Сучасні теорії особистості

В кінці 30-х років 20 століття в психології особистості почалася активна диференціація напрямів досліджень. В результаті до другої половини 20 століття склалося багато різних підходів і теорій особистості. Скористаємося для короткого їх розгляду узагальненою схемою, представленою на Рис 11.1.

Рис 11.1. Схема класифікації сучасних теорій особистості.

Якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то відповідно до цієї схеми існує щонайменше 48 їх варіантів, і кожний з них може бути у свою чергу оцінений по п'яти параметрах, заданих на схемі у вигляді підстав для класифікації.

До типу психодинамічних відносяться теорії, що описують особу і що пояснюють її поведінку виходячи з її психологічних, або внутрішніх, суб'єктивних характеристик. Якщо скористатися для символічного представлення типів теорій формулою, запропонованою К.Левином:

У = F(P,E)

де В — поведінка; F — знак функціональної залежності; Р — внутрішні суб'єктивно-психологічні властивості особистості; Е — соціальне оточення, то психодинамічні теорії в їх символічному уявленні виглядатимуть таким чином:

В= Е(Р).,

Це означає, що поведінка тут фактично виводиться з внутрішніх психологічних властивостей індивіда як особистості, повністю пояснюється тільки на їх основі.

Социодінамічнимі називаються теорії, в яких головну роль в детерміації поведінки відводять зовнішній ситуації і не надають істотного значення внутрішнім властивостям особистості. Їх сенс символічно виглядає так:

В= F(E).

Інтеракционістськімі називають теорії, засновані на принципі взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників в управлінні актуальними діями людини. Їх смисловим виразом є повна левиновская формула:

B = F(P,E).

Експериментальними називаються теорії особистості, побудовані на аналізі і узагальненні зібраних досвідченим шляхом чинників.

До неекспериментальних відносять теорії, автори яких спираються на життєві враження, спостереження і досвід і роблять теоретичні узагальнення, не звертаючись до експерименту.

До структурних зараховують теорії, для яких головною проблемою є з'ясування структури особистості і системи понять, за допомогою яких вона повинна описуватися. Динамічними називають теорії, основна тема яких — перетворення, зміна в розвитку особистості, тобто її динаміка.

Ряд теорій особистості, характерних для вікової і педагогічної психології, побудований на розгляді обмеженого вікового періоду в розвитку особистості, як правило, від народження до закінчення середньої школи, тобто від дитинства до ранньої юності. Є і теорії, автори яких поставили перед собою завдання прослідкувати розвиток особистості протягом всього життя людини.

Нарешті, істотною підставою для ділення теорій особистості на типи виступає те, на що в них обернена переважна увага: внутрішні властивості, риси і якості особистості або її зовнішні прояви, наприклад поведінка і вчинки.

Скористаємося цією класифікацією для того, щоб докладніше розглянути ряд найбільш відомих за кордоном і у нас в країні теорій особистості.

Як вже мовилося, Г.Оллпортом і Р.Кеттелом була почата розробка теорії, що отримала назву теорії рис. Її можна віднести до розряду психодинамічних, експериментальних, структурно-динамічних, таких, що охоплюють все життя людину і що описують його як особистість в поняттях, що характеризують внутрішні, психологічні, властивості. Люди згідно цієї теорії відрізняються один від одного по набору і ступеню розвиненості у них окремих, незалежних рис, а опис цілісної особистості можна отримати на основі тестологічного або іншого, менш строгого її обстеження, заснованого, наприклад, на узагальненні життєвих спостережень різних людей за даною особою.

Менш строгий спосіб виявлення і оцінювання рис особистості заснований на вивченні мови, виборі з нього слів-понять, за допомогою яких з різних боків описується особистість. Шляхом скорочення списку вибраних слів до необхідного і достатнього мінімуму (за рахунок виключення з їх числа синонімів) складається повний список всіляких особових рис для їх подальшої експертної оцінки у даної людини. Таким шляхом йшов Г.Оллпорт до побудови методики вивчення особових рис.

