Звичаєвість у сімейно-шлюбних відносинах

Сімейне право – це галузь права, що регулює відносини шлюбу, сім’ї, усиновлення, а також питання опіки і піклування. Сім’я становить соціальну систему, глибинний сенс і природне призначення якої – продовження роду та виховання нащадків. У вербальному фольклорі українців зустрічаються образи божественного подружжя Лади і Лада, яке освячувало сімейні узи. Для інституту сім’ї характерні спільні загальнолюдські визначальні риси, зокрема, основні функції: відтворення етносу, народження дітей і їх виховання, економічно-виробнича функція, особливо пов’язана з домашнім господарством; інтимно-психологічна, підтримання міжособистісних взаємин подружжя, батьків і дітей; культурно-репродуктивна, що полягає у передачі культурних традицій народу.(1)

Сім’я - це об’єднання людей‚ пов’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю‚ об’єднання‚ що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості. (2). Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком і жінкою‚ у тих чи інших формах санкціонований суспільством. Шлюб - це історично обумовлена, санкціонована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов’язки по відношенню одне до одного і до дітей. (3)

В Україні тривалий час, аж до кінця ХІХ століття, звичаєве право, що було основним чинником регулювання взаємовідносин між людьми, зокрема в сфері родинного побуту, в основних рисах увійшло пізніше в закони державного права.(4) Звичаєве право суттєво впливало на соціально-демографічні характеристики тих, хто брав шлюб, норми шлюбу, характер внутрішньосімейних відносин, на народжуваність, міжетнічне спілкування.

· Історія та історичні форми шлюбу

Первинною формою усвідомленої кровної спорідненості був тотемізм. Рід, а отже й кожний член роду, пошановував свій тотем – тварину чи рослину, що була об’єктом релігійного культу і вважалася родоначальником та охоронцем первісного материнського роду. Приналежність до певного роду визнавалась не у формі спільності предка, а у формі єдиного тотема. Сімейно-шлюбний зв’язок поступово еволюціонував: від дуально-родового та групового у докласовому суспільстві до парного у період формування класового суспільства та моногамного у зрілому класовому суспільстві. Парна сім’я, що скріплювала відносини між чоловіком і жінкою – представниками різних тотемних родів підривала основи материнського роду: поява общинно-дворищного господарства зумовила той факт, що саме общини, а не роди стали основними виробничими спілками., члени одного роду опинялися в різних господарських колективах внаслідок шлюбів. З цього часу відбувається перехід до моногамної форми сім’ї, яка, на відміну від парної сім’ї, становила подружній союз на тривалий час, на все життя і в тій чи іншій формі санкціонувалася суспільними інституціями.(5) Моногамна сім’я формувалася на ґрунті зрілих класових відносин.

За часів Княжої Русі сімейні відносини носили патріархальний характер, що утвердився завдяки монополізації чоловіком – главою сім’ї приватної власності і регулювалися як нормами звичаєвого права, так і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства – ще й церковними уставами. Пізніше звичаєве сімейне право частково кодифікувалося у “Руській Правді”, Литовському Статуті, законодавстві Речі Посполитої, Угорського королівства, Магдебурському праві, законодавстві Російської імперії.

Аналіз писемних джерел свідчить про розмаїття історичних форм шлюбу древніх слов’ян: за звичаями “ умикання”, “уводом”,” уходом”, “за згодою”, “на віру”. Так, описуючи звичаї полян, древлян, радимичів та інших слов’янських племен, літописець звертає увагу на те, що у древлян “брака у них не бываше, но умыкиваху у воды девиця”. (6), вони захоплювали собі жінок на ігрищах. Такий шлюб мав назву “ умикання ”.

Шлюб “ уводом ” дещо нагадував давньоруське “умикання”‚ однак відбувався за згодою нареченої. До такої форми шлюбу вдавалися, якщо батьки бажали віддати дочку за іншого нареченого. За часів християнства “увод” відзначався тим‚ що молода пара без згоди батьків втікала і таємно вінчалася. Цей тип шлюбу засуджувався з двох причин: по-перше‚ не отримавши батьківського благословення‚ молоді‚ за повір’ям‚ накликають на себе всілякі нещастя‚ а‚ по-друге‚ вони не здійснювали весільних обрядодій‚ які мали не менше значення‚ ніж вінчання. Показовим у цьому плані є звичай‚ коли молоді‚ обвінчавшись‚ але не маючи змоги відправити весілля (брак коштів‚ жалоба за кимось із рідних тощо)‚ жили кожен окремо в родині своїх батьків‚ ніби продовжуючи період залицяння‚ при цьому наречена продовжувала одягатися по-дівочому‚ носити вінок. Справжнє подружнє життя між ними було заборонено.

