Структурні частини культури. Культура, антикультура, контркультура

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури (типологія культури). Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі виділяють світову і національну культури.

Світова культура— це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

В умовах наростаючої економічної інтеграції все інтенсивніше стає обмін матеріальними і духовними цінностями між народами і націями. Академік Д. С. Лихачов писав: «Я переконаний, що в майбутньому нас чекає відсутність національних кордонів, нас чекає народження єдиної культури людства, оскільки вона повинна бути доступна всім, і розуміти її зможуть тільки люди, не ворожі один одному».

А деякі вчені говорять про психологічну несумісність народів, а також культур, про неможливість діалогу між ними. («Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм ніколи не зійтися».) Навпроти, у сучасній, досить непростій міжнародній обстановці діалог між культурами різних країн — це необхідність розвитку світової культури. Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. У наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Це і знаряддя праці, житла, предмети повсякденного побуту, засоби транспорту і зв'язку тощо. Духовна культура охоплює сферу свідомості, духовного виробництва (пізнання, моральність, виховання й освіта, включаючи право, філософію, етику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію).

На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які належать і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вертикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури.

По впливі на людей культуру поділяють на прогресивну (відлат. ргоgressus — рух уперед) і реакційну. Якщо прогресивна культура духовно збагачує особистість, сприятливо впливає на суспільство, то реакційна культура духовно збіднює і спотворює особистість, створює в суспільстві нездорову атмосферу недовіри і ворожнечі, а саме суспільство прирікає на застій. Прикладів тому в історії чимало. Висока культура європейських народів стала однією з найважливіших умов їх поступального економічного і соціально-політичного розвитку. Навпроти, нелюдська, звірина «культура» фашизму, нав'язана народам Німеччини, Італії і Японії, привела ці країни до національної катастрофи, а народи Європи й Азії — до небаченого руйнування матеріальних і духовних цінностей, загибелі десятків мільйонів людей.

Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і функціональні елементи, що характеризують сутність культури.Так,згаданий американський вчений Л. Вайт у структурі культури виділяє три підсистеми:

§ технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх використання (знаряддя праці, сировина, технологія виробництва, засоби нападу і захисту);

§ соціальну, яка включає стосунки між людьми і відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і професійна культури);

§ ідеологічну, до якої входять знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологічна система, оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори,щоопредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури. До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними.

Коли культура втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру. Термін „антикультура” включає такі суспільні явища, процеси, ідеї та відносини, які суперечать відшліфованим суспільно-історичною практикою принципам гуманізму і людяності. Визначити те чи інше суспільне явище як антикультуру досить легко і водночас надзвичайно важко. Наприклад, наркоманії, алкоголізму, пияцтву, злодійству та брехливості всі народи дають однозначно негативну оцінку, тобто класифікують як анти цінність, анти культуру. Як антикультуру людство позначає сталінській геноцид проти „малих” народів і „ворогів народу”, фашистську політику і практику Гітлера, різні форми расизму.

Відокремити культуру від анти культури часом буває надзвичайно важко. Істина відкривається людству не відразу, не водночас і не повністю. Розуміння багатьох речей може не відповідати їхньому дійсному значенню. Багатьом історичним явищам згодом дають іншу, навіть протилежну оцінку. Усе це зумовлює необхідність виваженого підходу до дійсності.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для позначення явищ та процесів, що не підпадають під однозначне визначення культури. Це – контркультура, некласична культура. Прибічники контркультури заперечують методи класової боротьби, не визнають дисципліни, систематичної просвітительської роботи в масах. Найбільш ефективним засобом подолання культурного протистояння вони вважають безпосередню дію, що поєднується з шокуючим публіку порушенням громадських норм, правил поведінки, пристойності взагалі: „Вся влада уяві!”, „Рай – негайно!”, „Будьте реалістами – вимагайте неможливого!” – такі гасла відігравали в контркультурі роль свого роду психологічного стимулу, що вказував на зв’язок історичної творчості і уяви з естетичними критеріями прекрасного.