Другий спосіб оцінки рис особистості припускає використання аналізу чинника — складного методу сучасної статистики, що дозволяє звести до необхідного і достатнього мінімуму безліч різних показників і оцінок особистості, отриманих в результаті самоаналізу, опиту, життєвих спостережень людей. У результаті виходить набір статистично незалежних чинників, які вважаються окремими рисами особистості людини.

За допомогою даного методу Р.Кеттелу вдалося виявити 16 різних особових рис. Кожна з них отримала подвійну назву, що характеризує ступінь її розвиненості: сильну і слабку. На основі експериментального виявленого набору біс Р.Кеттел побудував особового опитувальника 16-чинника. Надалі кількість експериментально виявлених чинників-рис значно збільшилася. За свідченням Р.Мейли, одного з прихильників теорії особових рис, існує щонайменше 33 таких риси, яка є необхідною і достатньою для повного психологічного опису особистості. В цілому ж в численних дослідженнях, виконаних до теперішнього часу в руслі теорії рис, приведений опис близько 200 таких рис.

Розглянемо набір таких рис, які, на думку Р.Мейли, достатньо повно характеризують особу:

1. Упевненість в собі — невпевненість.

2. Інтелектуальність (аналітична) — обмеженість (відсутність розвиненої уяви).

3. Зрілість розуму — непослідовність, алогічність.

4. Розсудливість, стриманість, стійкість — суєтність, схильність впливу.

5. Спокій (самовладання) — невротичность (нервозність).

6. М'якість — черствість, цинізм.

7. Доброта, терпимість, ненав'язливість — егоїзм, свавілля.

8. Дружелюбність, поступливість, гнучкість — ригідність, тираничність, мстивість.

9. Добросердя, м'якість — злісність, черствість.

10. Реалізм — аутизм.

11. Сила волі — безвілля.

12. Сумлінність, порядність — несумлінність, непорядність.

13. Послідовність, дисципліна розуму — непослідовність, розкиданість.

14. Упевненість — невпевненість.

15. Дорослість — інфантилізм.

16. Тактовність — нетактовність.

17. Відвертість (контактність) — замкнутість (відокремленість).

18. Веселість — грустність.

19. Зачарованість — розчарована.

20. Товариськість — нетовариськість.

21. Активність — пасивність.

22. Самостійність — конформність.

23. Експресивність — стриманість.

24. Різноманітність інтересів — вузькість інтересів.

25. Чутливість — холодність.

26. Серйозність — легковажність.

27. Чесність — брехливість.

28. Агресивність — доброта.

29. Бадьорість — веселість.

30. Оптимізм — песимізм.

31. Сміливість — боязкість.

32. Щедрість — скупість.

33. Незалежність — залежність.

Теорія рис має досить серйозні недоліки.

По-перше, від якості початкового матеріалу, що піддається аналізу чинника, істотно залежить набір особових рис, що виявляється. Користуючись різними початковими даними, дослідники отримують неоднакові списки чинників, причому їх думки з приводу необхідності і достатності виявленого набору особових рис також виявляються вельми різними. Деякі вважають, що для повної психологічної характеристики особистості цілком досить мати всього лише 5 рис, інші стверджують, що для цього мало і 20.

По-друге, на основі знання особових рис виявилося практично неможливим точно передбачити поведінку людини навіть в тих ситуаціях, які по сенсу пов'язані з виявленими рисами. Як з'ясувалося, поведінка людини, окрім рис особистості, залежить ще і від багатьох інших умов, зокрема від особливостей самої ситуації, в якій воно розглядається.

Як альтернатива теорії рис за кордоном набула поширення концепція особистості, названа теорією соціального навчання. Вона по запропонованій класифікації може бути віднесена до социодинамічних, експериментальних, структурно-динамічних, таких, що включають в розгляд все людське життя і що описують людину як особистість в поведінкових термінах. Основна психологічна характеристика особистості в даній теорії — це вчинок або серія вчинків. Істотний вплив на поведінку людини, на його соціальні дії надають інші люди, підтримка або засудження з їх боку його вчинків.

