Теорія поведінки споживача

Ринкова рівновага попиту та пропозиції

В будь-якому випадку в ринковій економіці між попитом та пропозицією встановлюється визначене співвідношення, яке називають ринковою рівновагою. Ринкова рівновага – встановлення на ринку в результаті взаємодії виробників і покупців таких цін на товари та послуги, які не створюють залишок у продавців і дефіцит у покупців.

В основі ринкової рівноваги лежить рівноважна ціна, при якій кількість това

S

ру, запропонованого на ринку, дорівнює кількості товару, на який пред’явлено попит. Наочно цей процес можна показати на графіку, який об’єднує криві попиту і пропозиції, наприклад, на ринку цукру (рис. 6.8.).

Q_E

Р

D

E

S

S

D

Q

Р_Е

Ціна за кг (грн.)

Кількість цукру (кг на тиждень)

Рисунок 6.8 – Ринкова рівновага

Крива попиту DD перетинається з кривою пропозиції SS у точці Е, яка вказує рівноважну ринкову ціну (Р_Е) і рівноважну кількість продукту (Q_Е).

Нестача продукту, яка виникає при ціні, яка нижче рівноважної, тобто 2 грн., створила б надлишковий попит і штовхнула б ціну уверх. В результаті цього величина пропозиції стала би збільшуватися, а величина попиту зменшуватися до тих пір, доки не було б досягнуто рівноваги.

Надлишок продукту при ціні 4 грн. привів би до зменшення величини пропозиції товару і сприяв би зниженню ціни. Це призведе до збільшення величини попиту та скорочення величини пропозиції до тих пір, доки не буде досягнута рівновага. Таким чином, ціна за 1 кг цукру в 3 грн. є рівноважною ціною на ринку цукру, яка задовольняє як продавців, так і покупців у визначений період часу (тиждень).

При виробництві будь-якого товару необхідно знати поведінку споживача. Тому важливою умовою вивчення ринку є аналіз його поведінки. Теорія поведінки споживача заснована на положенні, що людина веде себе раціонально у намаганні максимізації задоволення своїх потреб.

В економічний теорії існує два підходи оцінки поведінки споживача – кардиналістський та ординалістський. Якщо кардиналістська теорія корисності дає лише загальну характеристику поведінки споживача на ринку, то ординалістська, яка розроблена В. Парето та Дж. Хіксом, долає недоліки кардиналістського підходу та показує, якому благу віддає свою перевагу споживач.

Практика вимагає більш реалістичну теорію попиту, тому що:

1) суб’єкт неспроможний точно виміряти граничні корисності та розподілити попит на різні товари, не маючи уяви про ціни;

2) виробляючи свою стратегію споживання, суб’єкт оцінює корисність не певних благ, а наборів споживання, а саме: наскільки один набір споживання корисніше для нього від іншого.

Розглянемо далі основні елементи теорії поведінки споживача.

1. Споживчий вибір та бюджетні стримування пов’язані з бюджетом споживача, а тобто, чим менше коштів в його бюджеті, тим менший і вибір споживача і навпаки.

2. Правило максимізації корисності полягає в такому розподіленні грошового доходу споживача, при якому остання грошова одиниця(долар, гривня і т. ін.), яка витрачена на придбання кожного виду продуктів приносила б додаткову (граничну) корисність. Якщо споживач “врівноважить свої граничні корисності” за певним правилом, то ніщо не буде змушувати його до зміни структури витрат, тобто він буде знаходитися в стані рівноваги. Це правило в алгебраїчній формі:

де MU – гранична корисність відповідного продукту;

Р – ціна відповідного продукту.

