Особистість, індивід, індивідуальність

(2 год.)

Основні питання:

1. Поняття особистості у вітчизняній психології.

2. Людина, індивід, індивідуальність, особистість.

3. Представлення С.Л.Рубинштейна на співвідношення понять «індивідуальність» і «особистість».

4. Самосвідомість особистості і феномен «Я».

1. У психології стосовно людини використовуються поняття "індивід", "особистість", "суб'єкт діяльності", "індивідуальність". Часто ці поняття підміняють один одного. Тому представляється доцільним розвести ці поняття.

В даний час в психологічній літературі існує велика кількість визначень особистість. Їх надзвичайна різноманітність показує, що ще далеко не вирішено питання про вироблення принципів, критеріїв відбору характеристик, за допомогою яких описувалося б з достатньою повнотою і науковістю це явище і визначалося поняття особистість.

Для ілюстрації можна привести визначення поняття “особистість”, що містяться в працях деяких вітчизняних психологів.

“Поняття особистості позначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в нім соціально значущі риси” (I.С. Кон).

“Особистість - суб'єкт суспільної поведінки і комунікацій” (Б.Г. Ананьев).

“Особистість - це індивід, що визначив свою діяльну позицію до всього, що його оточує: до праці, до соціального ладу, до завдань колективу, до долі іншої людини” (П.Е. Кряжев).

“Особистість - людина як суспільний індивідуум, суб'єкт пізнання і об'єктивного перетворення миру, розумна істота, що володіє мовою і здатністю до трудової діяльності” (А.В. Петровський).

“Особистість - людський індивід як продукт суспільного розвитку, суб'єкт праці, спілкування і пізнання, детермінований конкретними умовами життя суспільства. (I.С. Кон).

“Особистість - людина як носій свідомості” (К.К. Платонов).

Отже, на питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітності їх відповідей, а частково і в розбіжності думок із цього приводу виявляється складність самого феномена особистості. Кожне з визначень особистості, наявних в літературі (якщо воно включене в розроблену теорію і підкріплене дослідженнями), заслуговує того, щоб врахувати його у пошуках глобального визначення особистості.

Найчастіше, як ми бачимо, особистість визначають як людини в сукупності його соціальних, придбаних якостей. Це означає, що до особових не належать такі особливості людини, які генотипическі або фізіологічно обумовлені, ніяк не залежать від життя в суспільстві. У багатьох визначеннях особистості підкреслюється, що до особових не належать психологічні якості людини, що характеризують його пізнавальні процеси або індивідуальний стиль діяльності, за винятком тих, які виявляються у відносинах до людей, в суспільстві. У поняття «особистість» зазвичай включають такі властивості, які є більш менш стійкими і свідчать про індивідуальність людини, визначаючи його значущі для людей вчинки.

Отже, що ж таке особистість, якщо мати на увазі вказані обмеження? Особистість — це людина, узята в системі таких його психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими, визначають етичні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і що оточують.

2. Таким чином, ми бачимо, що у визначеннях особистості фігурують слова: “людина”, “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. Зіставлення цих понять дозволяє виділити диференціальні ознаки особистості.

Співвідношення понять «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність» можна представити таким чином (рис. 10.1).

Поняття “людина” - найширше для позначення суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. Людина - це жива істота, що володіє членороздільною мовою, свідомістю, здатне створювати знаряддя і користуватися ними в процесі суспільної праці. Будучи вищим продуктом природи, людина є вже не тільки природною біологічною істотою. Він істота біосоціальна.

Рис. 10.1. Співвідношення об'ємів понять «людина», «особистість», «індивід» і «індивідуальність».

Поняття “людина” і “особистість” знаходяться в певному відношенні. Якщо поняття “людина” вживати для позначення суб'єкта історичної діяльності і пізнання, то це широке поняття співпадає із загальним визначенням особистості. Проте, за своїм змістом ці два поняття зовсім не тотожні. Поняття особистість указує на властивість людини, а людина є носій цієї властивості. Отже, ці поняття розрізняються як властивість і як субстрат... Відомо, що людина як субстрат, з одного боку, - предмет природи, а з іншої - суспільне явище, елемент суспільства. Ці дві сторони суті людини грають у визначенні поняття особистості різну роль. Властивість бути особою властиво людині не як біологічній істоті, а як соціальній істоті, тобто суспільно-історичній людині.