Індивідуальні відмінності в поведінці, які виявляються у дітей і дорослих, є, згідно даної теорії, результатом досвіду їх тривалого перебування в різних життєвих умовах, взаємодії і взаємин з різними людьми. Основні механізми придбання людиною нових форм поведінки і, отже, його розвитку як особистості — це навчання умовнорефлекторним шляхом через спостереження інших (вікарне навчання) і наслідування.

Стійкість людини як особі визначається не його власними психологічними характеристиками, а частотою і постійністю виникнення одних і тих же «стимульных ситуацій», подібністю пов'язаних з ними підкріплень і покарань, ідентичністю оцінок поведінки індивіда з боку інших людей, успішністю і частотою повторення у минулому відповідних соціальних дій.

Прикладом інтеракционістской теорії особистості є концепція, розроблена американським ученим У.Майшелом. Згідно цієї концепції, особові чинники, які спільно з ситуацією визначають поведінку людини, діляться на ряд груп:

1. Здібності людини, тобто те, що він в стані самостійного і незалежно від ситуації зробити в даній обстановці.

2. Когнітивні стратегії — способи сприйняття і оцінки людиною ситуації, вибору форм поведінки в ній.

3. Очікування — оцінки вірогідних наслідків здійснення в даній ситуації тих або інших вчинків.

4. Цінності, тобто те, що представляє для даної людини цінність, має сенс, значення. Людина в обстановці, що склалася, зазвичай вибирає такий спосіб поведінки, який приводить до затвердження його цінностей.

5. Плани поведінки, способи його суб'єктивної регуляції. Опинившись в якій-небудь ситуації, люди зазвичай вважають за краще діяти звичним для них способом, по вже перевіреному досвідом плану.

Розроблену З.Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, вельми популярну в країнах Заходу, можна віднести до типу психодинамічних, неексперіментальних, структурно-динамічних, таких, що охоплюють все життя людину і що використовують для опису його як особистості внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу його потреби і мотиви. Самосвідомість людини З.Фрейд порівнював з вершиною айсберга. Він вважав, що лише незначна частина того, що насправді відбувається в душі людини і характеризує його як особистість, актуально їм усвідомлюється. Тільки невелику частину своїх вчинків чоловік в стані правильного зрозуміти і пояснити. Основна ж частина його досвіду і особистості знаходиться поза сферою свідомості, і лише спеціальні процедури, розроблені в психоаналізі, дозволяють проникнути в неї.

Структура особистості, по Фрейду, має три складові: «Воно», «Я» і «СВЕРХ-Я». «Воно» — це власне несвідоме, таке, що включає глибинні ваблення, мотиви і потреби. «Я» — свідомість, а «СВЕРХ-Я» представлене як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях. «Воно» діє відповідно до так званого принципу задоволення. «Я» орієнтується на принцип реальності, а «СВЕРХ-Я» керується ідеальними уявленнями — прийнятими в суспільстві нормами моралі і цінностями.

«Воно» є продуктом успадкованого людиною від тварин біологічного досвіду (у теорії самого Фрейда) або неусвідомлюваним результатом, індивідуального досвіду життя, що несприятливо склався (у концепціях неофрейдистів). «Я» — це, як правило, самосвідомість людини, сприйняття і оцінка ним самим власної особистості і поведінки. «СВЕРХ-Я» — це підсумок дії суспільства на свідомість і підсвідомість людини, ухвалення їм норм і цінностей суспільної моралі. Основні джерела формування «СВЕРХ-Я» особистості — це батьки, вчителі, вихователі, інші люди, з якими дана людина вступала в тривале спілкування і особистості контакти впродовж життя, а також твору літератури і мистецтва.

Система життєво важливих потреб людини, яка складає зміст «Воно», постійно вимагає задоволення і несвідомо направляє психічну активність людини, регулюючи його психічні процеси і стани. Неусвідомлювані ваблення, що йдуть від «Воно», найчастіше знаходяться в стані конфлікту з тим, що міститься в «СВЕРХ-Я», тобто з соціальними і етичними оцінками поведінки; тому між «Воно» і «СВЕРХ-Я» існують постійні і неминучі суперечності. Вони вирішуються за допомогою «Я» — свідомості, яка, діючи відповідно до принципу реальності, прагне розумно примирити обидві конфліктуючі сторони так, щоб ваблення «Воно» були в максимальному ступені задоволені і при цьому не були порушені норми моралі.

