С датчиком скорости (Векторное управление). 7 страница

Квітень—травень 1922р. - Генуезька конференція

16 квітня 1922р. - Рапалльський договір між Росією та Німеччиною

Червень—липень 1922 р. - Гаазька конференція

Листопад 1922 — червень 1923 р. - Лозаннська конференція

Січень 1923р. - окупація військами Франції і Бельгії Рурської області Німеччини

1924 р. - прийнято «план Дауеса»

Жовтень 1925 р. - Локарнська конференція

1928 р. - пакт Бріана-Келлога

1929р. - прийнято «план Юнга»18січня 1919р. -відкриття Паризької мирної конференції

28 червня 1919 р.- підписано Версальський договір

1919-1946 pp. - період Існування Ліги Націй

1919р. - підписано Сен-Жерменський (з Австрією), Нейїський (з Болгарією) мирні договори

1920 р. - підписано Тріанонський (з Угорщиною), Севрський (з Туреччиною) мирні договори

1923р. - підписано Лозаннський договір з Туреччиною

Запитання для самоконтролю

1. Які головні рішення прийняла Вашингтонська конференція?

2. Використовуючи історичну карту, покажіть розмежування сфер

впливу в Тихому океані й на Далекому Сході за наслідками підписаних у Вашингтоні договорів.

3. Назвіть сильні та слабкі сторони Версальськоі системи. Які з них, на

Вашу думку, переважали?

4. Схарактеризуйте головні постанови Локарнськоі конференції та пакту

Бріана-Келлога.

5. Чи вважаєте Ви, що проблема виплати Німеччиною репарацій була не

лише проблемою для Німеччини, ай для всієї Європи? Поясніть механізм

розв'язання проблеми репарацій та значення її подолання для стабільності у світі.

6. Яка(і) країна(и) і чому була(и) проти відновлення економічної могу-

ності Німеччини? Чи мали їхні керівники, на Вашу думку, рацію?

7. Чим була спричинена французько-бельгійська окупація Руру і чим вона

завершилася?

8. Схарактеризуйте значення планів Дауеса і Юнга для Європи і США.

9. Поясніть значення Історичних понять «анексія», «репарація», «контрибуція».

10. У чому, на Вашу думку, полягали головні причини загострення стосунків між країнами-переможницями напередодні і в ході Паризької конференції?

11. Опишіть хід Паризької конференції. Що свідчить про те, що держави-переможниці, підписуючи з переможеними договори, дбали про свої власні політичні інтереси? Назвіть головні положення Версальського договору. Використовуючи історичну карту, покажіть, які територіальні зміни були передбачені цим договором.

12. У чому полягало «українське питання» на Паризькій конференції та чи було воно вирішене?

13. Назвіть основні положення мирних договорів з Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною.

14. Використовуючи історичну карту, покажіть, які територіальні зміни були

передбачені цими договорами; визначте по карті кордони нових незалежних держав у Європі.

15. Розкрийте механізм створення, сильні й слабкі сторони Ліги Націй.

16. Чому неєвропейські країни піддавали критиці устрій Ліги Націй.

17. Чи вважаєте Ви, що рішення американського Конгресу про неприєднання США до Ліги Націй завдало тяжкого удару по цій організації?

Тема: «Період повоєнної кризи та революції (1914-1923 роки)»

План

1. Причини та наслідки революції 1917 року та громадянської війни в Росії.

2. Прихід до влади більшовиків. «Воєнний комунізм». Діяльність Комінтерну.

3. Листопадова революція в Німеччині 1918 року. Революція 1918 року в Угорщині.

4. Прихід до влади Б. Муссоліні. Встановлення фашистської диктатури в Італії. Революція в Туреччині. М. Кемаль.

5. Національні рухи в Китаї, Індії й Африці.

Література:

1. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 1998: Підручник для 11 кл. – К: Ґенеза, 2000 – 400 с.

2. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 2005.– К: Ґенеза, 2005 – 416 с.

3. Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 1914-1939 рр. (посібник) 10 кл. – Прем’єр, 2002.

4. Бердичевський Я.М., та ін.. Всесвітня історія,, 11 кл., підручник – Прем’єр, 2003.