Шлюби “ уходом ” були поширені серед бідноти, яка не могла забезпечити виконання весільних обрядодій: наречена не мала посагу, “скрині”, наречений не міг оплатити витрати шлюбного договору. Сором перед громадою змушував молоду пару “йти з двору”, укладати шлюб серед чужих людей.

Поляни одні з перших серед представників слов’янських племен почали укладати шлюб “ за згодою ” родів молодого й молодої, яка освячувалась весільним обрядом, що санкціонував подружній зв’язок. (7) Давній звичай батьківського благословення та укладання шлюбного договору закріпився в народнопоетичній творчості, а в письмовій вперше – у “шлюбних” листах актових книг ХУІІ століття: шлюб укладається “за власної хоті і по милості своїй”, але за умови “благословення родителів”. (8) У випадку укладання шлюбу без згоди батьків, ті, хто бере шлюб, втрачали право на спадщину.

Особливість шлюбу “ на віру ” полягає в тому‚ що його укладали самотні люди - старі дівки і парубки‚ вдови і вдівці‚ що не мали права вінчатися вдруге, розлучені. У такому випадку пара не вінчалася і не справляла весілля. Люди просто сходилися разом за взаємної згоди “доживати віку”. Цей тип шлюбу тримався виключно на добрій волі‚ довірі подружжя‚ оскільки юридично закріплений не був.

Звичаєве право визначало вік вступу до шлюбу і вікове співвідношення нареченого і нареченої. Серед українців звичайною аж до початку ХХ століття була практика раннього вступу до шлюбу: у 18-19 років для нареченого та в 16-17 років для нареченої. (9)

Християнське право вступало в конфлікт із звичаями дохристиянської доби і визнавало лише ті шлюби, що освячені церквою і обрядом вінчання, а всі інші форми шлюбів вважалися гріховними і називалися “бісовськими”.(10)

Втручання держави у санкціонування шлюбних відносин обмежувалось “ поємщиною ” та “ розводом ” – грошовими податками, які сплачувалися за укладання шлюбу чи розлучення. У звітах королівських урядників 1565 року, що робили “люстрацію” (перевірку) українських староств на Поділлі, значиться, що “поємщина” та “розвод” складали на той час три гривні.“Когда который человек обычаем пограничным, самовольным, возьмет скбе чью девку или вдову или разведенную в качестве жены и с нею желает жить, тогда дает три гривны на замок”; “Кто хочет жену отпустить или жена мужа, то тот, кто дает тому причину (то есть повод), платит три гривны”.(11) Їх збирали в селах отамани, а в містах - війти. Отримуючи ці гроші, влада таким чином визнавала законність шлюбів і розлучень. У конфліктних ситуаціях з приводу розподілу спадщини держава визнавала лише шлюби, укладені за церковними канонами.

Майже до ХІХ століття в селах України побутував звичай обирати супутника життя у своєму або сусідніх селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Адже репутація сім’ї в минулому мала таке ж велике значення, як і її економічний і соціальний стан. Віддаючи перевагу гідній для свояцьких зв’язків родині, як правило, рівній в економічному і соціальному відношеннях, розв’язували і проблему обранця – рівного за соціальним станом.(12)

Те ж саме можна констатувати й відносно шлюбів поміж родичами. До видання Статуту 1588 року світське законодавство не втручалося в цю частину шлюбного права‚ повністю віддавало її в компетенцію церкви‚ а за тодішньої дезорганізації духовного суду можна було безкарно здійснювати будь-які порушення канонічних правил навіть з відома і благословення духовних властей. Князь Іван Борятинський‚ що жив в кінці ХУ століття‚ бажаючи взяти шлюб з рідною племінницею‚ повинен був домогтись дозволу на це у константинопольського патріарха‚ але пізніше подібні дозволи без труднощів діставались і на місцях. У 1575 р. до польського єпископа Іона надійшов донос‚ що його намісник благословив кілька шлюбів серед близьких родичів‚ в тому числі обвінчали рідних братів на рідних сестрах. Єпископ розірвав ці незаконні шлюби‚ але не піддав намісника будь-якому покаранню‚ та й саме порушення було розкрите лише тому‚ що зачіпило приватні інтереси приходського священника. (13)

