Філософія економіки

ТЕМА 15.

Мета заняття – розглянути напрямки виробничої діяльності людини в її взаємодії з природним середовищем.

Основна проблема – взаємодія людини з природою в процесі виробництва.

Основні поняття та категорії – суспільне виробництво, продуктивні сили, виробничі відносини, спосіб виробництва, власність, матеріальні блага, духовне виробництво.

План лекції

1. Поняття суспільного виробництва.

2. Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура.

3. Продуктивні сили та виробничі відносини.

4. Філософське розуміння природи сутності власності.

Рекомендована література

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К., 2000.

2. Гурина М. Философия: Учебное пособие / Пер. с франц. – М., 1989.

3. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К, Львів., 2007.

4. Філософія. Навч. посіб. / За ред. І. Ф.Надольного. – К., 2001.

5. Чурилов М. М. Людина в екстремальній виробничій ситуації. – К., 1990.

6. Шапавалов В. Ф. Основы философии. – М., 2000.

Поняття суспільного виробництва. Людська праця має конкретно-історичний характер. Вона охоплює найрізноманітніші сфери суспільного життя й постає як суспільне виробництво - форма взаємодії суспільства й природи, що спрямована на перетворення предметів природи та створення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб людей.

У широкому розумінні суспільне виробництво охоплює всі існуючі галузі сукупної суспільної праці та сфери діяльності - забезпечення людей матеріальними засобами до життя (матеріальне виробництво), сфера послуг, куди умовно можна віднести охорону здоров'я та соціальне забезпечення, виробництво свідомості (духовне виробництво), а також діяльність інститутів, що забезпечують виховання, загальну та професійну освіту, підготовку людини до самостійної праці та життя.

Об'єднання зусиль рушійних сил - необхідна умова (а може, навіть і передумова) суспільного виробництва. Один у полі не воїн. Тільки спільними зусиллями людина змогла виграти боротьбу з чужою і злою природою й створити цивілізацію. Саме поєднання людських зусиль на основі розподілу праці дало могутній поштовх розвиткові виробництва й суспільного життя.

Суспільне виробництво не втрачає соціального характеру і тоді, коли йдеться про працю конкретного індивіда, навіть при повній ізоляції його від соціуму. Хоча треба сказати, ніколи не існує повної ізоляції людини від суспільства. Згадаймо Робінзона Крузо. Що дав автор своєму герою, ізолюючи його від суспільства на двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів? Як відомо, покидаючи корабель, що тонув, Робінзон в одну скриню поклав харчі і що вважав за потрібне у цю хвилину. А далі він каже: «...Мене значно більше приваблювало інше, і перш за все робочі інструменти. Після довгих пошуків я знайшов ящик нашого теслі, і це була для мене дійсно дорогоцінна знахідка, яку б я не віддав на той час за ціле судно із золотом...» Автор наділив свого героя здоровим глуздом, спостережливістю, волею й працьовитістю, тобто тими соціальними й духовними надбаннями, які виробила на той час людська цивілізація. Саме тому Крузо жив і працював людським, тобто суспільно-соціальним чином, зберіг людяність, олюднив природу,що оточувала його, соціалізував П'ятницю.

Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірковує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами. Саме свідомим формуванням цілей, розробкою програми дій, створенням засобів праці людська діяльність принципово відрізняється від інстинктивної поведінки тварин.

Усі характерні риси суспільного виробництва притаманні всім народам незалежно від індивідуально-конкретних обставин, за яких воно здійснюється. Разом з тим кожен народ привносить в нього своє особливе та неповторне, завдяки чому досягає найвищих (класичних) результатів у тій чи іншій галузі. На думку М. Данилевського, єврейська цивілізація досягла досконалості в галузі релігійної діяльності, грецька - у власне культурній, римська - політичній, романо-германська - політико-культурній. Цю ж думку розвивають сучасні західні соціальні філософи. Зокрема, зони вважають, що американська цивілізація дала світу науково-технічний прогрес, а Росія - пролетарську революцію.

За К. Марксом, світова історія суспільного виробництва здійснюється кількома етапами, кожен з яких має свою форму власності, що загалом еволюціонує до усуспільнення. Можна навести й інші підходи до визначення етапів, періодів, хвиль чи формацій розвитку історії суспільного виробництва. Проте справа в іншому. Суспільне виробництво має історичний характер, і це – головне.

Суспільне виробництво має складну, розгалужену й суперечливу архітектоніку. Його головними складовими є: матеріальне виробництво, духовне виробництво, виробництво потреб, форми спілкування, людини. Проте зазначені види виробництва, взаємопов'язані в системі суспільного виробництва.