Для визначення окремої людини як представника Homo sapiens або якій-небудь соціальній спільності уживається поняття “індивід”. Індивід позначає людину як однієї з людей, як носія загальних властивостей, як деяку одиничність. Поняття “індивід” може уживатися не тільки для констатації загальних властивостей психіки, але і для визначення людини як одиничного носія суспільних відносин і функцій, для виділення одиничного представника якої-небудь соціальної групи. В цьому випадку конкретні якості і відмінності людей не фіксуються, наголошується лише той факт, що вони є “одиницями” (Б.Д. Паригин).

Якщо поняття «людина» включає сукупність всіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні або відсутні вони у даної конкретної людини, те поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, які разом з особовими також йому властиві. Крім того, в поняття «індивід» входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього і багатьох інших людей властивості.

Індивідуальність — це найвужче за змістом поняття зі всіх обговорюваних. Воно містить в собі лише ті індивідні і особові властивості людини, таке їх поєднання, яке дану людину відрізняє від інших людей. Точніше - специфічні особливості людини, що включають особливості його фізичного розвитку, успадковані біологічні ознаки, придбані в індивідуальному розвитку психічні риси, що розвинулися в певних умовах соціальні властивості, визначаються поняттям “індивідуальність”. Поняття “індивідуальність” указує на неповторність, одиничність ознак і поєднання їх у окремої людини. Індивідуальність - це сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від іншого. Ці особливості обумовлені особливостями обставин життя і діяльності людини.

3. Своєрідну точку зору на співвідношення індивідуальності і особистості висунув С.Л. Рубінштейн. Він ввів в психологію розрізнення індивідуальних і особових властивостей людини. Согласно С.Л. Рубінштейну, “властивості особистості ніяк не зводяться до її індивідуальних особливостей. Вони включають і загальне, і особливе, і одиничне. Особистість тим значніше, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлене загальне. Індивідуальні властивості особистості - це не одне і те ж, що особові властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість”. А співвідношення індивідуальності і особистості С.Л. Рубінштейн описує таким чином: “Людина є індивідуальність через наявність у нього особливих, одиничних, неповторних властивостей; людина є особистість внаслідок того, що він свідомо визначає своє відношення до того, що оточує”.

У цьому співвідношенні особистості і індивідуальності С.Л. Рубінштейн додає риси індивідуальності не особі як такий, а людині, що включає не тільки особову характеристику, але і ті особливості, які відрізняють одну людину від подібних до нього по особливостях організму.

4. Самосвідомість особистості і феномен “Я”.

Ще однією важливою характеристикою особистості є уявлення про самосвідомість. Уявлення про дане психічне явище в сучасній психології також неоднозначно.

Самосвідомість, на думку І. М. Сеченова, це віддзеркалення акту власної свідомості. Самосвідомість дозволяє людині не тільки відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в цьому світі, пізнавати свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситися до себе.

Усвідомлення себе як якийсь стійкий об'єкт припускає внутрішню цілісність, постійність особистості, яка незалежно від змінних ситуацій здатна залишатися сама собою.

Самосвідомість формується в процесі взаємодії з іншими людьми і пов'язано з оцінюванням себе, залежним від успішності діяльності людини.

Головна функція самосвідомості – зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе. Якщо оцінка виявиться незадовільною, людина може зайнятися або самоудосконаленням, або за допомогою захисних механізмів усунути з свідомості ці неприємні відомості.

Самосвідомість, по К.К.Платонову — вищий вираз свідомості у людини як члена суспільства, направлене на саме себе. Самосвідомість у людини може бути тільки як у члена суспільства: «відношення людини до самого собі стає для нього наочним, дійсним лише через посредство його відношення до іншої людини» і «дійсне духовне багатство індивіда цілком залежить від багатства його дійсних відносин...».

Вищий прояв самосвідомості — колективізм як самосвідомість особистості, що усвідомила себе членом колективу і що підпорядкувала свою спрямованість його цілям.