Наскільки звичними були в ті часи шлюби між родичами‚ що заборонялося церквою‚ і наскільки безрезультатною була боротьба з цим звичаєм‚ засвідчує “Поучение” митрополита Сильвестра новопризначеному ієрею (1562р.), в якому на нього покладались обов’язки не бути особисто присутнім на таких весіллях і не давати приводу думати‚ що подібні шлюби підтримує церква: “а на брак не ходи‚ где в сватовстве или во племени поймутся‚ или в кумовстве”.(14) У третє видання Статуту був включений спеціальний параграф‚ що забороняв шлюби до восьмого коліна кровної спорідненості і до шостого коліна свояцтва; передбачалося покарання за переступ заборони у формі скасування шлюбної угоди, конфіскації помість та визнанням незаконнонародженими дітей від таких шлюбів.(15) Але і цей захід виявився не досить дійовим в боротьбі з консервативним звичаєм‚ і через три роки Львівський єпископ Гедеон Балабан‚ відвідавши за дорученням митрополита Перемишлівську єпархію‚ виявив‚ що багато священників “беззаконные браки‚ кровосмешения‚ в сватовствах и кумовствах понятия допущают и таковых в малженство венчают”.(16) Без сумніву‚ на укладання таких шлюбів повинна була справити свій вплив практика католицької церкви‚ де подібні шлюби вважаються дозволеними. Дошлюбні стосунки

Дошлюбні стосунки молоді у період вибору подружньої пари сформувалися за звичаєвими традиціями у так званий залицяльний етикет. В історичному плані відкрите залицяння поступово ставало нормою поведінки як міської так і сільської молоді і відбувалося під контролем молодіжної громади, що була особливим інститутом організації дозвілля молоді та регулювання дошлюбних стосунків. Так, обравши собі пару, хлопець мав оберігати честь та гідність майбутньої дружини, образа її була грубим порушенням етикетних норм, засуджувалась і каралася членами молодіжної громади. Крім того, до функціонального кола молодіжних громад входило: 1) врегулювання стосунків молоді з місцевою владою – волостю, старшиною, поліцією, поміщиком; парубоцтво в цьому плані було свого роду виконавчим органом тих постанов, що їх приймала влада і через які забезпечувалося унормування сільського життя, а також тих побажань та настанов, котрі ухвалював сільський сход і які мала санкціонувати влада; 2) налагодження гармонійних відносин в селі, узгодження конфліктів між парубками й дівчатами, між молоддю та мешканцями села;

3) організація свят та урочистостей на селі – церковних процесій, святкування храмового дня, виконання святкових обрядів.(17) Молодіжні громади виконували функції регулювання інтимних відносин у молодіжному спілкуванні, підготовки молоді до сімейного життя і, отже, забезпечували громадське визнання її як повноправної верстви суспільства. Адже соціалізація молоді та одержання повноправного статусу у громаді за звичаєвим правом відбувалося лише після одруження.

Спільність основ організації молодіжних громад можна простежити і в соціальних утвореннях інших типів, наприклад, церковних братств або цехових організацій.(18) Наявність у молодіжних громадах парубоцької та дівочої громад є, на думку дослідників, рефлексією прадавньої дуально-родової групової форми шлюбу, що мала місце у докласовому суспільстві. У кожному родовому соціумі формувалися так звані “доми” (табори): дім неодружених дівчат та дім парубків, що жили відокремлено, а стосунки між їх мешканцями не були постійними і регулювалися потребами роду в дітонародженні. (19) В епоху моногамних шлюбів прообразом дому дівчат стали “досвітки” або “вечорниці”, що влаштовувались, за звичаєм, у хаті одинокої жінки чи вдови, і куди могли завітати парубки. Доступ парубоцької громади на дівочі досвітки зазвичай, був небезкоштовним: хлопці мали приходити з гостинцями. Дівчата могли вигнати когось із хлопців, оскільки територія “дому” була їхньою; однак і залицяльні звичаї були тут вільними, невимушеними: на досвітках дозволялось те, що було під забороною в присутності дорослих членів громади. Етнографи твердять, що свобода міжстатевих стосунків, пов’язаних із вечорницями, якраз і пояснюється прадавніми нормами співіснування жіночої та чоловічої половин роду у період укладання дуально-родових групових шлюбів.

Молодіжні громади, як відомо, об’єднували лише неодружену молодь і, отже, були тимчасовими утвореннями, розрахованими на невеликий період у життєвому циклі людини: від моменту парубкування (дівування) до одруження. Тим часом перебування в складі громади було найвідповідальнішим моментом у житті молодої людини і тому вимагав дотримання ряду традиційних звичаїв.

