Правне значення календарно-трудових обрядодій

Календарна обрядовість українців формально узгоджувалась з літургічним циклом православної церкви, але первинно виконувала сакральні функції і мала ритуальний, культовий характер. Соціальним завданням календарної обрядовості було забезпечення добробуту родини й громади; правно-виховний її механізм діяв за принципом відповідності між працею та соціальним статусом особи: наскільки добре ти працюєш протягом року - настільки будеш успішним, заможним хазяїном, настільки й буде поважати тебе громада. Оскільки добробут спільноти складався із добробуту кожного її члена, то календарні обрядодії мали прозоре дидактичне значення: виховували працелюбних і відповідальних членів колективу, зобов(язаних підтримувати і допомагати один одному. Протиставлення буденного та святкового часу взагалі мало правничий зміст. Святково-ритуальний час сприймався як сакральний як серед селян так і серед городян. Порушення традицій святкування, праця у святкові дні засуджувалися громадою і вважалися протиправними. У дні календарних свят у церкві відбувалися молебні, не відвідувати які вважалося гріхом та порушенням норм співжиття громади.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні обряди та звичаї. Зимовий цикл народної календарної обрядовості починався з Коляди - пошанування Сонячного божества, а за часів християнства - із Свят-вечора - святкування різдва Христового. Усталеною етичною нормою було збиратися у Свят-вечір усією родиною за символічною вечерею, повертатися з далекої дороги, завершувати будь-які подорожі та справи. Обов(язковим був перелік ритуальних різдвяних страв, і навіть найбідніші родини дотримувались звичаю готувати дванадцять святовечірніх наїдків. Різдвяна вечеря мала характер поминальних трапез, тому нею пригощали гостей та подорожніх. Розмовляти в ході такого поминання заборонялось, бо таким чином можна було виявити неповагу до померлих родичів. Важливу роль відігравали атрибутивні символи, зокрема дідух - сніп злакових на покуті, куль соломи під столом. Рольовий статус членів громади суворо дотримувався: похресники мали нести хрещеним батькам та повивальній бабі гостинці із різдвяного столу, виявляючи таким чином пошану і здійснюючи свої синівські та дочірні обов(язки. Порушення таких норм було ганебним і засуджувалось спільнотою.

Прадавній звичай віншувального характеру мало колядування, де рольова домінанта належала представникам чоловічої статі. Формувалися гурти колядників за територіальним принципом - по окремих вулицях чи кутках. Незаперечним було обрання берези або отамана з-поміж найбільш соціально активних представників парубочої громади. Міхоноша відповідав за збереження та транспортування зароблених колядниками гостинців. Оскільки щедре обдарування колядників було незаперечним (порушення цього давнього звичаю дорівнювалося до умисного осквернення духів померлих предків, адже саме їх антропоморфне втілення уявлялося в рольовій грі гурту колядників), зібрані кошти йшли на потреби молодіжної громади і на благодійницькі пожертви найменш соціально захищеним представникам спільноти (сиротам, удовам, старцям тощо). Отже, звичай колядування варто розглядати і як своєрідну форму доброчинності. Водохреща було останнім святом із новорічної тріади. Ритуальне освячення води та окроплення нею усіх дворищ із їхніми мешканцями завершувалося іграми та розвагами, які є цікавими з правничої точки зору. Відгомоном історичної доби панування “кулачного права” є традиційна народна розвага - кулачні бої. Виборення права на сакралізовану територію (місце на водоймі, де прорубано йорданського хреста) відбувалося між чоловіками із різних вулиць, кутків, сіл. Кулачні бійці дотримувалися певних правил. Спочатку “чубарилися” діти, після них демонстрували свою спритність парубки, і лише після цього включалися у двобій дорослі чоловіки. Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити із-за спини; ті, що виходили з гри, сідали на лід. Переможці льодової баталії відтісняли супротивників із відвойованої території, іноді переслідували аж до їхнього села. Найвищим виявом перемоги, а отже й утвердженням свого права, є звичай знімати церковний дзвін, який має викупити потерпіла сторона тобто громада, представники якої виявили неспроможність відстояти її інтереси, територію, честь. Кращі кулачні бійці поціновувалися громадою не стільки за міць в руках, а більшою мірою сприймалися як харизматичні особистості, здатні захистити цінності спільноти.

