Тема 9. Видатки бюджету на соціальний захист населення і соціальну сферу 2 страница

0,25 % — для найманих працівників, які мають заробітну пла­ту нижче 150 гривень;

0,5 % — для найманих працівників, які мають заробітну плату понад 150 гривень;

3) на загальнообов 'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття:

«для роботодавців з 1 січня 2001 року — 2,0%, з 1 липня 2001 року — 2,5 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенса­ційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян;

• для найманих працівників — 0,5 % суми оплати праці, що включає основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян;

4) для осіб, які беруть участь у загальнообов 'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних засадах, забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, осіб, які виконують роботи (надають послуги) згідно з цивільно-правовими угодами, а також громадян України, які працюють за межами України та не застраховані в системі обов'язкового державного соціального страхування країни, в якій вони перебувають:

• з 1 січня 2001 року — 5,5 %;

* з 1 липня 2001 року — 6,0 % суми оподатковуваного доходу (прибутку), у тому числі:

3,0 % — на загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витра­тами, спричиненими народженням і похованням;

з 1 січня 2001 року — 2,5 %, з 1 липня 2001 року — 3,0 % — на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття:

5) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, розміри страхових внесків страхувальників обчислюються з 1 квітня 2001 року:

• для роботодавців відповідно до 1—20 класів професійного ризику виробництва — у диференційованому розмірі 0,2—13,8 % до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробіт­ної плати, на інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладенню прибутко­вим податком з громадян;

• для добровільно застрахованих фізичних осіб — у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, а якщо ця особа є інвалі­дом — у розмірі 0,5 мінімальної заробітної плати, встановленої на день сплати страхового внеску.

У фінансуванні дошкільних закладів існують певні особли­вості. Планування фонду зарплати здійснюється за спрощеною методикою: кількість посад множиться на середню ставку зарплати. Кількість посад вихователів та їх помічників встановлюєть­ся за нормативом на одну групу. Норматив залежить від тривало­сті перебування дітей у закладі: найпоширеніше — 12-годинне перебування дітей, за якого норматив становить 2 вихователя + 2 помічника. Кількість посад іншого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами, виходячи з чисельності дітей у даному закладі.

Основною особливістю планування фонду зарплати є виді­лення коштів на заміщення працівників, які перебувають у відпустці. Сума цих витрат планується шляхом множення загальної кількості днів відпустки з даної посади на середньоденну зарплату.

Загальною особливістю для шкіл-інтернатів та дитячих дош­кільних закладів є встановлення часткового покриття витрат за рахунок батьківської плати. Ця плата зараховується не на рахун­ки даних закладів, а до бюджету. Вся сума витрат за кошторисом фінансується з бюджету.

Система вищої освіти в Україні включає дві групи закладів:

* І—II рівнів акредитації — коледжі, технікуми (училища) та інші прирівнені до них навчальні заклади;

• III —IV рівнів акредитації— інститути, університети, академії.

Фінансування вищої освіти здійснюється за рахунок двох джерел:

1) бюджет;

2) платне навчання.

Фонд заробітної плати вищих закладів освіти містить 5 елементів:

1) професорсько-викладацький склад;

2) адміністративно-управлінський персонал;

3) навчально-допоміжний персонал;

4) обслуговуючий персонал;

5) фонд погодинної оплати праці викладачів.

Фонд зарплати професорсько-викладацького складу визна­чається шляхом множення кількості посад на середню ставку. Кількість посад встановлюється за нормативом кількості студентів на викладача, який диференційовано за формами навчання (очна, вечірня, заочна). Зарплата викладачів залежить від посади (асис­тент, старший викладач, доцент, професор), наукового ступеня (кандидат наук, доктор наук) і вченого звання (доцент, професор).

Фонд погодинної оплати праці викладачів розраховується за нормативом (1—2 %) до фонду зарплати професорсько-викладацького складу і використовується для оплати праці за­лучених до викладання фахівців народного господарства і наукових закладів.