Однією з умов вступу до громади було досягнення молодою людиною відповідного віку: для хлопців 16 – 17 років, дівчат – 15 – 16. Вік парубкування та дівування залежав від кількох чинників: місцевих усталених звичаїв, складу родини та її економічного становища, характеру молодої людини, ступеня громадської зрілості хлопців та дівчат. Віковий поріг прийняття до громади молоді зумовлювався ще й соціально-економічними умовами тієї чи іншої місцевості та регіону і був неоднаковим у різні періоди часу. Скажімо, в ХІХ ст. він становив 14 - 15 років, що співвідносилось з побутуючою тоді практикою раннього одруження і визначалось статусом сім”ї як основою економічного та виробничого осередку суспільства. Селянська родина вела напівнатуральне господарство, їй потрібні були додаткові робочі руки, які діставалися їй після одруження дітей, котрі лише після одруження одержували право самостійно виконувати всі сільськогосподарські роботи. Саме це й послужило основою формування традицій раннього одруження, а значить, і раннього парубкування чи дівування. (20)

Важливою умовою для вступу до молодіжної громади хлопців та дівчат була не лише громадська думка щодо їх громадянської зрілості, а й обов’язкова згода батьків. Сам момент вступу до молодіжної громади був свого роду соціальним кордоном, який мали переступити хлопець та дівчина, щоб набути нових соціально-вікових якостей, насамперед, визнання їх громадянських прав. Якщо про хлопця говорили, що він “ парубочить ”, то це означало визнання за ним права створювати сім’ю, самостійно виконувати будь-яку роботу, вільно розпоряджатися заробленими грошима, бути учасником сімейних рад, а за певних умов і сільського сходу.

В Україні побутувала усталена соціально-вікова ієрархічна структура, наприклад, для хлопців: до десяти років – це “ хлопець ”, йому доручалося пасти гусей, курей, телят; від 10 до 12 років – “ хлопчище ”, він у всьому вже допомагав батькові; від 13 до 16 років – підпарубок, працював на рівні з батьком; від 17 років “ парубок ”, міг працювати самостійно. Для дівчат: до 10 років – “ дівча ”, до 13 років “ дівчина ”, до 16 років – “ дівище ”, за 16 років – “ дівка ”. У центральних районах України остання називалась “дівка у заплітках”, у західних – “дівка у бовтицях”, у східних – “дівка на виданні”.(21)

Знаючи, що з початком парубкування чи дівування діти будуть менше уваги приділяти домашнім справам, батьки іноді відкладали час вступу своїх їх до молодіжної громади. Щоправда, звичаєве право обмежувало батьківську заборону на вступ до молодіжної громади: поважними причинами була хвороба когось із батьків, значні майнові нестатки сім’ї, недостатня соціально-моральна зрілість молодої людини, що підтверджувалось громадою. Якщо син був не слухняним, батько міг не дозволити йому на деякий час вступати до молодіжної громади, тим часом дозволяючи те саме це зробити молодшому, більш слухняному синові. Це було подією надзвичайною, оскільки за звичаєвим правом першими мали одружуватися старші діти. “Не розладнуй мені клуні”, говорив батько, коли хтось із дітей хотів поза чергою йти “на вулицю”. Це могло статися й тоді, коли на підході до вступу до молодіжної громади опинялось одразу кілька братів і сестер. Майже до ХХ століття сім’ї, як правило були багатодітними, а вікова різниця між народженими – невелика, черговість до парубкування й дівування була невеликою.

За звичаєм, вступ сина чи доньки до громади, перехід в новий соціально-віковий стан батьки урочисто відзначали, пишалися своєю дитиною. Існував і обряд ініціального характеру, при якому парубків особливим чином підстригали, а дівчатам заплітали косу, щоб їх впізнавали і відповідним чином ставилися до них.

Звичай вимагав від нових членів молодіжної громади виконання усталених обрядодій. Той, хто вступав до парубоцької громади, приходив на збір парубків, кланявся на чотири сторони, його піднімали на руках в супроводі пісень або садовили на коня, як правило, білого, він проїздив у колі парубків та дівчат (балував конем), а його вітали оплесками, піснями та схвальними вигуками. Така урочистість називалася коронуванням, після якого парубок ставив могорич.

