Х р о н о т о п

Ф а н т а з і я.

Відтворюючи (себто творячи заново) життя, митець більшою чи меншою мірою, але обов'язково вдається до фантазії (від грец. phantasia - уявлення, зображення). Це – творча уява, здатність людини на основі переробки і зміни засво­єних раніше фактів життя створювати образи химерні, часто дуже відмінні від реальних.

Фантазія – невід’ємна передумова художньої творчості, адже без неї неможливе образотворення. Творча фантазія визволяє людину з пут матеріального світу, дозволяє пізнавати глибинний, містичний[31] зв'язок різноманітних речей і явищ, дає змогу ширше, збоку, глобально подивитися на світ, зазирнути в ідеальне буття.

Мистецька фантазія лежить в основі таких творів, як цикл повістей М. Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки”, ”Тополя”, “Лілея”, "Великий льох" Т. Шевченка, “Смерть Каїна” І. Франка, “Сонячна машина” В. Винниченка. Часто фантазія стає засобом посутнього розкриття, сатиричного висвітлення потворних життєвих явищ: “Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта, “Енеїда” І. Котляревського (картини пекла), “Сон” Т. Шевченка, “Народний Малахій” М. Куліша, “Майстер і Марґарита” М. Булґакова, “Казка про Дурила” В. Симоненка.

У художньому творі автор пришвидшує або про­пускає несуттєві події, побіжно окидає поглядом чи й оминає друго­рядні картини, об'єкти, речі. Натомість зосереджує пильну увагу на подіях і об’єктах важливих, зазвичай це ситуації вибору, ситуації, картини, у яких виявляється духовна сутність людини.

Так от, орґанізація, взаємозв’язок простору і часу в художньому творі іменується хронотóп (від гр. chronos – час і topos – місце).

Ця мистецтво­знавча проблема вичерпно досліджена у роботі російського літературознавця Міхаїла Бахтіна (1895-1975) “Форми часу і хронотопу в романі”. Дослідник підкреслював: “У літературно-мистецькому хронотопі має місце злиття просторових і часових прикмет в осмисленій і конкретній цілості. Час тут згущується, ущільнюється, стає художньо зримим; простір же інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється та вимірюється часом. Цим перетином рядів та злиттям прикмет характе­ризується мистецький хронотоп” [32].

У згаданому дослідженні М. Бахтін докладно розглядає перехрещення просторових і часових рядів у “Пані Боварі” Фльобера. Перед нами з роману постає картина провінційного містечка. “Таке містечко – місце циклічного побутового часу. Тут немає подій, а є тільки повторювані “бування”. Час позбавлений тут поступальної історичної ходи, він рухається вузькими колами: коло дня, коло тижня, місяця, коло всього життя... День у день повторюються ті ж побутові дії, ті ж теми роз­мов, ті ж слова і т.д. Люди в цьому часі їдять, п'ють, сплять, мають дружин, коханок, дрібно інтриґують, сидять у своїх крамничках або конторах, грають у карти, пліткують. Це повсякденно-житейський циклі­чний побутовий час. Він знайомий нам у різних варіяціях і за Гоголем, і за Турґеневим, за Г. Успенським, Щедріним, Чеховим. Прикмети цього часу прості, грубо-матеріяльні, грубо зрослися з побутовими локальностями: будинками та кімнатами містечка, сонними вуличками, пилом і мухами, клубами, більярдними і таке инше. Час тут безподійний і тому здається таким, що майже зупинився. Тут не відбуваються ні “зустрічі” ні “розлуки”. Це густий, липкий, повзучий у простір час" (с. 396).

Крім того, дослідник відзначає посутню відмінність часопростору у Ф. Достоєвського і Л. Толстого. У Достоєвського переважає хронотоп кризи і життєвого перелому, інакше кажучи – “ порога ”. Уже навіть у побутовому мовленні слово “поріг” поруч з прямим, предметним зна­ченням набуло також метафоричного, поєдналося з моментом кризи, що змінює життя, з моментом безповоротного рішення або нерішучости (страху переступити поріг). Хронотоп порога, а також суміжних з ним сходів, передпокою, коридора, вулиці і майдану, які продовжують їх, є головними місцями дії у творах письменника, місцями, де відбуваються кризи, падіння, воскресіння, прозріння, приймаються рішення, що визначають усе життя людини. Час у цьому хронотопі по суті є миттю, котра ніби не має тривалости й випадає з нормального біографічного часу. Хронотоп же Л. Толстого цілком інший, це – біографічний час, який перебігає у внутрішніх просторах дворянських садиб. Зрозуміло, і в творах Толстого є кризи, падіння, оновлення, воскресіння, одначе вони не миттєві і не випадають з плину біографічного часу.

А тепер розглянемо під кутом зору хронотопу новелу М. Коцюбинського “Intermezzo”. Час у цьому творі постає як епізод втечі з суспільства, зі своєї доби, з узвичаєного кола громадських, побутових обов'язків. Це ситуація intermezzo, тобто перепочин­ку героя між двома важливими періодами його життя з метою віднов­лення душевних сил. Перед нами відтворюється не історична тяглість (як то, приміром, у романі “Марія” У. Самчука чи оповіданні “На колючому дроті” О. Довженка), а момент, зумисне виокремлений з неї. Автор протиставляє в новелі два світи (два часопростори). Один з них дисгармонійний, хаотичний, метушливий, смертоносний, він уособлюється в образі міста; другий – гармонійний, ритмомелодійний, прекрасний, життєтворний – уособлюється в образі степової природи. У світі міста панує людина-споживач, раціоцентрист (тобто матеріальне начало в людині). Вона “одягла землю в камінь і залізо”, батожить “святу тишу землі скре­готом фабрик, громом коліс”, бруднить “повітря пилом та димом”, реве “від болю, з радости, злости, як звірина”, вона живе “жорстокістю і звірячими інстинктами”. Вирвавшись, втікши з території світу-міста, ліричний герой опиняється в іншому, ізольованому часопросторі, недосяжному для хаосу міста. Письменник знаходить навдивовижу вираз­ний, живописний образ цього нового, окремішнього життєвого виміру: “Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка[33]: стулилися краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу й шукаю спокою”.

Коли у світі міста час накочується на героя, “як хвиля на берег”, то на природі “дні течуть” спокійно, розмірено, неквапливо. Поля хлюпають “аж в краї неба”, усе тут живе, рухається, росте, радіє сонцю, міниться барвами, повниться музикою звуків, усе тут підпорядковано єдиному мудрому ритму – “як живчику[34] вічности”. Так налаштування себе на гармонійний ритм світу природи дає змогу ліричному героєві доторкну­тися до вічності, здійснити емоційне пізнання сутності духовного світу. Автор показує часопростір природи як єднальну ланку між людиною і часопростором трансцендентним[35], Господнім. Запримітивши, сприйнявши, пізнавши красу, гармонійний ритм, життєствердність природи - дрібної частки Божого твóрива, людина починає усвідомлювати, що і цілий Всесвіт, і вона сама створені Богом за тими ж законами, а отже, і життя своє має влаштувати за ними.

Дата добавления: 2014-10-15