Фонд зарплати адміністративного, навчально-допоміжного та обслуговуючого персоналу визначається на підставі штат­ного розпису вищого навчального закладу освіти, який затверджу­ється ректором.

4. Фінансування охорони здоров'я

Кошторисне фінансування медичних закладів ґрунтується на таких показниках:

по стаціонару — кількість ліжок і ліжко-днів;

по поліклініках — кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок характеризує лікарняні місця. Розрізняють нормативну потребу і фактичну їх наявність. Нормативна потре­ба визначається, виходячи з чисельності жителів і показника гос­піталізації в розрахунку на рік. Фактична наявність характеризує кількість встановлених в медичному закладі ліжок.

Кількість ліжко-днів — добуток від множення кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка на рік.

Кількість лікарських відвідувань визначається шляхом мно­ження чисельності жителів у районі обслуговування на середню кількість відвідувань лікарні на рік (приблизно ЗО разів). Загаль­на кількість відвідувань розподіляється за окремими спеціаліста­ми — хірурги, терапевти і т. п.

Система заробітної плати медичних працівників встанов­люється в розрізі категорій: лікарі, середній та молодший медич­ний персонал, адміністративно-управлінський та обслуговуючий персонал.

Система зарплати лікарів ґрунтується на встановленні ставки зарплати та системи підвищень і надбавок. Ставка зарплати залежить від посади (лікар-хірург, лікар-інтерн чи лікарі інших спеціальностей) та кваліфікаційної категорії. Крім того, ставка в частині надбавки може залежати від місцезнаходження лікарні — місто чи сільська місцевість. Надбавки до зарплати також вста­новлюються за шкідливі і небезпечні умови праці (інфекційні лі­карні, рентген-кабінети), за роботу у вихідні і святкові дні та ніч­ний час.

Ставки зарплати середнього медичного персоналу залежать від посади (медична сестра, акушерка, фельдшер, зубний лікар), категорії і стажу роботи. Для молодшого медичного персоналу ставки встановлені залежно від посади (сестра операційна, сестра-господиня, сестра-ванниця). На середній і молодший медперсонал поширюються надбавки за шкідливі умови праці та роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Фонд зарплати адміністративного, навчально-допоміжно­го та обслуговуючого персоналу визначається на підставі штат­ного розпису вищого навчального закладу освіти, який затверджується ректором.

4. Фінансування охорони здоров'я

Кошторисне фінансування медичних закладів ґрунтується на таких показниках:

по стаціонару — кількість ліжок і ліжко-днів;

по поліклініках — кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок характеризує лікарняні місця. Розрізняють нормативну потребу і фактичну їх наявність. Нормативна потреба визначається, виходячи з чисельності жителів і показника госпіталізації в розрахунку на рік. Фактична наявність характеризує кількість встановлених в медичному закладі ліжок.

Кількість ліжко-днів — добуток від множення кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка на рік.

Кількість лікарських відвідувань визначається шляхом мно­ження чисельності жителів у районі обслуговування на середню кількість відвідувань лікарні на рік (приблизно ЗО разів). Загаль­на кількість відвідувань розподіляється за окремими спеціаліста­ми — хірурги, терапевти і т. п.

Система заробітної плати медичних працівників встанов­люється в розрізі категорій: лікарі, середній та молодший медич­ний персонал, адміністративно-управлінський та обслуговуючий персонал.

Система зарплати лікарів ґрунтується на встановленні ставки зарплати та системи підвищень і надбавок. Ставка зарплати за­лежить від посади (лікар-хірург, лікар-інтерн чи лікарі інших спеціальностей) та кваліфікаційної категорії. Крім того, ставка в частині надбавки може залежати від місцезнаходження лікарні — місто чи сільська місцевість. Надбавки до зарплати також вста­новлюються за шкідливі і небезпечні умови праці (інфекційні лі­карні, рентген-кабінети), за роботу у вихідні і святкові дні та ніч­ний час.