Могорич – обов”язковий атрибут при вступі до парубоцької громади і жоден парубок не мав права відмовитися від нього, оскільки існували відповідні звичаї покарання: побиття того, хто не скуштував могорича, мотузками з трави; купання у річці чи криниці; заставляння коси в шинку, щоб її викупив той, хто відмовився від могорича.

Головними осередками спілкування молоді були вечорниці. Дівчата брали з собою прядиво, вишивання чи плетіння, кожна з них працювала, тим самим показуючи свій хист, своє вміння. Хлопці приходили, щоб розважитися та залицятися до дівчат. Тому праця чергувалася з розвагами – танцями, піснями, іграми, жартами, під час яких і відбувалося більш близьке знайомство молоді між собою. Х.Вовк відзначає що “саме на вечорницях та досвітках і відбувається взаємне знайомство обох статей, що кінчається формальним признанням у коханні й пересправами між батьками обох сторін”. (22). Вечорниці були багатофункціональним явищем, спрямованим на розв’язання низки молодіжних проблем побутового, розважального та соціалізуючого характеру. Синкретичність українських вечорниць виявляється в розмаїтті їх форм – досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, вечірки, колодки, кутки, забави.

· Порядок укладання шлюбу. Змовини.Весільний акт

На думку М.Владимирського-Буданова весільні обряди‚ що дійшли до нашого часу‚ є найбільш достовірними і точними історичними свідченнями про давньоязичницьку релігійну форму укладання шлюбу.(23) Християнство від самого початку прагнуло замінити її лише церковним вінчанням‚ але духовенству довелось тривалий час боротися з дещо протилежними поняттями і звичаями‚ що віками формувалися в народному світогляді. Ще наприкінці ХІ століття українці‚ за свідченням Києво-Печерського чорноризця Іакова‚ вважали‚ що лише князям та боярам личить вінчатися за церковним обрядом‚ а простим людям годиться брати собі жінок “с плясанием и гудением‚ и плесканием”‚ тобто за старовинними язичницькими звичаями. Однак опис весілля у “Слові о полку Ігоревім” підтверджує те, весільних традицій дотримувалися і на княжих дворах. Це засвідчує літописне оповідання про сватання Рогніди Володимиром. (24) У літописах наводиться весільна термінологія, котра почасти збереглася і до наших часів у назвах весільних чинів та окремих обрядів.

Утворення сім’ї із укладенням законного шлюбного союзу вимагало публічного здійснення віками встановленого шлюбного ритуалу‚ що розподілявся на дійства, які склалися в дохристиянський час та збереглися в добу християнства:

а) попереднє, що включало змовини або сватання (домовленість сторони нареченого з батьками нареченої), оглядини (оцінка майнового стану парубка), заручини (публічне підтвердження своєї згоди тими‚ хто бере шлюб);

б) власне шлюбне (весільний акт)‚ що супроводжується традиційними обрядами‚ і знаменує релігійне освячення шлюбного союзу.

З утвердженням християнства церква включила до необхідних весільних обрядодій вінчання. За Литовським статутом законним визнається лише “вінчаний” шлюб‚ союз із “невінчаною жінкою” є напівлегальним, діти, народжені “невінчаною жінкою” обмежуються у спадкових правах, порівняно з ними ще більш безправною категорією є лише діти, народжені від перелюбу. Однак громадські та міські суди ХУІ - ХУІІ ст.‚ котрі керувалися у своїх рішеннях не лише писаним законом‚ але й звичаєвим правом‚ були значно лояльнішими. М. Вламирський-Буданов‚ котрий досліджував документи‚ що стосувалися шлюбного права Могилевського магістрату і Гродненського земського суду‚ дійшов висновку‚ що в західно-руському праві ХУІ-ХУІІ століть поряд із шлюбами “вінчаними” визнавалися й “невінчані”, але здійснені згідно із звичаєвими нормами та із дотриманням весільної обрядовості‚ і що всі права членів сім’ї‚ створеної внаслідок такого шлюбу‚ визнавалися тією ж мірою‚ як і церковного шлюбу.(25) Виняток становили майнові суперечки між членами вінчаних та невінчаних сімей: тоді правова перевага зберігалася за спадкоємцями законної сім’ї, освяченої церквою. У наказі Київського митрополита Ісайї Копинського (1631 р.) приходським священникам давалось розпорядження: “Котрі живуть без шлюбу (не вінчані), тих відлучати від церкви”. Чи такий засіб застосовувався до осіб вищих верств‚ достовірно невідомо‚ але в середовищі простолюдинів цей наказ сприймався, як залякування.