5. Полянський П.Б. Всесвітня історія 1914 – 1939. Підручник для 10 кл. – К: Ґенеза, 2002 – 289 с.

6. Щупак І.Я. Всесвітня історія 10 кл. – Запоріжжя – Прем’єр. – 2010. – 272 с.

7. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія. – К.: Ґенеза. – 2010. – 294 с.

8. Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 кл. – К: Ґенеза, 2010 – 256 с.

Причини революції. Війна і породжені нею негаразди в 1917 р. занурили Російську імперію в глибоку кризу. На початок 1917 р. проти монархії виступили майже усі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція до Миколи II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. («кривава неділя») країну сколихнули масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини. Становище в армії дедалі більше нагадувало параліч. До війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн - селяни). Поразки, сотні тисяч вбитих і скалічених, нелюдські фронтові умови розхитували армійську дисципліну й робили армію небоєздатною. Казнокрадство й бездарність вищого командування на тлі героїзму офіцерського корпусу й рядових солдатів призвели до того, що в 1916 р. російська армія нараховувала 1,5 млн дезертирів. Понад 60 % солдатських листів були просякнуті духом поразки і зневіри. Імператор втратив вплив на армію, у якій наростало невдоволення і революційні настрої.

Становище в тилу також було катастрофічним. Значну частину країни було окуповано, у результаті чого вона втратила 1/5 промислового потенціалу. Не вистачало продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишилося на 10- 12 днів), за роки війни ціни на харчі зросли на 200 %, купівельна спроможність рубля знизилася майже в 5 разів. При цьому податки зросли, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожувало фізичному виживанню населення. Криза державного управління надто загострилася. Распутінщина (Г. Распутіна було вбито в 1916 р. в результаті змови на чолі з князем Сергієм Юсуповим) стала промовистим символом цієї кризи. Міністерський безлад проявився в безкінечних перетасовуваннях уряду: з початку війни і до лютого 1917 р. змінилося 4 прем'єр-міністри та стільки ж міністрів землеробства і військових міністрів, 6 міністрів внутрішніх справ, по 3 міністри юстиції, шляхів сполучення та закордонних справ - усього 27 найвищих урядовців.

Династія Романових, яка правила Росією з 1613 р., на відміну від Британії, так і не навчилася вчасно «випускати пару» народного невдоволення. Незважаючи на спроби перетворити Росію в конституційну монархію, вона так і залишалася монархією абсолютною. Падіння монархії. На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня - лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці. 23 лютого 1917 р. - у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...

27 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи - фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком.

Цар по дорозі зі Ставки дістався лише до залізничної станції з промовистою назвою Дно, а потім повернув до Пскова у штаб Північного фронту. Там його застало повідомлення про перемогу революції, а також телеграми від усіх командувачів фронтів із закликом поступитися. Опір втрачав сенс, і Микола II вирішив зректися трону.