Центральною ідеєю усіх календарних свят, поряд із пошануваннях духів померлих предків, є ідея продовження роду, плодючості, врожайності. Оскільки громада здійснювала загальні контролюючі функції над усіма суспільними процесами, то і відтворення роду підпадало під її юрисдикцію. Члени громади, які досягли дітородного віку, але виявляли пасивність у створенні сім’ї натрапляли на моральний осуд, який із часом трансформувався у різні символічні обрядові дійства, набув форми жарту, первинна серйозна мотивація приховувалася за розважальною. Напередодні Великого посту в понеділок масляного тижня (на Поділлі) українці святкують Колодія. Це жіноче свято, яке передбачало ритуальну учту (чоловіки на неї не допускалися) та обряд чіпляння колодки як символу покарання парубків і дівчат за те, що вони не взяли шлюб минулого року. “Неодруженому парубкові, молодиця чи стара баба, прив’язують до руки чи ноги шматочок дерева, - переважно качалку, ніби як в покарання за те, що не оженився. Це називається “взяти колодку”. Традицію сплати відкупу людині, яка прив’язує колодку можна розглядати як своєрідний акт купівлі - продажу, де парубок сплачує громаді певну заставу за ще один рік непродуктивної життєдіяльності, а жінка отримує певний “завдаток”, який повертається платнику із настанням наступного шлюбного періоду (“віддавати колодку” - великодній звичай). В окремих етнографічних джерелах зустрічається інформація про обов’язковість запитого могорича між хлопцями і дівчатами. А оскільки могорич - обрядова дія остаточного узаконення будь-якого договору, то така обрядодія мала характер звичаю договірного права.

Наприкінці лютого, на День святого Власа (Велеса) селяни служили по дворах молебні, вносили образ святого мученика в стайню, кропили худобу свяченою водою та обкурювали ладаном, щоб худоба не хворіла. Молодиці могли ходити до шинку пити горілку, “щоб корови ласкаві були”, а після били своїх чоловіків днищем, “щоб воли слухняні були.”(1) Таким чином, жіноцтво запобігало ласки покровителя скотарства Велеса, який, за повір’ям, забезпечував плодючість худоби. Здійснення цих обрядодій виконували сімейні господарі та господині, члени дорослої громади села, які прагнули авторитетного становища в громаді як трудовому колективі. Здорова доглянута худоба була не лише годувальницею та тягловою силою, але й виконувала певну атрибутивну функцію: якщо про селянина говорили, що він “має п’ятеро волів”, це свідчило про його міцний соціально-правовий статус. Слово таких господарів мало особливу вагу на копних судах та селянських сходах.

Весняний цикл народного календаря розпочинався святом Обертення, коли “ птахи оберталися з вирію, а господар до ріллі”.