Структура самосвідомості, узятої як ціле, аналогічна загальній структурі свідомості. Тут можна виділити і самопереживання, широко відоме під терміном самопочуття. Є тут і складна гамма самовідносин. Б.М.Теплов, наприклад, розглядав його як одного з компонентів характеру. Третім і найбільш істотним компонентом самосвідомості є самопізнання.

Важливість самопізнання для людини була помічена ще в старовині. За переказами, повідомленому Платоном, сім мудреців Стародавньої Греції, зійшовшись в храмі Аполлона в Дельфах, написали на нім: «Пізнай самого себе». Цю думку роз'яснював Сократ, і вона дійшла до наших днів.

Особливо важливе для самопізнання правильне розуміння своєї ролі в колективі, в суспільстві. Високий рівень самопізнання і, отже, самосвідомість в цілому визначає об'єктивно правильне поєднання особливостей особистості, і зокрема її здібностей, з соціальною роллю цієї особистості. Чим вище самосвідомість особистості, тим вище за інших рівних умов роль її в колективі і суспільстві.

З поняттям самосвідомості тісно пов'язано поняття «я» як суб'єктивне психічне явище, визначуване пам'яттю і, отже, спадкоємністю свідомості, і що виявляється як зіставлення себе всьому іншому («не-я»). Розумінню «феномена я», навколо якого ламалося багато копій, допомагають випадки патології пам'яті, і особливо так званого роздвоєння особистості.

Відомі випадки таких психічних захворювань, коли у людини спостерігаються як би два життя, дві пам'ять, дві свідомість, дві особистості і два «я». Є подібні ж захворювання пам'яті — ретроградні амнезії. Такий хворий (зокрема, в результаті удару мозку), опам'ятавшись, усвідомлює, що він живий, але не усвідомлює, хто він. Таким хворим доводиться починати життя наново.

Подібні випадки дозволяють глибше зрозуміти суть і структуру свідомості і його зв'язку з формами віддзеркалення, зокрема з пам'яттю і волею.

Взаємодіючи і спілкуючись з людьми, людина виділяє сама себе з навколишнього середовища, відчуває себе суб'єктом своїх фізичних і психічних станів, дій і процесів, виступає для самого себе як «Я», що протистоїть «іншим» і разом з тим нерозривно з ними зв'язане. Суб'єктивне переживання наявності власного «Я» виражається перш за все в тому, що людина розуміє свою тотожність самому собі в сьогоденні, минулому і майбутньому. «Я» сьогодні, при всіх можливих змінах мого положення в будь-яких нових і несподіваних ситуаціях, при будь-яких перебудовах мого життя, моєї свідомості, поглядів і установок, - це «Я» тієї ж самої людини, який існував вчора і яким він буде, вступивши в завтрашній день. Один з симптомів деяких психічних захворювань полягає у втраті людиною тотожності з самим собою, втраті власного «Я».

Переживання наявності свого «Я» є результатом тривалого процесу розвитку особистості, який починається в дитячому віці і який позначають як «відкриття "Я"». Однорічна дитина починає усвідомлювати відмінності відчуттів власного тіла від тих відчуттів, які викликаються предметами, що знаходяться зовні. Потім, у віці 2-3 років, дитина відокремлює той, що приносить йому задоволення процес і результат власних дій з предметами від наочних дій дорослих, пред'являючи останнім вимоги: «Я сам!» Він вперше починає усвідомлювати себе як суб'єкта власних дій і вчинків (у мові дитини з'являється особистісний займенник), не тільки виділяючи себе з навколишнього середовища, але і протиставляючи себе всім іншим («Це моє, це не твоє!»).

На рубежі дитячого саду і школи і в молодших класах виникає можливість за сприяння дорослих підійти до оцінки своїх психічних якостей (пам'ять, мислення і ін.), поки що на рівні усвідомлення причин своїх успіхів і невдач («У мене всі "п'ятірки", а по арифметиці - "три", тому що я неправильно списую з дошки. Ганна Петрівна мені за неуважність скільки разів "двійки" ставила»). Нарешті, в підлітковому і юнацькому віці, в результаті активного включення в суспільне життя і трудову діяльність починає формуватися розгорнена система соціально-етичних самооцінок, завершується розвиток самосвідомості і в основному складається образ «Я».