Ставки зарплати середнього медичного персоналу залежать від посади (медична сестра, акушерка, фельдшер, зубний лікар), категорії і стажу роботи. Для молодшого медичного персоналу ставки встановлені залежно від посади (сестра операційна, сестра-господиня, сестра-ванниця). На середній і молодший медпер­сонал поширюються надбавки за шкідливі умови праці та роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Для медичних працівників зарплата розраховується, виходячи з обсягів роботи — 0,25; 0,5; 0,75; 1,0; 1,25; 1.5 ставки. Дозволяється суміщати обов'язки медичної сестри та санітарки.

Для адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу встановлені тверді ставки заробітної плати.

Фонд зарплати розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати. Середня ставка зарплати медперсоналу встановлюється на підставі тарифікаційного списку.

Кількість посад лікарів визначається в розрізі стаціонару і по­ліклініки:

*по стаціонару — виходячи з нормативу кількості ліжок на одного лікаря (15—30 ліжок), який диференційовано в розрізі відділень (хірургічне, терапевтичне і т. д.); враховуються також посади завідувачів відділеннями, лікарів-інтернів та лікарів-спеціалістів;

*у поліклініці — на основі кількості лікарських відвідувань у розрізі спеціалістів і встановлених нормативів прийому на одного лікаря; в поліклініці також передбачаються посади завідувачів від­діленнями (за наявності певної кількості лікарів даного профілю).

Кількість посад середнього медперсоналу визначається по ста­ціонару, виходячи з кількості цілодобових постів. Кількість постів, у свою чергу, встановлюється відповідно до нормативів кількості ліжок на один пост, які диференціюються в розрізі відділень і встановлюються окремо для денних і нічних годин. Кількість по­сад на один пост визначається шляхом ділення річного балансу ча­су в годинах (365 х 24) на кількість годин роботи однієї медсестри на рік. Крім того, враховуються посади старшої медсестри, медсе­стри для організації індивідуального догляду за тяжкохворими та медсестер у лікувально-діагностичних кабінетах. У поліклініці кількість посад медсестер встановлюється за нормативом відпові­дно до кількості посад лікарів (як правило, 1:1 і більше).

Кількість посад молодшого медперсоналу визначається анало­гічно середньому медперсоналу. Відмінність полягає в тому, що норматив кількості ліжок на один пост дещо більший.

Кількість посад обслуговуючого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами.

Крім бюджетних асигнувань, джерелом фінансування медич­них закладів можуть бути доходи, які надходять від підприємств, організацій та установ за укладеними угодами на проведення медичного обслуговування їх працівників, доходи від надання пла­тних послуг (видача довідок та ін.), надходження від спонсорсь­ких і благодійних внесків.

У страховій медицині об'єктом медичного страхування ви­ступає здоров'я громадян. На відміну від особистого страхуван­ня, де також об'єктом може бути здоров'я громадян, страхове відшкодування виплачується не безпосередньо застрахованому, а у вигляді плати за лікування в медичному закладі.

Існують дві форми медичного страхування: обов'язкове і доб­ровільне. Як правило, мінімум медичних послуг забезпечується обов'язковим страхуванням, додаткові — добровільним.

Страховиком може бути як держава (обов'язкове страхуван­ня), так і недержавні страхові компанії; страхувальниками —!) держава (за рахунок бюджету — бюджетно-страхова медици­на); 2) роботодавці; 3) громадяни.

5. Фінансування культурно-освітніх закладів

Установи культури можуть здійснювати свою фінансову діяльність як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку.

У кошторисному порядку фінансуються ті з них, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші і послуги яких повинні мати доступний характер, — бібліотеки, музеї, заповідники.

Клуби, палаци і будинки культури на даний час фінансуються на мінімальному рівні.

Комерційний розрахунок може бути повним або частко­вим. Повний розрахунок передбачає повну самоокупність і отримання прибутку, частковий характеризується покрит­тям витрат як за рахунок бюджетних асигнувань, так і за рахунок надання платних послуг.

Такий метод фінансової діяльності встановлюється, наприклад, стосовно театрів загальнонаціонального значення.

