди, обов'язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода².

Порушення ж лише моральних норм не є правопорушенням. На необхідність обов'язкового зазначення в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди, крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, вказівки на те, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, орієнтує суди і Верховний Суд України³.

Отже, проблема з визначенням поняття моральної шкоди у кримінальному процесі потребує її розуміння у вузькому й широкому значенні, що насамперед пов'язані з тим, що згідно зі ст. 49 КПК України моральна шкода є однією з підстав для визнання особи потерпілою у кримінальній справі⁴.

¹ Понарив В. Я. Зазнач, праця. — С 79.

² МалеинИ. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — № 3. — С. 33.

³ Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

⁴ Готовський М. І., Кучинська О. П. Зазнач праця. — С 40.

Дата добавления: 2014-11-06