Матеріальне виробництво. Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, тому що саме воно задовольняє найрізноманітніші людські потреби, насамперед в їжі, одязі, житлі тощо. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя, насамперед матеріально. Це - своєрідна передумова історії. Коли б людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, воно, безумовно, якщо б не загинуло, то спотворило спосіб буття у світі, історію цивілізаційного розвитку.

Матеріальне виробництво - передусім це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає промисловість і сільськогосподарську діяльність. Провідну роль в системі матеріального виробництва відігравали:

1) аграрне виробництво, що домінувало в системі суспільного виробництва на Європейському континенті практично до початку ХVІІІ ст.;

2) промислове виробництво, яке розпочалося з того моменту, коли пара й машина здійснили революцію в промисловості;

3) інформаційне виробництво - продукування знань, що дедалі більше перетворюється на визначальну форму праці, підпорядковує собі виробництво речей, зумовлює головні напрями суспільного прогресу.

Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбувається зміна пріоритетів, детермінант суспільного розвитку: якщо на перших двох етапах матеріальне виробництво домінувало над іншими видами виробництва (насамперед над духовним), то тепер вони міняються місцями. Виробництво ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво, виходить на передній план.

Духовне виробництво. Духовне виробництво оперує відносною інформацією. Специфіка духовного виробництва полягає не в тому, що в ньому менше матеріального і більше ідеального, а в тому, що його результатом є продукт, створений для задоволення духовних потреб людини.

Духовне виробництво існує в трьох основних формах: масове, індивідуальне і спеціалізоване (інституційне, професійне) духовне виробництво. Масове духовне виробництво - це усна народна творчість: народні пісні, думи, оповідання, перекази, приказки й прислів'я. Його суб'єктом є народ. Воно передається із вуст в уста, втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, звичаях, обрядах.

Індивідуальне духовне виробництво - це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом - художником, вченим, письменником, композитором, поетом, вчителем. Воно має елітарний характер. Народ пам'ятає й шанує представників духовної еліти, хоч не завжди художник зазнає народної шани й любові за свого життя.

Спеціалізоване духовне виробництво - його ще називають професійним, або інституціональним - здійснюється, як правило, в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва. Наприклад, інститут філософії спеціалізується на філософській проблематиці, консерваторія —на підготовці фахівців у галузі музичної культури. Спеціалізоване духовне виробництво здебільшого підпорядковане державі. Вона його фінансує, контролює та спрямовує. Тоталітарні режими обмежують творчі імпульси духовного виробництва, що деформує його, призводить до ізоляції від фундаментальних надбань народної творчості, досягнень світової науки й культури. Всі види, форми духовного виробництва органічно взаємопов'язані.

Виробництво потреб. Потреба - об'єктивна необхідність живого організму, особистості, соціальної групи чи суспільства, що відбиває характер та зміст об'єктивного природного та соціального зв'язку суб'єкта і навколишнього середовища. Людська потреба зумовлена, з одного боку, суперечливою природою людини, з другого - умовами її існування. Як відомо, людина уособлює широкий спектр закономірностей природи, соціуму та культури. Все це відбивається в її потребах і вимогах реалізації (задоволення).

Наприклад, природні закономірності зумовлюють потреби людини в їжі, одязі, житлі; соціальні та культурні - в певних формах загальнолюдського співіснування, нормах моралі та права, формах художньої творчості. «Не хлібом єдиним живе людина». Вона має багато потреб. Вчені розрізняють потреби за певними умовами існування історичних форм:

географічні умови (природне середовище) - людина, що живе в тропіках, має інші потреби в одязі, ніж жителі Півночі;

економічні умови, спосіб виробництва матеріальних благ, спосіб господарювання - селянин-кріпак має відмінні від робітника промислового підприємства потреби;

політичні умови (демократична організація), життя спонукають інші потреби, ніж тоталітарна система;

культурно-історичні умови - потреби народів Полінезії відрізняються від культурних потреб середнього американця - типового представника індустріального культурно-історичного типу.

Виробництво форм спілкування. Сьогодні важко назвати хоч одну філософську монографію, безпосередньо присвячену аналізу цього виду виробництва. Здебільшого йдеться про суспільні відносини. Форма спілкування – це конкретно-історичний спосіб зв’язку між людьми в процесі їхньої суспільної взаємодії, це засіб організації суспільних відносин у межах конкретної соціальної системи.