1 березня Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів

Петрограда - органу, який мав реальну військову силу в столиці, постановив надати Тимчасовому комітету на його розсуд скласти список членів Тимчасового уряду. Рада керувалася тим, що оскільки революція є загальнодемократичною, то і в уряд мають увійти представники від усього демократичного табору, а не однієї з партій. Склалася виняткова ситуація двовладдя. Рада, яка вже мала реальну владу і за спиною якої стояли труднощі, передала владу Тимчасовому уряду. 2 березня було оголошено склад Тимчасового уряду Росії, головою якого Микола II затвердив князя Г. Львова. У день оголошення складу Тимчасового уряду Микола II від себе і за свого сина, тяжко хворого малолітнього Олексія, зрікся влади на користь свого брата Михайла. Проте Михайло Романов не виявив бажання бути капітаном затонулого корабля і у свою чергу відмовився від корони. Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом. Росія за Тимчасового уряду. За неповних вісім місяців існування Тимчасовий уряд пережив чимало драматичних моментів, здійснив ряд серйозних перетворень, припустився прикрих помилок і прорахунків. Він не був послідовним у своїй діяльності, як не була позбавлена зигзагів і сама епоха, у якій він діяв. Серед перших демократичних перетворень Тимчасового уряду був ряд важливих заходів, реалізація яких мала вперше в історії Росії зробити її демократичною країною. При цьому найважливіші питання повинні були отримати схвалення Установчих зборів Російської республіки, що мали бути скликані восени. Практично всі політичні партії Росії, за винятком крайніх правих (монархісти) та крайніх лівих (анархісти, ліві есери та більшовики) співпрацювали з Тимчасовим урядом як законним і єдиним органом державної влади. 3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну діяльність, у Росію в опломбованому німецькому вагоні прибув Володимир Ленін. Діставшись Петрограда, він виголосив так звані «Квітневі тези» - програму підготовки до соціалістичної революції. Проте тоді він не був підтриманий іншими лідерами більшовиків, і партія висунула гасло «Вся влада Радам!», сподіваючись здобути в радах більшість і використати це проти Тимчасового уряду. У квітні Тимчасовий уряд пережив кризу. Міністр закордонних справ Павло Мілюков опублікував ноту до союзників, у якій говорилось про «війну до переможного кінця», чим спричинив вибух невдоволення у країні. У результаті ініціатор ноти змушений був залишити уряд. У Росії було створено коаліційний уряд на чолі зі Львовим, до якого Петроградська рада дозволила увійти 5 соціалістам з числа есерів, меншовиків і народних соціалістів. Майбутній прем'єр-міністр Олександр Керенський став військовим міністром. 18 червня 1917 р. на Південно-Західному фронті Першої світової війни російська армія розпочала невдалий наступ, всіявши поле битви 60 тис. трупів. В умовах загального обурення невдачею 3-5 липня у Петрограді сталися сутички між урядовими військами і озброєною 500-тисячною маніфестацією під гаслом «Вся влада Радам!». З Кронштадта більшовики привели 10 тис. моряків. У результаті зіткнень 50 чоловік було вбито та 650 поранено. Тимчасовий уряд поклав відповідальність за кровопролиття на більшовиків і видав наказ про арешт В. Леніна та інших лідерів партії. В. Леніну було пред'явлене звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини й організації заколоту. Проте на суд той не з'явився й переховувався у Фінляндії. Після липневих подій Г. Львов подав у відставку, а «уряд порятунку вітчизни» очолив О. Керенський, якому Виконавчий комітет рад надав право самостійно добирати міністрів. Становище у країні було неспокійним і хистким. Монархічні та інші праві сили не приховували свого незадоволення демократизацією Росії, вважаючи,що лише «сильна рука» може запобігти сповзанню країни до «анархії». У серпні 1917 р. їхній фаворит, герой війни Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корніловздійснив спробу військового перевороту. Він направив О. Керенському ультиматумпро відставку Тимчасового уряду і передачу влади йому, Л. Корнілову. Для походу на Петроград було споряджено спеціальний загін під командуванням генерала О. Кримова. Проте через тиждень ця акція провалилася через узгоджені дії демократичних сил країни, а також відмову корніловців воювати проти уряду. У розпачі генерал О. Кримов наклав на себе руки, а генерал Л. Корнілов після короткотермінового арешту опинився на Дону. На хвилі популярності О. Керенського як «переможця заколотників», з одного боку, і розколу серед урядової коаліції (лідери партії конституційних демократів таємно підтримували заколот), з іншого, на початку вересня за погодженням з радами було утворено уряд у скороченому складі - Директорію (Раду п'яти) на чолі з О. Керенським.

Тим часом у радах провідну роль стали відігравати більшовики; Петроградську раду очолив Лев Троцький. В. Ленін, переховуючись від суду, постійно закликав партію готуватися до захоплення влади, але не мав підтримки серед більшості членів більшовицького центрального комітету. На Демократичній нараді, що відбулася у середині вересня, більшовицькі делегати підтримали ідею загальнодемократичного соціалістичного уряду.