3. Бюджетні лінії, криві байдужості та рівновага споживача. Маючи певний грошовий дохід, споживач може витратити його на придбання одного товару і опинитися в точці А графіка (рис. 6.9). Він може витратити весь дохід на придбання іншого товару і опинитись в точці В. Або він може розподілити свій дохід між двома цими благами. Тоді, якщо дохід буде витрачатися повністю всі можливі комбінації такого розподілення розташовуються на лінії, яка з’єднує точки А і В, і називається бюджетною лінією. Таким чином, бюджетна лінія показує усі можливі комбінації кожної пари продуктів, які можуть бути придбані споживачем при даному рівні цін на продукти і даній величині його доходу.

Крива байдужості споживача відображає усі можливі комбінації продуктів А і В, які дають йому рівний об’єм задоволення потреб, або корисності (крива І на рис. 6.9).

Рисунок 6.9 – Рівновага споживача

Кожна точка на кривій байдужості (“а”, ”в”, ”с”, “d”) являє одну з комбінацій продуктів А і В, однаково задовольняючих споживача; тобто кожна така комбінація продуктів має однакову сукупну корисність. Таким чином, споживачу буде байдуже, яку комбінацію продуктів він дійсно придбає. Рівноважне положення споживача досягається в точці Х, в якій бюджетна лінія АВ торкається найбільш високої з усіх досягаємих кривих байдужості – І.

Література

1. Емцов Р.Г., Лукин М.Ю. Микроэкономика. – М., 1997. – Гл. 2–7.

2. Камаев В.Д. Экономическая теория: Учебник. – М., 1998. – Гл.5, 6.

3. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. – К., 1993. – Гл. 4, 23.

4. Нуреев Р.М. Курс микроэкономики. – М., 1999. – Гл.3,4.

5. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерного. – К., 1998. – Тема 12.

6. Політична економія. Навч. посібник / За ред. Кривенка Т. – К., 2002. – Тема 5.

7.

a

c

d

B

I

I₁

Кількість продукту В, од

I₂

b

X

A

Рибалкін В. Основи економічної теорії. – Київ, 2002. – Тема 4.

8. Симкина Л. Микроекономика. Ученик. – СПб, 2001. – Тема 3.

9. Современная экономика. Лекции / Под ред. О. Мамедова. – Ростов-на-Дону, 2001. – Тема 12.

10. Тигова Т. Микроекономика. – К., 2000. – Гл.4.

ТЕМА 7. Теорія фірми

1. Економічна природа фірми

2. Основні типи фірм

3. Малі, середні та великі фірми

1. Економічна природа фірми

Поряд зі споживачем найважливішим господарським суб'єктом, поводження якого визначає економічну ситуацію на мікрорівні, є виробник. Його функція – забезпечення пропозиції, тобто постачання на ринок необхідної кількості товарів і послуг. Виробництво благ – складний процес. Деякі з них можуть бути зроблені індивідуально, а деякі – вимагають координованих зусиль багатьох людей. Кожний з учасників трудового процесу виконує свою частку роботи в процесі поділу праці, а кінцевий продукт є результатом їхніх спільних зусиль, тобто кооперації праці.

Розрізняються поняття «фірма» і «підприємство», хоча в закордонній і вітчизняній літературі вони часто ототожнюються. Під підприємством варто розуміти певний виробничо-технологічний комплекс, використовуваний для виробництва товарів і послуг у будь-якій галузі національної економіки. Підприємствами є металургійний завод, швейна фабрика, аеропорт, магазин. Фірма – це організація, що володіє підприємствами і веде господарську діяльність на них. У складі фірми може бути одне чи кілька підприємств. Фірми можуть бути горизонтального типу, тобто охоплюють підприємства, що знаходяться на одній стадії виробництва (наприклад мережа продуктових магазинів), чи вертикального типу, тобто поєднують підприємства, що знаходяться на різних взаємозалежних стадіях виробничого процесу (наприклад, сталеливарні комбінати, куди входять рудники, шахти, вапнякові кар'єри, коксові печі, домни, прокатні стани, кузні, ливарні цехи). Досить розвинутим явищем у сучасній ринковій економіці є диверсифіковані фірми, які охоплюють підприємства, що оперують у різних галузях і на різних ринках.