Пропагуючи антропологічну теорію емансипації індивіда, теоретики некласичної культури мріяли про нову гармонійну культуру, що подолає технократію, сцієнтизм, споживацтво і прагматизм, що врешті-решт відповідатиме природі і сутності людини.

Мистецтво і майбутнє людства. Конденсаціячуттєвих образів, емоційних станів, їх передання від одного покоління до іншого відбувається за допомогою мистецтва. Мистецтво як духовна сфера суспільства містить у собі:

1) сукупність художніх суб'єктів (індивідів, спільнот, інститутів, організацій), їхньої художньої свідомості, навичок і прийомів художньої діяльності;

2) художню діяльність і відносини між художниками;

3) художні блага (цінності — живописні, музичні і т.п.).

Як художню свідомість мистецтво розглядається безвідносно до своїх суб'єктів як сукупність художніх благ, способів їх сприйняття, методів художньої діяльності. Таким чином, мистецтво є і духовною сферою, і інститутом, і суспільною свідомістю. У силу цього воно робить своєрідний безпосередній і опосередкований вплив на суспільне буття:

• представляє естетичне ставлення людини до природного і суспільного буття, що існує у свідомості художників у формі естетичного ідеалу;

• відтворює природне і суспільне буття у формі художніх образів, що є єдністю типового в індивідуальному, естетичного ідеалу в конкретному. Таким, наприклад, є образ Чичикова з «Мертвих душ» Гоголя;

• у художніх образах художники відтворюють свій естетичний ідеал, інтереси і потреби, тому художній образ є не відтворення природного і суспільного буття, а його художнє перетворення;

• є результатом духовної діяльності художньої інтелігенції (живописців, музикантів, архітекторів і т.п.), що володіє до цьому природними і придбаними задатками і здібностями;

• вплив на суспільне буття мистецтво робить створенням як художніх творів, що виховують естетичний смак людей, так і художніх образів майбутнього природного і суспільного буття.

Атмосфера спілкування з мистецтвом передбачає самітність і інтимність, таємницю переживань, радостей і тривог. При всій публічності того, що відбувається в театрі, при повному аншлагу кожний із присутніх на спектаклі залишається наодинці із самим собою і мистецтвом. Чи треба говорити про особливий, граничний випадок таїнства самоти з книгою, коли читання стає самосповідальним актом, глибоким зануренням у себе. Звичайно ж, цей дарунок самозанурення даний не кожному читачу, глядачу. Для одних (їхня більшість) мистецтв — широке розкрите вікно у світ, для інших — це розумом незбагненний шлях до себе, «дорога до храму», що відкривається в тобі.

І ті й інші відповідно до своїх устремлінь знаходять духовну свободу. Це їх поєднує, як і можливість такого знаходження тільки через усамітнення з мистецтвом, у якому приховано від усіх розігрується уява і драма переживань.

У ньому дорослі продовжують дитячі ігри, мимоволі імпровізують життєві обставини. Там цінності володіння змінюються цінностями уявлення, грою уяви.

Здавалося б, що заважає грою уяви і фантазії в реальному житті підмінити мистецтво з усіма його дарунками? Цього не відбувається через відсутність чуттєво-виразної, споглядальної форми, тобто підстави, першопричини будь-який естетичної цінності, включаючи художню. Художня форма є цілісне і ємне мовне утворення, що народжує гру змістів (часом досить парадоксальну): «пишное природы увяданье» (Пушкін), «живий труп» (Толстой), «жар холодних чисел» (Блок), «мама, ваш син прекрасно хворий» (Маяковський). У поетиці це називається «оксюморон», що в перекладі з грецького, буквально — «гостра дурість».

