Ренесанс

Перехідний період (ХІV— поч. ХV ст.).

Вплив орнаменталізму зберігся і в наступній, так званій перехідній добі (ХІУ- поч. ХУ ст.). Це був період переписування давніх творів та укладання книг-зводів. Звід означає об’єднання (зведення) різних літописів в один у певній послідовності ( часовій, алфавітній або ще якійсь ). Серед таких зводів – Літопис руський, Лаврентіївський літопис, Києво-Печерський патерик.

Письменники (книжники) цієї доби – Григорій Цамблак (бл.1364 - 1420), митрополит Фόтій та ін. – користувалися стилем „плетіння слів ”, характерні прикмети якого – підкреслена емоційність, надмірна пишномовність, нагромадження однотипних речень, гра слів тощо.

В цілому це була певна пауза у культурно-літературному житті України, оригінальних, цінних творів у цей час майже не з’являлося — з огляду на надто складні історичні умови нашої нації та духовну кризу, пов’язану із завершенням одного цивілізаційного циклу (середньовіччя) і зародженням наступного (новий час).

А. Загальноєвропейський ренесанс (ХІУ-ХУІ)

У середині другого тисячоліття у країнах Європи (передовсім південних) на зміну середньовіччю приходить нова епоха – ренесанс [88], або доба Відродження.

З ХІV-XV ст. поступово багатіють і стають провідною верствою суспільства вільні мешканці міст – купці та ремісники. Вони утверджують нові життєві цінності:

♣ особиста свобода людини, право самій розпоряджатися своєю долею;

♣ збагачення, матеріальний достаток (як економічна основа незалежності);

♣ активність, вольовитість, підприємливість;

♣ радощі й насолоди земного існування.

Для успішної господарської діяльності необхідно добре знати і вміти використовувати природне довкілля. Тому в цю епоху почали жваво розвиватися природничі й математичні науки, було здійснено грандіозні географічні й астрономічні відкриття: експедиції Васко да Гама, Магеллана, Колумба відкрили шляхи в Індію, Австралію, Америку, довели, що Земля – це куля. Астрономи Коперник, Бруно та Галілей дійшли висновку, що Земля – лише одне з небесних тіл, які рухаються довкола Сонця.

Бурхливого розвитку набула світська освіта. Повсюдно відкривалися школи, університети.

Ширенню науки й освіти посприяла з’ява книгодрукування. У 40-х рр. ХV ст. німецький ювелір Йоган Ґутенберг винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, створив ручний словолитний пристрій і друкарський прес. Навчальні, художні й довідкові книжки почали виходити з 1447 р.

В освіті, книговиданні, літературі поступово занепадає латинь, котра неподільно панувала в добу середньовіччя, натомість посилено розвиваються, стають літературними національні мови.

Отже, якщо в добу середньовіччя панував культ віри, зосередженості на духовному, то тепер утвердився культ практичного знання, зосередженість на матеріально-побутовому, суспільно-економічному. Відбулося також звільнення людини від надмірної церковної опіки. Бога, світ духовний почали мислити у конкретних, людиноподібніших формах. Це в одних випадках робило віру інтимнішою, щирішою, в інших – приземлювало, навіть штовхало до наївного атеїзму.

Найпомітнішою рисою цього періоду стало відродження традицій античності – звідси й назва епохи. Після захоплення турками Константинополя 1453 р. до Італії переїхали візантійські науковці – хранителі античної мудрості. Це пожвавило інтерес в Італії, а потім і в інших країнах Європи до спадщини давньогрецьких та римських філософів, науковців, митців. Багато рис античного світосприймання виявилися суголосними ідеалам нового часу: незалежність, гідність, фізична досконалість людини, різнобічність розвитку, дієвість, закоханість у красу світу, настанова на земне щастя.

Ідеологічною основою ренесансу стали дві взаємопов’язані, та водночас протилежні концепції[89]: гуманізм [90] і реформація.

Гуманістами називали тих діячів Відродження, котрі, на противагу католицькій церкві, проповідували культ земного щастя. У їхньому розумінні людина – не грішна й низька істота, а досконала і прекрасна; вона є найвищою цінністю життя, має право на всебічний розвиток, щастя і свободу. Так само довколишній світ – не „вмістилище печалі”, а прекрасний рай. Завдяки гуманістам ідеалом доби стала особистість, всебічно розвинута на основі розуму, який нібито може все. Природу як реальну, видиму досконалість було протиставлено Богові – недосяжному для розуму, а значить – сумнівному.

Фактично гуманізм став протилежною крайністю щодо похмурого середньовічного католицького світогляду. З метою усунути крайності, поєднати цінніші традиції старого й нового у ХVІ ст. виникає реформація – рух за оновлення церкви. У кількох країнах Європи (Німеччині, Чехії, Швейцарії, Англії та ін.) утверджується нова – протестантська – церква.

Головні догмати [91] протестантизму:

♣ людина має право на щастя не лише на тому світі, але й тут, на землі;

♣ людина може й має право спілкуватися з Богом не тільки через церкву, а й безпосередньо, сама;

♣ побожність людини полягає у щирості й істинності віри, а не в сліпому дотриманні обрядів;

♣ єдиним джерелом віри є Біблія, а не її тлумачення богословами.

