Вимоги до оратора

Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один – словесний, інший – це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокій­ний погляд. Усе це бачать слухачі. Тому перший момент появи оратора є одним з найвідповідальніших. Як же поводитися, виявившись у фокусі уваги присутніх, як установити контакт із аудиторією, підкорити її своїй волі?

Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годин­ник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невели­ку паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

· виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

· почуватися енергійним та впевненим;

· поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

· бути зосередженим, урівноваженим;

· стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слу­хачів;

· оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

· вибір літератури;

· вивчення обраних джерел;

· складання плану;

· володіння собою;

· орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

· самостійно готувати виступ;

· зрозуміло й переконливо викладати матеріал;

· уміти відповідати на запитання слухачів;

· підтримувати контакт з аудиторією;

· використовувати різні технічні засоби навчання.

Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ, який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про який піде мова далі.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: «... уміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, на мою думку, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина».

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Ф. Прокопович, М. Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане передусім упливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється уплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Це також емоційно-експресивні засоби, напр., стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання й питальні речення, попарно з’єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, у т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб’єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

· порушення мовцем норм літературної мови;

· перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

· індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів відповідно до їх мовних значень. Ця якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом – стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити по суті. На це вміння давні греки звертали особливу увагу: «Усе, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок». Багатослів’я деформує процес комунікації, перетворює його в демагогію, у результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно керувати поведінкою аудиторії.

Отже, кожна з названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язковий компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії – на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації й завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння й навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон, як і інші закони риторики, що діють сукупно, чинні для різних видів публічного мовлення.

Таким чином, успішність виголошення публічного виступу залежить від структури доповіді, її змістового наповнення, вдало дібраних прикладів, наочних засобів, що передбачає ретельну підготовку ритора до виступу перед аудиторією.

Дата добавления: 2014-10-23