У Б. Брехта в п'єсі «Людина є людина» живої Галі Гай виголошує прощальну промову над труною мертвого Галі Гаю: людина поховала саму себе, поховала все людське в собі, усе те, що могло перешкодити їй стати солдатом-убивцею. В іншій п'єсі, зло насміхаючись над трагікомічністю і безглуздістю мобілізації, коли війна вже програна, Брехт показує, як мертвий солдат раптом, надягши каску, у супроводі повій і духівництва відправляється на фронт.

Що це як не формою викликані почуття, відчуття, часто неясні, важко вловимі чи заново відроджені, перетворені думки й уявлення, начебто вперше пізнавані, хоча давно і добре знайомі.

Фактично ту ж роль грає фактор випадковості у мистецтві. Художник має намір створити ілюзію випадкових обставин і доль, несподіваних сюжетних поворотів, конфліктів, розв'язок. Унаслідок цього художнє сприйняття знаходить повноту відчувань і переживань. Кант писав: «Доцільність у творі витонченого мистецтва хоча і навмисна, проте не повинна здаватися навмисної, тобто на образотворчі мистецтва треба дивитися як на природу, хоча й усвідомлять, що воно мистецтво». Письменник на цей рахунок висловлюється по-своєму: «Щоб у книзі можна було б жити — вона, як гарний будинок, повинна бути дещо неприбраною». Гранично узагальнено і коротко сказав кінорежисер С. Герасимов: «Необов'язкове — повітря мистецтва». Почасти це той же різновид «завіси» — «ненавмисність», неприбраність», «необов'язковість».

«Мистецтво нам дано, щоб не умерти від істини», — є в цій фразі Ніцше раціональне зерно. Художник не претендує на істину, по-своєму інтерпретуючи її, обіграючи, іронізуючи, він не несе за це ніякої відповідальності. У своїх відносинах до неї він зовсім вільний.

Безвідносно до власне естетичної значимості, було б помилково недооцінювати змістовні аспекти мистецтва. Тим більше, що через свою поліфункціональність, воно у відомій мері являє цінність комунікативну, пізнавальну, морально-виховну й ін. А це насамперед змістовна сторона мистецтва. Не випадково тому з метою поширення політичних, моральних, релігійних ідей так часто звертаються до мистецтва.

Цікаво, під таким кутом зору звернутися до ікони і розглянути на її прикладі ситуацію зближення естетичних і релігійних цінностей при явної різнонаправленості їхніх функціональних властивостей.

Іконографічне зображення — біфункціональне, у ньому органічно співіснує культове і художнє. Але в іконі очолює релігійний зміст. Естетичне безумовно є присутнім, але не воно визначає значимість ікони. На цьому наполягають практично всі богослови. Теза «іконою не любуються, їй моляться» є магістральним у відношенні всього культового мистецтва — і архітектурного, і скульптурного, і мальовничого, і музичного. Отець Павло (Флоренський), автор знаменитої роботи «Іконостас», категорично затверджує: «Глибоко хибний той сучасний напрямок, за яким в іконописі підлягає бачити древнє мистецтво...»

Культовий здобуток не завжди може бути художньо цінним. Одні ікони — витвори Рубльова і Дионісія, інші — товар богомаза, простого ремісника. Як у народному прислів’ї: «зіпсував Божу Матір, бороду причепимо, буде Микола Угодник, не пропадати ж добру». І добро не пропадає.

У наші дні гостро дискутується питання про статус історичних культурних пам'ятників, релігійно-церковної атрибутики. З однієї сторони церква, з іншого боку — світські інститути (образотворчі музеї) з однаковою ретельністю пред'являють свої майнові права на культові цінності. Примітний, зокрема, в останні роки непримиренний спір між Третяковкою і Патріархією про долю знаменитої ікони Владимирської Божої Матері.