Образ «Я». Відомо, що в підлітковому і юнацькому віці посилюється прагнення до самосприйняття, до усвідомлення свого місця в житті і самого себе як суб'єкта відносин з тими, що оточують. З цим зв'язано становлення самосвідомості. У старших школярів формується образ власного «Я» («Я-образ», «Я-концепция»). Образ «Я» — це відносно стійка, не завжди усвідомлювана, така, що переживається як неповторна система представлень індивіда про саме собі, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими. У образ «Я» вбудовується і відношення до самого собі: людина може відноситися до себе фактично так само, як він відноситься до іншого, поважаючи або зневажаючи себе, люблячи і ненавидячи і навіть розуміючи і не розуміючи себе, - в самому собі індивід своїми діями і вчинками представлений як в іншому. Образ «Я» тим самим вписується в структуру особистості. Він виступає як установка по відношенню до себе самого. Як всяка установка, образ «Я» включає три компоненти.

По-перше, когнітивний компонент: уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальну значущість і т.д. Один підліток на перший план в своєму «Я-образе» висуває імпозантний вигляд, який, як він припускає, додають йому джинси з яскравим фірмовим ярликом. Інший його одноліток — незабутній факт перемоги на районних змаганнях по настільному тенісу. Третій - драматична для нього поразка на тих же змаганнях і утруднення при засвоєнні фізики і математики, які йому дійсно нелегко даються.

По-друге, емоційно-оцінний компонент: самоповага, самокритичність, себелюбство, самоуничижение і т.д.

По-третє — поведінковий (вольовою): прагнення бути понятим, завоювати симпатії, пошану товаришів і вчителів, підвищити свій статус, або ж бажання залишитися непоміченим, відхилитися від оцінки і критики, приховати свої недоліки і т.д.

Образ «Я» — і передумова, і наслідок соціальної взаємодії. Фактично психологи фіксують у людини не один образ його «Я», а безліч тих, що змінюють один одного «Я-образов», поперемінно то виступаючих на передній план самосвідомості, то таких, що втрачають своє значення в даній ситуації соціальної взаємодії. «Я-образ» — не статичне, а динамічне утворення особистості індивіда.

«Я-образ» може переживатися як уявлення про себе у момент самого переживання, що зазвичай позначається в психології як «реальне Я», але, ймовірно, правильніше було б його назвати сьогохвилинним або «поточним Я» суб'єкта. Коли підліток в якийсь момент говорить або думає: «Я зневажаю себе», то це прояв підліткового максималізму оцінок не повинен сприйматися як стабільна характеристика «Я-образа» школяра. Більш ніж ймовірно, що через деякий час його уявлення про себе зміниться на протилежне.

«Я-образ» - це разом з тим і «ідеальне Я» суб'єкта — те, яким він винен був би, на його думку, стати, щоб відповідати внутрішнім критеріям успішності. «Ідеальне Я» виступає як необхідний орієнтир в самовихованні особистості.

Ще один варіант виникнення «Я-образа» - «фантастичне Я» - те, яким суб'єкт бажав би стати, якби це опинилося для нього можливим, яким він хотів би себе бачити. Значення цього образу «Я» дуже велике, особливо в старшому підлітковому і юнацькому віці, у зв'язку з схильністю старших класів, що вчаться, будувати плани майбутнє, створення яких неможливе без фантазії.

Конструювання свого фантастичного «Я» властиве не тільки хлопцям, але і дорослим людям. При оцінці мотивуючого значення цього «Я-образа» важливо знати, чи не опинилося об'єктивне розуміння індивідом свого положення і місця в житті підмінено його «фантастичним Я». Переважання в структурі особистості фантастичних уявлень про себе, що не супроводжуються вчинками, які сприяли б здійсненню бажаного, дезорганізовуватиме діяльність і самосвідомість людини і врешті-решт може жорстоко його травмувати зважаючи на очевидне неспівпадання бажаного і дійсного.

Ступінь адекватності «Я-образа» з'ясовується при вивченні одного з найважливіших його аспектів - самооцінки особистості.