Стани незадоволеності собою, тривожності і неспокої, які часто виникають у людини, є, по Фрейду і концепціям неофрейдистів, суб'єктивним, емоційно забарвленим віддзеркаленням в свідомості людини боротьби «Воно» і «СВЕРХ-Я», нерозв'язних або недозволених суперечностей тим часом, що спонукає поведінку насправді («Воно»), і тим, що їм повинно було б керувати(«СВЕРХ-Я»).

Прагнучи позбавитися від цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє у себе так звані захисні механізми. Ось деякі з них:

1. Заперечення. Коли реальна дійсність для людини вельми неприємна, він «закриває на неї очі», вдається до заперечення її існування або прагне понизити серйозність такою, що виникла для його «СВЕРХ-Я» загрози. Одна з найбільш поширених форм такої поведінки — неприйняття, заперечення критики в свою адресу з боку інших людей, твердження, що те, що критикується, насправді не існує. В деяких випадках таке заперечення грає певну психологічну захисну роль, наприклад, тоді, коли людина дійсно серйозно хвора, але не приймає, заперечує цей факт. Тим самим він знаходить в собі сили продовжувати боротися за життя. Проте найчастіше заперечення заважає людям жити і працювати, оскільки, не визнаючи критики в свою адресу, вони і не прагнуть позбавитися від наявних недоліків, що піддаються справедливій критиці.

2. Придушення. На відміну від заперечення, яке переважно відноситься до інформації, що поступає ззовні, придушення відноситься до блокування з боку «Я» внутрішніх імпульсів і погроз, що йдуть від «СВЕРХ-Я». В цьому випадку неприємні визнання самому собі і відповідні переживання як би витісняються з сфери свідомості, не впливають на реальну поведінку. Найчастіше пригнічуються ті думки і бажання, які противоречат прийнятим самою ж людиною моральним цінностям і нормам. Відомі випадки зовні нез'ясовного забуває, що не супроводжуються вираженими психічними розладами, є прикладами активної роботи несвідомого механізму придушення.

3. Раціоналізація. Це спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать етичним нормам і що викликають неспокій. Звернення до раціоналізації характерний тим, що виправдання вчинку знаходиться зазвичай вже після того, як він здійснений. Найбільш типові прийоми раціоналізації наступні: а) виправдання своєї нездатності що-небудь зробити небажанням це робити; б) виправдання довершеної небажаної дії «об'єктивними» обставинами, що склалися.

4. Формування реакції. Іноді люди можуть приховувати від самих себе мотив власної поведінки за рахунок його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу. Наприклад, несвідома неприязнь до дитини може виражатися в нарочитій увазі до нього. Така тенденція і отримала назву «Формування реакції».

5. Проекція. Всі люди мають небажані властивості і риси особистості, які вони неохоче визнають, а частіше зовсім не визнають. Механізм проекції проявляє своя дія в тому, що власні негативні якості чоловік несвідомо приписує іншій особі, причому, як правило, в перебільшеному вигляді.

6. Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти з емоційно загрозливої ситуації шляхом її як би відчуженого обговорення в абстрактних, інтеллектуалізованних термінах.

7. Заміщення. Воно виражається в частковому, непрямому задоволенні неприйнятного мотиву яким-небудь етично допустимим способом.

Якщо ці і інші захисні механізми не спрацьовують, то незадоволені імпульси, витікаючи з «Воно», дають про себе знати в закодованій, символічній формі, наприклад в сновидіннях, описках, обмовках, жартах, дивностях поведінки людини, аж до появи патологічних відхилень.