Первісне слово «фірма» (від італ. “firmа”) означало “торгове ім'я” комерсанта. В даний час фірма – це суб'єкт підприємницької діяльності, що має економічну і юридичну самостійність. Фірма – це майновий комплекс, використовуваний власниками цього майна для здійснення підприємницької діяльності. До складу фірми входять усі види майна, які призначені для її діяльності, включаючи земельні ділянки, будинки, спорудження, устаткування, інвентар, сировину, нереалізовану продукцію, права вимог, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують її діяльність (фірмове найменування, товарні знаки), та інші виключні права.

У розвинутій ринковій економіці фірми різноманітні. Вони займаються виробництвом товарів, їхньою реалізацією, наданням усіляких послуг: фінансових, посередницьких, інформаційних, консультативних, науково-дослідних. По сферах підприємницької діяльності вони можуть бути промисловими, сільськогосподарськими, будівельними, транспортними, телекомунікаційними, торгово-посередницькими, рекламними, інжиніринговими, юридичними.

В економічній теорії існує два відомих підходи до розгляду природи фірми.

Технологічний підхід до вивчення фірми сформувався на базі неокласичних поглядів на мікроекономічні процеси. У його основі лежить припущення про те, що завжди є можливість визначити функцію, що виражає максимальний обсяг випуску при заданому рівні розвитку техніки і технології при всіх можливих комбінаціях факторів виробництва, які маються в наявності. За допомогою такої виробничої функції можливо визначити, за якої пропорції між окремими ресурсами досягається оптимальний обсяг виробництва з погляду співвідношення витрат і випуску. У рамках технологічного підходу проблема визначення оптимального розміру фірми є центральною. Його, як відомо, можна буде досягнути, коли позитивний ефект економії на масштабі виробництва використовується цілком. Неокласичну фірму справедливо порівнюють з «чорною шухлядою», куди опускають порції ресурсів, закривають її кришкою і через якийсь час витягають з неї зроблені блага. Але цей підхід не дозволяє з'ясувати феномена виникнення фірми, закономірностей її подальшого розвитку і, в остаточному підсумку, зникнення.

Альтернативний технологічному погляд на проблему економічної природи фірми був розроблений у рамках інституціональної економічної теорії. Ця традиція бере свій початок із класичної статті Р. Коуза «Природа фірми» (1937) і одержала надалі свій логічний розвиток.

Спочатку визначимо причини походження фірми як інституту, як виробничої організації. Уявимо собі економіку, у якій кожен окремий індивід самостійно, поза якою-небудь формальною структурою займається виробництвом блага. Кожна обмінна угода в цій моделі здійснюється тільки після відповідних трансакційніх витрат на процес обміну. Можна виділити наступні види трансакційніх витрат: пошук інформації про стан ринку (потенційні постачальники і покупці, ціни, характеристики товарів і послуг), укладання складних контрактів, що включають застереження на випадок непередбачених обставин; довгострокові відносини по окремих питаннях; періодично повторювані угоди з продажу різних товарів; дотримання умов контрактів; юридичний супровід виконання контрактів. При даних обмінно-операційних витратах може виявитися, що дешевше організувати виробництво так, щоб деякі ринкові операції були скасовані і заміщені діями адміністрації підприємства по контролю за виробничим процесом і керування їм усередині організації (фірми). Отже, можна зробити висновок про те, що створюючи фірми, індивіди прагнуть знайти альтернативні способи координації своєї діяльності, що скорочує величину витрат.

На відміну від природним чином сформованого ринкового порядку фірми базуються на ієрархічному принципі організації економічної діяльності. Ринок припускає відокремлення засобів виробництва, фірми – їх концентрацію. В умовах ринку панують непрямі методи контролю, у фірмі – прямі. Ринок ґрунтується на економічних стимулах, фірма, навпаки, – на адміністративних формах керування. Таким чином, фірма і ринок розглядаються як альтернативні способи економічної організації. Отже, вибір при прийнятті підприємцем рішення про створення фірми полягає в тому, щоб визначити, яким чином дешевше здійснювати трансакції (угоди): шляхом створення фірми чи за допомогою ринкового механізму.