Самооцінка — оцінка особою самою себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Це найбільш істотна і найбільш вивчена в психології сторона самосвідомості особистості. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості.

Як же особистість здійснює самооцінку? Людина, як було показано вище, стає особою в результаті спільної діяльності і спілкування. Все, що склалося і відстоялося в особі, виникло завдяки спільній з іншими людьми діяльності і в спілкуванні з ними і для цього призначено. Людина включає в діяльність і спілкування істотно важливі орієнтири для своєї поведінки, весь час звіряє те, що він робить, з тим, що чекають від нього що оточують, справляється з їх думками, відчуттями і вимогами. Кінець кінцем, якщо залишити осторонь задоволення природних потреб, все, що людина робить для себе (чи вчиться він, сприяє чому-небудь або перешкоджає), він робить це разом з тим і для інших, і може бути, більшою мірою для інших, чим для себе, навіть якщо йому здається, що все йде якраз навпаки.

К. Марксу належить справедлива думка: людина спочатку виглядає, як в дзеркало, в іншу людину. Лише віднесясь до людини Павла як до себе подібному, людина Петро починає відноситися до самого собі, як до людини. Інакше кажучи, пізнаючи якості іншої людини, особистість отримує необхідні відомості, які дозволяють виробити власну оцінку. Оцінки власного «Я», що вже склалися, є результат постійного зіставлення того, що особистість спостерігає в собі, з тим, що бачить в інших людях. Людина, вже знаючи дещо про себе, придивляється до іншої людини, порівнює себе з ним, припускає, що і той небайдужий до його особових якостей, вчинків, проявів; все це входить в самооцінку особистості і визначає її психологічне самопочуття. Іншими словами, особистість орієнтується на якусь референтну групу (реальну або ідеальну), ідеали якої є її ідеалами, інтереси — її інтересами і т.д. В процесі спілкування вона постійно звіряє себе з еталоном і залежно від результатів перевірки виявляється задоволеною собою або незадоволеною. Який же психологічний механізм цієї перевірки?

Виникає уявлення про те, що кожна людина має свого роду «внутрішній манометр», свідчення якого свідчать про те, як він себе оцінює, яке його самопочуття, чи задоволений він собою чи ні. Значення цієї сумарної оцінки задоволення своїми якостями дуже велике. Дуже висока і дуже низька самооцінки можуть стати внутрішнім джерелом конфліктів особистості. Зрозуміло, ця конфліктність може виявлятися по-різному.

Завищена самооцінка призводить до того, що людина схильна переоцінювати себе в ситуаціях, які не дають для цього приводу. В результаті він нерідко стикається з протидіями тих, що оточують, відкидають його претензії, озлоблюється, проявляє підозрілість, недовірливість або нарочиту зарозумілість, агресію і врешті-решт може втратити необхідні міжособові контакти, замкнутися.

Надмірно низька самооцінка може свідчити про розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, відмови від ініціативи, байдужості, самозвинувачення і тривожності.

Той факт, що самооцінка є результат далеко не завжди виразно усвідомлюваний особою, свого роду проекцією реального «Я» на «Я ідеальне», дозволяє зрозуміти складний, складений характер самооцінки, з'ясувати, що оцінка самого себе здійснюється не безпосередньо, а за допомогою еталону, який складений з ціннісних орієнтації, ідеалів особистості.

Проте для характеристики позиції особистості, мабуть, недостатньо знати одну лише самооцінку. Важливо мати уявлення про те, яка, на думку даної особистості, оцінка, яку особистість заслужила в даній групі, яку, як вона припускає, їй можуть дати товариші (очікувана оцінка). Відмічено, що, будучи стійкою по відношенню до свого колективу, очікувана оцінка істотно змінюється, стає нестійкою, такою, що коливається, коли особистість входить в новий колектив, утворює нові комунікації.