Квітневе Благовіщення – як свято землі і пробудження природи,– якщо навіть і припадало на великодній піст, давало право молодіжним громадам розпочати “вулиці”. Від Благовіщення до Великодня дівчата співали веснянок (гагілок) та водили хороводи на “вулицях”. Ритуальний “кривий танець” символізував пробудження життєвої енергії. Рідко де (зокрема на Чернігівщині) допускалися до дівочих веснянок і хлопці, здебільшого вони лише мали право спостерігати за дійством. Зазвичай, весняні дівочі хороводи проводилися біля церкви, яка була не лише установою культових відправ, а й місцем громадської злуки. Тут молодь проводила ігри, через які здійснювалось дошлюбне спілкування в системі родинної звичаєвості. Дівчат і хлопців, про яких знали, що вони мають одружитися, “переспівували на гагілках”. Звичай не велів славити випадкові пари. Але етикетні норми вимагали з боку молодої пари шанування такого ритуального благословення їхнього майбутнього весілля молодіжною громадою. Якщо переспівана на гагілці пара з якихось причин не одружилася, то це вважалося не лише гріхом, але й проступком проти рішення громади. Батьки після переспіву не мали права противитися одруженню дітей: переспів надавав правового статусу взаєминам майбутнього подружжя. Той факт, що переспіви здійснювались під час весняних ігор свідчить про зв’язок традиції із стародавньою формою шлюбування – “ умикання жон на ігрищах”. На Благовіщення не можна було працювати. Цієї заборони суворо дотримувалися, особливо в тих сім’ях, де були вагітні жінки, “ щоб дитина вродилася здоровою”, не мала вроджених вад.

Благовісницькі обрядодії давали право розпочинати землеробські роботи нового року. Вірили, що коли при посіві пшениці не дотриматись необхідних умов вибору часу, то пшениця “в жито переміняється” (2) Під час першої сівби між членами громади мала бути згода, заборонялися лайка та побутові суперечки.

До головних весняних свят належить Пасха або Великдень; день воскресіння Ісуса Христа збігається з дохристиянським святом приходу Весни. Тому поряд із дотриманням церковних християнських обрядів звичаєве право вимагало пошанування давніших народних традицій, пов’язаних із культом Сонця у давніх слов’ян.

Великодню передував так званий страсний тиждень, найважливішими днями якого були четвер та п’ятниця. Четвер вважався днем весняного очищення.

Великодній понеділок або “волочільний” – “найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного круга – се обопільне обдарування “дорою”.(3) Діти до дванадцяти років (“христосувальники”, “волочельники”) носили “пироги” своїм хрещеним батькам, повивальній бабі, – ті навзаєм обдаровували віншувальників. На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають нагоду придивитися обстановам домашнім та наобзорити дівки на сватаннє (обзорини). Газдині справляють у велике прощення у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якою дівкою танцював, має у неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками парубки ходять – волочаться від хати до хати.” (4) У цей день, за звичаєм, роздавали милостиню “божим людям”. Він у народі називається ще “обливним” понеділком, оскільки давній язичницький обряд очищення водою виявив неабияку життєздатність і побутує сьогодні. Християнська церква тривалий час протидіяла поганським звичаям, називаючи їх “бісовськими”. Так, один з пунктів Познанського собору 1420 року забороняє обливати водою чи обливатися, у наказі “Правительственного сената” від 1721 року забороняється обливати водою тих людей, які не були присутні на святковому богослужінні. (5)

Третій день Великодньої неділі характеризувався перевиборами ватажків молодіжних громад. Такі вибори вважалися дійсними, коли кандидатура “отамана” чи “отаманші” обиралися одноголосно. Доросле населення збиралося у шинку “спроваджувати свята”.

Радуниця чи Проводи - поминальна неділя, день церковних поминальних відправ і ритуальної громадської тризни на кладовищах. У цей день роздавали милостиню “за упокой душі” жебракам, які поряд із юродивими, сліпцями, сиротами-поводирями становили маргінальні соціальні групи. Нестандартний спосіб їх життя (відсутність житла, родини) спричиняв складність контролю за ставленням членів громад до таких людей. Однак стримуючим фактором щодо здійснення правопорушень у цьому середовищі були вірування, звичаї і мораль. “Божі люди” з давніх-давен вважалися посередниками між світом живих і світом мертвих. Образити старця, украсти щось у сліпого чи сироти означало викликати на себе гнів потойбічного світу, втратити Божу ласку, натрапити на осуд співгромадян. Навпаки, обдарування, частування такої людини сприймалося як момент очищення, що дорівнював християнському причастю.