Теорія особистості З.Фрейда і концепції неофрейдистів неодноразово піддавалися критиці і в нашій, і в зарубіжній літературі. Ця критика стосувалася крайньої біологізації людини, ототожнення мотивів його соціальної поведінки з біологічними потребами тварин і приниження ролі свідомості в управлінні його діями. До цього слід додати і те, що теорія Фрейда по суті є умоглядною. Багато з тих положень, що містяться в ній і в роботах неофрейдистів, не дивлячись на те, що здаються цікавими і життєво правдивими, не можна визнавати науково доведеним. Навряд чи допустимо, наприклад, будувати такі широкі теоретичні узагальнення, які робив З.Фрейд, тільки на підставі клінічних спостережень за декількома пацієнтами.

Разом з тим не слід зменшувати і дійсних заслуг З.Фрейда і неофрейдистів в розробці загальний психологічної теорії особистості. Вони, наприклад, стосуються проблеми несвідомого і захисних механізмів, їх ролі в детермінації поведінки.

Свій теоретичний підхід до психології особистості запропонували і представники гуманістичної психології. Ця галузь психології виникла як своєрідна альтернатива тим концепціям, які повністю або частково ототожнювали психологію і поведінку людини і тварин. Теорію особистості, що розробляється в руслі гуманістичної традиції, можна віднести до розряду психодинамічних і одночасно інтеракціоністских (у різних авторів по-різному), неекспериментальних, структурно-динамічних, таких, що охоплюють весь період життя людини і що описують його як особистість то в термінах внутрішніх властивостей і особливостей, то в поведінкових термінах. Основна увага в теоріях цього типу (їх декілька, і вони значно відрізняються один від одного) зосереджена на описі будови і розвитку внутрішнього досвіду людини в тому його вигляді, в якому він представлений самій людині в самосвідомості і мисленні.

Прихильників гуманістичних теорій особистості перш за все цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події в своєму житті. Вони вважають за краще описувати феноменологію особистості, а не шукати її пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними. Самі описи особистості і подій в її житті тут в основному зосереджені на справжньому життєвому досвіді, а не на минулому або майбутньому, даються в термінах типу «сенс життя», «цінності», «життєві цілі» і т.п.

Найбільш відомими представниками цього підходу до особистості є американські психологи А.Маслоу і К.Роджерс. Концепції першого ми спеціально торкнемося далі, а зараз стисло зупинимося тільки на характеристиці теорії К.Роджерса.

Створюючи свою теорію особистості, Роджерс виходив з того, що кожна людина володіє прагненням і має здібність до особового самовдосконалення. Будучи істотою, наділеною свідомістю, він сам для себе визначає сенс життя, її цілі і цінності, є вищим експертом і верховним суддею. Центральним поняттям для теорії Роджерса стало поняття «Я», що включає уявлення, ідеї, цілі і цінності, через які людина характеризує самого себе і намічає перспективи власного розвитку. Основні питання, які кожна людина ставить і повинен вирішувати, наступні: Хто я є? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути?

Образ «Я», що складається в результаті особистого життєвого досвіду, робить у свою чергу вплив на сприйняття даною людиною миру, інших людей, на оцінки, які дає людина власній поведінці. Я-концепція може бути позитивною, амбивалентной (суперечливою), негативною. Індивід з позитивною Я-концепціей бачить мир інакше, ніж людина з амбивалентной або негативною. Я-концепція у свою чергу може невірно відображати реальність, бути вигаданою і спотвореною. Те, що не узгоджується з Я-концепціей людини, може бути витиснене з його свідомості, знехтуване, хоча насправді може виявитися істинним. Ступінь задоволеності людини життям, міра повноти випробовуваного ним щастя безпосередньо залежать від того, якою мірою його досвід, його «реальне Я» і «ідеальне Я» узгоджуються між собою.

Основна потреба людини, згідно гуманістичним теоріям особистості, — це самоактуалізація, прагнення до самовдосконалення і самовираження. Визнання очолюючої ролі самоактуалізації ріднить між собою всіх представників даного теоретичного напряму у вивченні психології особистості, не дивлячись на значні розбіжності в їх поглядах. Це дозволяє скористатися концепцією А.Маслоу для опису того, яким вимогам повинна відповідати в своїй поведінці і відносинах з тими, що оточують особистість, що самоактуалізується.