Встановивши факт повернення особистості, що знаходиться в нових життєвих обставинах, до спочатку очікуваної оцінки, ми тим самим з'ясуємо ступінь входження особистості в нову групу, рівень її взаєморозуміння з групою, а разом з тим і характер її самопочуття в групі. Були отримані експериментальні дані, що демонструють дію системи оцінок як регулятора групових взаємин. Так, значне підвищення самооцінки особистості зв'язане із зменшенням показника очікуваної оцінки. Індивід, переконавшись на досвіді в невідповідності самооцінки і фактичного відношення до нього що оточують, не чекає вже від них високої оцінки. Крім того, з'ясувалося, що підвищення оцінки, яку дає особистість таким, що оточує, веде до підвищення реальної оцінки з боку інших, тобто оцінки особистості групою. Було висловлено цілком обґрунтоване припущення, що висока оцінка особою своєї групи пов'язана з тим, що індивід дійсно контактний, живе її інтересами, поважає її цінності. У свою чергу, колектив як би акумулює хороше відношення до нього одного з його членів і повертає йому цю високу оцінку примноженої.

Розглянемо інші співвідношення в системі оцінок особистості. Ось перед нами людина з високою самооцінкою, низькою оцінкою тих, що оточують і низькою очікуваною оцінкою - особистість свідомо конфліктна у відносинах з іншими людьми, схильна приписувати таким, що оточує душевну черствість або інші негативні риси. Інша людина відрізняється невиправдано високою очікуваною оцінкою. У нього може спостерігатися поблажливе відношення до тих, що оточують, самовпевненість. В усякому разі, навіть якщо всі ці якості не виявляються в поведінці, вони складаються потенційно, поволі і при слушній нагоді можуть виявитися в загальному ладі поведінки особистості, оскільки для них існує сприятливий грунт.

Три показники - самооцінка, очікувана оцінка, оцінка особою групи — входять в структуру особистості, і хоче людина того чи ні, він об'єктивно вимушений зважати на ці суб'єктивні індикатори свого самопочуття в групі, успішності або не успішності своїх досягнень, позиції по відношенню до себе і що оточує. Він повинен зважати на них навіть тоді, коли не підозрює про наявність цих показників, нічого не знає про дію психологічного механізму оцінок і самооцінки. По суті своїй це перенесений всередину людської особистості (інтеріорізірованний) механізм соціальних контактів, орієнтації і цінностей. З його свідченнями людина звіряється, вступаючи в спілкування, активно діючи. Ця перевірка відбувається переважно несвідомо, а особистість підстроюється до режимів поведінки, визначуваних цими індикаторами.

Несвідомо - не означає безконтрольно. Не слід забувати, що всі істотно значущі оцінки формуються в свідомому житті особистості. Раніше чим вони інтеріорізіровались, вони були зримо представлені в міжлюдських контактах. Сім'я, вчителі, товариші, книги, фільми активно формували, наприклад, у дитини його «Я ідеальне» і в той же час «Я реальне», учили його зіставляти їх. Дитина вчилася оцінювати що оточують за тими ж показниками, по яких він оцінював себе, заздалегідь навчившись дорівнювати на інших. В результаті чоловік звик, як в дзеркало, вдивлятися в соціальну групу і потім перемістив цей навик всередину своєї особистості.

Для того, щоб розуміти людину, необхідно виразно уявляти собі дію цих форм управління особою, що несвідомо складаються, своєю поведінкою, звертати увагу на всю систему оцінок, якими людина характеризує себе і інших, бачити динаміку змін цих оцінок.

Рівень домагань особистості. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань особистості. Рівень домагань - це бажаний рівень самооцінки особистості (рівень образу «Я»), що виявляється в ступені трудності мети, яку індивід ставить перед собою.

Прагнення до підвищення самооцінки у тому випадку, коли людина має можливість вільно вибирати ступінь трудності чергової дії, породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - прагнення підвищити домагання, щоб пережити максимальний успіх, а з іншої - понизити домагання, щоб уникнути невдачі. У разі успіху рівень домагань зазвичай підвищується, чоловік проявляє готовність вирішувати важчі задачі, при неуспіху - відповідно знижується.

Формування рівня домагань визначається не тільки передбаченням успіху або невдачі, але перш за все тверезим, а іноді смутно усвідомлюваним обліком і оцінкою минулих успіхів або невдач.