Історично склалося так, що вона стала надбанням музею, однак православні ієрархи наполягають на переведення її в лоно церкви. Мистецтвознавці обґрунтовують свою безкомпромісну позицію, посилаючись на художньо-естетичні якості іконописних створінь. Служителі церкви, навпроти, акцентують культові, ритуальні функції ікон. Культура ними класифікується як щось вторинне стосовно релігійних пам'яток. Вітчизняні богослови підкреслюють, що культура є наслідком релігії. «Культура, — писав П. Флоренський, — бічні пагони культу».

Такий підхід до розглянутого питання не має нічого спільного з реальною практикою спілкування широких людських мас із найбільшими цінностями споконвічно сакральної властивості. Зашореність церковного чиновництва з'ясовна лише претензіями на особливу автономність релігійної свідомості. Є в цьому чималий парадокс, коли богослови в декларованій ідеології розводять релігію і мистецтво, у той час як на практиці з метою посилення релігійно-емоційного і психологічного впливу на паству, церква не регламентує себе в залученні художньо-образотворчих засобів. А говорити про аскетизм православної церкви стосовно краси тим більше недоречно.

Звичайно, церква, як і колись, буде прагнути підкорити собі мистецтво. Але якщо це мистецтво велике, воно розсовує межі свого споконвічного служіння і стає самодостатнім.

У світі духовного є три сфери людського буття, не знаючи логіки, вільні від неї. Логіка їм просто протипоказана. Це - краса, віра і моральність. Що було на початку, у джерел культури, відкіля пішли її перші втечі? Ніхто на це одназначно не відповість. Очевидно одне — ці прародительки муз навічно лягли в основу культури.

Один приходить до своєї ікони в храм, інший іде на зустріч із нею до музею. Так нехай же вони знаходять те, що шукають там, де в силу історичних обставин знайшли свій притулок предмети їхнього поклоніння.

У практику сучасного мистецтва активно вторгаються нові форми, перероджуються колишні його риси.

Мистецтво дедалі частіше звертається до камерних форм — явище симптоматичне не тільки з художньої, але і з економічної точки зору. У театрах спостерігається виразна тенденція до дроблення, скороченню труп, появи малих сцен; віддається перевага відповідному репертуару.

Ознакою часу стала еротизація. Мистецтво знову звернулося до тіла. Таке історія мистецтва переживало неодноразово, починаючи з античності. Еротизація мистецтва XX ст. в чомусь те ж, що й ренесансні прояви, коли після середньовічних заборон приголомшений світ знову відчув смак гедонізму, у різних формах збережений у класицизмі, рококо і романтизмі. Слова Бердяєва про те, що «усе справді геніальне еротичне», має вагоме підтвердження. Правда, XX ст. в цьому відношенні часто бував далекий від художніх висот попередніх часів.

У наш час дуже поширеною стала тривога і занепокоєння з приводу кризи культури. Уперше про цьому голосно заявили Руссо, Шпенглер, Бердяєв, Ортега-і-Гассет. Дійсно, молох цивілізації, спокуса матеріальними цінностями і глобальні проблеми дедалі агресивніше дають про себе знати. Але адже саме цим і зумовлена різка переоцінка цінностей у культурі і мистецтві. Чи не свідчить це про прихід на зміну колишній — іншої, нової культури, цінності якої нами поки ще смутно усвідомлюються, часом здаються далекими. Чи не поспішні в такому випадку висновки про кризу культури?

Круті зміни в суспільному житті викликали настільки ж адекватну реакцію культури. Вона адаптується до нової епохи і, як було завжди, здатна впливати на нові цивілізаційні процеси. Й. Бродський написав: «Епоха на колесах не наздожене босого поета». Що це — вигук розпачу? А можливо, він має рацію і можна вірити поету, що написав ці рядка, і... тому поету, про кого вони написані.

Є два роди цінностей, що духовно освітляють людське життя — релігійні і естетичні. Одні даровані тим, хто сповідує віру, інші — усьому людству. Вони не висохнуть, поки живе на землі хоч одна людина.

Дата добавления: 2014-10-15