До психологічних характеристик особистості, що самоактуалізується, відносяться:

— активне сприйняття дійсності і здатність добре орієнтуватися в ній;

— ухвалення себе і інших людей такими, які вони є;

— безпосередність у вчинках і спонтанність у виразі своїх думок і відчуттів;

— зосередженість уваги на тому, що відбувається зовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ, зосередженості свідомості на власних відчуттях і переживаннях;

— володіння відчуттям гумору;

— розвинені творчі здібності;

— неприйняття умовностей, але без показного їх ігнорування;

— заклопотаність благополуччям інших людей, а не забезпеченням тільки власного щастя;

— здібність до глибокого розуміння життя;

— встановлення з навколишніми людьми, хоч і не зі всіма, цілком доброзичливих особистісних взаємин;

— здатність дивитися на життя розплющеними очима, оцінювати її неупереджено, з об'єктивної точки зору;

— безпосередня включеність в життя з повним зануренням в неї, так, як це зазвичай роблять діти;

— перевага в житті нових, непроторованих і небезпечних шляхів;

— уміння покладатися на свій досвід, розум і відчуття, а не на думку інших людей, традиції або умовності, позиції авторитетів;

— відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

— готовність стати непопулярним, піддатися засудженню з боку більшості навколишніх людей за нетрадиційні погляди;

— здатність брати на себе відповідальність, а не йти від неї;

— додаток максимуму зусиль для досягнення поставленої мети;

— уміння помічати і, якщо в цьому є необхідність, долати опір інших людей.

На головне питання його теорії — що таке самоактуалізація? — А.Маслоу відповідає таким чином: «Люди, що самоактуалізуються, всі без виключення залучено в якусь справу... Вони зраджені цій справі, воно є чимось дуже цінним для них — це свого роду покликання». Всі люди такого типу прагнуть до реалізації вищих цінностей, які, як правило, не можуть бути зведені до чогось ще вищого. Ці цінності (серед них — добро, істина, порядність, краса, справедливість, досконалість і ін.) виступають для них як життєво важливі потреби. Існування для особистості, що самоактуалізується, предстає як процес постійного вибору, як безперестанне рішення гамлетівської проблеми бути або не бути. У кожен момент життя у особистості є вибір: просування вперед, подолання препятствий, що неминуче виникають на шляху до високої мети, або відступ, відмова від боротьби і здача позицій. Особистість, що самоактуалізується, вибирає завжди рух вперед, подолання перепон.

Самоактуалізація разом з тим припускає опору на власні сили, наявність у людини самостійної, незалежної думки з основних життєвих питань. Це — процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх можливостей. Це «праця ради того, щоб зробити добре те, що людина хоче зробити». Це «відмова від ілюзій, позбавлення від помилкових уявлень про себе».

По своїх позиціях, особливо в плані розуміння сенсу життя (прагнення до вищих цілей, цінностей), гуманістична психологія зі всіх зарубіжних концепцій є найбільш близькою до поглядів наших психологів.

У вітчизняній психології найбільш відомі дослідження в області особистості пов'язані з теоретичними роботами представників школи Л.С.Выготского. Значний внесок до вирішення проблеми особистості внесли, зокрема, А.Н.Леонтьев, Л.И.Божович.

Теорію, запропоновану Л.И.Божович, по приведеній вище класифікації можна віднести до розряду психодинамічних, експериментальних, структурно-динамічних, таких, що охоплюють період розвитку особистості з раннього дошкільного дитинства до юності і що використовують для опису особистості поняття, що характеризують внутрішні властивості і особливості людини.

Спираючись на поняття про провідну діяльність і соціальну ситуацію розвитку, введені Л.С.Виготским, Л.И.Божович показала, як в складній динаміці взаємодії діяльності і міжособового спілкування дитини в різні періоди його життя формується певний погляд на світ, названий внутрішньою позицією. Ця позиція і є одна з головних характеристик особистості, передумова до її розвитку, яка розуміється як сукупність провідних мотивів діяльності.

А.Н.Леонтьев представив свою концепцію структури і розвитку особистості, в якій центральне місце відведене поняттю діяльності. Згідно приведеної класифікації, теорію А.Н Леонтьева можна оцінити як психодинамічну, неекспериментальну, структурно-динамічну, таку, що охоплює все життя людину і особу, що описує, в психологічних (мотиви) і поведінкових (діяльність) термінах.

