Що? скільки? чому? яке? як? – на ці запитання має дати відповідь наука

Як зробити? – на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? – це сфера практики.

Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі нау­ки – описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об’єктивної дійсності, що становлять предмет її ви­вчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широко­му значенні – теоретичне відтворення дійсності.

Істинні знання існують як система принципів, законо­мірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об’єктивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання – це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об’єктом. Абсолютне знання – це повне, вичерпне відтворення уза­гальнених уявлень про об’єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об’єктом. Безперервний розвиток практики уне­можливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об’єктивно істинні знання від помилкових по­глядів.

Наука, як специфічна діяльність спрямована на отриман­ня нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

· наявністю систематизованого знання (наукових ідей, те­орій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

· наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослі­дження;

· практичною значущістю як явища (процесу), що ви­вчається, так і знань про нього.

Розглянемо основні поняття науки.

Наукова ідея – інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукуп­ності зв’язків, на основі яких робиться висновок. Вона ба­зується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструк­тивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значу­щості для науки і практики. Свою специфічну матеріаліза­цію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза – наукове припущення, висунуте для пояснен­ня будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво еко­номити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати фак­ти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в нау­ці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і прохо­дять у своєму розвитку три стадії:

· накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

· формулювання гіпотези і обґрунтування на основі при­пущення прийнятної теорії;

· перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпо­теза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висуваєть­ся з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон – внутрішній суттєвий зв’язок явищ, що зумов­лює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здо­гадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука викори­стовує судження.

Судження – думка, в якій за допомогою зв’язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано – за допомогою умовиводу.

Умовивід – розумова операція, за допомогою якої з пев­ної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Наука – це сукупність теорій. Теорія – вчення, систе­ма ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлу­мачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалі­зоване відображення дійсності. Теорію розглядають як су­купність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

· адекватність наукової теорії описуваному об’єкту;

· можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

· повнота опису певного явища дійсності;

· можливість пояснення взаємозв’язків між різними ком­понентами в межах даної теорії;

· внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

Наукова концепція – система поглядів, теоретичних по­ложень, основних думок щодо об’єкта дослідження, які об’єд­нані певною головною ідеєю.

Концептуальність – це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстрактніше визначення ідеї. Принцип – це правило, що виникло в результаті об’єктивно осмисленого досвіду.

Поняття – це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а та­кож взаємозв’язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують су­купність слів – термінів. Розкриття змісту поняття нази­вають його визначенням. Останнє має відповідати двом най­важливішим вимогам:

· вказувати на найближче родове поняття;

· вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослі­дження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт – подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукуп­ності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об’єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко­вих фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.

Рух думки від незнання до знання керується методоло­гією. Методологія наукового пізнання – вчення про прин­ципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження – це спосіб застосування старого знан­ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на­укових фактів.

Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження – цілеспрямо­ване пізнання, результати якого виступають як система по­нять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен­тальні та прикладні. Фундаментальні наукові досліджен­ня – наукова теоретична та (або) експериментальна діяль­ність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв’язку природи, суспільства, людини. При­кладні наукові дослідження – наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання ч наукового результату. Науковий результат – нове знан­ня, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних нау­кових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інфор­мації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової до­повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат – нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

До основних результатів наукових досліджень належать:

· наукові реферати;

· наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нара­дах, семінарах, симпозіумах;

· курсові (дипломні, магістерські) роботи;

· звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську; дослідно-технологічну) роботу;

· наукові переклади;

· дисертації (кандидатські або докторські);

· автореферати дисертацій;

· депоновані рукописи;

· монографії;

· наукові статті;

· аналітичні огляди;

· авторські свідоцтва, патенти;

· алгоритми і програми;

· звіти про наукові конференції;

· препринти;

· підручники, навчальні посібники;

· бібліографічні покажчики та ін.

Суб’єктами наукової діяльності є: вчені, наукові праців­ники, науково-педагогічні працівники, а також наукові уста­нови, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та нау­ково-технічної діяльності.

Науково-дослідницькою діяльністю займається значне ко­ло людей. Тих, хто робить це постійно, називають дослідни­ками, науковцями (науковими працівниками), вченими.

Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження. Науковець – це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є спеціалістом у певній галузі науки. Вчений – фізична особа, яка провадить фундамен­тальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здо­буття наукових та (або) науково-технічних результатів. На­уковий працівник – вчений, який за основним місцем ро­боти та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною або науко­во-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.

Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфіка­цію, працюють як самотужки, так і об’єднуючись у наукові колективи (постійні чи тимчасові), створюють наукові школи.

Дата добавления: 2014-10-17