Історично першою формою спілкування була первісна община, що узагальнила досвіт суспільних відносин суспільного стаду, роду, сім’ї. другою формую була держава. Державність як форма спілкування існує й нині. В історії вона постає як оптимальна форма упорядкування суспільних відносин. Змінюються час і люди. Змінюються форми держави. Проте інститут держави як форми спілкування залишається й продовжує виконувати соціально-організаційні функції. Поряд з державою і в межах її існують інші, менш загальні форми організації спілкування – громади, спілки, товариства, братства тощо.

Історично першою цивілізаційно-суспільною формою спілкування українців була князівська держава – Київська Русь, що особливо прославилась за часів правління князів Володимира та Ярослава Мудрого. У ХVІ ст. народжується нова форма спілкування українців - Запорозька Січ як християнська демократична республіка. Її визначальними рисами були воля й козацтво, що розливалися, за висловом М. Гоголя, на всю Україну. Саме з Січі розпочала свій відлік українська Гетьманщина, привабливість упорядкування форм співжиття народу якої не втратила свого значення й нині. У 1918 р. Україна збиралася прийняти президентську форму правління. Першим президентом України мав стати всесвітньовідомий вчений, історик М. Грушевський.

Виробництво форми спілкування, як бачимо, є справою всенародною. Воно має безпосередньо суспільний характер, тобто здійснюється всією громадою відповідно до конкретних економічних, політичних, психологічних умов існування народу як самостійного суб'єкта суспільно-історичного процесу.

Суспільне виробництво як виробництво людини. Виробництво людини - це справа надзвичайно індивідуальна, навіть інтимна. Воно здійснюється, як правило, в сім'ї. Його головними суб'єктами є батько й матір, і лише згодом вихованням дитини займається суспільство (дитячий садок, школа, суспільні інститути типу релігії, моралі тощо).

Виробництво людини як суспільний процес можна розглядати у двох аспектах - широкому й вузькому. У широкому розумінні виробництво людини охоплює всі життєві процеси - від матеріального до духовного виробництва. У вузькому розумінні виробництво людини - це процес її безпосереднього виховання, у соціальній філософії - процес соціалізації індивіда й особистості.

Г. Спенсер розглядав процес виховання як пристосування індивіда до існуючих форм соціальності. Німецький педагог І. Гербарт вважав за основу виховання дресировку, управління дітьми. Дж. Локк розробив оригінальну систему виховання джентльмена. Ж.-Ж. Руссо запропонував суспільству концепцію природного виховання, що трансформувалась наприкінці XIX - на початку ХХ ст. в теорію вільного виховання. Л. Толстой одним з перших звернувся до ідей Ж.-Ж. Руссо про природне виховання дитини. У 1859 р. він заснував школу, що працювала на засадах вільного виховання, видавав спеціальний журнал «Ясная Поляна», де пропагував ідеї й досвід вільного виховання. Головна ідея Л. Толстого полягала в тому, що передача знань, досвіду, культури не повинна здійснюватись через насильство над особистістю: діти запам'ятовують, що хочуть, рівно настільки, наскільки це їм цікаво. Екзистенціалісти розглядають виховання як насильство над особистістю. Американський філософ У. Джемс стверджував, що одвічні якості людини, притаманні їй згідно з людською природою, аж ніяк не можуть бути перебудовані за допомогою виховання.

Усі види суспільного виробництва зумовлюють один одного. У цьому плані немає сенсу говорити про визначальність будь-якого з них. Як не може суспільство перестати споживати, так не може воно припинити виробництво. Завдяки йому людина змінює умови свого існування, а разом з тим і власну природу.

Спосіб виробництва матеріальних благ та його структура. Прийнято розрізняти спосіб виробництва матеріальних благ і технологічний спосіб виробництва. Технологія- це система засобів та прийомів виготовлення продукту незалежно від соціальних умов, в яких воно здійснюється. Наприклад, технологія видобування нафти, вугілля чи сільськогосподарської продукції в індустріальних країнах є приблизно однаковою. Проте соціальні відносини між людьми, що базуються на певних формах власності, можуть бути різними. Якщо технологія може нехтувати цією відмінністю, то для способу виробництва матеріальних благ це один із складових чинників його якості. Кому належать засоби виробництва, предмети праці та її результати, як розподіляється виготовлена продукція, які умови праці та відпочинку людей забезпечує соціальна схема - для технології ці питання не є суттєвими, чого не можна сказати про спосіб виробництва.