Як бачимо, реформація теж спирається на індивідуалізм, але не егоїстичний, скерований на саму людину (як то в гуманізмі), а духовний (настанова на безпосередній зв’язок людини з Богом). Коли гуманізм проповідував повноту земного, матеріально-побутового життя, то реформація прагнула життя, яке було б цілком збудоване на релігійній основі. Античності вона протиставила раннє християнство, сáме до нього хотіла повернути людство.

Цілком об’єднувало гуманізм і реформацію хіба єдине – критика середньовіччя та католицької церкви.

Ренесанс – доба небаченого доти розквіту мистецтва. Розвивалися насамперед малярство, архітектура, скульптура. Адже заможні міщани замовляли будинки й палаци, картини і статуї. Найбільшим замовником стала католицька церква – під впливом гуманізму і вона стала схилятися до думки про красу людини і світу, про цінність, духовне значення мистецтва. З’являлися також меценати[92], що фінансували митців.

Серед визначальних прикмет мистецтва цієї доби:

1) збагачення світськими (позацерковними) жанрами, темами й мотивами – побутовими, пейзажними, еротичними тощо;

2) ідеалізування сили, краси. Активності людини, всебічної повноти життя;

3) очевидна перевага реалістичного методу (типу творчості);

4) орієнтація на взірці античної культури.

Скажімо, в архітектурі епохи середньовіччя переважали вузькі, загострені форми, високі стіни похмурих, строгих храмів і зáмків – щоб людина відчувала себе мізерною перед величчю Бога і тягнулася до Нього вгору. Ренесанс приніс нову архітектуру: просторі храми й палаци, заповнені повітрям і світлом, прикрашені розписами і скульптурами. Часто використовується розкішний античний декор[93], колони, арки, бані.

Тріумфальну ходу ренесанс почав з Італії, незабаром поширився і в Англії, Франції, Німеччині, інших країнах Європи. Найвидатніші постаті доби відродження в Італії: письменники Ф. Петрарка (1304 – 1374), Дж. Бокаччіо (1313 – 1375), Данте Аліґ’єрі (1265 – 1321); філософ Джордано Бруно (1548 – 1600); скульптор і художник Мікеланджело Буонаротті (1475 – 1564), художник Рафаель Санті (1483 – 1520), Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Вершиною ренесансу у Франції став роман „Ґарґантюа і Пантаґрюель” Ф. Рабле (1434 – 1553); в Іспанії роман „Дон Кіхот” Мігеля де Сервантеса (1547 – 1616); в Англії – драми В. Шекспіра (1564 – 1616).

Отже, ренесанс прославився двома безсумнівними здобутками – розкріпаченням людини і розквітом мистецтв. Але приніс він і чимало прикрих проблем. Так, звільнення від диктату церкви часто оберталося зреченням усіх моральних норм. Індивідуалізм нерідко виливався у примітивний егоїзм, активність – у жорстоку конкуренцію і злочинність. Суперечки між католиками і протестантами переростали у затяжні кровопролитні війни („Тридцятилітня війна”). Болісним було руйнування старого світогляду і вироблення нового, хитання у вірі. Усе це робило життя людини – незалежно від її стану й достатку – вельми напруженим та небезпечним.

Б. Українське відродження (кінець ХУ- поч. ХУІІ ст.)

В Україні ренесанс проіснував недовго і виявився мало. До цього призвели дві причини: зовнішня (суспільно-історична) і внутрішня (духовна).

♣ Зовнішня причина – колоніальний гніт. Ослаблена монголо-татарською навалою та міжусобними чварами князів і бояр, Україна до середини ХІV ст. цілком втратила державність. Її поступово окупували, розділили між собою сусідні держави: Закарпаття поглинула Угорщина, Буковину – Молдавія, більшу частину Право- і Лівобережжя – Литва.

Панування Литви було ще не найбільшим лихом: більшість міст одержали магдебурзьке право (широкі можливості самоврядування0, литовці не боролися з українськими звичаями і традиціями, навпаки, самі приймали їх, часто переходили у православну віру. Староукраїнська книжна мова стала офіційною у всьому Великому князівстві Литовському.

Ситуація змінилася після Люблінської унії[94] 1569 р., за якою Литва об’єдналася з Польщею в одну державу – Річ Посполиту. Під тиском королівського уряду Литва змушена була віддати Польщі українські землі – Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину. Для України почалися найпохмуріші часи. Завівши тут польські порядки, шляхта (польське дворянство) намагалася цілковито спольщити і покатоличити наш народ, аби безперешкодно визискувати. Це, закономірно, призвело до масової денаціоналізації вищих верств суспільства, а відтак – і занепаду православної церкви та культури.

♣ Внутрішня причина – ренесанс як спосіб життєустрою, мистецький стиль, раціоналістичний, реалістичний за методом, виявився не вельми суголосним послідовно романтичній українській душі.

З огляду на ці дві причини українська культура і в ХІV, і ХV, навіть у ХVІ – ХVІІ ст. залишалася ще під значним впливом середньовічної візантійської традиції. Вона вже була віджилою, схоластичною[95], проте сприймалася багатьма книжниками-патріотами як рідне дітище, що його треба берегти й обороняти від культурного наступу Заходу (так сприймалися спольщення й окатоличення). Але цілком відгородитись від віянь нового часу теж не можна було.

Отож, для українського ренесансу характерні такі особливості:

1) він не здобув перемоги над середньовіччям, як, скажімо, в Італії, а панували дві епохи водночас, ніби два потоки в одній річці;

2) він здобув значно більше поширення у суспільно-культурному житті, аніж у мистецтві, літературі.

Дата добавления: 2014-10-15