Наприкінці вересня в Росії було сформовано третій і, як виявилося, останній коаліційний уряд О. Керенського. Початок розпаду Російської імперії. Тимчасовий російський уряд успадкував від монархії гасло «єдиної і неподільної Росії». Починаючи з лютого 1917 р. у неросійських частинах колишньої імперії став швидко наростати національно-визвольний рух, який очолила національна демократична інтелігенція. В Україні Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р., проголосила курс на автономію краю. Перший Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) та переговори у липні в Києві делегації Тимчасового уряду, яку очолював О. Керенський, призвели до урядової кризи в Росії - праві партії вийшли з уряду на знак протесту проти «поступок» Україні. Починаючи з серпня Центральна Рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду й зосередила зусилля на розбудові Української держави. Білорусь на перших порах наслідувала «український варіант». У березні 1917 р. Білоруський національний з'їзд висловився за федералізацію Росії й утворив Білоруський національний комітет. У серпні того ж року постала Білоруська Рада, проте їй не вдалося стати такою могутньою силою, якою була Рада українська. Фінляндія крім березневого акта Тимчасового уряду про відновлення «дарованої» свого часу Олександром І Конституції Великого Князівства Фінляндського більш нічого не отримала. Задоволення вимог фінського сейму надати країні автономію відкладалося до скликання Установчих зборів. Коли ж у липні у Фінляндії було прийнято закон про верховні права сейму в усіх справах за винятком військових і зовнішніх, Тимчасовий уряд розпустив його. У Латвії, Естонії, Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані було утворено національні ради, у Бессарабії - Сфатул Церій, у Криму і в Башкирії - курултаї. У Середній Азії національному руху був притаманний східний колорит. Наприклад, у Туркестані, як і повсюди в Російській імперії, швидко встановилася влада Тимчасового уряду. Проте вже у вересні 1917 р. Ташкентська рада здійснила переворот і перебрала владу до себе. Прикметно, що революційний рух не торкнувся етнічних узбеків, а зосередився в російських поселеннях. Коли ж у Коканді розпочалося мусульманське повстання, Ташкент придушив його. Проте непоступлива національна політика Тимчасового уряду вже не могла спинити процесу розпаду Російської імперії. Комуністичний інтернаціонал (скорочено комінтерн), також називають третій інтернаціонал — міжнародна організація комуністичних партій. Заснована 1919 року в Москві за ініціативи Володмира Леніна, який оголосив мертвим Другий інтернаціонал після початку Першої світової війни 1914 року. 1943 року Сталін розпустив Комінтерн на вимогу союзників, США та Великобританії. Починаючи з середини 1920-тих, Комінтерн використовувався для так званої «більшовизації» комуністичних партій під впливом Комуністичної партії Радянського Союзу, та служив інструментом впливу на комуністичні партії та організації в інших країнах. Найважливішим членом Комінтерну за межами Радянського Союзу була Комуністична партія Німеччини. Її основною метою була світова пролетарська революція, яка, одна за одною, охопить всі країни Світу. Ще в 1920-ті роки ця мета стала суперечити доктрині сталінізму — побудови «соціалізму в окремій країні». Формальним керуючим органом Комінтерну був світовий конгрес. Окремі учасники формували лише секретаріат та президію виконавчого комітету комуністичного інтернаціоналу. Визначальний вплив на історію Комінтерну мали більшовики, а згодом — Комуністична Партія Радянського Союзу (КПРС). КПРС істотно переважала інші комуністичні партії, як кількістю членів, так і доступними матеріальними ресурсами. Для порівняно менших комуністичних партій інших країн більшовики служили за приклад успішних революціонерів, від них залежали як ідеологічно і організаційно, так, часто, і фінансово. На цьому тлі історію Комінтерну можна поділити на три фази: Починаючи з жовтневого перевороту 1917 року до 1920 року, розбудова всесвітнього комуністичного руху з метою здійснення світової революції мало велику вагу для радянських лідерів. Заради досягнення цієї мети Радянський Союз був готовий йти на жертви. З початку 1920-тих років відбувається консолідація радянської влади. На цьому етапі використання організації як інструменту радянською владою збалансовує ідею світової революції. мірі залежали від американських позичок. У квітні 1924 р. американським банкіром Приблизно з середини 1920-тих років розпочалася третя фаза, відзначена сходженням Сталіна до влади в Радянському Союзі. Комінтерн став служити виключно інтересам радянської влади. Сталін диктував курс та використовував організацію як інструмент зовнішньої політики. Початкова мета Комінтерну, пролетарсько-комуністична світова революція, не була досягнута, і з середини 1920-тих років перестала фігурувати в його політиці. Хоча комуністичний інтернаціонал і був масовою організацією, жодній іншій комуністичній партії — члену Комінтерну окрім радянської, не вдалось здобути владу. Політика Комінтерну спричинила політичну поляризацію та розбрат в середині робітничого руху лівого спектру та супроводжувалась поширенням фашизму в Європі.