Брати вінчаний шлюб за церковними канонами можна було тричі за життя.Однак за давньоруським (язичницькими) звичаями, кодифікованими Литовським статутом.(26) та Магдебурзьким правом“вільно кожному одружуватися стільки разів, скільки забажає, поки без жони зоставатися не зможе чи не схоче, хоча б їх умерло у нього три чи чотири; так само й жінці по смерті чоловіків своїх, вільно піти заміж за іншого”.(27) Якщо на Правобережжі церква визнавала перевагу звичаєвого права щодо кількості вінчаних шлюбів, то на Лівобережній Україні духовенство намагалося утвердити християнські норми в обмеженнях на четвертий шлюб, який вважався гріховним і підлягав тим же покаранням, що й перелюб.

В основі укладання шлюбу в Україні в ХУІ – ХУІІ ст. була згода (зговір, змовини, сватання, рушники,) між двома сторонами: батьками й родичами молодого і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват чи сваха.

Результати змовин, за звичаєм, оформлялися письмовими договірними зобов’язаннями‚ у яких контрагентами були‚ з одного боку наречений‚ а з іншого - батько нареченої. Коли ж батька не було‚ то іншою стороною виступала мати нареченої і брати або опікуни. Такі зобов’язання називалися “змовними листами”‚ а в ХУІІ столітті їх називали “шлюбними інтерцизами ”. В них сторони головним чином домовлялись‚ що один з контрагентів повинен видати дочку (або сестру)‚ а інший повинен з нею одружитися в призначений день; хто не виконає свого зобов’язання‚ повинен заплатити іншому встановлену грошову “заруку” або неустойку. “ Змовні листи ” або інтерцизи скріплювалися підписами і печатями самих контрагентів і присутніх на змовинах свідків‚ для більшої міцності договору подавалися до суду і вносилися в актові книги. (28) Одним з давніх звичаїв сватання, що зберігся у західних регіонах України аж до початку ХХ століття була шлюбна пропозиція дівчини до парубка. “Дівчина було прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині”.(29)

Відповідно до звичаєвого права під час укладання договору домовлялися про розмір приданого нареченої, яке складалося із скрині та худоби, внеску молодого (так званого віна та привінку), а також внеску батьків та родичів. Для здійснення цієї акції батьки збиралися на змовини, в яких нерідко брала участь і молода пара. Участь молоді у вирішенні питання про одруження, як і структура шлюбного договору, є одним з показників демократизації суспільства та утвердження правового статусу малої сім’ї. Алей після вручення рушників збитки могли не стягуватися за умови‚ якщо наречена була неповнолітньою і пізніше відмовлялася від шлюбу.

Як традиційний звичай‚ після сватання відбувалися оглядини батьками нареченої майбутнього помешкання та двору дочки‚ оцінки майнового стану нареченого. У правовому відношенні оглядини підтверджували значимість господарсько-економічної основи малої сім’ї: початковий майновий рівень утверджував право господаря розбудовувати сім’ю.

Згідно із звичаєвим правом укладання нерівних шлюбів і насамперед між багатими і бідними не схвалювалося. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою‚ але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: “Знайся кінь з конем, а віл з волом”. У феодально-кріпосницькому суспільстві долю дітей-кріпаків вирішували не стільки батьки, скільки поміщики. Шлюби мали укладатися тільки в межах села. Щоб видати дівчину заміж у сусіднє село, батьки мали виплатити поміщику вартість дочки-кріпачки (“ куничне ”), а наречений - частково відшкодувати витрати родині молодої.

Оскільки між змовинами й весіллям проходив значний час (від півроку до двох і більше років)‚ то нерідко траплялось‚ що одна із сторін змінила свій попередній намір і під різними мотивами ухилялась від шлюбу. У таких випадках інша сторона зверталась до міського уряду і отримувала від нього “ напоминальний лист ” для вручення через возного стороні‚ що ухиляється від шлюбу. Але це не завжди сприяло позитивному вирішенню справи; нерідко траплялось‚ що наречений в день весілля в супроводі родичів та весільних гостей приїздив у дім нареченої і заставав замкнені ворота, що було знаком остаточної відмови.