У одному зарубіжному дослідженні було показано, що серед випробовуваних існують особистості, які у випадках виникнення ризику стурбовані не тим, щоб добитися успіху, а тим, щоб уникнути невдачі. І якщо їм доводиться здійснювати вибір між завданнями різного ступеня трудності, то вони вибирають або найлегші завдання, або найважчі. Перші - тому, що переконані в успіху (елемент ризику мінімальний); другі — тому, що невдача в цьому випадку буде виправдана винятковою трудністю завдання. При цьому самолюбність не виявиться ураженою і деформації образу «Я» не буде.

Самосвідомість особистості, використовуючи механізм самооцінки, чуйно реєструє співвідношення власних домагань і реальних досягнень. Ще в початку XX в. американський психолог У. Джемс висловив важливу думку про те, що визначальний компонент образу «Я» особистості — самоповага — характеризується відношенням дійсних її досягнень до того, на що людина претендує, розраховує. Їм була запропонована формула, де чисельник виражав реальні досягнення індивіда, а знаменник — його домагання:

Самоповага = успіх/домагання

При збільшенні чисельника і зменшенні знаменника дріб, як відомо, зростає. Тому людині для збереження самоповаги в одному випадку необхідно прикласти максимальні зусилля і добитися успіху, що є важким завданням; інший шлях ~ зниження рівня домагань, при якому самоповага, навіть при вельми скромних успіхах, не буде втрачена.

Психологічний захист не може бути зведений до одних лише випадкам зниження рівня домагань, а є особливою регулятивною системою, використовуваною особою для усунення психологічного дискомфорту, переживань, загрозливих «Я-образу», і збереження його на рівні, бажаному і можливому для даних обставин.

Поняття про «захисні механізми» було розроблене розділом психоаналітичної школи 3. Фрейдом. 3. Фрейд припустив, що несвідома сфера людини (головним чином, сексуальна) стикається з «захисними механізмами» свідомого «Я», «внутрішньою цензурою» особистості і в результаті цього піддається різним перетворенням. Примітно, що психологічний захист був описаний великими письменниками, якнайглибшими знавцями людської психології Ф.М. Достоєвськім, Л.Н. Товстим і іншими.

Так, наприклад, одним з механізмів психологічного захисту, по Фрейду, є агресія, що виникає, коли людина не може подолати бар'єри на шляху до своєї мети і переживає фрустрацию. Агресія іноді приймає форму прямого нападу на інших людей, а іноді виражається в погрозах, грубості, ворожості не тільки по відношенню до тих обставин або осіб, які повинні в створенні бар'єру, але і відносно тих, що тих оточують, на яких в цьому випадку «зривається зло». Іноді фрустрация веде до агресії, яка залишається замкнутою у фантазії людини. Скривджений уявляє собі сцени мести, нічого не роблячи на ділі. Іноді фрустрація вирішується агресією, направленою проти самого себе. Нарешті, фрустрація може вести до того, що особистість заміщає діяльність, що опинилася блокованою непереборним (або непереборним, що здається) бар'єром, інший, яка виявляється для неї доступнішою, перспективнішою (або такий представляється). Тут ми маємо справу ще з одним механізмом психологічного захисту - перемиканням. У трилогії Л.Н. Товстого «Дитинство. Отроцтво. Юність» чудово описані такі види психологічного захисту, як раціоналізація і витіснення. Вони знаходячи віддзеркалення в наступному визнанні головного героя трилогії:

«Я був дуже самолюбний, щоб звикнути до свого положення, тішився, як лисиця, запевняючи себе, що виноград ще зелений, тобто прагнув зневажати всі задоволення, що доставляються приємною зовнішністю, якими на моїх очах користувався Володя і яким я від душі заздрив, і напружував всі сили свого розуму і уяви, щоб знаходити насолоду в гордій самоті».

Механізм витіснення ілюструється відомими виразами «заховати голову в пісок».

Самосвідомість особистості в різних його проявах - результат розвитку і становлення особистості в умовах, які по-різному позначаються для кожного. Процес розвитку особистості припускає постійну трансформацію самооцінки, самоповагу, самопочуття людини, іншими словами, - динаміку його самосвідомості.

Дата добавления: 2014-10-15