На поминальному тижні про померлих не годилося говорити як про небіжчиків, найпоширенішим звертанням до духів померлих предків було “родичі”: “Нехай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі!” Існував звичай почастунку прихожан горілкою: так священник пошановував свою паству. Існувала й інша назва поминальної неділі – “бабські проводи”. Цього дня заміжні жінки і бабусі водили хороводи, влаштовували ігри (молодь не мала права брати у них участь). Напередодні святкування Радуниці та справляння “гробків” люди, за звичаєм, облаштовували могили померлих родичів: на материній могилі сіяли чебрець (материнку) чи васильок, могилу дівчини обсівали любистком і барвінком (квіти - весільні атрибути), за козацьким звичаєм садили кущ калини на могилі парубка. На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, - працювала молодь: хлопці поправляли могилу; дівчата сіяли квіти, садили кущі чи дерева (наприклад, вишні), плели вінки на козацькі могили. Недобросовісне виконання таких колективних трудових обов’язків парубком або дівчиною вважалося соромом для усієї молодіжної громади. Доросла громада покладала відповідальність за ухиляння від такого роду робіт на усіх членів молодіжної громади.

В Україні право першого вигону худоби на пасовиська випадало на календарне свято святого Юрія (6 травня), який вважається покровителем скотарства і хліборобства. Господарі виконували низку обрядодій захисного характеру. Народна магія спрямовувалася проти демонічних впливів на худобу, охорону від хижих звірів, хвороб. На Херсонщині парубки, що водили коней на нічний випас, у День святого Юрія брали із собою у степ “випить і закусить так, щоб вовків не бояться”. У Галичині пастухи у цей день варили у полі молочну кашу, смажили яєчню. Такі символічні жертвоприношення, які первинно виконували сакральну функцію, набули характеру єднання трудової спілки. У тих регіонах України, де скотарство було головним видом господарської діяльності, урочистості з нагоди цього свята набували найбільшої значущості. У гуцулів проголошувався перший вигін спільної череди трембітами. Напередодні спілка пастухів обирала з-поміж себе ватажка, який ніс відповідальність за спорудження на полонині стайні для худоби, комори для збереження їстівних запасів для пастухів та ватрища. Наділений головуючими правами, ватаг виконував і оберегові ритуали: обкурював зіллям таборище, читав молитви, розпалював ватру (вогонь, запалений на святого Юрія, мав горіти на полонині до осені).

Право займатися певного роду діяльністю, за народним світоглядом, треба було отримати шляхом виконання певних обрядодій. Існували обряди на посвячення в гончарі, мечники, кушніри тощо. Знахарство і цілительство як галузь народної медицини, найбільш близьке до циклічності природи, тому спеціальні обряди не могли виконуватись у будь-який час, а строго прив’язувались до календарних свят. Зокрема, у травні санкціонуючим святом для цілительства був День Симона Зилота, відзначання якого зберегло виразні язичницькі традиції “На Симона Зилота баби йдуть у ліс, шукають зілля…Після того баби і молодиці (молоді йдуть за старими та вчаться) пиячать. Наготують ото зранку ще млинців, сала, вареників, принесуть це до лісу, сідають у бору і п’ють по чарці. Коли нап’ємося, тоді йдемо додому, качаємося, перекидаємося, тарілки поб’єм, щоб порожніми додому не нести.” (6) На Звенигородщині цього дня здійснювалася спільна жіноча купель (дівчата не допускалися на неї). Жіноцтво збиралося в однієї вдови, готувало трав’яний відвар, обирало вдову на роль “Симона” та купало її першою. Кожна із присутніх по черзі повторювали обрядодію, після чого влаштовувалася гостина. Єднання із природою, очищення водою, передача таїнств знахарства – головні складові цього свята. Зелені свята містять низку обрядів, провідними мотивами яких є пошанування культу предків та рослинності. Люди оздоблювали оселі та подвір’я клечальним зіллям, готували поминальні обіди, виконували символічні жертвоприношення (наприклад, “проводи русалки”). Священник освячував криниці, поля, садиби прихожан. У Клечальну неділю ті, хто хотів освятити своє дворище, виносили до воріт стіл, покривали його скатертиною, а зверху клали хліб-сіль. Священник зупинявся біля такого столу і, прочитавши Євангіліє, заходив до хати й кропив свяченою водою усі стіни. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зумовлене віруваннями людей в існування русалок.