1922 року Комінтерн об'єднував 66 партій з 1.2 мільйонами членів. 1928 року до Комінтерну входило 40 партій з 1.6 мільйонів членів, з них 440 тис. за межами Радянського Союзу. 1935 вже налічувалось 61 партії з 3.1 мільйона членів, з яких 785 тис. за межами Радянського Союзу.

Комінтерн було розпущено 1943 року. Внаслідок втілення політики Сталіна він втратив політичний сенс задовго до того. За кардинально відмінних умов 1947 року Радянським Союзом було створено начебто наступника — Комуністичне інформбюро (Комінформ).

Уже 1918 р. Німеччина вичерпала всі резерви для продовження війни. Мільйони загиблих і скалічених, нестача найнеобхіднішого, відсутність дієвої влади, знецінення грошей, антивоєнні демонстрації, національне приниження, вірус інфлуенци - хвороби, яка вразила всю Європу, - ось далеко не вичерпний перелік бід, яких зазнали німці. За умов розкладання армії генерал Людендорф повідомив у райхстазі, що країна вже немає сил продовжувати боротьбу. Не залишалося іншого виходу, як укласти перемир'я на умовах В. Вілсона, які включали зречення влади кайзером та передання її райхстаґу. 28 жовтня 1918 р. у місті Кілі сталася подія, яка прискорила розв'язку і поклала початок революції. Команди німецьких військових кораблів відмовилися виконати наказ командирів вийти в море і без найменших шансів на успіх вступити в бій з переважаючою британською армадою. Вони не поділяли наміру офіцерів загинути, «зберігши честь німецького моряка», адже вдома на них чекали їхні дружини і діти. Берлінський уряд призначеного кайзером канцлером принца Макса фон Бадена втратив контроль над ситуацією і не міг відвернути захоплення влади повсталими моряками і солдатами, якими керували Ради робітничих і солдатських депутатів. Але й ради не були однорідними: в одних переважали помірковані соціалісти, а в інших соціалісти діяли спільно з комуністами «Союзу Спартака» (у грудні 1918 р. вони утворили Комуністичну партію). Упродовж перших днів листопада повстанці захопили портові міста Росток, Любек та інші. Революція стрімко поширювалася країною; у Баварії та Саксонії соціалісти проголосили республіки. У Берліні боротьба за владу між соціалістичними партіями, насамперед між соціал-демократами і «спартаківцями», призвела до сутичок. Лідери відповідно соціал-демократів Фрідріх Еберт та соціалістів Філіпп Шейдеманн намагалися випередити керівника комуністів Карла Лібкнехта у проголошенні республіки і заявляли, що до скликання райхстаґу влада повинна належати Берлінській раді робітничих і солдатських депутатів. Втративши підтримку генералів своєї армії, кайзер Вільгельм II подався до Голландії, щоб більше ніколи не повернутися на батьківщину. Формальний акт зречення він підписав лише наприкінці листопада, оскільки ще сподівався зберегти за собою прусську корону. 10 листопада скликана соціал-демократами Велика рада передала владу соціал-демократичному уряду республіки на чолі з Фрідріхом Ебертом.