Головні елементи способу виробництва такі: безпосереднє виробництво (саме тут створюється суспільний продукт); розподіл; обмін; споживання. Кожна зі складових частин відіграє певну роль у системі виробництва. Жодною з них не можна поступитися. Кожна зумовлює іншу. І якщо є недоліки чи деформації в одній із них, деформується виробництво в цілому, зменшується його ефективність. Історичний досвід свідчить, що надання переваги одній із ланок суспільного виробництва за рахунок інших спотворює його вигляд як органічно цілісної системи, що призводить до глибинних деформацій способу життя людей у суспільстві.

За умов соціалізму, спираючись на теоретичні обгрунтування ортодоксів-марксистів, було абсолютизовано роль першого елементу виробництва - безпосереднього виробництва.

Західний спосіб життя, у свою чергу, перебільшив суспільне значення споживання.

У результаті ми маємо два спотворених способи життя: жертвенно-соціалістичний, де людина приноситься в жертву виробництву, перетворюється на його засіб (гвинтик), і споживацький, в якому вона стає жертвою речей, засобів споживання, споживацької психології.

Тобто співвідношення зазначених елементів виробництва (включаючи й такі, як розподіл і обмін) має бути оптимальним. Англійських робітників, що трощили машини, не міг зупинити навіть парламентський закон 1769 р., за яким винуватців могли покарати на смерть. Російського селянина-кріпака в «системі безпосереднього виробництва» утримував лише кий наглядача. Панщина вбивала будь-яке індивідуально-творче ставлення до праці. Те ж саме стосується й знеособленого виробництва соціалістичного типу. «Передовий» робітник і його «класовий союзник» - колгоспник розкрадали державне майно, незважаючи на заклики до комуністичного ставлення до праці, бережливого ставлення до загальнонародної власності, на жорстку відповідальність за дисципліну тощо. Корінь зла - у дисбалансі системи виробництва - розподілу - обміну - споживання. Будь-яка політична, моральна, пропагандистська «ін'єкція» радикально справу не поліпшить. Економічні хвороби лікуються лише економічними засобами. Свідчення тому - варіант шведського соціалізму, де кожна з ланок суспільного виробництва розглядається як головна й суспільно необхідна, де за визначальне вважається лише їх оптимальне співвідношення на рівні як індивіда, так і суспільства в цілому.

Спосіб виробництва матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (що позначається категорією продуктивних сил) і відношення людини до людини у цьому процесі (що охоплюється відповідним поняттям виробничих відносин).

Продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили - це знаряддя й засоби виробництва та самі люди, які приводять їх у рух і завдяки своїм знанням, досвіду й трудовим навичкам здійснюють виробництво. Головним елементом продуктивних сил суспільства є людина. Саме вона виготовляє знаряддя праці. Характеризуючи людину як продуктивну силу, слід мати на увазі всі її властивості - фізичні, духовні, політичні, моральні тощо. Як суб'єкт виробництва людина має бути, насамперед, здоровою. Здоров'я - надзвичайно важлива складова частина продуктивної сили суспільства. Водночас суб'єкт виробництва має володіти певним фахом, бути освіченою людиною, мати відповідні моральні якості, естетичний розвиток тощо.

Виробничі відносини - це сукупність матеріальних, економічних відносин, які складаються між людьми у процесі виробництва і з його приводу. Вони мають матеріальний, об'єктивний і провідний характер в системі різноманітних людських відносин. Матеріальний характер зумовлений тим, що вони складаються у сфері матеріального виробництва - це відносини з приводу безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання його результатів - матеріальних благ.

Корінь виробничих відносин – інститут власності. Теоретично і юридичне наше суспільство жило за умов домінування суспільної власності. Проте, чи існувала суспільна власність реально, тобто як факт реальних відносин між людьми? Очевидно, що ні. Найімовірніше власність була державною, бо нею розпоряджались державні органи, точніше, державно-адміністративний апарат - радянська бюрократія, що розбазарювала й розкрадала державну власність невмілим господарюванням, хибною економічною політикою, корисливими міжнародними торговими операціями та системою пільг.

Філософське розуміння природи сутності власності. Історично власність постійно змінює форми і разом з тим зберігає кожну з них, відтворюючи їхню суть на кожному новому витку суспільної історії. О. Тоффлер вирізняє такі головні предмети форми власності: земля - на етапі «першої хвилі» суспільно-історичного розвитку; предмети та знаряддя праці - на етапі «промислової хвилі»; інформація - на сучасному етапі науково-технічного прогресу.