Покаранню підлягали особи‚ котрі порушували шлюбний договір. Якщо згідно з ним наречений або наречена пізніше відмовлялися взяти шлюб‚ це вважалося образою‚ приниженням перед громадою протилежної сторони: “За місцевим звичаєм відмова від одруження після сватання вважається образою‚ нанесеною сімейством і всі витрати оплачуються винною стороною”.(30)

Скарга до суду в таких випадках мотивувалася тим‚ що порушення шлюбного договору нанесло значні збитки іншій стороні: “За місцевим звичаєм сторона‚ що відмовилася після сватання взяти шлюб‚ зобов’язана платити збитки другій стороні”. (31) Досить широко і кваліфіковано цю проблему вивчив і представив О.Кістяківський‚ що свого часу вивчав рішення волосних судів з цього питання Київської‚ Чернігівської‚ Харківської‚ Полтавської‚ Єкатеринославської губерній. (32)

Шлюбний договір набував чинності з моменту вручення нареченою рушників або хусток на сватанні. Значення рушників‚ вручених нареченою сватам‚ відзначається в одному з рішень волосного суду: “Рушники - суть знаки договору про шлюб”.(33) Однак подавання рушників набувало законності в тому разі, коли наречена вручала їх сватам (старостам) добровільно і власноруч. Волосний суд міг відмовити у позові нареченому на тій підставі‚ що рушники сватам подавала не сама наречена‚ а її мати‚ оскільки нареченої вдома не було, бо в даному випадку мати і свати порушили правову норму. Також волосний суд відмовляв у стягненні збитків за порушення шлюбного договору, якщо змовини відбувалися між батьками нареченого й нареченої не вдома‚ а в шинку і без вручення нареченою рушників сватам. (34)

Суди вважали безпідставними відмови від шлюбу з таких причин: наречений страждає фізичною вадою (35,36); наречений дуже не подобається(37); наречений старий‚ поганої поведінки‚ поганого характеру‚ пиячить(38); не подобається сім’я нареченого‚ наречена передумала з ним одружитися‚ оскільки він має дітей‚ котрі також проти цього шлюбу(39). Більш вагомими вважалися претензії родини молодої до майнового становища нареченого та його віросповідання або скарга молодого на відмову майбутнього тестя видати до шлюбу розписку на землю‚ що була обіцяна як придане. Суди визнавали законним “розстройство шлюбу через обман”, тобто розірвання шлюбної угоди дівчиною, якщо наречений давав неправдиві дані про стан свого господарства та боргові зобов’язання.(40) На розгляд справи викликалися свідки – свати (старости), які були присутні на змовинах.

Типовими були рішення судів, за якими сторона, що відмовилася від шлюбу‚ звільнялася від сплати відшкодувань потерпілій стороні: через невиліковну хворобу, неправдиві даних про стан господарства та невиконання зобов’язань за шлюбним договором. Однак сплата “ безчестя ” присуджувалася, якщо відмова здійснювалася в образливій, брутальній формі. Морально-етичні норми не дозволяли нареченому навіть після сватання робити дівчині безсоромні пропозиції, ображати її гідність, виявляти неповагу до її жіночої гордості. У такому разі стягувалася плата “безчестя” на користь молодої. Грошові стягнення могли бути замінені судом на арешт.

· Організація сім’ї

Вироблені в патріархально-родовому суспільстві традиції залишилися і в організації малої сім’ї. Головним, як правило, був чоловік, батько, що розпоряджався майном і грішми; важливу роль відігравала жінка-мати, господиня дому. В обох батьків діти питали згоди на вступ до молодіжної громади, одруження, ведення власного господарства. Становище жінки в українській сім’ї не було безправним, як в інших народів (наприклад, російського). Після смерті батька функції глави сім’ї переходили до матері вона мала представляти сімейні інтереси на громадських сходах, поки старший син не досягне повноліття. Коли ж жінка одружувалася вдруге, громада призначала опікуном її дітей родича померлого чоловіка.

Майже у всіх регіонах України вдова, згідно із звичаєвим правом початку ХІХ століття, ставала главою господарства, передавала ці функції сину лише по старості. Виняток становили лише деякі західні землі, де наступником батька ставав син, та Волинь, на якій збереглася давня форма успадкування, за якою визнавався спадкоємцем старший брат померлого.