В оцінці подій, про які йтиметься, історики не мають спільної думки: одні називають їх революцією, а інші - заколотом. Отож, після повалення монархії й непевності становища центрального уряду в Берліні робітничі та солдатські ради взяли під свій контроль чимало міст і містечок. Але й їхнє правління виявилося нетривким. У грудні 1918 р. у Берліні зібрався національний з'їзд рад, більшість делегатів якого були поміркованими соціалістами й підтримували ідею Ф. Еберта, що розгляд питання про владу потрібно відкласти до виборів до Національних зборів. На його думку, діяльність соціалістів у рамках закону швидше привела б країну до соціалізму, ніж протиправні дії. Але революційні соціалісти («спартаківці») не погоджувалися, заявляючи, що на виборах робітники неодмінно програють. «Спартаківці» відмовилися скористатися шансом легально привести Німеччину до соціалізму і в січні 1919 р. їхні вожді Карл Лібкнехт і Роза Люксембург підняли в Берліні повстання проти Ф. Еберта. Не покладаючись на деморалізовану перемир'ям армію, Ф. Еберт звернувся по допомогу до «Вільних корпусів», які були проти соціалізму в будь-якій формі. Вони зі звичною брутальністю розправилися з повсталими. К. Лібкнехта і Р. Люксембург було вбито, як тільки вони залишили свою хованку. Соціаліст Ф. Еберт виправдовував застосування сили до інших соціалістів тим, що, мовляв, він не може допустити повторення в Німеччині того, що сталося у жовтні 1917 р. в Росії. «Спартаківці» ж закидали йому, що він зрадив революцію. У січні 1919 р. таки відбулися вибори до Законодавчих зборів, після яких було сформовано коаліційний уряд. Наступного місяця парламент зібрався у Ваймарі (звідси назва - Ваймарська республіка) на своє перше засідання й розпочав роботу над конституцією. Більшість населення раділа, що владу було передано мирно, а ще більше з того, що їх це не зачіпало.

Внутрішня нестабільність молодої республіки доповнювалася загрозливим зовнішнім становищем: Британія й Франція продовжували поглядати на відтепер «демократичну» Німеччину як на «небезпечних німців». Зима 1918 - весна 1919 рр. - найтяжчий період у житті приниженої країни, де вирувала боротьба за владу різних угруповань. Усе це дуже нагадувало Росію, а самого Ф. Еберта поза очі називали «німецьким Керенським». Перед новою владою постали дві найважливіші проблеми: забезпечити мирний перехід від монархічного авторитаризму до демократичної республіки; уникнути комуністичної диктатури російського ґатунку. Досягти цього можна було лише забезпечивши порядок і законність, відновивши економіку. Оскільки саме соціал-демократична республіка могла протистояти анархії й комунізму, з одного боку, та була прийнятною для Англії та Франції, з іншого, її підтримали і відверті її противники, як-то: військові та державні чиновники епохи імперії.

У серпні 1919 р. у м. Ваймарі було прийнято конституцію республіки, названу Ваймарською, яка закладала підґрунтя демократичного розвитку федеративної країни, що складалася з 18 федеральних земель. Основні права і свободи німецьких громадян за Ваймарською конституцією Гарантувалася особиста свобода. Ніхто не міг бути заарештований інакше, як за вироком суду Усі німці мали право на мирні зібрання та мітинги. Усі німці мали право об'єднуватися у спілки і товариства. Кожний німець мав свободу слова, читати та поширювати інформацію. Гарантувалося право на власність та недоторканність власності Помешкання кожного німця оголошувалося місцем його особистої безпеки. Влада не могла без судового рішення вторгатися в нього Республіка з самого початку стикнулася з серйозними політичними проблемами. Як виявилося, прийняття конституції було лише першою цеглиною у зведенні будівлі демократії. Демократичні політики не зуміли скористатися плодами революції 1918 р. й не позбавили влади тих, хто не сприймав нової ліберальної системи. Армія, поліція, державна служба, суди, університети і школи - скрізь на посадах залишилися люди, які люто ненавиділи демократію. Вони з неприхованим сумом згадували довоєнні часи військової та економічної величі Німеччини. Тоді вони відчували себе впевненими і гордими за приналежність до імперії. Тепер впевненість зникла й ними оволоділа зневіра. їм здавалося, що все добре і світле залишилося вчора, сьогодення принизливе і несправедливе, а майбутнього немає взагалі...