Фінансування бібліотек ґрунтується на показнику бібліотеч­них фондів. Фонд заробітної плати бібліотекарів визначається множенням кількості посад, розрахованої за встановленими нормативами бібліотечного фонду на одну посаду, на середню став­ку заробітної плати. Фонд заробітної плати обслуговуючого пер­соналу встановлюється за типовими штатними розписами.

В аналогічному порядку фінансуються музеї. Чисельність штатних працівників-спеціалістів визначається за нормативами музейних фондів на одного працівника, посади обслуговуючого персоналу — за типовими штатними розписами. Частина витрат на утримання музею здійснюється за рахунок встановленої вхід­ної плати.

Клуби, палаци і будинки культури фінансуються в зміша­ному порядку, тобто за рахунок бюджету і отримання доходів від платних послуг. За рахунок бюджету фінансується заробітна плата. Штатний розпис розробляється окремо для кожного закладу залежно від того, які гуртки, секції в ньому функціонують.

6. Фінансування закладів соціального забезпечення

Соціальне забезпечення — це надання фінансового за­безпечення тим громадянам, які внаслідок певних об'єктив­них причин не можуть мати достатніх власних доходів або не перебувають на чийомусь утриманні.

До системи соціального забезпечення належать:

1) будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів;

2) притулки для неповнолітніх;

3) дитячі заклади-інтернати (для дітей з різними відхиленнями у здоров'ї).

Фінансування вказаних закладів здійснюється у кошторисно­му порядку. В основі складання кошторису лежать показники кількості ліжок і ліжко-днів.

Тема 10. Видатки бюджету на національну оборону та управління

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Видатки на національну оборону.

2. Видатки на управління.

1. Видатки на національну оборону

Фінансування оборони залежить від прийнятої воєнної докт­рини. Існують три основні її типи:

1. Повна відмова від військових видатків.

2. Створення могутньої воєнної супердержави.

3. Фінансування оборони за принципом мінімальної достатності. Фінансування видатків на національну оборону в Україні

здійснюється на основі третього принципу. Переважна частина видатків фінансується з Державного бюджету, в тому числі утримання військових комісаріатів.

Видатки на національну оборону включають:

• утримання Збройних Сил;

• закупівлю озброєння і військової техніки;

• капітальне будівництво;

• науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи;

• інші видатки.

Утримання армійських частин здійснюється на основі кошто­рису. Основні статті видатків — грошове утримання військовос­лужбовців та заробітна плата вільнонайманих. Планування цих видатків здійснюється за загальноприйнятою методикою: кількість посад множиться на середній розмір грошового утримання чи ставку. Кількість посад визначається кількістю військових підроз­ділів (взводів, рот, батальйонів і т. д.). Розмір грошового утриман­ня залежить від двох основних чинників — посади та військового звання. Також встановлюється надбавка за вислугу років. Важливе місце в кошторисі займають видатки на утримання військовослу­жбовців — харчування, обмундирування, витрати на проведення бойової підготовки (навчання, стрільби, польоти).

Фінансування придбання озброєння та військової техніки визначається потребами, пов'язаними з постійною заміною техніки та озброєння в зв'язку із закінченням термінів експлуатації та мораль­ним старінням.

2. Видатки на управління

До видатків бюджету на управління належать три напрями фі­нансування:

державне управління: > міжнародна діяльність;

правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави. Державне управління включає:

функціонування законодавчої влади; функціонування виконавчої влади; утримання Президента України та його апарату; утримання фінансових та фіскальних органів; загальне планування і статистичні служби; інші видатки на загальнодержавне управління. Міжнародна діяльність включає: міжнародне співробітництво; реалізацію міжнародних угод; міжнародні культурні, наукові та інформаційні зв'язки.

Правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави включає:

органи внутрішніх справ;

внутрішні війська;

суди;

прокуратуру;

кримінально-виправну систему;

прикордонні війська;

митні органи;

Службу безпеки України;

професійно-пожежну охорону;

Національну гвардію України:

Головне управління урядового зв'язку;

інші правоохоронні органи. Фінансування органів управління здійснюється за кошторисом. В основі фінансування лежить штатний розпис. Чисельність пер­соналу та ставки зарплати встановлюються відповідними керівни­ми структурами. Особливе місце займають видатки на утримання та експлуатацію автотранспорту і поштові й телеграфні витрати.