Як і у Л.І.Божович, основною внутрішньою характеристикою особистості у А.Н.Леонтьева є мотиваційна сфера особистості. Іншим важливим поняттям в його теорії служить «личностный сенс». Він виражає відношення цілей діяльності людини, тобто того, на що вона в даний момент безпосередньо направлена, до її мотивів, тому, що її спонукає. Чим ширше, різноманітніше види діяльності, в які особистість включена, чим вони розвиненіші і впорядковані (іерархізовани), тим багатше сама особистість.

3. Формування і розвиток особистості в онтогенезі.

Індивід володіє психікою, тобто невідчужуваною від його мозку властивістю будувати картину миру і на її основі регулювати свою діяльність. В той же час індивід виступає як особистість, будучи суб'єктом міжлюдських, суспільних за своєю природою відносин.

Одне не може бути відірване від іншого - не можна уявити собі нормальну, включену в соціальні зв'язки людину — тобто особистість - позбавленого психічного миру, свідомості, як не можна представити нормальну людину, що володіє свідомістю, який не виступав би суб'єктом міжіндивідних відносин, тобто не був би особою. Проте з цього, зрозуміло, не витікає, що особистість суб'єкта і психіка суб'єкта - тотожні поняття. Їх єдність не припускає тотожності (не випадкове слововживання «психіка особистості», але, зрозуміло, не «особистість психіки»).

Приведемо конкретний приклад. Привабливість (аттракция) — це характеристика особистості людини. Проте вона не може розглядатися як характеристика його психіки хоч би вже тому, що ця людина приваблива для інших, і саме в психіці цих людей, усвідомлено або не усвідомлено, складається емоційне відношення до нього як до привабливої людини, формується відповідна установка. Зрозуміло, привабливість людини припускає наявність у нього комплексу певних індивідуально-психологічних якостей. Проте ніякий навіть найвитонченіший психологічний аналіз, звернений до цих індивідуально-психологічних особливостей, не може сам по собі пояснити, чому в одних співтовариствах цей суб'єкт виявляється привабливим, а в інших - відштовхуючою особою. Для відповіді на це питання необхідний соціально-психологічний аналіз цих общностей, і це стає істотною умовою розуміння особистості. Отже, не виявивши рівень розвитку групи, не можна пояснити причини привабливості або непривабливості особистості. Можна в подробицях описати якості психіки, героя або лиходія, але поза діяннями, ними здійснюваних, а отже, без анализу тех змін, які вони цими діяннями (благодіяннями або лиходійствами) проводять в життєдіяльності інших людей, охарактеризувати їх психологічно не можна, і як особистості вони перед нами не з'являться.

Людина, що опинилася на нежилому острові, надовго, мабуть, назавжди відгороджений від суспільства, не може бути ні благородною особою, ні негідником, ні чесним, ні ганебним, ні добрим, ні злим, хоча він ще довго зберігає ті індивідуально-психологічні особливості, які лежать в основі формування цих характеристик особистості.

Звідси слідують істотні висновки. Психологія традиційно розглядає головним чином питання розвитку психіки дітей і підлітків (формування пам'яті, мислення, уяви, волі, відчуттів і т.д.), виявляє загальні вікові психологічні закономірності, що при цьому виявляються, і лише частково зачіпає проблеми розвитку особистості. Очевидне неспівпадіння понять «психіка» і «особистість», як і понять «Психічний розвиток» і «розвиток особистості», при всій їх єдності, підказує необхідність виділення особливого процесу розвитку особистості, як соціальної, системної якості людини, суб'єкта системи людських відносин.

Процес розвитку особистості, таким чином, не може бути зведений до сукупності пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, що розвиваються, характеризують індивідуальність людини, хоч і неотделим від них.

Поняття особистості хоч і постійно уживається, але недостатньо розкривається і часто виявляється синонімом то свідомості, то самосвідомості, то установки, то психіки взагалі.