Цивілізація знає широке розмаїття форм власності:

а) групова, колективна власність, що була, по суті, єдиною за умов первісного ладу;

б) приватна власність як зосередження засобів виробництва в руках малочисельної групи людей;

в) державна власність, суб'єктом якої є держава, вірніше, група людей, що володіє державним апаратом;

г) особиста власність - власність окремого індивіда;

д) суспільна власність - яка належить суспільству.

Зазначимо, що кожне історично-конкретне суспільство має практично всі форми власності. Виняток становить хіба що первісний лад, де одноосібне господарювала групово-колективна власність. Всі наступні епохи базувались на розмаїтті форм власності. Разом з тим домінуючою серед них була, як правило, приватна власність на основні засоби виробництва.

Приватна власність пройшла довгий і тернистий шлях історичної еволюції. В будь-якій соціальній системі їй віддавалось належне і теоретично, і юридично, і практично. Лише уXX ст. соціалістичними революціями в Росії і деяких інших країнах було зроблено спробу вилучити її із суспільного життя народу. Як відомо, вона не мала успіху. Більшість країн, що називались соціалістичними, відмовилась від орієнтації на суспільну власність, стала на шлях роздержавлення і приватизації. Цей історичний факт має фундаментальне значення. Він зумовлює принаймні два альтернативні висновки:

1) суспільна власність взагалі не може існувати в статусі домінантної форми, бо загальноцивілізаційний шлях розвитку людства - розвиток на пріоритетних засадах приватної власності;

2) для переходу від приватної до суспільної власності потрібний довший проміжок часу, ніж майже сімдесятирічна історія соціалістичного будівництва.

Соціальна філософія має розглянути ці альтернативи з однаковим рівнем наукової скрупульозності. Вітчизняна соціальна філософія ще не має строго наукової проробки зазначеної проблеми.

Організації суспільного виробництва на засадах суспільної власності людство фактично ще не знало. Теоретично її описали утопісти Т. Мор і Т. Кампанелла, Ш. Фур'є та Р. Овен, К. Маркс і Ф. Енгельс. Р. Овен навіть спробував організувати комуни. Проте нічого путнього з цього не вийшло: комунари розбіглись, розікравши майно й реманент, харчі та коштовності, що були виділені Р. Овеном для організації справи. Пожовтневий злет комунарівського руху в СРСР також не мав позитивних результатів.

Нинішнє капіталістичне суспільство, особливо в англо-американському, франко-германському чи скандинавському варіантах, в західній соціології розглядається як взірець цивілізаційного розвитку людства, суспільство класичного типу, завершений, вищий рівень суспільно-історичного розвитку. Західне суспільство залишило позаду так званий «соціалістичний світ» і рухається в майбутнє прискореними темпами. У західному суспільстві особистість має більше соціальних гарантій і свободи, ніж у нас. Проте це зовсім не свідчить, що західне суспільство є ідеальним суспільним устроєм, який забезпечує соціальне справедливе співіснування і взаємодію індивідів у соціумі. Воно має свої проблеми і суперечності, колізії й катаклізми, переживає локальні й глобальні кризи й потребує вдосконалення.

Корінь суперечностей - в суперечностях власності. Вирішення їх - головне джерело розвитку сучасного індустріального суспільства. Суперечності власності в західному суспільстві пройшли в своїй історії три головних етапи.

Перший охоплює період становлення й розвитку економічних відносин, політичних структур. Головні суперечності власності на цьому етапі виявили й всебічно проаналізували соціалісти-утопісти К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Овен.

Другий етап тривав до 40-х років XX ст. Характерні особливості суперечностей власності на цьому етапі ґрунтовно дослідили К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та представники постмарксистського напряму соціально-філософської думки.

Нинішній період розвитку західного суспільства ми розглядаємо як третій етап розвитку суперечностей власності. Він розпочався з середини 40-х – 50-х років ХХ ст. Особливості цього етапу безпосередньо пов'язані з таким фундаментальним процесом, як НТП і особливо з інформаційною та технологічною революцією. Західні соціальні філософи (Д. Белл, З. Бжезинський, Дж. Грант, Ф. Джордж, Л. Мемфорд, Р. Коен, О. Тоффлер та ін.) присвятили цій проблемі численні ґрунтовні дослідження.

Суперечності власності були головним джерелом розвитку суспільного виробництва і для соціалістичного світу. Що сталося з інститутом власності за Радянської влади? Чиєю стала власність тепер? Відповідь на ці запитання є непростою. Економісти, філософи, історики, публіцисти розмірковують над статусом власності в країні, визначенням її якості, головних суперечностей розвитку.

Дата добавления: 2014-10-15