Навіть деякі політики і партії, що взяли участь у парламентських виборах, зневажали Ваймарську республіку і демократію взагалі. Вороги Ваймарської республіки критикували, і почасти справедливо, її недоліки: коаліційні (найчастіше у складі Соціал-демократичної партії (СДП), Партії центру і Німецької демократичної партії (НДП)) уряди роздирали суперечки; самі уряди були недовговічними. Інші партії активно агітували проти республіки. Проте більшість німців голосувала за партії, які підтримували демократичну систему в країні. Загальновизнано, що республіка не довела революцію до комуністичного фіналу, не реформувала на армійське командування й імперську армію, відмовилась від перерозподілу власності» Цей факт оцінюється по-різному. Існують дві точки зору. Згідно з першою, нерішучість діячів Ваймарської республіки призвела до їхньої власної політичної смерті і сприяла приходу до влади нацистів. Згідно з другою, у Ф. Еберта не було вибору, адже якби до влади допустили комуністів, то німці знову захотіли б кайзера, а країну негайно окупували б Англія і Франція. До політичних проблем у період кризи 1918-1923 рр. долучилися економічні проблеми: людські втрати внаслідок війни; 1921 р. уряд надрукував велику кількість грошей для виплати репарацій; падіння довіри до німецької марки і держави в цілому внаслідок убивства у 1922 р. націоналістом «єврейського» міністра закордонних справ В. Ратенау; у 1923 р. Франція й Бельгія окупували Рурську область; відмовившись від підвищення податків, уряд поповнював скарбницю новими знеціненими паперовими грошима. Крім економічних проблем, демократію постійно атакували противники Ваймарської республіки. Зокрема, ситуація в країні загострювалася через сепаратизм у німецьких землях, відтак була загроза того, що Німеччину може спіткати доля Австро- Угорщини. У столиці Баварії Мюнхені незалежні соціалісти на чолі з К. Ейснером підняли повстання робітників та солдатів і проголосили Баварську республіку. Проте вже в лютому 1919 р. партія програла вибори, а самого К. Ейснера було вбито на вулиці, коли він прямував до баварського парламенту складати повноваження. У Баварії розпочалося протистояння комуністів і соціалістів, яке після того, як соціалісти викликали «Вільні корпуси», сформовані з монархістів, відставних офіцерів тапересічних погромників, закінчилося вбивствами комуністів і безневинними жертвами серед населення. Отож революції не вдалося уникнути крові, а гору в ній взяли соціал-демократи, які в боротьбі проти комуністів діяли спільно з їхніми противниками. Остання обставина відвернула багатьох німців від Ваймарської республіки, зробила ліві партії непримиренними ворогами, заплямувала нову німецьку демократію. Ціна перемоги виявилася надто високою. Усі без винятку німці бажали, щоб усе, пов'язане з війною, якнайшвидше скінчилося як жахливий сон, але більшість із них не хотіли при цьому комуністичного уряду. Законослухняних німців охопила політична байдужість; обивателі, які не звикли до анархії, не звертали уваги на революційні повстання, безчинства «Вільних корпусів», а були заклопотані налагодженням приватного життя. Такі настрої звичних до порядку німців сприяли відносній безкровності революції, але невдовзі ті ж добропорядні обивателі «не помічатимуть» нічні паради зі смолоскипами нацистів і єврейські погроми, а то й братимуть у них участь. У березні 1920 р. праві спільно з командувачем «Вільних корпусів» Вольфгангом Каппом (звідси - «каппівський заколот») здійснили переворот. Генерал Лютвіц увів до Берліна війська і призначив В. Каппа канцлером. Головнокомандувач рейхсверу генерал Ганс фон Сект відмовився захищати уряд Ф. Еберта і президент змушений був тікати на південь країни. Але армія, профспілки, державні службовці й банкіри виступили проти перевороту, змусивши В. Каппа «подати у відставку» і вивести війська зі столиці. Не останню роль у зриві заколоту відіграло армійське командування, яке віддавало звіт у тому, що Англія й Франція вдадуться до інтервенції для захисту демократії в Німеччині. Заколот назвали «безглуздою авантюрою», В. Каппа заарештували, хоч зрадників республіки так і не покарали. У листопаді 1923 р. республіку спіткало нове випробування: лідер нацистів А. Гітлер за підтримки впливових осіб з армії, зокрема генерала Людендорфа, підняв заколот у Мюнхені, названий «пивним путчем». Поліція й армія швидко взяли ситуацію під контроль. Лідери заколоту були заарештовані й ув'язнені.

Дата добавления: 2014-10-15