· Жінка, невістка, покритка

В умовах воєн і походів, коли чоловіче населення часто було відсутнє більшу частину року, жінка брала на себе всі функції забезпечення життєдіяльності сім’ї. Така господарська самостійність зумовлювала недоторканість певних сфер її впливу: домашнє господарство (птахівництво, догляд за худобою, вирощування городини, виконання низки польових робіт); традиційно жіночі ремесла (ткацтво, вишивка, плетіння). Відповідно до затраченої праці, робітниця здобувала право на використання продукції та вільного розпорядження грішми від її продажу. Вона могла‚ наприклад‚ продавати молоко‚ масло‚ яйця‚ хліб тощо без попередньої згоди на те чоловіка, який не втручався у “бабське діло”.(41)

Недоторканість особистої майнової власності жінки була сформована ще за часів патріархальної родини, яка була кровно зацікавлена у збереженні частки родового майна, що відійшло у вигляді посагу разом із дочкою у чужий рід. Давній народній звичай публічного оголошення складу весільного віна набрав сили звичаєвої норми і у малій сім’ї, а згодом і кодифікації у правничих джерелах. (42) Такий правовий захист унеможливлював посягання родини чоловіка на родове майно дружини, яка мала право після його смерті повернутися із цим майном до своєї родини. Громада здійснювала контроль над дотриманням подібних усталених правил.

У малій сім’ї жінка не заповідала свого приданого - звичаєве право тут мало силу закону. Якщо жінка мала дітей‚ то все віно залишалося їм‚ при цьому вона мала свободу розподілу‚ кому що належить. Коли ж вона помирала бездітною‚ то придане поверталося назад до її батьків чи родичів. Чоловік‚ що не мав дітей‚ по смерті дружини отримував лише речі‚ що переходили, як згадка про дружу: постіль‚ ікона тощо. Якщо ж залишалися діти‚ то родичі дружини забезпечували собі право втручатися в розпорядження майном померлої‚ захищати його від розграбування чоловіком і навіть забирати до себе дітей до їх повноліття. (43)

Чіткий розподіл майна ставив чоловіка і жінку у відношенні до майна кожного з них як сторонніх людей: кожен із них міг дарувати‚ продавати, купувати‚ закладати майно один одному‚ а також стороннім особам без відома і згоди один одного; подружжя могло укладати між собою майнові договори.

За звичаєм, який був кодифікований Литовським статутом, наречений перед весіллям видавав нареченій “ віновий “ запис, в якому відписував своїй майбутній дружині третину свого нерухомого майна для забезпечення отриманого за нею приданого. Причому, останнє оцінювалося у подвійному розмірі. Отже, з цього моменту жінка в майновому відношенні набувала незалежного і досить забезпеченого стану. Вона мала право вільно розпоряджатися своїм віном як за життя чоловіка, так і по його смерті до того часу, доки його спадкоємці не сплачували їй усієї суми, зазначеної в “віновому” записі.

Хоча за Литовським статутом чоловік вважався опікуном своєї дружини, в дійсності ми бачимо, що жінка користувалася такою ж незалежністю в своїх діях, як і її чоловік. Вона не лише самостійно управляла своїм віном, але й якщо мала спадкові або придбані маєтності, від свого імені вела судові позови, брала участь у судових процесах, особисто була присутньою в судах або доручала їх провадження чоловікові. При цьому вона мала видати йому формальне доручення як і кожному повіреному. Беручи прізвище чоловіка, вона інколи утримувала і своє родове ім’я. Жінки із заможних родів мали власну печатку, на якій були викарбувані її дівоче ім’я і герб. (44)

Обмежені права в сім’ї мала невістка: звичаєво-правові відносини вимагали залежності і повної покори невістки свекру і свекрусі. Свекруха перекладала на дружину старшого сина обов’язки по господарству, сама ж виконувала функції розпорядниці та ключниці. Невістці невільно було покидати оселю без дозволу на те чоловіка чи свекрів. Після одруження накладалося своєрідне табу на поворот до батьківського дому, згадки про цей давній звичай містить народнопоетична творчість, наприклад, весільна пісня, що стала баладою “Про дочку–пташку”. Однак існували і звичаєві норми, що урівноважували правовий статус невістки. Так, вона мала можливість, якщо це передбачалося шлюбною угодою, відвідувати жіночі зібрання – “ понеділкування ”. Ці “бабські посиденьки” відбувалися по понеділках, зазвичай, у шинку чи корчмі. Брали участь у них лише одружені молодиці. Така форма дозвілля мала на меті не лише розважальну функцію, а й соціалізуючу, бо сприяла психологічній адаптації молодих своїх членів. Старше жіноцтво передавало їм досвід подружнього життя, допомагало вирішувати проблеми інтимної сфери, оскільки у батьківській сім’ї таких знань молодь не отримувала, – вони табуювалися. Коли жінки набували статусу свекрухи чи тещі, вони автоматично позбавлялися права на відвідини жіночих сходів, передаючи його своїм невісткам та одруженим донькам.

Дата добавления: 2014-10-17