В даний час складаються певні теоретичні уявлення, гіпотези і концепції, які прагнуть дати психологічне обґрунтування процесу розвитку особистості, не відриваючи його від процесу розвитку психіки, але і не розчиняючи його в загальному потоці психічного розвитку дитини.

З думкою про те, що особою чоловік не народжується, а стає, згодна зараз більшість психологів. Проте їх точки зору на те, яким законам підкоряється розвиток особистості, значно розходяться. Ці розбіжності стосуються розуміння провідних чинників і рушійних сил розвитку, зокрема значення спадковості, суспільства і різних соціальних груп для розвитку особистості, закономірностей і етапів розвитку, наявності, специфіки і ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення процесу розвитку і інших питань.

З кожним типом теорій особистості пов'язано своє особливе уявлення про розвиток особистості.

Психоаналітична теорія (психогенетичний напрям) розуміє розвиток як адаптацію біологічної природи людини до життя в суспільстві, вироблення у нього захисних механізмів і узгоджених з «СВЕРХ-Я» способів задоволення потреб. Теорія рис засновує своє уявлення про розвиток на тому, що всі риси особистості формуються прижиттєво, і розглядає процес їх зародження, перетворення і стабілізації як що підкоряється іншим, небіологічним законам. Теорія соціального навчання представляє процес розвитку особистості крізь призму формування певних способів міжособової взаємодії людей. Гуманістична і інші феноменологічні теорії трактують його як процес становлення «Я».

У останні десятиліття посилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів, і тут намічається також інтеграційна концепція розвитку, що приймає до уваги узгоджене, системне формування і взаємозалежне перетворення всіх тих сторін особистості, акцент на які робився в руслі різних підходів і теорій. Однією з таких концепцій стала теорія, що належить американському психологові Е.Еріксону, в якій, більш ніж в інших, дана тенденція виявилася вираженою.

Е.Еріксон в своїх поглядах на розвиток дотримувався так званого эпигенетического принципу: генетичній зумовленості стадій, які в своєму особовому розвитку обов'язково проходить людина від народження до кінця своїх днів. Найбільш істотний внесок Е.Еріксона в теорію особового розвитку полягає у виділенні і описі восьми життєвих психологічних криз, що неминуче наступають у кожної людини:

1. Криза довіри — недовір'я (протягом першого року життя).

2. Автономія в протилежність сумнівам і сорому (у віці близько 2—3 років).

3. Поява ініціативності на противагу відчуттю провини (приблизно від 3 до 6 років).

4. Працьовитість в протилежність комплексу неповноцінності (вік від 7 до 12 років).

5. Особове самовизначення в протилежність індивідуальній сірості і конформізму (від 12 до 18 років).

6. Інтимність і товариськість на противагу особової психологічної ізольованості (близько 20 років).

7. Турбота про виховання нового покоління в протилежність «заглибленню в себе» (між 30 і 60 роками).

8. Задоволеність прожитим життям в протилежність відчаю (старше 60 років).

Становлення особистості в концепції Еріксона розуміється як зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу людини і радикальна зміна його відносин з оточуючими людьми. В результаті цього він як особистість набуває чогось нового, характерне саме для даного етапу розвитку і таке, що зберігається у нього (принаймні у вигляді помітних слідів) протягом всього життя.

Самі особові новоутворення, по Е.Еріксону, виникають не на порожньому місці — їх поява на певній стадії підготовлена всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути і затвердитися, лише коли в минулому вже були створені відповідні психологічні і поведінкові умови.

Формуючись і розвиваючись як особистість, людина набуває не тільки позитивних якостей, але і недоліків. Детально представити в єдиній теорії всілякі варіанти індивідуального особового розвитку по всіляких поєднаннях позитивних і негативних новоутворень практично неможливо. Маючи на увазі цю трудність, Е.Еріксон зобразив в своїй концепції тільки дві крайні лінії особового розвитку: нормальну і аномальну. У чистому вигляді вони в житті майже не зустрічаються, та зате вміщають в себе всілякі проміжні, варіанти особового розвитку людини (табл. 1).

Таблиця 11.1.

Дата добавления: 2014-10-15