У Зелену суботу існував звичай поминати самогубців, хто помер “у дорозі“. На роздоріжжя виносили свіжовипечений хліб, мед; хрести пов’язували полотном чи рушниками. Оскільки кримінально-процесуальна практика на той час не включала розшук безвісті зниклих, які до звістки про їхню смерть або визначеного строку давності продовжували зберігати членство в громаді, їх не слід було згадувати в цей день.

Свято Купайла (7 липня) припадає на час літнього сонцестояння; за язичницької епохи у цей день оспівували владу й енергію сонця. У християнстві на цей день збігається із вшануванням Івана Хрестителя. Для молоді свято означало початок зрілого міжстатевого спілкування; громадою легалізувалися дошлюбні залицяння: допускалася міжстатева поведінка, яка вважалася безсоромною у щоденному житті.

Аграрні ритуали літнього та осіннього циклів мали на меті охорону та успішний збір врожаю. Календарні звичаї другої половини літа підбивали підсумки аграрно-господарської діяльності у полі, садах та городах. Жнива складались із послідовних етапів: зажину, жнив, та обжинків. Люди прагнули розпочати жнива в так звані “легкі” дні: середу, п’ятницю та суботу або в дні молодого місяця. День першого снопа був урочистим: женці вдягали святковий одяг, дівчата прикрашали голову квітами. Право першого зажину належало найшанованішому в селі чоловіку, у якого “робота кипіла”. У деяких місцевостях перший зажинок робила відома на все село господиня. Перший сніп ставили в хаті на покуті і зберігали до Нового року, а в родині, де була дівчина на виданні, – до її весілля. Перший сніп обмолочувався окремо, зерна з нього святили у церкві, а перед сівбою змішували із зерном для посіву; борошно додавали у весільний коровай. Жнива мали характер трудового змагання, першість у колективній праці гарантувала авторитет у громаді, тому особливо прагнула відзначитись молодь. Підсумки жнив проводили під час обжинків. Найкращу жницю з дівочої громади іменували княгинею, царівною, одягали їй на голову вінок, сплетений із колосків та польових квітів. Коронувалися лише ті дівчата, що заслуговували на громадську повагу не лише працелюбністю і шануванням старших, але й моральною поведінкою, дівочими чеснотами. Такій обраниці надавали право нести до села останній сніп після обжинків. Господарі ланів влаштовували у своїм дворі частування робітників.(7)

До 19 серпня – свята Спаса – правовірні не мали права вживати в їжу яблука та іншу садовину. У цей день поминали мертвих, свято Спаса завершувало поминальну тріаду, що розпочалася у Страсний четвер та дні Зелених свят. Після Першої Пречистої (28 серпня) дівчата звільнялися від тяжкої роботи в господарстві і починали займатися приготуванням весільного віна: ”Прийшла Перша Пречиста – стала дівка речиста”. З цього дня починався період весіль, який тривав до дня Дмитра (8 листопада). Не засватана до Дмитрія дівчина, чекала наступної шлюбної пори.

Правний фактор співжиття громади утримував від аморальних вчинків: вияву неповаги до померлих родичів, порушення порядку укладання шлюбу, втрати авторитету в громаді, ігнорування трудових обов’язків. Обряд як форма існування звичаю закріплював певні правні норми у свідомості окремої людини, які шляхом міжпоколінної трансляції утворюють традиції, що визначають світоглядну систему народу. Найбільш життєво стійкими та здатними до розвитку виявились ті форми календарної обрядовості, що були естетично та емоційно збагачені, містили високохудожні елементи народної творчості.

Дата добавления: 2014-10-17