Тема 11. Державний кредит і видатки бюджету на обслуговування державного боргу

ПЛАН ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

1. Сутність, чинники та форми державного кредиту.

2. Державний борг та видатки на його обслуговування.

1. Сутність, чинники та форми державного кредиту

Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не має окремого фонду фінансових ресурсів; кошти, що мобілізуються за його допомогою, про­ходять через бюджет. В окремих випадках за його допомо­гою залучаються кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти.

Державний кредит може виступати у двох формах: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залу­чені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як прави­ло, ощадні банки, незалежно від форми власності, діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їх кредитні ресур­си. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і таким чином належати до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють: державні позики, що надаються на підставі угод; державні позики, забезпечені випу­ском цінних паперів. Угодами оформлюються, як правило, кре­дити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінан­сових інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями).

Облігація являє собою боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти).

Казначейські зобов 'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного де­фіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казна­чейськими зобов'язаннями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейськими нотами), облігаціями — середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні (надаються юридичними і фізичними особами даної чи інших країн) і зовнішні (надходять ззовні — від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів).

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до 1 року), середньостроко­ві (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років) позики.

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід встановлюється у вигляді позико­вого процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитися щоріч­но, раз на півріччя, щоквартально. У виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дисконтні позики характеризуються тим, що державні цінні па­пери купуються з певною знижкою, а погашаються за номіналь­ною вартістю. Вказана різниця формує дохід кредитора.

Державний кредит є сукупністю найрізноманітніших форм і методів фінансових відносин. Такий підхід націлений на створен­ня сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дозволяє максималь­но врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Залучення позик повинно мати в основі два чинники — мінімізацію вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за рахунок процентної політики, по-друге, за рахунок умов випуску і погашен­ня. Процентна політика відображає при цьому два протилежних фа­ктори: мінімізацію вартості позики і максимізацію її привабливості, яка, в свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий про­цент, який виступає своєрідним індикатором цього ринку.

Стабільність державних цінних паперів досягається за рахунок оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого — не повинен мати місце їх надлишок, який може спричинити падіння курсової ціни.

2. Державний борг та видатки па його обслуговування

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучен­ня коштів на кредитній основі призводить до формування держав­ного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг — це сума заборгованості держави своїм кредиторам.

Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борги.

Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає пога­шенню в поточному році разом з належними до сплати в цей пе­ріод процентами з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути виплачені за позиками.

Внутрішній борг — це заборгованість кредиторам всередині даної держави; зовнішній борг — кредиторам за межами даної

Управління державним боргом полягає у забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів.

Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Щодо поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Стосовно капітального боргу важливо встановити та­кі терміни його погашення, які збігатимуться з наявністю відпо­відних джерел.

В управлінні внутрішнім і зовнішнім боргами існують певні особливості. Платоспроможність за внутрішніми позиками забез­печується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Плато­спроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від ва­лютних надходжень.

За недостатньої платоспроможності держави можуть застосо­вуватись такі способи коригування позикової політики:

• конверсія;

• консолідація;

• уніфікація;

«•обмін за регресивним співвідношенням;

• відстрочка погашення;

• анулювання.

Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Во­на відбувається внаслідок зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи по­гіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі ви­плачувати передбачений дохід.

Консолідація — це перенесення зобов'язань по раніше випу­щеній позиці на нову позику з метою подовження її терміну. Проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення термінів позики.

Уніфікація являє собою об'єднання кількох позик в одну. Во­на спрощує управління державним боргом і може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного бор­гу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки є не що інше, як частко­ва відмова держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення означає перенесення термінів виплати заборгованості. При цьому у даний період виплата доходів не проводиться.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як припустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного пога­шення у встановлені терміни.

Дата добавления: 2014-11-06