Демократіє свободи

і свобода німувань (В. Стус)

· розгорнена метафора – містить кілька метафоричних компонентів.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису й пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження, як назву для нових предметів, речей (мишка – для управління комп’ютером, лапка – у швейній машині, собачка – деталь). Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна й основна функція метафори – образна. Механізм конструювання метафор складається з кількох етапів:

Перший етап – це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження – суб’єкта метафори.

Другий етап – пошук додаткового об’єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об’єкта метафори.

Третій етап – це синтез обраних об’єктів – суб’єкта та об’єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Напр.: ідея – пульсування серця хворої людини; додатковий об’єкт – розхитаний маятник; ознака: неритмічність. У реченні: У грудях Василя розхитаний маятник ….

Порівняння – троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Ознака, за якою порівнюється суб’єкт з об’єктом, може визначатися за кольором, формою, розміром, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні та образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виокремлюється щось одне: Захист дипломної роботи ішов, ніби за сценарієм. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює якусь найвиразнішу ознаку й робить її основною, ігноруючи інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

· порівняльний зворот зі сполучниками мов, як, немов, наче, неначе, ніби, нібито, немовби: Пливе над світом осінь, як медуза … (Ліна Костенко);

· форма О.в.: І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);

· підрядне речення: Спливло життя, як листя за водою (Ліна Костенко);

· конструкції з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників: чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко);

· описові порівняння: Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

Метонімія – це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка – твори Шевченка, міністерство згодне – керівні особи). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою розмовного мовлення. Протилежним метонімії явищем є синекдоха – різновид метонімії, в якому ціле подається через назву його частини (копійку заробити, не ступала людська нога, має десь руку). Різновидом синекдохи, який формується в результаті переносу імені – перейменування – називають антономазією. Є два види антономазії:

· використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника – Дон Жуан, ревнивого – Отелло, скупого – Плюшкін, слухняного трудівника – Іван;

· уживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів: Пузир, Тарас Трясило.

Парономазія – стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів, так звана звукова метафора (вогонь вагань, серпанок серпня, талант твій латаний).

Іронія – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. У вузькому значенні під іронією розуміють уживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки (напр., вислів «Герой!» сприймається буквально як людина з виразними ознаками геройства, однак інший вислів – «От іще герой!» – є іронічним, позначає того, хто зумисне зробив поганий учинок). У широкому значенні іронією називається така будова тексту, при якій зовні позитивне й нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини (М. Хвильовий).

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу. До них зокрема належать фігури, пов’язані з відхиленнями від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, – так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичне запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Не потребує воно відповіді у двох випадках. Перший – найпоширеніший, тому що відповідь і так усім відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачами. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що на нього є зовсім інша відповідь. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді. Уживається воно для підкреслення незвичайності ситуації, трагізму або комізму її, щоб звернути на неї увагу співрозмовників.

Риторичне звертання – фігура, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця (Добрий ранок, моя одинокосте! (Ліна Костенко).

Риторичний оклик – фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти усі, приєднатися до мовця. Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Акумуляція – риторична фігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями тощо. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Експлеція – риторична фігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, у результаті чого основне формулювання розсіюється (Напр.: Звичайно, можливо, Ви дозволите, якщо Ваша ласка, то після чого могла б відбутися й наша розмова).

Конкатенація – риторична фігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. Такі фігури використовуються в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки.

Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; найкращий експромт – підготовлений; піти, щоб повернутися; сила жінки в її слабкості ). Парадоксальні вислови привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці.

Анномінація – риторична фігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація – прихватизація, демократія – дермократія.

Парцеляція – прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини – речення. При парцелюванні цілісна структура речення членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга – парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури. Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

· в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко);

· для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);

· для конкретизації змісту базової частини вислову: Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.

Дата добавления: 2014-10-23