Однак організація (фірма) має і свої слабкі місця. Виробництво за участю великої групи людей, які не зацікавлені в кінцевому прибутку, збільшує витрати на спостереження за виробничим і трудовим процесом, на вимір його проміжних і кінцевих результатів, на керівництво, на укладання трудових угод і захист від опортуністичного поводження працівників фірми (так зване «ухиляння») після укладання з ними трудової угоди.

Ринкові (зовнішні) і внутріфірмові трансакції тісним чином зв'язані між собою. Їхнє співвідношення детермінує оптимальний розмір фірми, інакше можна було б розглядати національну економіку як одну гігантську фірму. Дійсно, повинна бути досягнута деяка точка, у якій граничні витрати організації додаткових трансакцій усередині фірми дорівнюють граничним витратам, зв'язаним зі здійсненням трансакцій на відкритому ринку, чи витратам організації їх іншим підприємцем. Разом з тим, таке пояснення необхідності існування фірми представляється недостатнім. Адже фірма представляє складну управлінську систему, побудовану на ієрархічному принципі, а здійснення адміністративних функцій стає однією з відмінних ознак фірми.

У сучасній неоінституціональній теорії під фірмою розуміється коаліція власників факторів виробництва, зв'язаних між собою мережею контрактів, у результаті чого досягається мінімізація трансакційніх витрат.

У теорії економічних організацій виділяються поняття контракту та його три основні типи. Контракт – це угоди з приводу обміну між економічними агентами, які специфіцирує права та обов'язки сторін. Класичний контракт припускає, що угоди між агентами носять разовий характер і через низький ступінь невизначеності всі аспекти відношень можуть бути передбачені заздалегідь і включені в контракт. Він існує тільки в писемній формі, а захист прав учасників здійснюється судовою системою держави. Неокласичний контракт регулює лише деякі з можливих варіантів розвитку відношень між сторонами в ході виконання контрактних зобов'язань. Він нагадує, скоріше, договір про принципи співробітництва, ніж строгий юридичний документ. Відносинний чи імпліцитний контракт припускає довгострокові і безперервні в часі зв'язки між економічними суб'єктами в умовах високого ступеня невизначеності. Оскільки тут неформальні умови переважають над формальними, остільки для виконання контракту потрібен планомірний порядок, що припускає ієрархію.

Система контрактів узгоджується між власниками певних ресурсів. Американський економіст О. Уільямсон розділив усі ресурси (активи) на три групи: загальні, специфічні та інтерспецифічні. Загальні ресурси – це ресурси, цінність яких не залежить від перебування в даній фірмі: і усередині, і поза нею вони оцінюються однаково. Специфічні ресурси – це ресурси, цінність яких усередині фірми вище, ніж поза нею. Інтерспецифічні ресурси – це взаємодоповнювані, взаємоунікальні ресурси, максимальна цінність яких досягається тільки в даній фірмі і за допомогою її. Саме наявність останнього виду ресурсів дає синергетичний ефект, що перевищує просту суму внесків кожного учасника фірми. Таким чином, серцевину фірми складає довгостроковий відносинний контракт, укладений між власниками інтерспецифічних ресурсів. Наявність інтерспецифічних і специфічних ресурсів у фірмі дозволяє заощаджувати трансакційні витрати, а їхнім власникам – діставати економічний прибуток.

Таке трактування природи фірми дозволяє пояснити різноманіття сучасних фірм. Унікальність вступаючих у коаліцію інтерспецифічних ресурсів і різноманіття трансакційних витрат пояснюють специфіку форм контрактів, що лежать в основі різноманітних видів сучасних фірм. Різноманіття способів мінімізації трансакційних витрат визначає, на думку прихильників інституціонального підходу, різноманіття фірм.

Дата добавления: 2014-10-17